— Го-го! — зареготали навколо. — Оце підчепив!..
Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.
— Не думайте, що лише вам пофартило, — сказав з викликом. — І ми битимем ворогів рейху!
— Ти? — глузливо втупився в нього Вернер. — А мама тебе відпустить?
— Мені вже п’ятнадцять років…
— Невже? — Вернер зробив здивоване обличчя. — А я думав — чотирнадцять з половиною…
— П’ятнадцять! — наполягав хлопчина. — І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.
— Нут якщо сам учитель, — іронічно скривився Вернер, — то я піднімаю руки…
Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом: певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, — Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.
“Видно, багато пережив, — подумав Ульман, — і трохи озлобився”.
Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, — розмірковував, — адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм — справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”
Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.
— Ти коли додому? — запитав, аби щось сказати. Адже знав — Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.
— Сьогодні пізно, — кивнув на афішу Горст. — Це — мій батько, — сказав Вернерові. — Познайомся.
Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.
— Вернер Зайберт, — представився.
— Я бачив вас нещодавно в бірхалле, — сказав Фрідріх невизначено.
— А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, — посміхнувся Зайберт. — А я вас не пригадую.
Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося — сказав неправду.
— Я сидів з робітниками в кутку.
— З залізничниками?
— Так.
— Працюєте на вузлі?
— Зчіплювачем.
Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.
— А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? — запитав Вернер раптом. — Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.
Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли — все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло — здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.
У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.
— Ви прийдете на лекцію?
Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:
— На жаль, у мене робота.
— Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.
Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.
— Можливо, — лицемірно погодився, — чорти б забрали ту нічну роботу. Та Горст переповість мені все у деталях.
— Горст — розумник, — Вернер поклав руку на плече його сина, і цей дружній жест розчулив старого. — Коли б усі були такими, як ваш Горст!
— Досить патякати!.. — перервав його молодий Ульман, та Фрідріх зрозумів — син не байдужий до цієї похвали. Що ж, дай боже! Вернер — хлопець хороший, і Горст, може, нарешті матиме товариша.
— Де ви оселились? — запитав.
— Поки що у фрау Фрейсдорф. Поблизу пивної, аби недалеко було, — засміявся Вернер. — Та Фріц кидає мене…
— Не подобається у фрау Фрейсдорф? Але ж у неї пристойний будинок…
— Фріцові не імпонує вік фрау Фрейсдорф, — пояснив Зайберт. — Він вирішив зробити ласку одній справжній німецькій дівчині і подарувати фюрерові ще одного солдата.
— Для чого ж так грубо? — поморщився Фріц. — Вона мені подобається, та і я їй не байдужий. До того ж мені набридли борделі… хочеться чогось чистого… Ну, для душі…
— Особливо припали тобі до душі її стегна, — засміявся Вернер. — Жінка з такими стегнами повинна народжувати здорових дітей!
— А що тут поганого? — заблимав лівим оком Фріц. — Фюрер сказав, що майбутнє Німеччини в здоровому поколінні. Ми з Гертою дбатимемо про рейх…
— Я заздрю вам, — жартівливо вклонився Вернер, — ви знайшли чудовий спосіб довести свій патріотизм!
— Нікому це не заказано, — одказав Фріц так спокійно, що Горст не витримав і зареготав.
— Досить вам, — мовив примирливо, — хто-хто, а Герта на цьому виграє…
— Чому? — не зрозумів старий Ульман.
— Який же ти наївний, тату! В теперішні часи погрітися біля здорового і, — підморгнув, — красивого чоловіка — таке щастя випадає не кожній жінці. Мужчини нині в особливій ціні.
— Тож, дивлюся, ти пізно додому повертаєшся, — насварився пальцем на сина Ульман. — Застарою звичкою і паском можна…