Замість того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днів, Андрій вже на сьомий повернувся в табір.
Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.
Так от зупиняю я Делчо Єнева, привітно тисну руку і посміхаюсь.
— Як ся маєте? — питаю. — Як справи?
— Дякую, — відповідає він. — Я здоровий, і на роботі все гаразд.
— В наших краях буваєте? — і вигукую: — Які там зміни!
Він ніяково посміхається.
— Пробачте, — каже, — які це краї ви маєте на увазі?
Я пояснив йому, і він вдарив себе по лобі:
— Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!
Я сказав, що вибачатись нічого, бо час, звичайно, йде, ми змінюємось і таке інше. Він слухав мене, посміхаючись, і навіть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборів.
— До речі, — сказав він, — це добре, що ми зустрілись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часів.
Я не люблю пити, та коли зайшла мова про «ті славні часи», то, зрозуміло, без будь-яких вагань вирішив зрадити свої принципи.
— Гаразд, — погодився я. — По одному келиху з охотою!
Ми зустрілись о шостій годині, а розійшлись о дев'ятій, коли офіціантка люб'язно порадила нам більше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.
Ми багато дечого пригадували з того, що було в те літо, і кожну пригоду відзначали цоканням келихів. Найбільше говорили про лаборантку, але я вам передам тільки ту частину спогадів Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповіді про Андрія.
«Ми вийшли з табору мовчазні, навіть трохи незадоволені. Ти повинен мене зрозуміти — я мав підстави бути в кислому настрої, бо ніс на спині великий вантаж. Причому більша його частина належала не мені. Я ніс ті речі, що призначались для Андрія, і стогнав під тягарем плаща й ковдри, якими закохана жінка хотіла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, і це найбільше мене мучило. Ти, певно, мене розумієш? Взагалі гадаю, що не знайдеться чоловіка, який почував би себе щасливим у такій ролі! Безсумнівно, немає такого. Отож, настрій у мене був поганий, і я йшов похмурий, час від часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже і йому тяжко? Рюкзак? Дійсно, він був набитий різними речами, з нього стирчали якісь держаки, кілки, та для його широких плечей це була дрібниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. «Щось ятрить йому душу», подумав я і відразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескіз із форелями? Нелегко, коли тобі зробить нагінку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, і тому я співчував Андрію. «Хоч він заслуговує, — думав. — Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальникові показує план місцевості, де водяться форелі». Одначе думав і інше: «Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дійти? Чи не так? Є гріх, буде й прощення, правда? Навіщо так переживати? Молодий, здоровий, дівчата зітхають по ньому, все життя попереду — чого там сумувати? Та я б на його місці ще й підсвистував!» — так я собі думав ї крокував, намагаючись не відставати від Андрія. Сонце вже піднялось над лісом і, хоч не було ще дев'яти годин, припікало не на жарт. Мені стало так прикро, що я, не кажучи ні слова, цілком свідомо намацав пляшку Зюмбюлева, відкрутив корок і ковть-ковть — надпив трошки. І знаєш, повеселішав! Немов вітерець обвіяв мені душу. А мій супутник став дибки! «Віддай!» кричить. І вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, — і вона описала параболу над верховіттям. Я й незчувся, як вона зникла.
— Але чому? — питаю його. — Адже ж тут нема ні Папазова, ні навіть його тіні. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок від Зюмбюлева, і цей подарунок зроблений тобі? Хіба так можна робити?
А він дивиться і навіть не моргне.
— Можна, — каже. — Я не маю потреби в таких подарунках.
Я скипів:
— Ах, так? — питаю. — Не маєш потреби! Ану стривай! — зняв рюкзак, розв'язав його і почав кидати під ноги Андрію ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки і пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. — Це, — кажу, — не моє. Це, — кажу, — лаборантка дала мені, щоб ти загортав свою ліву ніжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався від дощу. Щоб варив собі кофе. Зажди! Ось і варення. Щоб солодив ротик, коли буде гірко. А яблука від Марка Маринова. А напій — я вже сказав тобі — від Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свій багаж: він твій.
