— З машиною не виходило, — зітхнув Вєтров.
— Не ремствуйте, — докорив старий, — дай боже, аби завжди так було.
— Післязавтра ми чекатимемо на вас і штейгера Гібіша тут між сьомою та восьмою, — змінив розмову Вєтров. — А тепер назад. Треба ще поставити на місце машину. Хоча, — присвітив ліхтариком циферблат, — пізно. Доведеться кинути біля селища. Шофер уже, напевно, повернувся й повідомив поліцію. А нам не вистачало лише, аби затримали за крадіжку якоїсь старої лайби…
Двері відкрилися без стуку. Штурмбанфюрер Ерлер сердито підвів голову — хто сміє без дозволу вдиратися до його кабінету! — та відразу стривожено вигукнув:
— Що трапилось, Мауке?
Справді, у дверях стояв гауптшарфюрер — у мокрому плащі, капелюсі з обвислими крисами й брудних чоботях.
— Негайно запросіть поліцію: кому належить машина 184–93. Грузовик, критий брезентом.
— Але ж чому?.. — почав Ерлер, та, побачивши стривожене обличчя Мауке, схопив телефонну трубку.
Поки штурмбанфюрер викликав поліцію, Мауке розлігся на дивані.
— Свинська погода, — поскаржився, — ні зима, ні осінь. Змерз, як бездомний пес. Накажіть дати мені чогось спиртного.
Штурмбанфюрер витяг з шухляди пляшку горілки.
— Я й сам із задоволенням вип’ю, — мовив. — Але що примусило вас кидати все і їхати до міста у таку негоду? Сподіваюсь, не бажання ж випити зі мною горілки?
— Ця пляшка надто дорого коштувала б… — буркнув Мауке. — То кому належить цей грузовик?
— Ось і відповідь… — Ерлер підняв трубку телефону, що задзвонив. — Чия? Гараж фірми Гешке? Адреса гаража?
— Дайте вказівку всім поліцейським постам затримати машину. А я, — Мауке підвівся, — до гаража Гешке.
— Сподіваюсь, колись ви знайдете можливість поінформувати мене! — не витримав Ерлер.
— Дорога кожна хвилина… Поїхали разом — у машині я встигну доповісти…
Ерлер згадав: на вулиці холод і дощ… Зіщулився, та цікавість перемогла.
— Їдемо, — сказав рішуче й потягся за шинелею.
— Я вже доповідав вам, — почав гауптшарфюрер, умостившись на задньому сидінні, — що встановив нагляд за двома машиністами. Один з них — Панкау — виявився цікавою штучкою. Сиджу я сьогодні в пивній з колишнім солдатом — тягаю його за собою для маскування, — коли це заходить батько того солдата — якийсь Ульман. У селищі його вважають мало не того… — покрутив пальцем біля чола. — Так от, заходить він, п’є пиво, потім іде до туалету. Все нормально, не причепишся ні до чого. Та раптом Панкау також прямує туди. Я вдаю п’яного, непомітно відчиняю двері. Так і є — розмовляють про щось. Мені навіть вдалося почути останнє слово Ульмана: чеське ім’я — Індржих…
— Ви молодчина, Мауке, — вихопилося в Ерлера, — завтра ми причинимо цю комуністичну крамарню. Але при чому ж тут грузовик?
— Хвилинку! — нетерпляче підняв руку Мауке. — Це не все. Півгодини Ульман сидить у пивній. Раптом виходить. У цей же час від пивної від’їздить грузовик — шкода, не звернув уваги на шофера, здається, був у шкіряному кашкеті, — наздоганяє Ульмана, зупиняється і бере його. Врахуйте, цей тип не зробив жодного жесту, аби зупинити машину. Слава богу, я встиг розібрати номер. Тепер швидко сутеніє: ще б п’ять — десять хвилин, і все…
— Куди поїхав грузовик? — запитав Ерлер.
В роті у нього пересохло, пальці тремтіли од хвилювання.
— Дорога на південь. Через двадцять кілометрів розвилка, можна вискочити на шосе Дрезден — Прага.
