На станції бригада зійшла з поїзда. Світало. Холодний нічний вітерець, що повівав з моря, стих: небо на сході стало блідо-рожевим.
Зліва від залізничної колії розстилалась рівнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокі гайки, — все це ще ніби спало під легким покровом ранкової імли.
По другий бік колії, на півдні, горизонт закривали гори, порослі густим лісом, і на вершинах мерехтіло сріблясте сяйво літнього ранку.
Вилю Власев пішов на місце розвантаження багажу і, діставши щоденник, перевірив за списком усі ящики з інструментами, палатками та запасними матеріалами. Переконавшись, що все в повному порядку, він зсунув капелюх на потилицю, потер руки і підморгнув у бік поїзда, який тільки що відійшов. Потім, запримітивши чергового стрілочника, низенького, кремезного чоловічка, що нерухомо стояв біля семафора, схиливши голову, він поманив його пальцем і посміхнувся. Коли той несміливо наблизився, Вилю Власев несподіваним для нього рішучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкіряної куртки і витяг круглу металічну коробку, з намальованим на кришці зайцем на задніх лапках. Стрілочник зупинився неподалік від нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя — довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканні, наче Вилю Власев тримав у руці не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла підскочити або сильно вибухнути.
— Візьми, товаришу, цукерку «Валда»! — чемно запропонував Власев, простягаючи стрілочнику відкриту коробку.
Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.
— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?
— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.
— Шкода, — сказав Вилю Власев. — Ми повинні цілий день іти.
— Ну, то нехай не буде! — кивнув стрілочник і сплюнув на землю.
Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, біля підніжжя гори, показались дві вантажівки. Вони залишали позад себе клуби сірої куряви.
— Ці машини йдуть за нами! — зрадів Вилю Власев. — Досить вчасно прибувають.
— А чого б їм не прибувати вчасно! — сказав стрілочник.
— Мені доводилось чекати на них і годину, і дві, — всміхнувся геолог.
— І поїзд часом запізнюється! — Стрілочник зробив глибоку затяжку. — Іноді на хвилину, а то й на годину, по-різному буває.
— Це погано, — насупився Вилю Власев. — Точність — найважливіший принцип сучасного транспорту.
— Я теж кажу, що це негаразд, — погодився стрілочник.
Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже піднявся над горизонтом. Імла, що покривала поле в долині, стала прозорішою, потім порожевіла і якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
Автомашина з багажем вирушила першою.
Вилю Власев зібрав членів своєї бригади і виголосив кілька напучень. Порядок вимагає цього, і тому нехай і вони відчують, що віднині він вимагатиме суворого додержання дисципліни і нікому не прощатиме ніяких відхилень від службового графіка. Він кашлянув, намагаючись зробити голос чистим і твердим, повагався, чи діставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, він просто засунув руки в кишені потертої шкіряної куртки і розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмі, в капелюсі з широкими м'якими крисами, він мав кумедний вигляд; двоє шоферів, які спостерігали цю сцену, штовхнули під бік один одного, — мабуть, щось сказали на його адресу — і зареготали на весь голос.
— Зачекайте хвилину, — подав голос Павел Папазов. — Нема двох чоловік. Ми не в повному складі, — і звернувся до шоферів: — Дайте сигнал!
Пролунав пронизливий звук сирени, і на цей тривожний заклик першим озвався Андрій Андрєєв. Він вискочив із залу чекання і поспішив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
— Глянь-но! — здивовано гукнув Марко Маринов. — Поголився, причепурився, ніби до міністра в гості йде!
— Це потрібно було б зробити кожному з нас, — зауважив Павел Папазов і незадоволено помацав своє підборіддя. — Хлопець зробив правильно, а нам усім має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що мені якось розповів інженер Спиридонов? Він брав участь в одній експедиції по дослідженню північних земель. Щоранку у тридцятиградусні морози геологи розтоплювали лід на примусах і голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.
— Ну, це вже пробачте! — жартівливо відгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свіже, як у дитини.
— Тепер тільки Делчо Єнева нема, — насупився керівник групи. — Може, й він десь наводить ранковий туалет?
— Ось він, ось! — раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямі низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бік залізничного полотна.