А він дивиться на мене, ніби вперше побачив.
— Ти не жартуєш? — питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.
Він нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руці, немов вимірював його вагу. Обличчя в нього полагіднішало, стало аж наче ніжним.
Я зав'язав свій рюкзак. Він став куди легшим!
— Ну, — говорю йому, — кожен носитиме своє. Ходімо.
Сказав, і щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зі мною буває завжди, коли розкаююсь.
Він згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв і термос. Інші речі сховав під кущем і всміхнувся до мене, наче між нами нічого не сталося!
— Треба було мені зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речі. — Сказавши так, він додав: — Ти ж слабший за мене. Якщо тобі буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спині втроє більший тягар. Така моя комплекція. Ти вибач мені, я не знав.
Я не відповів йому нічого.
Якийсь час ми йшли мовчки, і кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, він вийняв карту району і сіпнув мене за руку:
— Приготуй блокнот і візьми компас, — сказав мені. — Звідси розпочнемо.
Ну… І почали.
Я й раніше був в експедиціях, і потім — це ж моя професія. Але те, що я пережив у ті дні, — це, кажу тобі, неповторна річ, фантастична.
Я знав, що він наполегливий дослідник. Для нього ніяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихід, — на животі буде повзти, лізтиме, але добереться куди потрібно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розіб'єшся об каміння і ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зіпсуєш собі нерви, дивлячись, як він перебирає камінці, ніби кожен з них — рідкісна дорогоцінність, діамант.
В ці дні, як кажуть, він перевершив самого себе, мабуть, аршинів на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки він не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. І з цієї миті він перетворився на живу геометричну прогресію. Друга жила розпалила його вчетверо більше і так далі, поки він не став схожий на невгамовну, несамовиту стихійну силу, що не знає ні сну, ні відпочинку.
Рив землю — і не до присмерку, а до справжньої, безпросвітної ночі. Тоді розкладав багаття і при його світлі упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точні координати кожного місця, де ми знаходили руду. Від ранньої зорі до пізньої ночі він лічив і перелічував градуси та кути, креслив ескізи й карти, наносячи на них пласти і схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри і формули. І сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобі: вранці я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечні мандри по всіх колах пекла.
Прошу тебе, май на увазі й інше. Сухої їжі вистачило тільки на три дні. В навколишніх селах ми без особливих труднощів дістали собі провізію. На третій день він сказав мені: потерпи, завтра ми повинні зробити ще це. На четвертий — те. Ввечері він навіть не їв, віддаючи все, що лишилось, мені. П'ятий і шостий день ми просиділи на сухарях та воді.
Тепер я питаю себе: навіщо він так несамовито працював у ті дні? Що то був за божевільний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днів. А ми завершили дослідження і картографування району за сім. В останній вечір я спитав його:
— Ну хіба такі темпи не божевільні? Ти що? Жити тобі набридло, чи що?
А він мовчав і мовчав, якось сумно посміхаючись.
— Якщо тобі тяжко, — то лишайся тут, — сказав зрештою. — Або повертайся в табір. Я, — каже, — і сам справлюсь з ескізами. Як хочеш, я не примушую тебе!
Ось так мені говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Він немов старів щодня на кілька років. Тільки очі блищали, палаючи, ніби в лихоманці.
Як його залишити? Адже і я маю якусь гідність? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, і в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.
Ось так було.
На сьомий день в обід ми закінчили дослідження. Доводилось тобі взнати справжню радість? Я до того ще ніколи нічого подібного не відчував. Ту радість, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радість, а якесь дике почуття, ніби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напій!..
Андрій — подумай тільки! — взяв на плечі свій рюкзак, та ще й мій. Мій рюкзак був доверху набитий камінням. А я вже й так ледве плентався, — звідки в мене сили нести його?
Ми зробили зупинку на тому місці, де Андрій сховав провізію лаборантки. Все було ціле. Тільки бісквіти були з'їдені до крихітки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тоді побачила моя жінка, як я загрібав просто пальцями варення! Справжнісінький тобі готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нізащо не вийшла за мене заміж.
