Попереду стриміли вершини, голі, з рідкими соснами. Порізана байраками нерівна місцевість переходила в плоскогір’я. Праворуч, унизу, проглядалася асфальтова стрічка шосе.
Вони обійшли пагорб. Гібіш постояв, озираючись, і поліз у хащі ожини. Ульман, затуливши обличчя від колючих стеблин, продирався слідом. За хащами починалася галявина. Збоку, між низькими деревцями, — піщаний схил з ледь помітним отвором печери. Гібіш заліз туди, поманив Ульмана. Печера лише зовні здавалася маленькою: хід розширювався і зникав у темряві. Повіяло вогкістю, повітря було густе, й дихалося важко.
Гібіш поклав теку на сухий пісок біля виходу.
— Тут ми в цілковитій безпеці, — мовив і ліг просто на землю. — Перекусимо, відпочинемо і в дорогу…
Фрідріх розв’язав мішок, видобув хліб, маргарин та повидло. Приготував бутерброди. Гібіш дістав дві пляшки пива. їли мовчки, не поспішаючи. Допивши пиво, Гібіш поставив пляшки на видноті.
— Аби не забути, — пояснив. — Не тягти ж їх з собою у шахту.
Він сидів так, що світло падало на лівий бік обличчя. Ульман бачив лише одне око, волохату брову, щоку, зриту зморшками, вухо, з якого стирчали сиві і, певно, жорсткі волосини. Гібішеві вже сімдесят, а виглядає не дуже старим. Дивно: половину життя провів під землею.
Запитав:
— Людвігу, і що в тебе за секрет? Виглядаєш, як молодий…
Штейгер задоволено почухав потилицю.
— Дивись, усі помічають. Навіть молодиці задивляються. А що? — невесело пожартував. — Молодих зараз обмаль, то й ми з тобою, хоч і підтоптані, але ж чоловіки…
Ульман дістав сигарету, хотів уже переполовинити її, та передумав: все одно — остання перед дорогою; під землею палити не можна, і він має повне право викурити всю сигарету.
— Чоловіки, кажеш, — підхопив останні слова Гібіша. — А чи буває в тебе, Людвігу, таке відчуття, що ти взагалі не людина? Що все навколо існує само по собі, а ти лише жуєш, як худоба, йдеш, куди женуть… Що худоба в кращому, ніж ти, становищі: реве і хвицається іноді, а ти й мукнути не смієш…
— Буває і в мене, — погодився Гібіш, — та я жену такі думки. Адже недовго залишилося, Фрідріху, розумієш — недовго. Я зранку виходжу з селища та йду в ліс або в поле. Простуєш, навколо анікогісінько — й жити хочеться, ой, як хочеться! Як уявиш собі, що скоро кінець коричневим, — співаєш. Десять років собаці під хвіст пішло, розумієш, десять років, — дай боже ще стільки прожити! І думаю: невже я, старий дурень, не побачу такого життя, про яке мріяв, за котре ми з тобою, Фрідріху, всі сили віддали? Ні, думаю, побачу. З коричневими покінчимо — і вже дзуськи, все в свої руки візьмемо! І жити хочеться, аби одним оком це побачити. Тому й молодію… — закінчив, усміхнувшись ніяково і навіть сором’язливо.
Ульман мовчав — думав. Потім мовив стиха:
— Таке відчуття, Людвігу, певно, не лише в тебе. Насувається гроза, одні бояться її, зачиняють вікна й ховаються в підвали, а інші виходять назустріч. Ти розумієш мене, Людвігу?
Старий не відповів. Сидів біля вузького входу до печери й дивився на червоне, мов кров, небо. Багряні відблиски грали на кам’яних стінах, вони здалися Ульманові символічними, наче провіщали народження нового дня.
— Мені зараз здається, — продовжував, — ніби потрапив на волю після ув’язнення. Кажу, що хочу, і не боюся, що хтось підслухає, не озираюсь, чи йде за мною гестапівська пика. Якось спокійно на душі в мене сьогодні. — Ульман потягнувся. — Навіть у тілі легкість з’явилася… Рушатимемо?
— Чекай.
Гібіш витяг з мішка дбайливо згорнуту брезентову спецівку, переодягся. Куртка стовбурчилася на ньому, відразу зробивши старого значно повнішим. Фрідріх критично огледів його, мовив єхидно:
— Як на мій розсуд, то пенсію тобі платити зарано. Країна вимагає від народу жертв, і фюрер просить вас, штейгере Людвіг Гібіш, знов спуститися під землю, аби своєю самовідданою працею хоча б на один день відстрочити падіння тисячолітнього рейху…
— Плювати я хотів і на рейх, і на фюрера! Зараз ми спустимось під землю для того, щоб на кілька днів прискорити кінець цього паршивого рейху. Аби не дорікали нам колись, що сиділи два старих дурні склавши руки і чекали, поки хтось інший дасть стусана під зад Адольфу Гітлеру.
Ульман почав одягати старі, витерті до блиску і не раз уже штопані штани, а штейгер розклав пожовклу від часу карту.
— Дивись, — тицьнув нерівним нігтем, — отут вхід до вентиляційного штреку. Оце печера… Штрек тягнеться ось сюди, — окреслив місце, — а ось тут є хід до підземної печери. Над нею починаються галереї заводу. Якщо хід не завалило, вийдемо саме туди, куди потрібно. Печера тут звужується і проходить на два — три метри нижче галерей. — Задумливо постукав по карті нігтем. — Сам розумієш, абсолютної точності бути не може, але, гадаю, не схибимо.
— Аби не завалило хід. Оце мене найбільше турбує.