Картограф, йдучи під руку з стрілочником, у кепці набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
Рано-раненько красна дівчина
Та пішла на білий Дунай!
— Уже встиг клюкнути, красень! — зітхнув Марко Маринов.
Делчо тимчасом продовжував:
Умивати біле личко,
Біле личко, чорні очі!
— Не міг зачекати до обіду! — кинув йому докірливо «мисливець» Зюмбюлев.
Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи відповідь.
— Сумніваюсь, — нарешті сказав він, весело дивлячись на лаборантку. І раптом здригнувся, ніби зненацька облитий крижаною водою. — Зуб у мене розболівся, товаришу Власев, от я й забіг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний біль, як відомо, дуже заважає.
— Це факт, — підтвердив стрілочник.
— От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, — засміявся в бороду Зюмбюлев.
Вилю Власев знову кашлянув.
— Товариші, — почав він. — Ось автомашини, які довезуть нас до села Цвят. Машина, на мій погляд, справна, напевно, і шини не пошкоджені. Все за те, щоб ми без зволікань і в призначений час прибули на місце. Я прошу вас під час їзди не стояти в кузові, а сидіти на своїх місцях.
— Хто знає, — пробурмотів картограф.
Вилю Власев хотів ще сказати про дисципліну, але, почувши його репліку, зовсім передумав говорити.
— Займайте місця, — сказав він. — Я сяду останнім.
— Тобто переді мною! — усміхнувся парторг.
Бригада прибула в село після обід, їх радісно зустріли старі знайомі, — тут вони якось зимували, — допомогли перенести більшу частину багажу в читальний зал.
— Доведеться зачекати — більше ніде! — вибачався голова сільради, а очі в нього хитро посміхались. — Всі склади забиті зерном, ще будемо молотити. І де ми все дінемо, не уявляю. В читальні можна. Зараз такий час, що ніколи про книги думати. Ваші речі не заважатимуть!
— Своєчасно зібрати врожай — це найважливіше! — заспокоїв його Павел Папазов. — Які досягнення?
— Трохи більші, ніж у минулому році. Якщо в нас будете зимувати — на всіх білого хліба вистачить.
— Радий, дуже радий! — кивнув парторг. — У нас важливі термінові завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-дві лекції на політичні теми.
— Ви ж дивіться, хоча б мідь десь знайдіть! — підморгнув голова, підкручуючи вуса. — Як знайдете, то й наш край трохи розбагатіє: влітку — на полі, зимою — в шахтах. Трудодні плюс підробіток — оце життя!
— Хто знає, — хитав головою Делчо Єнев. Він був у поганому настрої: сільмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Ніде прополоскати хворий зуб.
Вилю Власев склав список речей, і завідуючий бібліотекою підписався, відкрив щоденник на букву «Г» і записав: «Голова сільради здався мені людиною з багатою фантазією. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхідно давати йому не більше одної третини того, що він вимагатиме з нас, особливо за коней».
По обіді, біля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулів, спокійних й статечних, навантажених різним приладдям, інструментами, похідною лабораторією і двома скринями з провізією. Далі швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловік, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сільського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник відділення міліції відкомандирував для охорони табору геологів від непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвідомлював усю важливість дорученої йому начальством ролі і тому гордо дивився поперед себе. Він ледве відповідав на запитання, якими засипав його циган — погонщик мулів, хоч звичайно був досить балакучим.
Сонце припікало, від бруку віяло розжареним повітрям, розігрітим щебенем. Низькі горби обабіч дороги поросли рідкими чагарниками та пожовклою травою.
Вилю Власев важко дихав, хапаючи повітря розкритим ротом, по вилицях у нього стікали брудні струмочки поту. Але йшов він упевненою твердою ходою, час від часу скидаючи фетровий капелюх, ніби когось вітаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповідав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої «навряд» і «хто зна».
Андрій ішов попереду — він не почував ні втоми, ні спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простір окриляли його душу, наповнювали бажанням скоріше йти, добратися до тих місць, недалеко від яких він знайшов чудовий і таємничий берил.