Ото запихаюсь я, очі блищать від блаженства, а мій герой з'їв ліниво один-два кусочки цукру, ніби щойно встав з-за новорічного столу. Потім сів на пеньок і старанно поголився.
Коли ми вже наближались до табору, я відчув, як щось кольнуло мені в шлунку. Голова в мене пішла обертом, я передав папери Андрію, через силу доплентався до палатки і, як був, одягнений впав ниць на ковдру. Все потонуло в страшній імлі».
Тепер ви дозвольте мені самому продовжити оповідання, хоч я і розумію, що це дуже незручно, — адже вся моя розповідь, по суті — переказ того, що я чув від інших людей, свідків і учасників цієї цікавої історії.
Як я вам уже казав, у таборі бригади, крім сторожа з села Цвят і цигана, що доглядав мулів, лишились тільки Вилю Власев та лаборантка Рашеєва. Ви помилитесь, якщо подумаєте, що ці люди тільки й знали, що спати і проводити час в пустих розмовах та прогулянках по околицях. Можна з певністю сказати, що вони виконували свою роботу не менш сумлінно, ніж інші члени бригади.
Вилю Власев вставав рано, інколи ще перед сходом сонця, відламував кілька шматків черствого хліба, брав ящик і сідав на низенького мула Мілчо. Міцно обхопивши руками його волохату шию, він погойдувався на його спині. Коли словами, коли ціпком поганяв він мула до тих місць, де працювали геологи, і, орієнтуючись без компаса, завжди знаходив потрібне місце в одноманітному, густому й рівному лісі, без доріг і стежок. Перевіряв роботу, давав поради, потім складав у бесаги зібрані проби, прикріплював їх до мулячого сідла і о четвертій годині дня повертався в табір. Лаборантка Рашеєва приймала від Власева проби і одразу ж бралась до діла. Вона робила аналізи, описи. Терези, лупи, мікроскоп, спиртівки, скляні пробірки, — все включалося в дію, щоб відкрити істину — тобто наявність металу і процент цього металу в гладеньких грудках руди.
А сторож, стоячи біля входу в палатку, дивився на всі ці процедури і, розкривши рота й похитуючи головою, прицмокував. Він без упину дивувався спритній, як білочка, дівчині, і шанував її навіть більше, ніж «командира». Вона здавалась йому чарівницею, якій відкриваються таємниці природи. Цей німий подив перетворився в дивну прив'язаність: вночі він стояв на варті тільки біля її палатки і готовий був застрелити кожного, хто б спробував завдати дівчині якогось лиха.
Вилю Власев зустрів Андрія недружелюбно, насупившись, як зустрічають непрошеного і неприємного гостя. Знов якась безумна ідея запаморочила йому голову! Що тепер з ним робити? Дослідження району через нього затягнеться, це в основі зруйнує стрункий робочий графік. Тепер усі намічені строки поламаються і ясна, обдумана і добре спланована система виявиться мильною булькою.
— Ну, доповідай, — пробасив він, не дивлячись на нього, і подумав: «Яке стягнення накласти на нього? І чи не послати рапорт Славі Спиридонову»?
— От я і повернувся, — промовив Андрій. Він обійшов стіл і всміхнувся. — Повернувся, як бачите, благополучно.
— Так, я бачу, що ти повернувся, — почав Вилю Власев, намагаючись надати обличчю суворішого вигляду. — Це очевидно. Та в зв'язку з цією очевидною істиною я хочу з'ясувати ось що: хто дозволив тобі залишити робоче місце? Кого ти спитав, перш ніж достроково припинив дослідження?
— Ви даремно здіймаєте галас, — засміявся Андрій. Він потер почервонілі від безсоння очі і помовчав. — Ви бачите в мені тільки скомпрометовану людину, так?
— Не зовсім, — відповів Вилю Власев. — Все-таки ти ще не повністю скомпрометований. По-моєму, ти втратив щось близько шістдесяти процентів свого доброго імені. Тридцять процентів казками про берил і другі тридцять — отим свинством перед Спиридоновим. Але тепер я бачу, що ти на шляху до втрати і тих останніх сорока процентів.
