Минула ніч, настав ранок — похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрібненький дощик.
Ми лишились удвох. Забралися в кущі і звідти позирали в тому напрямку, звідки мав повернутися Радан. Теменужка зітхала. А я поглядав час від часу на темне склепіння неба, що ледве виднілося крізь нависле гілля, і марно старався згадати який-небудь елегійний вірш.
«Так, — думав я, — Теменужка зітхає за Раданом. Андрій тривожиться про свій дорогоцінний мінерал. А я, розкривши рота, ловлю гав і не маю, по чому зітхати, за чим тривожитись. Я тільки відчуваю, що мені якось сумно, порожньо на душі, а чому — пояснити не міг би, хоч би як старався».
А втім, навіщо я говоритиму про себе?
Ви маєте уявлення про мій черствий, прозаїчний характер, про мою схильність завжди і за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є від природи: розсудливою і строго-діловою людиною.
Дамо краще слово Радану. Він поетична душа і, як гадає Теменужка, цікавіший за мене.
— Але ж, — скажете ви, — Радана з вами немає?
Правда, його нема. Вибачте, але я зовсім не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповісти вам те, що чув від нього, тільки кількома днями пізніше, коли ця історія з берилом була закінчена.
«Андрій крокував попереду, а за ним — я. його ліхтарик кидав пучок променів, наче прожектор освітлював дорогу; за хвилину-дві ми прибули. Я не встиг показати йому ґнотик, як він сам його побачив. В нього дивна здатність усе помічати вчасно, нічого не випускаючи з поля зору. «Тут, ліворуч — яма, а тут — западина», попереджав він мене всю дорогу. І добре, що попереджав, інакше я тисячу разів міг би розбити голову, поспішно пробираючись по тому лабіринту. Отож, він побачив шнур і, ні секунди не роздумуючи, вийняв ніж, плюнув на його гострий кінець і обережно відрізав до самого капсуля. Потім ми пішли далі.
А галерея стрімко спадала вниз. Мені здавалось, що я от-от сковзну і покочусь по цьому похилому кам'яному циліндру до самого пекла, де впаду у вогонь і дим. Повітря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, і найбільш дивно було те, що воно ніби стискувало груди, налягало, наче якась залізна рука. Не знаю, як відчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить — дорога й час минають непомітно.
Але ось галерея почала підніматися, І повітря посвіжішало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дійшли і ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помітив — високий, наче собор, з усіх боків оточений стрімкими скелями, по яких стікала прозора підземна вода!
Ми швидко проминули цей зал і, наче в казці, опинились перед чарівною сталактитовою завісою з дивними мереживами з молочно-білих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитів. Деякі з них були схожі на людей, інші нагадували фантастичних тварин, що жили кілька мільйонів років тому. Подекуди сталактити з'єднувались між собою і утворювали щось подібне до велетенських арф. Згори звисав білий виноград, нерухомі віти прикрашали дрібні квіточки; мелькали оленячі роги, бивні слона. І яких тільки ще не було див! «Це вода пройшла крізь шари вапняка», коротко пояснив мені Андрій. А я подумав: «Ось вона — золота шахта села Цвят!»
Так… Як я вже сказав, ми пройшли через усі ці природні чудеса і знову потрапили в похмурий коридор, із зубчастими стінами. І тут перед нашими очима несподівано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промінь ліхтарика освітив її, і ми побачили в кришталево-прозорій глибині самих себе, наче дивились у велике дзеркало.
Озеро не було дуже великим — кроків з п'ятнадцять у діаметрі, але май на увазі, що під землею міри «звучать», як ти кажеш, трохи інакше, ніж на поверхні.
Ми обійшли це озеро, і Андрій схопив мене за руку. Він підняв свій ліхтарик угору і урочисто сказав: «Дивись».
Я роздивлявся на всі боки, марно стараючись помітити щось особливе. Навколо темнів граніт, у якому де-не-де блищали дрібні лусочки слюди.
— Тут, ось тут! — показав Андрій і направив промінь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрів.
На тому місці я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колір весняної трави, м'яко світилась і була гладенька, як скло.
— Це або початок, або кінець смарагдової жили, — промовив схвильовано Андрій.
Він зняв рюкзак, витяг з нього довгу вірьовку, змотану кільцем, і перекинув її через плече. Потім узяв десять залізних скоб і одну по одній напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кілограми, далі засунув за пазуху короткий молоток з гострим кінцем і потер руки.