Ось тут, на висоті, і той поворот. Шосе тягнеться на схід, зникає, як срібна нитка, на зеленій рівнині. Праворуч відходить стежка, спускається в глибокий рів, густо порослий ліщиною, і знову піднімається вгору, в'ється, наче змія, і повзе між лісистими схилами все далі на південь. Вона пробирається в тіняві дубові ліси, перетинає галявини, розкидані серед чагарників і вкриті буйними високими травами, їхній табір буде на одній такій галявині — там, певно, ще є сліди торішнього табірного життя.
Власне, звідси починається загадкове.
Минулого року вони досліджували південно-східний район. Тепер знову продовжать роботу — креслитимуть геодезичні ескізи, уточнюватимуть місця, куди пізніше прийдуть зондери.
А берил — можливий чи вигаданий берил — лежить на південному заході, у протилежній стороні. Як він тепер піде туди, як порушить «графік» Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплінованим, щоб відвернути страшну кару, що нависла над ним?
Торік, коли почались осінні дощі, Андрій двічі ходив у південно-західному напрямі. Тоді він і натрапив на загадкові сліди берила. Але тоді Павел Папазов вважав його «натхненним фантазером», поблажливо посміювався з його розповідей, однак все ж старався захистити його від нападок суворого начальника і виправдував його відсутність у таборі… А зараз?
Як же йому вирватись, щоб піти на південний захід? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустімо, він піде на риск і дійсно принесе берил. Хороші результати виправдають і найстрашніший риск, виправдають порушення службової дисципліни. Тоді його не каратимуть і не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним — ось як буде! Але чи є певність, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила — неодмінно берил? Так, мінерал, що заповнив щілину в граніті, має своєрідний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є підстави і навіть досить надійні, припустити, що це справді берил.
Можна припустити… Адже і Пліній Старший пише, що в східній частині колишнього середземноморського басейну, десь в районі Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.
Він геолог і знає, що в найбільш правдоподібному теоретичному припущенні завжди є якась частка сумніву. В природі багато мінералів подібного кольору і відблиску. Гіпотезі, що ґрунтується тільки на зоровому сприйманні, хоч і підтвердженій точним зазначенням місцезнаходження і старими історичними документами, можна вірити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентів… І все ж його певність далеко перевершувала ці п'ятдесят процентів імовірності. Інстинкт чи надмірний оптимізм? А може, це нез'ясовне інтуїтивне пізнання істини, яке звуть передбаченням?
Таємна підміна ескіза посилила в душі Андрія певність, що це передбачення вірне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий і останній риск. Він не належав до тих гравців, які відчайдушне бігають за м'ячем і сліпо прориваються до воріт противника. Він грав обдумано і добре зважував кожну свою дію на футбольному полі.
Спокійно проаналізувавши все, він прийшов до висновку, що йому все-таки необхідно вирушити на південний захід, не повідомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тоді буде? результати можуть бути хороші і погані, а в умовах, в яких він діятиме, поганих може бути два: він позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам із знаком мінус протистояло одне позитивне — берил…
Я міркую так: якби Андрій по своїй природі справді був позитивною людиною, розсудливою і врівноваженою, він би здався і хоча б тимчасово покінчив з своєю манією берила. Цифрам і богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахунків: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина відмовилась би закласти навіть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.
Але Андрій, як ви побачите далі, не відмовився від гри, рискнув навіть партквитком і своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, які б хороші почуття не викликала вона в мене. З моєї розповіді ви, напевно, помітили, що я поважаю тільки розсудливих, врівноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий і врівноважений. На жаль, Андрій не був таким. Гравцем він був спокійним, — не заперечую. Та в житті (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полоні своєї, я б сказав, божевільної пристрасті. Я говорю «божевільної», бо об'єктом цієї пристрасті є каміння. Так, каміння, як це не дивно… Правда, і я під час прогулянок збираю гладенькі кольорові камінці; вони мені дуже до вподоби, інколи ховаю деякі з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному місці, на верхній поличці моєї етажерки, наповнена різними гарними камінцями. Прозорі, як краплини роси, червоні, наче обкипілі кров'ю, синюваті, як вечірні присмерки в полі… Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у мені спогади, часто дають розраду в смутні хвилини, навіваючи спокійні мрії… Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвідчились у цьому. Я ніколи не став би ризикувати життям заради неживої речі. Пристрасть до каменів (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелі…
Та повернімось до Андрія.