— І мені шкода, — сказав Андрій.
Він вийшов і за кілька хвилин повернувся з двома повнісінькими рюкзаками. Потім вийняв з планшетки ескізи картографа й обережно поклав їх на стіл.
— Шкода, що й на цей раз ви далекі від істини! — Андрій сів біля столу, витяг цигарку і спокійно закурив. Це була перша цигарка, яку він курив після семиденної перерви, з часу, коли він покинув табір. — І про минуле помиляєтесь, і догадка ваша про теперішнє невірна. Дозвольте, хоч мені дуже незручно поправляти такого досвідченого, як ви, зауважити, що в теперішньому припущенні немає і одного процента істини. Воно цілком вигадане.
Він підвівся, розв'язав рюкзаки і постукав пальцем по ескізах.
— Це геодезичні ескізи району X. Тридцять штук. Якщо ви нанесете їх на загальний план району, то будете мати повну картину місцевості і напрямків рудних жил. Є й проби з кожного місця. — Він показав на рюкзаки. — На етикетках я позначив ті ж номери, що й тут, в ескізах, — отже, картина ясна.
— Стривай! — перервав його Вилю Власев, відступаючи назад від столу. — Що ти хочеш сказати? Що вже дослідив увесь район?
Андрій, не відповідаючи, зім'яв недокурену цигарку і викинув її.
— Ти розігруєш комедію, як перед Славі Спиридоновим, чи що!
— Район досліджений по градусах віялоподібних з точністю до одної мінути.
Він струсив попіл з рукава і вийшов.
Біля його конусоподібної палатки стояла лаборантка. Побачивши його, вона притисла руки до грудей і зблідла.
— Ніяких пригод, — усміхнувся Андрій і запитав, пильно дивлячись їй в очі: — Ти часом не хвора?
— Чому ти повернувся? — прошепотіла вона і похитала головою. — Це погано. Треба було витримати до кінця!
— Невже? — позіхнув Андрій. — До кінця! — Він зняв куртку й розправив плечі. — Знаєш що, — сказав він, — дай трохи аспірину Делчо Єневу. І чай приготуй йому, якщо можеш. Недобре, що ти хворіла.
Андрій витягнувся на плащ-палатці і закрив очі.
— Напевно, з часом… Що я хотів сказати тобі?
Голос його стих.
Дівчина присіла в головах, схилившись над ним.
— Що?
Та він уже дихав глибоко — заснув.
Рашеєва встала, оглянулась, побачила в кутку палатки свою ковдру з мериносової вовни, розгорнула її і тихенько, затамувавши подих, дбайливо вкрила Андрія.
Тільки вийшовши з палатки, вона глибоко вдихнула повітря і раптом побачила сторожа, який стояв по той бік шляху і махав їй рукою.
— Тебе головний кличе, — крикнув він.
А «головний», уткнувшись носом в ескізи і не відриваючи від них очей, сердито пробурмотів:
— Каже, що дослідив весь район. Байки! Він взагалі фантазер. Але для чого вводити в оману людей? Я певен, що половина цих проб з етикетками — звичайнісінький щебінь!
— Зараз же почну перевірку! — сказала, зашарівшись, лаборантка.
— Дивись добре! — підняв палець Вилю Власев. — Краще приглядайся! — Він помовчав. — А втім, я перегляну ці ескізи і сам прийду допомогти тобі. Ти розпочинай.
Другого ранку Вилю Власев приготував кофе у великому кофейнику і послав сторожа покликати Андрія. Коли геолог увійшов у палатку, він запропонував йому сісти, налив чашечку кофе і стримано всміхнувся.
— Результати перевірки вийшли на твою користь, — сказав Вилю Власев, голосно сьорбаючи кофе. — 3 шістдесяти чотирьох проб тільки одна не дала належного результату. Взагалі можна вважати, що ти завдання виконав задовільно.
— Більш-менш! — засміявся Андрій.