— Є тільки одна небезпека — шубовснути в воду, — промовив він.
І Андрій почав лізти до скелі. Ця смужка, по якій він повз, була завширшки не більше трьох п'ядей. Під нею блищала чорна вода озера.
Я затамував подих. Хоч я і не боязкий, та в цю мить відчув, що в мене підкошуються ноги.
— Слухай! — гукнув він. — В рюкзаці є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.
Він розказав мені, як вийти з копальні на той випадок, якщо він утопиться чи розіб'є собі голову. В цю страшну хвилину він подумав про мене. Ось яка людина цей Андрій.
Далі справа йшла так. Він став на коліна і забив першу скобу. Через неї перекинув один кінець вірьовки, зробив петлю і надів її на пояс. Тепер він мав якусь опору, хоч і не дуже певну, став на ноги і забив другу скобу — вже над головою.
Розумієш? Він робив собі східці, вишукуючи природні щілини в скелі, як роблять, здається, альпіністи, коли піднімаються на стрімкі височини.
І так, східець за східцем, Андрій наближався до зеленої плити. Але скоби закінчились, а вона сяяла на півтора метра вище його голови. Він простягнув руку, — і молоток дістав до її краю. Андрій якусь мить постояв, потім піднявся навшпиньки, розмахнувся… Мені було видно, як щось відломилось і злетіло в повітря… Рука Андрія описала дугу. Невже щось схопив?
У цю мить скоба, на якій він стояв, покривилась, зігнулась, і я від жаху заплющив очі. Почув тільки, як вона задзвеніла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрій висів на вірьовці, тримаючись за неї одною рукою. У другій він стискав той шматок, який відколупав від плити. Нарешті він намацав ногою нижчі східці і, притримуючись одною рукою, зліз і почав посуватися по тій же вузенькій кромці.
Я бачив, як Андрій щось ховав у кишеню. Потім повільно, не поспішаючи, він поповз назад, до мене.
Не кажучи ні слова, він засунув руку в кишеню і розкрив долоню. Під променем ліхтаря я побачив два блискучих зернятка — два зелених камінчики, такі крихітні, наче той бісер, яким у нас обшивають святкові хустинки.
— Кришталевий польовий шпат, — прошепотів Андрій. Рука в нього тремтіла.
— Що це таке? — питаю.
Він відповів:
— Напевно, смарагд.
Я дивився на нього приголомшений, не вірячи своїм очам.
Андрій усміхнувся.
— Зернинки такі маленькі, що тільки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Мені здається, що вони прозорі, а прозорий берил — смарагд. Правда ж, вони прозорі?
Я тільки мовчки кивнув головою, а він схвильовано продовжував:
— Пліній Старший сказав: «Ніщо інше не має такого незвичайного зеленого кольору». Так?
— Так, — відповів я.
Андрій загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик і поклав у ліву кишеню біля серця.
Після цього ми безцільно блукали біля озера, знічев'я розглядаючи щілину у скелях. А за двадцять кроків далі ми знову набрели на сталактити. І тут кінчалась підземна галерея.
— Тепер для мене картина ясна, — сказав Андрій. — Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У східній частині середземноморського басейну, на думку істориків, було багато таких рудників. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тільки камінь, з якого я видовбав мізерні зернятка. Тоді був звичай — останній камінь лишати в дар богам.
Андрій довго дивився на зелену плиту. Ти собі уявити не можеш, якими очима він дивився на неї! Неначе там сиділа наймиліша, найчарівніша істота в світі і кликала його до себе, махаючи рукою.
Потім у раптовому пориві схопив мене за плечі і трусонув.
— Але ми не залишимо богам ані порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гніву. Ми видобудемо цей камінь, на зло всім богам, і подаруємо нашому природничо-історичному музею. Хай він прикрашає найкращий мінералогічний стенд!
Він провів рукою по чолі і нахилився наді мною.
— Ти легший і прудкіший. Може, підеш до табору бригади?
— Чого ж не піти? — відповів я.
— До табору рівно п'ятнадцять кілометрів. Дорога йде все лісом, лісом, прямо на схід. Власне, це не дорога, а напрямок, і ти йтимеш, орієнтуючись по компасу. Я дам тобі свій на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрій тебе вітає і просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певності…
Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорі, на горбі. Зайвим буде говорити тобі, що я не йшов, не біг, а летів. Андрій дав мені свій компас з позначками, що світилися в темряві. Він подарував його мені. Ось він, — правда, гарний?