Він сів праворуч, неподалік від шосе, і розмірковував, куди завів його невідомий противник. В ньому боролися дві сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведінку. Пристрасть до каменів посилала під три чорти міщанську розсудливість, штовхала до негайних дій, вселяла віру в успіх цієї відчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, — він хитро зайняв найвигіднішу позицію. Він не мав нічого проти каменів, але нагадував про різні неприємні речі, які зустрінуть Андрія, коли він уперто шукатиме їх.
«Все-таки я піду їх шукати, але розумно!» наполегливо вирішив Андрій, якому набридла ця гамлетівщина.
Він хотів був підвестись, але почув поблизу кроки — легкі, певно, не чоловічі.
— Ледве наздогнала тебе, — посміхнулась лаборантка, важко дихаючи. — Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед і вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна біля тебе сісти?
— Постій трохи, поки віддишешся, — порадив Андрій.
Він пригадав, як вночі, в найтяжчі для нього хвилини, тільки ця дівчина зважилась підійти до нього. Вона сказала йому співчутливі хороші слова; вони підбадьорили, вселили віру в перемогу. Звичайно, він вийшов би з скрутного становища і без цих слів, бо не був слабкодухим, але вчора ввечері він був іншим — почував себе більш нещасливим і вперше в житті — одиноким.
— Тепер уже можеш сісти, — сказав їй нарешті.
Дівчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила і сіла.
— Треба йти по цій стежці, — показав він. — І все лісом, лісом… десять кілометрів звідси.
Рашеєва ще не бувала в цих місцях.
— Як тут гарно! — вигукнула вона. І додала, лукаво посміхнувшись: — Я постараюсь не відставати від тебе.
Але Андрій не слухав. Він не відводив погляду від вершини гори на заході, за якою ховалось сонце. Почувши, що він зітхнув, дівчина докірливо похитала головою:
— Знову ти піддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальні романи давно вийшли з моди, як мереживні комірці моєї тьоті. Таких комірців тепер ніхто не носить.
— Звичайно, — погодився Андрій ї відразу пожвавішав: — Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективні романи? Ні? Жаль! Тоді ти мене не зрозумієш!
— Спробую, — відповіла вона.
— А будеш мені вірити?
— Якщо розповідатимеш про себе — так. Усьому повірю.
— Навіть якщо це буде схоже на казку з «Тисячі І одної ночі»?
— Повірю.
Юнак глянув їй у очі. Вони були ясні й чисті, наче сапфіри. Таким очам можна довіритись.
— І нікому ні слова не скажеш?
Дівчина глянула здивовано.
— А парторгові?
— Навіть йому. В усякому разі поки що не можна!
Така відповідь її збентежила. Що за таємниця?
Вона поклала на його руку свою.
— Невже ти зробив якийсь злочин?
Андрій посміхнувся.
— Хтось дійсно зробив злочин, але цей «хтось» — не я. Він невидимий, бродить по світу в шапці-невидимці!
Він повинен був розказати комусь про цю дивну підміну ескіза. Випадок був таким неймовірним, таким фантастичним, що кожний міг розсміятись йому в лице. «Що це ти вигадуєш?» скажуть йому. А Павел Папазов може навіть образитись.
Тільки ця дівчина повірить йому, бо певна, що він не обманщик, що він не може брехати.
Вони пішли по звивистій стежці, пробираючись між чагарниками. Андрій розповів дівчині, як він накреслив свій геодезичний план і як сталася з ним «метаморфоза». Лаборантка мовчки напружено слухала його. «Невже й вона не вірить?» на мить засумнівався Андрій.
— От і все, — закінчив він.
Вони вийшли на галявинку.
— На твоєму місці я б не блукала одна в такому глухому місці, — прошепотіла Рашеєва. — Одна куля із засідки, — і цього досить, щоб покінчити з твоєю загадковою історією. Адже ніхто, крім тебе, не знає того місця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
— Досі ніхто не знав, — сказав Андрій. — Але тепер, мабуть, знають. «Невидимий» знає.