— Безперечно, — вів далі Вилю Власев, — найбільш приємно, що район цей багатий міддю, — отже, дослідження підтвердило вірність моїх передбачень. Тепер я напишу начальнику служби рапорт з проханням прислати зондерів.
— А для мене покарання не попросите? — закинув слівце Андрій.
Вилю Власев задумався. Він поставив порожню чашечку на блюдце, потримав, розглядаючи візерунок, що утворився від осадку кофе на дні чашечки і, нарешті, промовив:
— Твій випадок досить складний. По-моєму, ти заслуговуєш і покарання, і похвали. Причому сорок процентів покарання ї шістдесят процентів похвали. Я б похвалив тебе за те, що з шістдесяти чотирьох проб тільки одна виявилась негідною. А покарав би за твою несамовиту запальність. Справді, чого, власне, ти досяг цим необдуманим штурмуванням часу? Виснажив і себе, і товариша та ще й порушив мої плани. Я виділив для дослідження району чотирнадцять днів, а ти завершив роботи за сім.
— Це справді біда, — зітхнув Андрій.
— Так, — кинув Вилю Власев. — В певній мірі біда. Наша дослідницька робота вимагає спокійної ритмічності, все має бути вказано наперед і уточнено. А ти ставиш мене перед здійсненим фактом, ламаєш увесь графік! Що лишиться від цього графіка, якщо ніхто не буде дотримуватися строків, передбачених мною? Взагалі не буде графіка. Настане хаос, каша. Взагалі — анархія і нігілізм.
— Погано, — зітхнув Андрій, ледве стримуючи сміх.
Вилю Власев помовчав.
— Ось що, — сказав він, повеселішавши. — Я визнаю, що район досліджений. Але вважатиму, що роботу закінчено лише 15 липня, тобто це буде через шість днів. В такому випадку і ритмічність буде збережена, і графік не постраждає від змін. Все лишиться в повному й строгому порядку.
— Коли повернемось у Софію, — зауважив Андрій, — я прославлю перед найвідповідальнішими людьми ваш соціалістичний метод роботи.
Він з притиском вимовив слово «соціалістичний», та керівник бригади, як видно, не збагнув, до чого це. Він навіть всміхнувся:
— Недобре хвалити своїх начальників, — сказав Вилю Власев.
— Хвалити їх, чи ні і як — це вже моя справа. — Андрій підвівся. — Я вільний? — запитав він, і обличчя його витяглось, ніби від того, яка буде відповідь, залежало щось дуже важливе, вирішальне в його дальшому житті.
— Та роби як знаєш, — розвів руками Вилю Власев. — Інші групи укомплектовані, працюють, і, якщо я направлю тебе до них, ти своїм несамовитим запалом дезорганізуєш усіх, внесеш розлад. Ніхто не зможе йти з тобою в ногу, бо там нема делчо-єневих, яких би ти водив за ніс, а є тверезі люди з спокійними нервами, чужі будь-якому авантюризму. Ні, будь ласка, навіть не проси, щоб я тебе направив до них. Таких речей я не допущу!
— Ех, шкода! — полегшено зітхнув Андрій. — Як скажете, так і буде. Буду вас слухатись.
— Так, так! — Вилю Власев задоволене глянув на юнака і потер руки. — Треба слухатись! В тобі є домішка летючого темпераменту. А добрі поради для слухняних людей — немовби хімічні каталізатори. Вони прискорять випаровування цієї домішки в твоєму характері, і згодом ти станеш позитивною, зрілою людиною. Так. А зараз ти вільний — я не хочу морочитися з тобою. У мене й без того досить неприємних турбот. Подумаю про тебе вранці 15 липня.
Андрій вийшов, не поспішаючи, та, зробивши кілька повільних кроків, враз зірвався і побіг до палатки. Схопив рюкзак і бігом кинувся до лаборантки.
— Ти завідуєш складом? — запитав її і, не чекаючи відповіді, поквапливо почав викладати: — Мені потрібна вірьовка для лазання по скелях… крім того, десять пар сталевих скоб для східців. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, — він постукав по рюкзаку. — Пачку сухарів, трохи кофе, цукру і більше нічого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову інша ідея!