Отже, я мчав лісом.
Ще не зовсім смеркло, як я наблизився до шляху. І відразу переді мною виріс високий чоловік з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, він мовчки стояв під дубом.
— Добрий вечір! — привітався я. — Ви, товаришу, з бригади?
Він оглянув мене з ніг до голови і якось неохоче відповів:
— З бригади. А що?
— Чи далеко до табору?
— Два-три кілометри.
— Дуже приємно, — сказав я. — Ваш товариш Андрій Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.
— Невже? — стрепенувся він. І зразу ж запитав: — А що він хоче?
— Нічого особливого, — засміявся я. — Тільки чотири залізні скоби. — І, наче біс лоскотав мені язика, я в кількох словах пояснив йому, для чого потрібні скоби.
Незнайомець відразу якось переплів ноги, ніби спутаний. Ні слова не сказавши, він витяг портсигар, дістав цигарку і прикурив. Сірник освітив його руку, — мундштук цигарки був золотий. До того ж я помітив, що вуса в нього фальшиві, бо під носом грим відділився і створив складку.
Моє серце йокнуло, і земля ніби провалилась під ногами.
А той сказав:
— Ти йди в цей бік, — і показав рукою напрям, — скоріше прийдеш. А я перетну ліс тут, — я так звик.
— Дякую, — кивнув я йому.
Трохи пробіг, доки зник з його очей, і глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вів просто на північ.
«Не перехитриш мене, лисице!» подумав я і повернув на схід.
Вибравшись на дорогу, я побачив вогні табору. Озброєний чоловік, певно, Стаменко, родич Теменужки, — провів мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповів їй усе — від початку до кінця. Нічого не приховав.
Вона кудись вибігла з палатки, і за півгодини в таборі зчинився великий галас. До мене прибігли геологи, всі без кінця розпитували подробиці. З Софії прибув начальник геологічного відділу — ти його бачив, — цей старий дуже жвавий і строгий. Він двічі розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, і я двічі повинен був пояснювати одне і те ж: що вона зелена, і такої-то довжини, ширини тощо. Він слухав мене, похитував головою і сварився пальцем на якогось огрядного чоловіка:
— Бачиш, — каже, — товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скільки разів я говорив тобі, що твій скептицизм — шкідлива і страшна іржа.
А далі звернувся до інших геологів:
— Наш товариш у небезпеці, — сказав він. — Треба йому допомогти, і негайно. Хто піде зі мною?
Лаборантка перша вигукнула:
— Я!
Ти знаєш, що пішли всі. Навіть огрядний чоловік —; і той пішов з нами. Через ліс, уночі, назустріч невидимому, але страшному ворогові — це не жарт і зовсім не скидається на прогулянку. Адже так? У таборі лишився тільки сторож з села Цвят.
Я детально описав місце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, ліхтарі, лопати — і всі як один кинулись до лісу рятувати Андрія і його зелений смарагд.
Спочатку всі йшли разом, потім група розпалась. Не всі були однаково витривалі в дорозі.
Попереду всіх бігла лаборантка — спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але ні разу не поскаржилась, ні разу не сказала: відпочиньмо, зупинімось. Бідна дівчина…
Ми з нею так далеко всіх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було і вогників ліхтарів. Світився тільки фосфор мого компаса.
І ти знаєш, ми перші прибули до вас в той дивний й страшний зал».
От що розповів мені Радан через кілька днів, коли ми повернулись у село Цвят.
Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сиділи, притулившись у кущах перед ямою і, порозкривавши роти, дивились на небо?
Було так. Ми, справді, мовчки сиділи в кущах і кожен думав про своє. З потемнілого неба мрячив тихий дрібний дощик.
Ми піднялись на гору.
Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка підштовхнула мене ліктем.
— Дивись! — прошепотіла вона і вказала рукою. вниз. — Якийсь чоловік!
Між деревами пробирався низенький опасистий чоловік у плащі і чоботях. Він віддалявся від горба.
— Хоч би він не зробив якогось лиха Андрієві, — промовила Теменужка. Вона сказала ці слова ледве чутно, і мені здалось, що в її голосі забриніли сльози. Дівчата мають таку звичку — говорити крізь сльози.
