— Чим можу служити? — вийшовши з кімнати, спитав сивий низький чоловік у чорному фартусі.— Я завідуючий кооперативом.
— Дуже приємно, — Валігура приклав два пальці до козирка шапки. — Ми б хотіли просити вас віддати нам касу. Попереджаю, що будь-який опір тільки погіршить ваше становище. Ви розумієте?
— На жаль, дуже добре. Прошу, дозвольте запросити вас сюди, — завідуючий вказав рукою на двері.
Валігура, нічого не підозріваючи, увійшов перший, слідом за ним Кривий.
— Стій, руки вгору,
Бандити завмерли.
— Будь-який опір тільки погіршить ваше становище, — почули вони збоку глузливий голос завідуючого кооперативом..
— Живими пас не візьмете! — Кривий крутнувся, одіпхиув свого ж хлопця, що стояв за ним, і, відстрілюючись, побіг до дверей.
Кулі барабанили по стінах, дзвякали по оббитому бляхою прилавку.
Бандити, що крутилися перед крамницею, почувши перші постріли, кинулися до машини. Проте не встигли добігти. З-за рогу сусідньої вулиці застрочив довгими чергами кулемет.
Відступати було нікуди.
— Сплять чи повмирали до біса? — Франек сердито натиснув кнопку дзвоника. Правда, емальована табличка на дверях свідчила про те, що доктор Нікляс, спеціаліст по очних хворобах, приймає лише з п’ятнадцятої до сімнадцятої години, проте Грохаля належав до особливої категорії пацієнтів — він подзвонив ще раз.
Йому довелося довго чекати, перш ніж у передпокої почулися нарешті легкі швидкі кроки.
— Хто там?
— До пана доктора.
— Пан доктор ще спить.
— Прошу переказати, що приїхав гість із Кракова.
Клацнув замок. З прочинених дверей, які стримував ланцюжок, визирнуло заспане обличчя дівчини.
— А пан у якій справі?
— Маю партію ліків для продажу.
— Ага, — ланцюжок, брязнувши, впав, і двері гостинно відчинилися на всю широчінь.
— Прошу, заходьте, — дівчина впустила Франека до передпокою, окинувши його уважним пильним поглядом з ніг до голови. Вигляд прибулого справді міг викликати певні побоювання. Брудний, неголений, в пом’ятому тісному вбранні, він аж ніяк не скидався на поважного постачальника дефіцитних закордонних медикаментів.
— Як мені вас відрекомендувати?
— Валігура.
— Вам доведеться трохи почекати. — Вона провела Грохалю до кабінету і випурхнула з кімнати.
— Хатинка нічого собі, нічого собі!.. — Франек з цікавістю розглядав кімнату. Прекрасні меблі, чудові килими, рідкісні картини на стінах. — Непогано їм живеться, — пробурмотів, провівши рукою по шорсткій поверхні старовинного килима. — Апартаменти, меблі, про грошенята годі й говорити. Золото, долари фунти… наші там, у-Лоц-доні, мабуть, їх не кривдять. Не те, що ми, — спохмурнів раптом. — Сидить чоловік у лісі, кожної хвилини може дістати по шапці. Тьху, чорти надали.
— Я до ваших послуг, пане.
Франек різко обернувся.
Сивуватий брюнет у чорному шовковому шлафроці з оксамитними вилогами простягав до нього обидві руки.
— Я страшенно радий бачити вас. Вчорашні газети повідомили, що органи безпеки ліквідували всю банду, тобто загін Валігури, а отамана арештовано!..
— Було таке.
— З поїзда. Мене везли до Варшави. Перед Скерневіцами я одважився. Мені набридло товариство міліціонерів, і я вирішив перемінити квартиру.
— Ха! Ха! Ха! Добре сказано! — засміявся доктор. — Ви перемінили квартиру! Але, якщо дозволите, перейдемо до їдальні. Мабуть, ви зголодніли?
— Я думаю.
— Хоча… — господар завагався, — було б добре, якби ви перед тим трохи помились і почистилися. Де ви роздобули таке вбрання? В молодшого брата?
— Якщо виходити з того, що всі люди брати, то в брата. Позичив по дорозі.
— Ага! Ну то як, будемо купатися?
— З великим задоволенням.
— Марисю! — доктор вийшов до передпокою. — Це наша зв’язкова, — він представив дівчину Франекові.— Будь ласка, люба, приготуй ванну, а також пошукай в мене для нього якийсь одяг. Ти ж бачиш, який у нього вигляд.
За півгодини Франек, викупаний, поголений і переодягнений, уже сидів за сніданком.
— І що ви думаєте тепер робити? — занепокоївся господар, коли Франек закінчив розповідь.
— Саме про це я й хотів вас запитати.
— Бачите, — заклопотаний доктор крутив у руках ложечку, — у нас з певного часу тож іде не все так, як треба. Були арешти. Ми втратили багато людей на корінних посадах. Нам бракує контактів. Чим я можу вам допомогти?
— Пошліть до загону.
— До загону я зараз не можу вас направити. Тут, у Варшаві, зараз теж немає для пас роботи. Тиждень-два ви повинні самі про себе подбати. Потім побачим.
— Подбати! Легко сказати. З порожнім шлунком, без житла…
— О, про це не турбуйтеся. Гроші, на щастя, в мене є. Як ви знаєте, командир після розгрому загону мав право на одноразову допомогу.
— Скільки?
— Сто тисяч злотих.