— Якщо ти продовжуватимеш своє і шукатимеш мінерал, — вона підняла палець, — то цьому можуть покласти край пострілом.
— Можливо, — промовив Андрій. Він трохи помовчав, потім посміхнувся. — Що ж ти мені порадиш? Здатись, скласти зброю?
— Але ж вони тебе вб'ють, — схвильовано прошепотіла Рашеєва. — Я певна, що вб'ють. Люди, які не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться ні перед чим, аби закрити тобі рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе і свого добились. Але це їх перша і найменша спроба.
— Хоч і вб'ють, — сказав Андрій, — нічого! Я все-таки їх перехитрю. — Він подивився дівчині в очі і довірливо поклав їй руку на плече. — Я накреслю поверховий план тієї місцевості і дам його тобі, щоб ти зберігала. Якщо зі мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
Рашеєва нічого не відповіла, тільки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потім почала розпитувати Андрія про хазяїв його квартири, про сусідів, що живуть на верхньому поверсі, про розташування його кімнати і чи можна залізти до нього через вікно.
— Я теж подумав про вікно, — сказав Андрій. — Цілу ніч думав про це вікно. «Невидимий» проник через нього — це факт. Я замкнув двері, ранком відімкнув, — ключі лежали на тому ж місці. Замикаюсь я тому, що у мене в столі — службові матеріали, які не для чужих очей. Папазов кілька разів попереджав мене. А якось навіть сказав: «Ось прийду колись уночі перевірити, і тобі добре перепаде, якщо двері будуть незамкнені!» Він не знає, що я живу на першому поверсі, інакше й вікно заборонив би відчиняти! Пам'ятаєш, як він вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечері відкритий. Наскільки він хороший і добродушний в особистих стосунках, настільки суворий і вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв… А вікно… Так, вікно тієї ночі було відчинене до ранку. Але як можна залізти у вікно, коли воно на висоті двох з половиною метрів над землею? У мене зріст майже два метри, і то я ледве дістаю до нижньої рами. Треба підскочити, щоб добратись до вікна, дертися по стіні, і знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся… Але так чи інакше, «невидимий» проліз через вікно… Якщо це не якийсь дух, — усміхнувся Андрій.
— Тепер уже немає значення, як злодій забрався в кімнату. — Вона глянула навколо і підійшла до нього ближче. — Важливо інше — хто цей «невидимий»?
— Ах! Звідки ж я знаю? — зітхнув Андрій.
— Він десь поблизу, — стиха промовила дівчина. — Він стежить за тобою, не зводить з тебе очей.
Андрій інстинктивно озирнувся.
— Бережись! — в її очах світились і тривога, і благання. В цю хвилину вони були подібні до тих дивних кристалів, у прозорій глибині яких темніє, наче привид, тінь другого невидимого кристала. — Бережись, — повторила дівчина. — Роби те, що підказує тобі совість і серце, але будь обережним. Я не раджу тобі складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: «Забудь про цей берил!» Але я боюсь… Мені здається, що трапиться щось лихе.
Вона здригнулась і тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмішкою:
— Хай це лихе не станеться з тобою.
Через кілька хвилин їх наздогнали інші геологи: Вилю Власев вдав, що не помічає Андрія. Він спинився, вийняв блокнот-щоденник і записав під буквою «А», де була характеристика Андрія: «Дуже спритний і на рівній дорозі і в горах. Це треба мати на увазі при виборі його супутника. Може заморити будь-кого до смерті. Обличчя Рашеєвої було бліде, мабуть, від перевтоми сердечних м'язів!» Побачивши лаборантку з Андрієм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж підморгнув йому з виглядом змовника, — мовляв: «Продовжуй, я тебе розумію, не бійся!» А Павел Папазов відізвав Андрія вбік і запитав як ніколи холодним і різким тоном:
— Оце так ти додержуєш дисципліни?
— Чим це я порушив дисципліну? — здивувався Андрій.