Я знизав плечима. Що я міг відповісти?
— Вставай! — почала вона штовхати мене. — Вставай, підемо до Андрія!
Власне, і мені це спало на думку, але я добирав підходящі слова, щоб висловитись коротко і точно.
Схопили факели, пляшку з гасом і кинулись до ями.
Пройшовши через круглий отвір, почули недалекі вибухи. Вони були жахливі. Певно, тому, що було тихо і йшов дощ.
Ми бігли по галереї, ніби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в ці хвилини Теменужка, але мені здавалося — от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились ні вліво, ні вправо, не помічали, чи стрімкий схил, чи пологий, не відчували, чи свіже повітря, чи погане.
Бігли захекані, ковтаючи повітря розкритим ротом. У вухах кололо, тріщало. Не розуміючи, що діється навколо, ми мчали, як вітер.
Нарешті ми побачили світло. Запевняю вас — ніколи ще воно так не радувало мої очі. Відчув, що від сліз щемлять повіки. Певно, це було через світло.
Андрій здивовано глянув на нас і посміхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.
— Там якийсь чоловік! — схлипувала вона. — Ми бачили чоловіка в чоботях. А потім почули вибухи. Подумали, що він тебе вбив.
Теменужка схлипувала, захлинаючись. «Це тому, що вона бігла», подумав я.
Андрій поплескав її по плечі і дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась і заспокоїлась. Потім попросив розповісти, але спокійніше, якого чоловіка ми бачили і де почули вибухи.
На цей раз заговорив я. Але тільки встиг розповісти, як дощ шумів у листях дерев, коли це зліва і справа до нас долинув шум. З правого боку — чиїсь голоси. А над нами, трохи ліворуч, — кроки.
Андрій направив ліхтар у тому напрямі, звідки було чути кроки. Золотий промінь пробіг по зубчастому стрімкому схилу, підскочив вище і застиг.
І ми побачили в його сяйві якийсь дивний бронзовий привид. Він стояв нерухомо й дивився на нас. Він був У куртці, з кашкетом на голові, закручені вуса спадали на міцно стулені уста.
Скільки часу ми дивились на нього — не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, і в його руках блиснула сталь довгого пістолета.
Одна мить — і події ніби насунулись на нас… Ці події навіть не можна відділити одну від одної — всі вони з шаленою швидкістю злились в одне ціле — жахливе, неподільне.
Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звідти вихором вилетіла якась жінка. Вона, мабуть, теж помітила привид на скелі, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрієм, закривши його своїм тілом. В цю мить пролунав постріл. Жінка похитнулась і впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистіло в повітрі, і я побачив, що ніж з страшною силою врізався в обличчя вусатого незнайомця. Він похилився вперед, голова вдарилась об камінь, потім об другий, його нога, мабуть, попала в щілину, бо він повис із спущеними вниз ніби неживими руками. І дивна річ! Коли він стояв угорі, на скелі, було ясно видно його закручені, розкуйовджені вуса, а зараз на закривавленому обличчі не помітно було ані волосинки.
— Арсов! — вигукнув хтось із подивом, зляканим, задиханим голосом.
Я озирнувся: біля Радана стояв, звівши руки над головою, високий красивий чоловік. Пізніше мені стало відомо, що це був Папазов.
— Чи це можливо? Чи це не сон? — шепотів він; на обличчі в нього застигла гримаса жаху.
Кажу вам, що все це трапилось протягом кількох секунд і скидалось на кошмарний фантастичний сон.
Андрій нахилився над жінкою. Куля влучила їй у праве плече, і на цьому місці її світло-зелена кофточка почервоніла від крові.
— Дихає? — спитав Папазов.
— Дихає, — кивнув Андрій.
Тоді Папазов вийняв з своєї похідної аптечки бинт, нахилився і зробив перев'язку. Руки в нього тремтіли. Навколо розливалося світло ліхтарів. Наші два факели лежали непотрібні на мокрому камені.
Я бачив її лице — зовсім юне, майже дитяче, смертельно бліде, наче з гіпсу. Воно ніби заціпеніло, застигло, наче в останньому сні, від якого не можна пробудитись.
Теменужка плакала. Ну, це ще зрозуміло, — мені теж хотілося плакати. Але навіщо вона схилила голівку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати і так, стоячи віддалік від нього.