— Цікаво!.. Цікаво!.. — Ерлер мало не підстрибував на сидінні. — Швидше! — підігнав шофера.
Чорний закритий “опель-адмірал” і без того зрізав повороти й лякав перехожих. Вискочили в передмістя, ось нарешті й потрібна вулиця.
Механік гаража пив каву, поставивши термос на верстак. Побачивши офіцера СС, злякано підхопився — кава потекла по спецівці.
— Хто їздить на машині 184–93? — запитав Ерлер, а Мауке подумав, що лише за одне це ідіотське запитання штурмбанфюрера не можна й на гарматний постріл підпускати до слідчої роботи.
Та все обійшлося: механік, гикаючи од хвилювання, доповів:
— Водій Крафт щойно дзвонив, що машини нема на місці звичайної стоянки. Я порадив йому сповістити поліцію…
— Де Крафт?
— Десь там, — невизначено повів головою механік. — Дзвонить у поліцію…
— Де там? — розізлився Ерлер. — Негайно знайдіть його!
У механіка одвалилася нижня щелепа. Мауке втрутився і за хвилину з’ясував, що водій машини 184–93, яка перевозить текстильні товари у магазини фірми “Гешке і К°”, залишав її щодня приблизно на дві години біля універмагу. Крафт живе там поблизу і саме в цей час обідає. Сьогодні, повернувшись, він не застав грузовика на місці.
Мауке відкликав Ерлера і порадив йому подзвонити в гестапо, щоб дати розпорядження негайно заарештувати Крафта — дома, на роботі чи у магазині — де той раніше з’явиться. А втім, зробив він це просто так, для перестраховки, бо майже напевно знав: Крафт тут ні до чого — якщо б це він зустрічався з Ульманом у селищі, то, повернувшись до міста, тихенько поставив би машину біля універмагу або загнав її у гараж.
Передбачення гауптшарфюрера справдилось: черговий по гестапо доповів, що машину 184–93 знайдено за кілометр від селища. Покинули її просто на узбіччі з годину тому — мотор ще не встиг охолонути.
— Що робитимемо, шеф? — запитав Мауке, зручно вмостившись у м’якому кріслі в кабінеті Ерлера.
Штурмбанфюрер міряв кімнату важкими кроками. Заклав руки за спину, від чого його велике черево здавалося ще більшим. Розстебнув комір і голосно сопів.
— Наказую негайно заарештувати Ульмана й Панкау! — рубонув кулаком у повітрі. — Побачимо, що заспіває ця сволота під час допиту!
Мауке не змінив пози. Натрудив ногу, і вона пекла вогнем, заважала думати. А тут ще штурмбанфюрер, як маятник, — туди-сюди перед очима…
Мауке зневажав Ерлера, вважаючи його тупаком і вискочнем. “Мішок з салом”, — подумав, зиркнувши на його черево. Людині фартить, а вона звикла до цього і справді увірувала в себе. Типовий орел — як був дрібним крамарем, так ним і залишився: єдине, на що здатний, — пустити кров червоним… Але ж для цього зовсім не обов’язково мати чин штурмбанфюрера…
Раптом Мауке зрозумів: він заздрить Ерлеру. Але хто сказав, що заздрість протипоказана офіцерові СС? Головне, аби варила голова, решта — дрібниці… Він з задоволенням підставить ногу цьому бундючному товстуну — треба лише обрати зручний момент. А поки що доведеться дотримуватись субординації…
Мауке невдоволено глянув на чергового по гестапо, який усе ще стовбичив на порозі кабінету, чекаючи розпоряджень. Ерлер перехопив цей погляд.
— Можете йти, — відпустив унтер-офіцера.
Гауптшарфюрер дочекався, поки за черговим зачинилися двері. Мовив з ледь помітним іронічним підтекстом:
— І ви вважаєте, ці двоє відразу назвуть прізвища своїх спільників?
— У нас є багато засобів, — не помітив іронії Ерлер, — розв’язувати язики…
— І це ви кажете мені! — Мауке зробив наголос на останньому слові. — Нібито я перший день у СД!