Рашеєва дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима і мовчала. Цілу ніч дівчина досліджувала його проби, і руки в неї тремтіли від перевтоми.
— Давай, люба, тільки не метушись! — нетерпляче казав Андрій.
В це слово «люба» він не вклав ніякого почуття, а дівчина відчула в ньому справжню ласку.
— Куди ти підеш? — спитала й зашарілась. — Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радію твоєму успіху! І яких тільки страхів не було в моєму серці! Чого я тільки не передумала за ці сім днів! Лишись!
— Ет, дурниці! — розсердився Андрій. — Саме тепер мені тільки до розмов! Ну, давай вірьовку та інші речі, інакше я сам піду на склад!
Рашеєва постояла хвилинку, наче ці грубі слова приголомшили її, потім одразу відступила назад.
— Ти йдеш туди… по берил? — пошепки запитала вона.
Андрій насупився.
— Куди йду і чого, — то моя справа! А ти не затримуй мене!
Дівчина взяла з його рук рюкзак і попрямувала до складу, похнюпивши голову.
Андрій тимчасом сів за стіл, відсунув епруветки та пляшки і, вийнявши з похідної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лінійку, почав креслити.
За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.
— Знов напхала різних дурниць! — насварився Андрій. — Однаково ж я їх викину, так і знай!
Дівчина мовчала. Виглядала спокійною, тільки руки ніяк не могли знайти місця: то поправляли косинку на голові, то м'яли і без того зім'яте плаття.
— Слухай, — Андрій схилився над нею, — ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає мені шість днів відпустки, і я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил — велика річ, за нього варто потрудитись! Хай «невидимий» лусне з досади, а я його перехитрю! — Він посміхнувся. — Якщо ж він мене перехитрить… Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, віддаль і те місце, де треба шукати… Чого так жалісно дивишся на мене? Ти що — не хочеш, щоб я йшов?
Вона похитала головою, намагаючись усміхнутись.
— Іди, — промовила, — шукай. Бажаю тобі успіху.
Взяла папірець і сховала на грудях, біля серця, де жінки ховають таємні, найдорожчі для них листи.
— Бажаю успіху, — повторила вона.
Тепер, коли Андрій уже підійшов до виходу, йому захотілося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всі хороші, лагідні слова вискочили в нього з голови.
— Ну, до скорого побачення, — кивнув їй Андрій. — А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Він зрозуміє. А як тільки ми повернемось у Софію, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.
Їй здалось, що вона провела його веселим радісним поглядом… Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати веселими очима, щоб дорога була легкою.
Вона сіла на своє вузьке похідне ліжко й задумалась. Власне, думок ніяких не було. В її душі відразу запанували зимовий холод і порожнеча. І в цьому холоді, серед порожнечі, в якій вона ніби потопала, не ворушилась жодна ясна, свідома думка.
В цей же день після обіду Вилю Власев, сівши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились і про Андрія. Коли парторг почув, що той дослідив район X за сім днів, він, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж підскочив і, схопивши кашкет, з усієї сили вдарив ним об землю.
— Герой! — вигукнув він. — Оце справжній позитивний герой нашого часу, соціалістичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрієві є щось виняткове, прекрасне. — Парторг підняв кашкет і почав його очищати від пороху. — Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє ім'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий і вітаю від усього серця!
Вилю Власев зневажливо знизав плечима.
— Я не відчуваю особливого довір'я до таких людей, — промовив він. — І взагалі, не поважаю тих наукових робітників, які на сто процентів віддаються пориву. Я думаю, що поваги гідні ті трудівники науки, які не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично і спокійно. Андрій не належить до них.
— Ви, як геохімік, — видатний, а у ставленні до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разі прошу вас поздоровити його від мого імені.
Вилю Власев махнув рукою.
— Де я його наздожену, — сказав він, — щоб поздоровити. З самого ранку він подався кудись і, гадаю, повернеться не раніше, як через чотири-п'ять днів.
Павел Папазов саме підносив запалений сірник до цигарки, та коли почув ці слова, його пальці затремтіли, і він впустив його на землю.
