У кишені в нього лежали досконало підроблені документи на ім’я Тадеуша Гоздави, варшавського службовця. Все було продумано до дрібниць.
Розмова в кабінеті полковника відбулася без будь-яких драматичних колізій. Навпаки, Франек Грохаля вийшов звідти з документами, грошима і навіть щирим побажанням щасливої дороги.
«Цікаво, що зараз поробляє мій невдаха донощик?» — додумав він, частуючи шоколадом о пою гарну сусідку.
Момент раптового переходу з залитого сонцем шосе до густого мороку, що панує в тунелі,— річ, без сумніву, не дуже приємна.
Поручик неспокійно засовався на сидінні і мимохіть доторкнувся рукою до шкіряної кобури.
Витяг пістолет, пальцем відсунув запобіжник. Розумів, що в разі нападу револьвер не дуже йому придасться, але свідомість того, що він не беззбройний, надавала відваги.
— Швидше, — нахилився він до шофера.
Солдат кивнув головою. Вілліс різко шарпнувся, похитнувся і, мов снаряд, ринувся в чорну пащу тунелю.
Де-не-де в темряві миготіло тьмяне світло електролампочок. Тоді можна було помітити якісь скрині, столи й крісла, що майже впритул приліпилися до мокрої запліснявілої стіни. В тунел і жили люди: напівголі діти, худі, вкриті болячками; розпатлані брудні жінки, більше схожі на старих злих відьом, ніж на представниць так званої «прекрасної статі»; давно не голені похмурі чоловіки.
Вслід машині посипалися прокльони і лайка, недогризки овочів, дрібне каміння, пожмакані обривки паперу-
Шофер навіть без нагадування поручика збільшив швидкість. Вони проїхали вже половину тунелю, коли раптом шлях їм перетнув обідраний чоловік, що хитався і ледве стояв на ногах.
Солдат різко загальмував. І тоді почалося. За мить навколо вілліса зібрався верескливий збуджений натовп.
— Людей давити?! Лобуряко! Прогулянки собі влаштовують! Бий їх! Хай їм буде наука на майбутнє!
До них потяглися стиснуті кулаки, покривлені хижі пальці.
Якась стара баба шарпнула поручика за рукав куртки.
— Ти… ти… — мимрила беззубим ротом, бризкаючи слиною. Гіжицький не стерпів.
— Розійдись! — гукнув він, розмахуючи револьвером. — Розійдись, бо стрілятиму!
Юрба відсахнулась, але, перш ніж шофер встиг рушити з місця, з-під стіни почувся хриплий розлючений голос.
— Шпар, шпар, Еммануїле! — І враз повітря розірвала довга автоматна черга, гучною луною переламуючись під склепіннями тунелю.
Гіжицький змахнув руками, випустив пістолет і, як сніп, зсунувся в глиб машини.
Коли отетерілий шофер вивіз труп поручика з тунелю, йому одразу ж зустрілися два лімузини з польськими офіцерами.
Він зупинився і вискочив з машини. Шарпнув дверцята першого автомобіля.
— Пане полковнику! Нещастя! У тунелі вбили поручика! — весь тремтячи, безладно рапортував шофер.
З машини вийшов полковник Заграй з двома офіцерами.
— Гарні справи, — покрутив головою. — Бандити, сто чортів!
— Поручик їхав до вас. Від полковника Навроцького. Боже мій, такий молодий хлопець!
— Заспокойтесь. Убитий. Що ж поробиш, так сталося. Подивимось, може, він віз якісь папери. — Полковник підійшов до вілліса. Витяг з кишені вбитого документи, лист, нотатки. З самого верху білів великий конверт, залитий кров’ю. Полковник вибачився перед товаришами, відійшов на обочину, розірвав конверт і витяг з нього маленький… чистий аркуш паперу.
У невеличкій кімнатці за кухнею біля столу, накритого обшарпаною клейонкою, сиділо двоє чоловіків.
Один з них, вродливий, високий, у довгих чоботях і шкіряній куртці, був Франек Грохаля, він же Тадеуш Гоздава, шеф відомої банди «Грім», який вже два місяці шмигляв по Підгаллю [10] під прізвиськом Валігура.
Другий — коренастий низький брюнет з великим шрамом, що перетинав від чола всю щоку, права рука шефа, колишній унтер-офіцер СС Кривий. Обидва вже кілька днів підряд відвідували Новий Тарг. Їм треба було докладно вивчити місце операції. За попередніми розрахунками, напад на кооператив мав дати їм понад два мільйони злотих.
— Ну, будьмо! — Валігура дзенькнув склянкою об пляшку. — За успіх!
— Тільки б пощастило. Будьмо! — Кривий випив горілку, обтер губи і сплюнув, цілячись у бильце крісла, що стояло біля сусіднього столика.
— А чому б не пощастило? Повинно пощастити!
— Це правда. Робота цілком певна, на всі сто! Комар носа не підточить. Ще по одній.
— Можна.
— То замов.
Валігура натиснув на кнопку дзвоника, що висів під лампою. Дівчина, яка вже кілька хвилин підслухувала під дверима розмову приятелів, здригнулася, навшпиньках пройшла до кухні, почекала хвилину і, паче й не було нічого, увійшла до кімнати.
— Що вам?
— Тебе! — засміявся Кривий, — Гарна дівуля, нічого не скажені,— він ущипнув її на стегно. — Ти поглянь, які ноги!
— Ну, ну, тримайте руки при собі,— відскочила дівчина до дверей. — Дівуль для того, щоб щипати, шукайте в іншому місці.
— А ти ж тоді для чого? — Кривий підморгнув приятелеві.
— Дай їй спокій, Мітек, — Шеф аж ніяк не схвалював залицянь свого підлеглого. Магда йому самому дуже подобалася, і Кривий починав його дратувати.
— Принеси нам горілки й ковбаси.
— А про гірчицю ти взагалі забула? — крикнув їй навздогін Кривий. — Що за установа, — сплюнув він презирливо. — Коли я був минулого року на роботі у Кракові, ми не по таких харчевнях ходили. Коньячок, винце, прошу ласкаво. А закусочки? Пальці оближеш! — прицмокував він у захопленні.— Шинка, сардинки, лосось… і гарячі страви… антрекот, зрази в сметані. Ех! — зітхнув меланхолійно. — Були часи…
— Не бійся, повернуться. Як зробимо кооператив, дам тобі відпустку. Зможеш тоді знову гайнути до Кракова.
Він замовк, бо до кімнати увійшла Магда з пляшкою горілки і великою тарілкою, на якій лежали грубо нарізані шматки ковбаси.
— Гірчиця є?
— Є, є,— вона поставила все на столі, змела серветкою крихти і вийшла. Не могла дочекатися, коли вони, нарешті, підуть. їй хотілось якнайшвидше поділитися з кимось підслуханою розмовою. Але з ким?
Хазяїну вона не довіряла, бо помітила, що той сам займається якимись нечистими справами. Батько надто старий — він тремтів од самого слова «бандити». Керівник кооперативу? Годі й думати! Не повірить, ще й посміється з неї: