— Хочете подивитися на шедеври мистецтва? — запропонував Шрікель.
Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.
— Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, — мовив плаксивим голосом. — Іншим разом.
— Тепер я вірю: ви справді нахлющились, — гауптштурмфюрер зареготав.
Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен — есесівець з обличчям убивці — не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври — отже, картини є…
Кремер враз зупинився. А якщо картини — лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, — навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.
День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.
Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…
Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:
— Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…
Карл знітився. Він не тільки не мав жодного грама вибухівки, але й не знав, коли вона буде і чи буде взагалі. А Ульман чекав прямої і точної відповіді.
— Вибухівка буде, — відповів. — Але ви самі розумієте, що роздобути її не так уже й просто. Доведеться трохи зачекати.
— Зачекаємо, — погодився старий. Він розповів Кремерові, як разом з штейгером Людвігом Гібішем через напівзавалений вентиляційний штрек і підземну печеру вийшов під галереї заводу. Встановити це було не дуже важко: зверху, крізь триметрову товщу землі, долинали глухі звуки, які підтверджували розрахунки Гібіша.
Найскладнішим, на думку Ульмана, було доставити вибухівку до печери, адже відразу за дорогою починалася заборонена зона…
Карл і радів, слухаючи Ульмана, і кусав пальці од роздратування. Півжиття за вибухівку! І треба ж, аби саме тепер провалилася Марлена Пельц!
Ульман поспішав на нічну зміну, і вони швидко розійшлися. Карл домовився, що старий час від часу дзвонитиме йому: зустрінуться, коли буде вибухівка.
Народу на виставі було небагато — півпартера. Це вразило Кремера: згадав натовп на площі перед Великим театром, благальні погляди — чи нема зайвого квитка? — згадав Катрусю, як сидить вона в темній простенькій сукенці, спершись на бар’єр третього ярусу, і під серцем занило, захотілося хоч на мить потрапити туди, побачити Катрусину усмішку, почути, як скаже вона, кумедно вимовляючи слова: “Я страшенно цікава, що то за опера “Борис Годунов”. Дай боже, абисьмо живі були, Петрику, переслухаємо всі опери”.
Катря, Катруся!
Карл заплющив на мить очі, малюючи у пам’яті дорогий образ.
Розплющивши очі, побачив той же незаповнений партер, а поруч з собою, в ложі, дівчину у вечірній сукні з брильянтами на негарній довгій шиї. Вона дивиться на нього приязливо, усміхається, торкається його руки, яка лежить на червоному плюші бар’єра, і він усміхається у відповідь. Після вистави він одвезе її додому, поцілує на прощання холодні пальці й домовиться знову про зустріч — так потрібно, і в нього нема іншого виходу. Ернестіна дивитиметься на нього очікувально: сподіватиметься, що він нарешті скаже те, про що вона мріє, а він уникатиме цієї розмови. Бо в глибині душі Кремерові шкода Ернестіни Краузе. Вона зовсім непогана дівчина — розумна й добра, — і не її вина, що природа обділила її…
Карл знав, що фройляйн Краузе закохана в нього. Краще б Ернестіна була зла, вередлива. Тоді б вік давно вже “відповів їй взаємністю”. Дивлячись же у сумні й закохані очі дівчини, не наважувався брати гріха на душу і пропонувати їй руку та серце. Зрештою, в цьому поки що не було потреби. Усі й так добре знали про характер їхніх стосунків: у Карла завжди був привід, аби вільно розпоряджатися своїм часом, повертатися додому будь-коли, не викликаючи підозри.
Сьогодні давали “Фауста”. Вистава не розчарувала Кремера. Фауст був непоганий, а Маргарита навіть розчулила його: не так часто зустрічаєш на оперній сцені співачку, в якої професійна майстерність органічно поєднується з глибоким почуттям.
У перерві Карлові захотілося побути на самоті. Заховався в темному кутку кімнати для куріння. Курив, а перед очима стояли майстерно зіграні сцени. Бісові німці — музичності їм не бракує!.. “Але ж і есесівців розчулює трагедія Маргарити, — подумав раптом. — Парадокс? А може?..”
— Дозвольте прикурити… — На Карла насунувся високий чоловік у добре пошитім убранні. Карл потягся до кишені. Раптом чоловік нахилився до нього і сказав швидко:
— Можу продати брильянт чистої води, шість з чвертю каратів.
Кремер упустив сірникову коробочку. Чоловік нахилився за нею, прикурив.
— Якщо чистої води, можу подивитися, — нарешті відповів Кремер.
— Дякую, — простягнув йому сірники чоловік. — Ви завтра вдень вільні?
— Так.
— О другій біля Дрезденського банку…
Карл кивнув, і чоловік, ввічливо вклонившись, відійшов. Кремер дивився йому вслід, ще не вірячи. Але пароль названий правильно, а пароль знають лише троє — підполковник Левицький, він, Карл Кремер, і хтось третій. І цей третій щойно підходив до нього…
Ернестіна тривожно подивилася на Карла.
— Що трапилось? Ви чимось схвильовані?
— Мене завжди хвилює справжнє мистецтво, — ухилився Кремер. — А “Фауста” я до того ж люблю…
І все ж він уже не слухав оперу. Дивився на сцену, але зосередитись, як не примушував себе, не міг — у думках був далеко…
…Біля Дрезденського банку стояло кілька розкішних автомобілів. У таких їздять власники великих підприємств, банкіри, комерсанти, міністри… Кремер ішов повільно, розглядаючи перехожих, але, проминувши банківський під’їзд, так і не помітив свого нового знайомого. Його висока постать виринула зовсім несподівано. Стояв, шанобливо схилившись перед Кремером, і притримував розкриті дверцята великого лімузина. Карл зрозумів усе відразу: пихато глянувши на “шофера”, кинув йому недбалим рухом палицю і вмостився на шкіряному сидінні. “Мерседес” м’яко рушив і понісся широкою вулицею до околиці.
— А це у вас здорово вийшло, — мовив високий, скоса зиркнувши на Карла.
— Що? — не зрозумів той.
— Пихатий погляд і… — поплескав по головці палиці.
— Призвичаївся, — скромно визнав Карл, — як-не-як, а комерсант — і не дрібний!
— Чудове заняття, — зітхнув шофер, — головне, багато часу… Але ж давайте знайомитись. — Притримав кермо лівою рукою. Правицю подав Кремерові: — Юрій Вєтров. Він же Антон Хазельбах — власник гаража і автомобільної майстерні у Нейштадті. Ну, а про вас, Петре Кирилюк, чув; нарешті й познайомилися…
— Я вже не знав, що й робити, — признався Карл. — Дні йдуть, явка провалилася, я ледь виплутався — і нічого, і нікого… Хоч вовком вий!
— Становище незавидне, — ствердив Вєтров, — та це ще незгірший варіант.
— Чому взяли Марлену Пельц? — запитав Карл.
— Дурний випадок. Побачила на чорному ринку радіолампи. Саме були потрібні. Продавав дідуган, сивий, добродушний. Купила, а цей добродушний — агент гестапо. Марлена другого ж дня помітила “хвоста”. Встигла протелефонувати мені, а через кілька годин її заарештували.
Машина виринула з міста. Вєтров збільшив швидкість.
— Хоч відведемо душу, — мовив, — я вже цілу вічність не чув рідної мови.
— І не треба, — перейшов на німецьку Карл, — потім десь обмовишся — і кінець.
— Все це так, — жалібно поскаржився Вєтров, — але ж весь час гелготати… Ти не помічаєш, що од німецької іноді пухне голова?