Андрій підняв жінку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її ліва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче відрізані і сяк-так пришиті до тіла.
Ми пішли до виходу.
— А цей? — запитала Теменужка, повівши широко розкритими від жаху очима в бік чоловіка, що стріляв у нас. його тіло чорніло на скелі, наче ганчірка, що прилипла до білого вапняку.
Папазов пробурмотів щось незрозуміле і швидко пішов уперед.
— Ви йдіть, — сказав Радан. — Я вас наздожену.
Коли через хвилину він повернувся, я запитав його:
— Мертвий?
— А ти як гадаєш? — сказав він і свиснув. — Голова сплющена, як паляниця. — Він помовчав і додав: — Я ходив за ножем. Це батьків подарунок. Хороший ніж, не можна губити!
Взимку минулого року я несподівано захворів. Нічого мені не боліло, і не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.
У мене пропав сон. Спав я по дві-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напівсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кілометрів важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самоті в кімнаті, я задивлявся в якусь точку і сидів нерухомо, поки не починало сутеніти, поки форми тієї речі, на яку я дивився, не починали танути і зникати в темряві. Тоді вставав, ніби збираючись кудись іти, хоч насправді не знав, куди і навіщо.
Була зима. Канікули. Екзамени я склав і був дуже втомлений. І саме в цей час одного чудового ранку прийшов лист від Радана. Він вчився в політехнічному інституті на гірничому факультеті і збирався провести канікули в селі. І от він кликав мене в гості до себе, писав, що дядько засумував за мною, і між іншим згадував, що Теменужка була б рада мене побачити. Вона працювала в партійному комітеті при шахті, а зараз приїхала у відпустку, і взагалі, все було цікаво, а сніжні зимові дні — просто чарівні.
Я задумався. Така в мене звичка — довго думати, перш ніж прийняти якесь рішення.
Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякі рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, які точно рядки, але, мабуть, це були ті рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кілька разів те місце, де він згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, — можливо, тому що цими словами Радан закінчував свій лист.
Я вирушив у дорогу.
Чи варто описувати веселі дні, які я провів у селі? Глибокий сніг, прозоро-синюваті ранки, теплу підсолоджену ракію [горілка] і тихі розмови біля грубки?
Чи варто описувати ті зміни, які відбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кіно, клуби, нові будинки, вечірки і самодіяльні колективи — чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи більш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишені, спостерігає, розпитує про все, записує все. А я в ті дні не взяв олівця в руки, не написав ані рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повітрям, що мало запах свіжого снігу і вологого лісу, спускався з крижаних гірок і тільки шепотів різні вірші, які чомусь спадали мені на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спілка народної молоді], малював плакати, вирізав і наліплював картинки на новорічну молодіжну агітдошку. А ввечері танцював, допомагав акторам-любителям і розмовляв до півночі з Теменужкою та Раданом.
Одного вечора ми сиділи у Радана І згадували минулі часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вікном падав лапатий сніг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологів, про лаборантку і Андрія.
Як і тоді, Теменужка й зараз сиділа поруч з Раданом, усміхалась до нього і захоплювалась його словами, навіть пошепки повторювала їх.
Я сидів у кутку, за грубкою, дивився на червоні відблиски вогню і чомусь намагався не озиратись.
— І все-таки в цій історії найцікавішою постаттю е Ігнат Арсов, — сказав я. — Для мене він — справжня загадка.
— Ти в усьому бачиш загадку, — засміявся Радан. — Для тебе весь світ — таємний і незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить від того, як ти їх розумієш і розглядаєш. Так і з цим Арсовим. Я особливо зацікавився його життям, бо, як ти знаєш, відіграв певну роль у тій події… Отож я взнав дещо, і тому на совісті в мене ніякого тягаря немає. Та навіщо порпатись у брудних речах, подивіться, який чистий, чудовий сніг на вулиці! Я пропоную пройтись до млина, згодні? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом іноземної розвідки. Він повідомив своїх шефів про відкриття Андрія, і вони, звичайно, злякались: берил у Болгарії? Саме тільки припущення розлютило їх. І хазяїни наказали Арсову зробити все, що тільки спаде йому на думку, аби про берил ніде не говорилось і не згадувалось.
