— Я сподівався, — почав Карл, — через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.
— На жаль… — похитав головою Штеккер. — Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?
— Трохи…
— Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?
— Так.
— Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?
— На все життя.
— Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… — Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: — За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.
Було темно, сіяв дрібний холодний дощ. Штеккер зіщулився, підняв комір шинелі. Мовив буркотливо:
— Паскудна погода, скоріше б сніг. — Тихенько, в рукав, засміявся. — Хоча я саме за таку погоду. Порядний шпиг носа на вулицю не висуне. Отже, післязавтра…
Через день відбулася зустріч Карла Кремера з Фрідріхом Ульманом.
Карл спустився в підвал, але нікого не побачив. Освітив ліхтариком облуплені стіни, глянув на годинник. Шоста… За спиною хтось ворухнувся. Кремер загасив ліхтарик, метнувся у глиб підвалу.
— Не хвилюйтесь, це ми, — глухо донісся з темряви хрипкий голос фельдфебеля. — До речі, ідіть-но сюди, це вам, можливо, згодиться.
Штеккер освітив біля сходів вузький, мов щілина, закапелок, напівзавалений битою цеглою.
— Зручна позиція, — пояснив. — Я стою отут. Ви входите й нічого не бачите, навіть підставляєте свою спину.
— А у вас усе це здорово продумано! — з повагою мовив Карл.
— До ваших послуг, — усміхнувся Штеккер.
З глибини закапелка на Карла суворо і, здавалося, відчужено дивився чоловік у куртці та старому, з обвислими крисами, капелюсі. А може, лише здалося — потиснув руку міцно, наче випробовував силу. Від нього пахло машинним маслом, іржею та міцним тютюном. Карл згадав: саме так пахло від Заремби, і одразу відчув приязнь до цього кремезного чоловіка в робочій куртці.
— Товариш Ульман у курсі справ, — почав Штеккер, коли вони розмістилися на дошці попід стіною. — Він з того самого селища. Можете довіряти йому, як мені.
Ульман кашлянув.
— Я виростаю у власних очах, — мовив. — Але до діла. Вам треба розвідати підходи до заводу синтетичного палива? Я вірно зрозумів товариша Штеккера?
— Вірніше, намацати його вразливе місце, — пояснив Кремер. — Щодня завод дає ешелон бензину. Нам треба припинити це неподобство.
— Це — мета, — Ульман поклав Карлові на коліно руку; навіть через сукно відчувалося, яка ця рука тверда й мозоляста, — а нам слід знайти шляхи до її здійснення. Сьогодні я навряд чи зможу сказати щось втішне — все це для мене несподіване… Є, правда, один варіант…
Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.
— Генеральські… — сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. — Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий — штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. — Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. — На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…
Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось крилося — невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана — велику, шорстку.
— Коли можна чекати на результати?
Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.
— Навідайтесь сюди за три — чотири дні, — мовив. — Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.
— Але справа не терпить, — почав Кремер. — Щодня — ешелон цистерн з бензином!..
— Вони проходять через наш, вузол, юначе, — поплескав його по плечу Ульман. — Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?
Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…
Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, — він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.
Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…
Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.
Тоді тут, за півкілометра, була шахта. Іноді, коли набридали ігри, вони сиділи на горбку й дивилися, як машина-підойма випльовує пару, як крутяться зверху колеса, намотуючи троси, як пихкають паровози, що котять потяги з вугіллям.
Від подвір’я шахти залишилися тільки купи порослої травицею цегли, рейки давно зняли, і тільки старожителі могли відрізнити колишній залізничний насип від звичайних нерівностей тутешнього ландшафту.
З-за шипшинових кущів почулося сопіння: хтось видирався крутим схилом. Фрідріх визирнув із своєї схованки, тихенько свиснув. Гібіш вилаявся:
— Бісове місце!
Ліг горілиць, підмостивши під голову теку. Відпочивши, запитав:
— Харчів узяв з собою?
Ульман поплескав долонею по мішку.
— Маю трохи…
— А лопата?
— Все, як домовились! — розсердився Фрідріх. — Чого прискіпався?
— Бо йдемо під землю, — рівним тоном відповів Гібіш, — і невідомо, що на нас там чекає…
Ульман закинув за плечі мішок.
— Рушили?
Штейгер ішов попереду. Пробиралися між кущами обережно, зігнувшись. Починалася заборонена зона, і можна було випадково наштовхнутись на есесівський патруль.