— Чим? — парторг помовчав. — Ти дійсно наївний чи прикидаєшся наївним? Мені здається, що прикидаєшся, — продовжував він. — Тут не кабінет інженера Спиридонова. Тут такі номери не проходять безслідно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, і тут етикет розуміють інакше. Тому скажу прямо, без зайвих слів: забороняю тобі деморалізувати людей своїм індивідуалізмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче відокремитись від колективу і блукатиме, де захоче і як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти — вперед, другий — назад, третій — наліво, — що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслідувати твій приклад? Ти комуніст, твоя поведінка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподільне ціле. А ти тікаєш від людей, проявляєш інтелігентський індивідуалізм, руйнуєш колектив! Хіба ж так можна?
Ці слова були дуже неприємні, дошкульні, але Андрій слухав, схиливши голову, «Правду каже, — думав він, — я зробив погано, відокремившись від колони і випередивши всіх». Зараз він почував себе в ролі гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.
— Я ж говорив тобі цієї ночі, — продовжував Павел Папазов, — партійна організація обговорюватиме питання про твою поведінку, і ти не надійся, що тобі потуратимуть і пробачать твої дурощі. Я вже тобі порадив: опам'ятайся, — стань найбільш дисциплінованим, роби все можливе для спокутування своєї провини. Я любив тебе і тепер люблю, наперекір усьому, але востаннє повторюю: будь кращим із кращих! Не цурайся колег, дружи з ними, довіряй їм все, що в тебе на душі. Чому ти не порадився зі мною, перш ніж зробити такий недоречний вчинок з ескізом? Я б сказав Спиридонову, що ти не маєш ніяких серйозних даних і твоя гіпотеза поки що фантазія, і він би не вимагав від тебе ніяких геодезичних ескізів. До того ж, не треба було йти до нього з першою-ліпшою дурницею, що потрапила тобі під руку! Хіба ж не так? Нічого б не трапилось, якби ти заздалегідь порадився зі мною. Мені до вподоби дерзання молоді. Коли ти минулої осені заговорив про берил, я єдиний, ти це добре знаєш, не розсміявся тобі в очі. Не сміявся, хоч був певний, що це нісенітниця. Юнаки марять про подорожі у стратосферу, на Марс. І нехай! Найбільш неймовірна фантазія ліпша за міщанський спокій, пияцтво чи марнування часу на покер та бридж. Я завжди підтримував дерзання, але тебе, як видно, переоцінив. Ти дуже швидко втратив чуття реальності. Ти став надто самовпевненим і почав робити дурниці. Я тепер думаю так: якщо тебе не приборкати, то ти пропадеш, скрутиш собі в'язи. Мені не хочеться, щоб ти скрутив собі в'язи. І я не допущу, щоб ти ганьбив свій колектив, безчестив партію, членом якої ти є. Ось чому ніяких потурань тобі не буде, — без дозволу начальника бригади ти не маєш права відхилятись від графіка. Що б не придумав — поділись зі мною, з Вилю Власевим. Знову ж таки нагадую тобі: я маю спеціальні інструкції від Спиридонова і всі повноваження тримати тебе в шорах. Май на увазі!
Андрій вислухав дуже спокійно цю довгу промову, але останні слова ніби шмагонули його по обличчю. «Шори»! Чи заслужив він на таке? Все через ескіз, отой проклятий ескіз!
Ну, гаразд. Але хіба до випадку з ескізом не було ніяких позитивних фактів у його роботі? Невже одна недоречність може знищити гідність людини?
Він був дуже стриманий, а тому промовчав. Але серце йому стиснув біль.
Битий шлях, що перетинав ліс із сходу на захід, виходить на центральне шосе південніше нашого села, саме біля млина, де працює бай Дімо, батько Теменужки. Кажуть, що коли Фракія була римською провінцією, цей шлях з'єднував Аполлонію з Філіппополісом. В цьому може бути частка правди, бо й зараз на ньому можна виявити сліди стародавньої кам'яної дороги. Тепер цей шлях з'єднує тільки два-три села, і ви марно б шукали його в найбільш детальних географічних картах. Він ніде не позначений. Це нагадує відомий латинський афоризм про славу. Я пишу про шлях не через його минуле, а тому що бригада Вилю Власева розташувалась обабіч нього.