Яких заходів можна було вжити проти Андрія? Найстрашніше для чесної людини — ганьба, виставлення на посміх. Треба було зобразити його мало не божевільним, принизити в очах начальства, в очах усіх людей. Тоді він буде змушений займатись чим завгодно, тільки не шукати берил.
Довідавшись, що начальник вимагає у Андрія представити картографічний ескіз, він виготовив інший, напівбожевільний. Уночі він з допомогою «своєї» людини проник у кімнату Андрія і спритно замінив справжній ескіз фальшивим. На другий ранок Андрій, дійсно, був зганьблений.
Бригада зупиняється біля села Цвят і розпочинає роботу. Слідом за бригадою вирушають двоє працівників органів Державної безпеки.
Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал після невдачі з першою міною, цей чоловік наказує Арсову закласти ще більшу міну уповільненої дії. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невідомий хід. Поки Арсов працював усередині, наші люди після короткої перестрілки схопили головного діяча… Між іншим, ви його, здається бачили… Пригадуєте? Він був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжній ескіз, ескіз Андрія, знайшли в кишені Арсова, коли винесли його труп.
Ось що розповів Радан.
Ми мовчали. В кімнаті було тихо, похмуро, тільки вогонь потріскував у грубці.
Я виразно пригадав останню подію, що сталася того дощового ранку.
Геологи, нарешті, прибули. Вони кілька разів збивалися з дороги і тому запізнились. Встиг на місце події один тільки Папазов — красивий чоловік, якого я побачив у руднику.
Всі кинулись робити носилки. Лаборантка тимчасом розплющила очі — вони помутнішали, наче вкрите хмарами небо, але швидко прояснились, засяяли вологим блиском. Андрій схилився над нею, взяв її руку. Вона ледь всміхнулась до нього посинілими губами.
— Ти знайшов дорогоцінний камінь? — тихенько прошепотіла вона.
— Знайшов, — сказав Андрій і проковтнув слину.
Він з вдячністю поцілував її руку, по губах у неї пробігла майже непомітна, тиха посмішка, схожа на слабкий сонячний промінь.
Так завершилась ця «берилова» історія.
Рудник, як ви, звичайно, догадуєтесь, не міг стати туристським об'єктом, як мріяв Радан, що передбачав «прибуткове» майбутнє.
Через півгодини після того, як витягли труп Арсова, всередині копальні вибухнула міна, і тисячі тонн землі і каменю завалили центральну галерею до того місця, звідки ми вперше побачили краєчок бікфордового шнура.
Зараз Вилю Власев не подорожує по горах, не бере участі в геологічних походах, його мрія здійснилась: він начальник головної хімічної лабораторії і цілі дні проводить у своєму кабінеті серед мікроскопів, колб та спиртівок. Щовечора грає в доміно з хазяїном, потім перечитує одну-дві сторінки свого щоденника і точно о десятій годині гасить світло, одягає нічний ковпак і, спокійний, задоволений своїм життям, лягає спати.
Андрій вже більш як рік — керівник третьої геологічної бригади. Він так і не відкрив берил для промислових потреб, але кажуть, що знайшов багато нових покладів свинцю й цинку. Лоб цього молодого чоловіка поритий зморшками, очі втратили юнацький блиск, — тільки неспокійний, тривожний вогник освітлює їх зіниці, і вони сяють, ніби відшліфовані шматочки справжнього смарагда.
Два місяці тому зустрів я картографа Делчо Єнева і від нього дізнався, що Андрій вже давно не живе у директора кондитерської фабрики «Червона зірка». Він рідко приїжджає у Софію, а коли й робить це, то проводить дозвілля в гостинному домі мисливця Зюмбюлева.
Лаборантка Рашеєва — перший помічник Вилю Власева. Вона швидко видужала від кулі Арсова, та щось інше (лікарі не можуть встановити клінічними дослідженнями) невпинно роз'їдає її тендітний організм, і вона день у день сохне, наче квітка без води.
Я чув, що ізумруд не приносить щастя… Але що таке, по суті, щастя? Я не схильний до філософських міркувань, але мій практичний розум каже так: щастя — це результат зусиль кращого. Сміливі і вічні зусилля людини — осягнути дедалі радіснішу і досконалішу красу.
А я… я вивчаю ветеринарну медицину. Такій черствій, практичній і діловій людині, як я, найбільше підходить ветеринарна медицина. Адже правда?