— Що ви кажете? — нахмурився він. — Ви йому дали відпустку на п'ять днів?
— А навіщо його затримувати? — здивувався Вилю Власев. — Він закінчив роботу, виконав своє завдання, — та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.
— Не рискуєте! — Павел Папазов похитав головою. — Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити нові дурниці. Ви його штовхнули на них!
— Я не розумію вас, — підвів брови Вилю Власев. — Що ви хочете цим сказати?
По тонких губах парторга проповзла болісна посмішка.
— Знаєте, що ви зробили? — зітхнув він. — Ви дали йому можливість знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати відповідальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манію? Він тепер знову скомпрометує себе і невідомо які дурниці вигадає… Я хотів представити його відмінником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму… А ви своєю безтурботністю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успіх. Ви провалили одного відмінника, ось що я вам скажу!
Вилю Власев зніяковіло топтався на одному місці.
— Я й забув про той клятий берил, — промовив він.
— Що зроблено, те зроблено! — сумно всміхнувся Папазов. Він запалив цигарку і замовк.
Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього підійшов Ігнат Арсов і почав йому допомагати.
— Залиште, ви обдерете собі руки цими вірьовками! — тихо бурмотів він. — Дайте мені! Мої руки і без того загрубіли від кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!
Доки сперечались, кому зав'язати мішки з камінням, до них підійшов парторг Павел Папазов. Глянувши на них, він посміхнувся і лагідно заговорив, ніби зовсім забув про випадок з Андрієм.
— Знаєте, мене вчора відвідав один мій знайомий з села Цвят. його послала партійна організація із спеціальним дорученням.
— Яким дорученням? — злякався Вилю Власев.
— Кооператори закінчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть від нас почути, що робиться у нас і взагалі в світі.
— То хай слухають увечері останні вісті. Хто їм заважає? їхнє село електрифіковане, в бібліотеці є радіоприймач, на площі — гучномовець. Чого їм іще треба?
— Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бібліотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ від залу лежить у вас в кишені, — усміхнувся Папазов. — Адже вони роблять нам послугу — забезпечують хлібом і продуктами.
— Ми ж за це платимо, — сказав Вилю Власев.
Павел Папазов аж здригнувся, але оволодів собою.
— Вибачте, — сказав він, — коли я слухаю такі слова, то, їй-богу, червонію від сорому, наче дівчина. Товариські послуги не оцінюються грішми. Ці чудові люди сумлінно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою — чому не приділити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разів заслужили?
— Що ви конкретно хочете від мене? — нетерпляче запитав Вилю Власев.
— Дуже мало. Давайте підемо до них. Якщо ви проти, я піду сам. Я обіцяв, що прочитаю доповідь, і ви, мені здається, це знаєте.
— А хто виконуватиме наш план?
— В роботі ми попереду. Будьте спокійні.
Керівник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот і довго розглядав сторінку, на якій зверху було написано червоним олівцем: «Група А».
— Ви, товаришу Папазов, виконали тільки на 1 процент більше, ніж інші, — сказав він. — Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам ніякої відпустки.
Павел Папазов почервонів, потім зблід. Очі його потемнішали, він зробив крок вперед, але Ігнат Арсов схопив його за руку.
— Прошу тебе, — прошепотів він, — цю доповідь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповідач — не має значення. Я сам — ніщо, але мені здається, що провести бесіду можу. Дозвольте мені, — звернувся він до Вилю Власева, — у мене 15 процентів виконано понад графік.
Вилю Власев переглянув його маршрут і кивнув:
— Точно, п'ятнадцять, ви ніколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на відпочинок на два дні. йдіть!
Він заховав блокнот, охопив мула за шию і через силу виліз на нього.
— Якби не ці п'ятнадцять процентів, я б ні в якому разі не дав вам відпустку, — сказав він.
— А ви не підете? — запитав його Ігнат Арсов.
— Тільки цього мені й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. — Він вдарив мула, навіть не махнувши рукою на прощання.