— Таке вже діло… — розвів руками Гібіш. — Од бога…
Він перевірив ліхтарик, глибше насунув потертий шкіряний кашкет. Ульман озброївся відточеною солдатською лопаткою, мерзлякувато знизав плечима, підняв комір старенької куртки і рушив за Гібішем у темряву.
Дні минали для Карла Кремера в тривожному чеканні: прокидався і думав про ешелон цистерн, які сьогодні прогуркотять по рейках на Схід. Уявляв, як бензин з цих цистерн переливається в баки танків і літаків, як шалено мчать танки на траншеї, стріляючи в людей з червоними зірками на кашкетах. Може, тому — як не намагався бути завжди рівним і привітним у стосунках з оточуючими — іноді мимоволі в Карла проривалися нотки роздратування. Одного разу й сам помітив, що надто різко відповів комусь за вечірнім бриджем, але відразу опанував себе і поскаржився:
— Нерви в мене, панове, не витримують. Не знаю, як вас, а мене мучить ця невизначеність на Східному фронті. Здається, у нас там досить сил, щоб вибити росіян хоча б з Польщі!..
Шрікель, який став постійним партнером Карла, мовив розсудливо:
— Бережіть нерви, Кремере, бо навряд чи наш наступ почнеться до весни. Ми вже маємо сумний досвід війни в зимових умовах, і фюрер не дозволить генералам устряти ще в одну авантюру.
Після замаху на Гітлера есесівці були настроєні різко вороже до армійського генералітету, і в домі фон Вайганга відкрито критикували керівництво вермахту.
— Якщо б фюрер менше довіряв цим бундючним ослам у мундирах, — докинув третій партнер — есесівський офіцер, помічник Шрікеля, — ми б уже давно були в Москві.
— Не можна так огульно, панове, — втрутилася фрау Ірма. Сама вона не грала, та любила посидіти біля картярів. — Генерали Гудеріан і Манштейн довели…
— Таких, як Гудеріан і Манштейн, — перервав її чоловік, — можна перерахувати по пальцях. А ми маємо на увазі генералітет у цілому, який не виправдав сподівань нації.
Фон Вайганг, хоч грав погано, але любив іноді посидіти з підлеглими за зеленим столом. Цим він, по-перше, доводив свою демократичність, по-друге, лоскотав собі нерви. За натурою групенфюрер був азартною людиною, та балансування на службових сходинках навчило його тримати себе в руках.
Після розмови в алеї гномів він, як і попереджав, досить стримано ставився до Кремера, уникав залишатися з ним наодинці і взагалі по можливості був підкреслено байдужим до нового мешканця вілли. Фрау Ірма, навпаки, носилася з Карлом і була одержима ідеєю поєднати Кремера з Ернестіною Краузе. Правду кажучи, вона вже добре набридла Карлові, та він був завжди люб’язний і привітний з господинею, розуміючи, що в цьому домі лише вона по-справжньому добре ставиться до нього і це створює навколо його особи атмосферу доброзичливості, нехай і показну. На більше Кремер поки що й не розраховував.
Дивні стосунки склалися в Карла з Шрікелем. Зовні вони були друзями. Мало не кожного вечора сідали за традиційний бридж, гауптштурмфюрер привітно всміхався до Кремера при зустрічах, одного разу Карл навіть випадково підслухав, як той хвалив його в колі близьких знайомих фон Вайгангів. Та все ж якась невидима перепона стояла між ними.
Пам’ятаючи настанову фон Вайганга, Кремер контролював кожне своє слово в розмовах з Шрікелем, свідомо обминав теми, пов’язані з роботою гауптштурмфюрера. Якось навіть обірвав одного з його помічників, коли той у його присутності завів розмову про документи, що мали надійти і десь затримались.
— Я просив би вас, — сказав, — перенести цю розмову в інше місце. Не люблю, коли втручаються в мої справи, і сам намагаюсь триматися подалі від того, що не стосується мене.
— Унтерштурмфюрер якраз не казав нічого секретного, — підтримав Шрікель свого помічника, — та я згоден з вами, гер Кремер. Кожен повинен цікавитись лише своїми справами.
Одного вечора Карл, нудьгуючи, вийшов до саду подихати свіжим повітрям. Зупинився на червоній доріжці біля гнома-філософа. Недавно Кремер з подивом відчув, що його тягне до цих чорних чоловічків. Учора він знайшов у тайнику записку від Ульмана, зрадів і сів біля карлика, який сміявся, взявшись руками за боки. Сьогодні важкі думки не залишали його — зупинився проти гнома-філософа. Карлик наче казав: не хвилюйся, все влаштується, бери з мене приклад, набирайся терпіння.
“Тобі добре, — заперечив Карл. — Уже двісті років дивишся на світ. Що для тебе день чи два? А два дні — два ешелони…”
“І все ж життя вічне, — вів мовчазний діалог гном. — Я пережив чортзна-скільки війн, бачив переможців і переможених — і що? Ось так, як і сто років тому, небо голубіє над світом. Нічого не змінилося, та й що може змінитися?”
“Дурню ти, дурню! Старий сибарите й відлюднику! Поставити б тебе десь у концтаборі, не дивився б так спокійно. Не витримало б твоє бронзове серце…”
Карлову розмову з гномом- перервали досить нетактовно:
— Ці чорні гамадрили діють мені на нерви, — сказав хтось за спиною. — Групенфюреру вони подобаються, а я переплавив би їх на метал. Все ж якась користь!
Кремер озирнувся й побачив Шрікеля.
— Мені вони також подобаються! — відповів з викликом.