Уявіть собі густий, глухий ліс переважно з низьких, розлогих дубів. Ліс цей в кількох місцях перерізують дубові видолинки; подекуди в ньому зустрічаються пологі схили, перетяті гнилими деревами, купи сірого каміння, порослого лишаями та мохом. Крізь гіллясті крони дерев промені сонця ледве проникають, і тому тут завжди зеленкуваті похмурі сутінки, повітря вологе, насичене запахом прілого листя і гнилого дерева.
Такий ліс на південному заході. На сході він набагато рідший, світліший і поступово губиться серед широких ланів Чорноморської низини.
З одного боку табір Вилю Власева виходить у лісову гущавину, а з другого — на схід, де горизонт незрівнянно ширший і чистіший. Старий римський шлях проходив посередині табору, ділячи його на дві половини.
Ліворуч від шляху, біля великої палатки Вилю Власева, стояли дві менші, — в одній з них була похідна лабораторія, у другій — склад. Ще шість палаток біліли по другий бік.
Що іще розповісти?
По обіді для бригади час минув непомітно, в напруженій роботі. Вже смеркало, але ніхто не збирався запалювати традиційне табірне багаття.
Павел Папазов виділив нічні варти і пішов спати останнім.
Ранком усі встали бадьорі, помились холодною водою з джерела, що било в сусідньому видолинку. Після цього всі накинулись на сандвічі, приготовлені Марком Мариновим. Цей пристрасний любитель квітів був визнаним майстром випікання млинців та налисників. Він пов'язав білим фартушком кругленький живіт і люб'язно побажав усім колегам приємного апетиту.
— Перекусіть, бо в дорозі може бути все, — підморгнув він.
Андрій машинально жував, не помічаючи, що кладе в рот. Марко загорнув два сандвічі в прозорий папір і обережно поклав йому в кишеню, прошепотівши:
— Візьмеш оце. Потім захочеться їсти. Це дає енергію, а ти молодий і витрачаєш її більше за всіх. Я в твої роки з'їдав дюжину за один раз.
Пізніше Вилю Власев зібрав геологів у своїй палатці, розклав на похідному столі карту, кашлянув два-три рази і почав водити по ній пальцем.
— Ось цей район, який ми повинні вивчити… тобто довивчити, — сказав він. — Торік, як вам відомо, ми встановили тільки загальні мінералогічні дані місцевості. Зараз потрібно уточнити, напрями рудоносних жил. Крім того, як бачите, тут є один сектор, позначений літерою «X». Він лежить у південно-східному напрямку під гострим кутом до нашого табору і має форму рівнобедреного трикутника, основа якого перетинає східну півдугу лісу. Цей район треба дослідити геологічно і мінералогічне, накреслити карту і провести підготовку до зондових досліджень.
— Хоч би тільки не мені, — тихенько зітхнув Марко Маринов.
Вилю Власев якийсь час мовчав, розкрив папку і вийняв кілька запечатаних канцелярських конвертів.
— Тут я позначив маршрут і завдання кожного з вас. Брав до уваги ваші можливості, географічний рельєф, взагалі все. Позначив також і контрольні терміни, отож, на мій погляд, не може бути ніяких непорозумінь. Розгляньте ці маршрути, і, якщо у когось виникають сумніви, той нехай виясняє, поки є час. За півгодини ми повинні бути в дорозі!
Коли на столі лишився тільки один конверт, Андрій із стиснутим серцем простягнув руку. Так він і думав! На конверті стояло «Сектор X. Андрій Андрєєв і Делчо Єнев». Замість того, щоб дістати завдання по розвідуванню районів, суміжних з тим місцем, де він бачив зелений камінь, йому доручалося дослідити місцевість у зовсім протилежному напрямку! Може, «невидимий» і тут має свою руку?
— Ти незадоволений маршрутом? — запитав його Папазов.
— Незадоволений, — відповів Андрій.
Парторг задумався.
— А зі мною пішов би?
— Не хочеться мені йти на схід, — зітхнув Андрій. Але, зрозумівши, що видає себе, відразу додав: — Я завжди віддаю перевагу пересіченій місцевості, де було б більше височин, гір, вершин! Сектор X великий і рівний, наче сковорідка! Це не по мені!
Вилю Власев саме в цю мить проходив мимо, і парторг поклав руку на його плече.