Вечоріло. Сонце ще не заховалось за Странджанські гори, а на ліс вже спускалась синювата ніч. Внизу, біля прогнилих пнів, порослих кущами, темніла густа тінь присмерків, а вгорі, крізь просвіти в зеленому склепінні розкішних крон, поблискували то сині, то фіолетово-рожеві клаптики чистого літнього неба.
Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрімав на його спині і, гойдаючи ногами, думав про речі, які нічого спільного не мали з геохімією, з бригадою, з відкритими покладами мідної руди…
Біля входу в його палатку сиділи два чоловіки. Вони грали в шашки, а поверх їх голів з цікавістю заглядав суворий сторож села Цвят. Один із незнайомців був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилізла з штанів, і взутий у важкі туристські черевики, шия в нього була обмотана вицвілим червоним шарфом, з-під якого виднілось бронзово-смугляве тіло. Другий був у синьому картузі і бархатній куртці з накинутим на плечі потертим прогумованим плащем.
Бай Стаменко по-військовому виструнчився, козирнув і, кинувши погляд на гостей, поспішно доповів:
— Ці двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розібрався. Вони мають посвідчення, а також лист від районного комітету.
«Дуже вони мені потрібні! — подумав Вилю Власев. — Замість смачної вечері — неприємні розмови. Оце пощастило!»
Він запросив гостей у палатку і вирішив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комітету, та що з того?
— Даремно ви били ноги, — почав він, скидаючи піджак. — Зовсім даремно. Це геологічна бригада, і в чорноробах ми потреби не маємо.
Той, що в бархатній куртці, оглянув палатку і, не поспішаючи, впевненими рухами, наче був у власному домі, спустив завісу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сірником і запалив гніт.
— Я не просив вас хазяйнувати! — насупився Вилю Власев.
Той усміхнувся. Він був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борідкою, що стирчала вперед, схожа на місяць-молодик. Він посміхався, а очі дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.
— Не гнівайтесь, — сказав гість. — Ми не великі пани, звикли самі себе обслуговувати.
Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висіло на стовпі посеред палатки, і почав старанно зачісувати розкуйовджене волосся.
— Товаришу Власев, — сказав старший, — ми дуже просимо вас не гніватись на наш несподіваний візит. Це наш службовий обов'язок.
Він вийняв з кишені посвідчення і подав його начальнику.
Вилю Власев надів окуляри, підійшов до лампи, прочитав написане, потім довго і старанно розглядав печатки, підписи, ніби якийсь ієрогліфічний лист.
— Тут прикордонний район, — вів далі старший. — Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкаві, дайте список ваших людей.
— Треба було сказати, щоб приготували кофе, — проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.
— Не турбуйтесь, — сказав молодший. — Ми побажаємо вам доброї ночі раніше, ніж закипить кофе.
— Хіба ви не заночуєте тут?
— Виходить, що так, — сказав молодший.
— Куди ж ви дінетесь серед ночі в лісі? — здивувався Вилю Власев. — Ви і носа свого не побачите в такій темряві! Небезпечно. Можна заблудитись.
— А ви б не пішли вночі, якби це було потрібно?
У Вилю Власева аж мурашки по спині забігали від цього запитання.
— Не пішов би, — відповів він.
— Ведмедів боїтеся, — засміявся молодший. — Не бійтесь! Уночі в цих краях блукають тільки шакали.
Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потім запалив цигарку і запитав:
— Ваші працівники, наскільки я зрозумів, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?
— На об'єктах, — кивнув Вилю Власев.
— Не поспішайте, — сказав старший лагідно. — І всі вони зараз на об'єктах?
— Майже.
— Значить, є люди, які в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?
— Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсім незначна кількість. Один процент.
— Двоє-троє, — повторив старший.
— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.
— Наприклад?
— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?
— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.
Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:
— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.
— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.
— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?
— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.
Старший, помовчавши якийсь час, запитав:
1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.
— А хто третій?
— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.
Старший замовк.
— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?
— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і, він не знає. Та, певно, блукає в південно-західному напрямку, кілометрів за 15–20 звідси.
Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.
— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.
Він підняв завісу й вийшов надвір.
— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?
— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.
Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.