— Епітет… — кумедно наморщив носа Юрій. — Ти пробач — кращого не придумав.
— Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, — почав Карл патетично. — Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?
— Ні, — відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. — Я після війни пішов би знаєш куди? — знітився, усміхнувся якось жалібно. — Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, — раптом Вєтров почав густим баритоном: — О дайте, дайте мені волю!..
Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами — і сповідь слов’янського богатиря!
Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами — кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.
Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.
Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.
Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані — мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.
Багато хто сміявся з цієї вигадки — який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? — та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.
У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.
У залі лише три відвідувачі. Один — постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було — злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.
Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі — там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.
Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою — гелгочуть, як гуси.
Одного з них Франц пізнав — син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.
Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво — он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.
Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:
— Щось цікаве в газетах? — спитав, міняючи кухлі.
— Одне й те ж…
Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера — хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою — дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…
Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:
— Застудишся, — застеріг, — а потім бігай по ліки.
Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…
Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау — знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.
Ніхто не завадив би їм — у бірхалле лише Горст з приятелем, — та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити — задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.
Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.
— От що, Георге, — мовив, — празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.
— Не може бути! — вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути — і чи не ходиш сам щодня по лезу?
— До нас нитка не потягнулася? — запитав стривожено.
— Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.
— Так, — кивнув Панкау, — усе добре продумано. А тебе хто повідомив?
— На волі залишився Індржих…
Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів:
— Таїтесь? Знайшли місце…
Ульман плюнув в умивальник.
— Менше пити треба, юначе! — мовив з огидою. — Ще й Горста тягаєш за собою.
— In vino veritas! — погрозився палицею Вернер. — Життя все одно пішло шкереберть, пий, поки п’ється!
— Дрібний нині народ пішов, — сказав невизначено Панкау і попрямував до виходу. Ульман обережно обминув Вернера.
— Ще кухоль! — замовив Францові і зайняв столик біля вікна, звідки було видно всю вулицю. Горст узяв свого кухля, аби пересісти до батька, та старий зупинив його рішучим жестом.
— Я ж тільки другого кухля… — по-своєму зрозумів його син.
— З тобою ми дома поговоримо, — буркнув старий і демонстративно одвернувся.
Горст ображено шморгнув носом, та сперечатися не став: знав крутий норов батька — може й сорому наробити, не порахується ні з чим. Та старий Фрідріх забув про сина. Сидів, утупивши погляд у вікно, і ні на кого не звертав уваги. Стрепенувся, побачивши вантажну машину, що загальмувала- біля пивної. З кабіни виліз високий чолов’яга в шкіряному кашкеті, попрямував до дверей бірхалле.
Ульман розплатився, коли новий відвідувач підійшов до стойки. Вислизнувши на вулицю, повернув не до центру селища, а туди, де шосе обминало останні будиночки. Відійшов метрів сто, коли грузовик наздогнав його. Машина різко загальмувала і, коли Ульман скочив на підніжку, відразу рушила, розбризкуючи багно. Чоловік у шкіряному кашкеті потис Фрідріхові руку.
— Трохи забарилися, — почав виправдовуватись, — та довелося чекати одного хлопця…
— Це на краще, — перервав його Ульман. — Сутеніє, за чверть години зовсім темно буде — для нас лише вигода…
За кілометр до призначеного місця Вєтров вимкнув фари. Поставив машину за насадженнями, які розрослись і нагадували гайок. З кузова, вкритого брезентом, вилізли троє з рюкзаками за плечима. Юрій указав Ульманові на мішок, що лежав біля борту.
— Тридцять кілограмів доволочите? — запитав. — Я візьму п’ятдесят.
Старий підставив спину.
Один за одним, зігнувшись, перебігли дорогу. Хвилин з десять лежали в заростях, прислухаючись, і, лише впевнившись, що навкруги все спокійно, рушили за Ульманом.
— Два центнери вибухівки, — з повагою мовив Вєтров, коли вони нарешті склали рюкзаки в кутку печери. — Шкода, що вам уранці на роботу, а то б відразу…