— Чи не можна зробити заміну? — запитав він і кивнув у бік Андрія. — Ось він віддає перевагу західним районам, — туди його тягне. Дай його мені, а замість нього нехай іде, скажімо, Ігнат Арсов, він має досвід. На нього покластись можна. Ви згодні?
Керівник бригади насупився.
— Невже ви гадаєте, товаришу Папазов, — звернувся він своїм звичайним офіціальним тоном до помічника, — невже гадаєте, що хтось інший, крім Андрєєва, зможе за два тижні справитися з районом X? Ви кажете — Арсов. Чудесно! Арсов прекрасний геолог. Йому можна вірити на 90 процентів. Але він повільно ходить, особливо в сонячні дні. Такій людині я не можу довірити дослідження району X.
Він більше нічого не сказав і, поправивши капелюх, відійшов.
Павло Папазов знизав плечима.
— Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. І, безперечно, він має рацію. — Він помовчав. — Кінець кінцем, по-моєму, немає ніякого значення: чи будеш ти в районі X чи в районі У. Хорошому геологу з гострим оком всі райони однаково цікаві.
Він потиснув йому руку.
— Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисципліни, і доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!
В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:
_Вона. _ Візьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвійна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.
_Він. _ Щиро вдячний. Але ковдру не візьму. Стривай, якщо шеф вирішить прикріпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навіть з радістю. Я завжди віддаю перевагу живим джерелам тепла.
_Вона. _ Можеш віддавати перевагу чому хочеш, — це мене не обходить. А ковдру все-таки візьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лівої ноги. Я це точно знаю. Він був футболістом, і в одному з матчів його хтось вдарив, і з того часу ушкоджене місце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб він уночі вкривався моєю ковдрою. Піклування про товариша — перша вимога соціалістичної моралі.
_Він. _ Яка шкода, що мої кінцівки здорові! Просто вмираю від муки, що вони здорові! Чесне слово картографа.
_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалієш, що здоровий? Що за дурниці!
_Він. _ Якби я був хворим, як Андрій, може б ти і про мене потурбувалась! (Зітхає). Може, й мене б приголубила добрим словом і тому подібне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь від нього.
_Вона_ (вдаючи, що не чує). Візьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Мені казали, що в цьому місяці будуть часто йти дощі.
_Він. _ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!
_Вона. _ Бо ти дуже хороший і милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.
_Він. _ Мені ніяк не зрозуміло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрія спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.
_Вона. _ Він носитиме стільки інструментів: молоти, кирки, ломи! Невже тобі не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди місце для термоса. Глянь, який він гарний!
_Він. _ Термос!.. А ще що?
_Вона. _ Не бійся! Це майже все. Лишились дрібниці. Коробки з бісквітами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягід, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафінад.
_Він. _ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнім верблюдом. (Рішуче). Ні! Якби я навіть був ним, однаково не погодився б.
_Вона. _ Ти завжди був добрий і благородний.
_Він. _ А яка мені з цього користь?
_Вона. _ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!
_Він. _ Тобто «він вирушає в дорогу» і подібне. Так?
_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пір'їнку.
_Він. _ Якби я йшов сам, ти б і жменьки солі не поклала мені в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?
_Вона. _ Поклала й сіль, будь спокійний. Загорнула в папір разом з бісквітами.
_Він_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком… для втіхи.
_Вона. _ Втіхою для тебе будуть мої хороші почуття.
_Він. _ А яка користь від цих «хороших» почуттів?
_Вона. _ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тільки так робить справжній товариш. І я любитиму тебе.
_Він. _ І підеш за мене заміж?
Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.
— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!
Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.
— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.
— Навряд! — сумно похитав головою картограф.
Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.
— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.
Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:
— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон. В усіх інших випадках, — він покрутив вуса, — я нещадний. Я й сам міг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось він дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись мені!
Він насварився кулаком і пішов.
Табір поступово стих, спустів. Залишилось тільки троє: Вилю Власев, лаборантка і сторож з села Цвят. Циган погнав мулів пастись.
Прощаючись з Андрієм, лаборантка причепила йому гілочку дикої герані до куртки і шепнула:
— «Невидимий» з нами. Дивись, сам не ходи по темних місцях. Увечері не розпалюй багаття!