— Як справи у старшого лейтенанта? — запитав.
— Просуваються, — ледь поворушив губами Левицький, — думаю, за пару місяців, зважаючи на військові обставини, буде готовий.
— Значить, за два місяці? — перепитав генерал. — А чи не можна прискорити?
Підполковник розвів руками:
— І так темпи неймовірні…
— Шкода, шкода… — наче замислився Роговцев. — І все ж доведеться ставити крапку… Ви не заперечуєте, старший лейтенанте?
Кирилюк з шумом відсунув стілець, підвівся:
— Слухаюсь, товаришу генерал!
— Сидіть, сидіть… — поморщився той. — І взагалі краще б ви забули про це. В нас стройова підготовка — не головне.
Левицький обережно всміхнувся. Йому була відома слабкість генерала: Роговцев любив справжніх підтягнутих військових. Водночас генерал знав, як важливо іноді розвідникові не показувати своєї військової виправки.
— Карл Кремер, — примружився Роговцев, — ніколи не служив в армії. До того ж, здається, він ходить з паличкою і такі, — генерал клацнув пальцями, — фіглі-міглі можуть йому дорого коштувати.
— Але ж з Карлом Кремером покінчено три місяці тому, — почав Кирилюк, — і…
— В тому-то й справа, що не покінчено, — перервав його генерал. — Ювелір Кремер знов повинен з’явитись на обрії. Звичайно, за інших обставин і в іншому місці.
Роговцев дістав з шухляди папку з паперами, погортав їх.
— Ви знаєте, де знаходиться зараз групенфюрер СС фон Вайганг? Але ж звідки вам знати? Так от, колишній губернатор фон Вайганг тепер особливий уповноважений рейхсфюрера СС у Саксонії!
Генерал підвів очі, аби побачити, яке враження справили його слова.
Підполковник сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, неначе ніщо в світі його не цікавило — тим більше якийсь групенфюрер СС. Лише по тому, як постукував пальцями по столу і дивився на генерала, зсунувши брови, можна було визначити: повідомлення глибоко схвилювало Його. Кирилюк ще нічого не втямив. Широко розплющеними очима дивився то на генерала, то на підполковника.
— Дозвольте? — насмілився він нарешті порушити мовчанку. — Ви маєте на увазі колишнього губернатора дистрикту, мого, так би мовити, опікуна й покровителя?
Роговцев кивнув. Петро більше не ставив запитань, знаючи, як цінується тут стриманість.
Генерал сам скаже все, що треба сказати. Справді, ще раз переглянувши папери, Роговцев задоволено гмикнув і почав:
— Фон Вайганг одержав від Гіммлера, певно, першочергове завдання. Які є підстави робити такий висновок? По-перше, наші агенти повідомляють: резиденція групенфюрера нагадує не звичайний особняк високопоставленого гітлерівського чиновника, а якусь засекречену установу. Посилена есесівська охорона., підозріло часті візити офіцерів СС та співробітників СД, постійні контакти з засекреченими науковими інститутами та представниками великих фірм, що виготовляють зброю. Вже одне це багато важить. На жаль, нам не вдалося зачепитися за жодну нитку, яка вела б у цю віллу. Ви, певно, зрозуміли, що до чого?..
Кирилюк подивився просто у вічі генералові.
— Я готовий, — тільки й мовив.
Левицький не змінив пози, лише пальці частіше забігали по столу.
— Я впевнений, Олександре Яковичу, — почав, — що ви продумали все до дрібниць, та вимушений нагадати обставини, за яких Кирилюк кинув свій ювелірний магазин і подався до партизанського загону. Гестапо натрапило на слід схованки, котрою користувались підпільники для передачі Кирилюкові своїх повідомлень. Де гарантія, що служба СД не дізналась, хто насправді крився за особою Карла Кремера? В такому разі… — підполковник не закінчив і лише знизав плечима.
Генерал слідкував за ним з цікавістю. Витяг з папки кілька папірців, подав Левицькому.
— Ознайомтеся-но, Іване Олексійовичу!
Підполковник читав, тримаючи аркуші у витягнутій руці, — хизувався своєю далекозорістю.
— О-о!.. — мовив мало не урочисто. — Це зовсім міняє справу.
— Ознайомте старшого лейтенанта, — наказав Роговцев. — Ці папери знайшли наші хлопці в канцелярії шефа гестапо штандартенфюрера СС Отто Менцеля. Гестапівці тікали так, що не встигли знищити свій архів.
Левицький підсунув аркуші до Петра. Це була доповідна таємного агента гестапо Модеста Сливинського, котрий діяв під прізвиськом “Референт”, про те, як він натрапив на партизанську схованку, а також протоколи допиту заарештованого Євгена Степановича Заремби. Щоправда, протоколами їх можна було назвати лише умовно, оскільки всі запитання лишалися без відповіді.
Кирилюк знав про арешт Євгена Степановича — Богдан повідомив їх, — але дальша доля Заремби була невідома. Напевно, гестапівці розстріляли його перед відступом.
Переглядаючи папери, Петро уявляв брудну, забризкану кров’ю кімнату і бороданя, якого катують есесівці. Губи в нього затремтіли, пальці стиснули папір. Генерал розуміюче перезирнувся з Левицьким. Кирилюк не помітив їхніх поглядів. Він уже опанував себе і взявся за доповідну Сливинського.
Гестапівський агент детально описував, як він запідозрив дівчину, що відвідувала парадне на вулиці Ратушній, і в результаті натрапив на схованку; Він повідомляв прикмети дівчини, і Петро зрозумів — агент не позбавлений спостережливості: навіть хода і звичка Катрусі розмахувати правою рукою були підмічені напрочуд точно. Але з самої доповідної і поміток на ній Кирилюк зрозумів: гестапо втратило слід дівчини (він добре знав — чому) і схопило лише Євгена Степановича.
— Все ясно? — запитав генерал і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Підсумуємо. Гестапо не знало ні прізвища, ні місця роботи, ні адреси Катрі Стефанишиної. Лише прикмети. Отже, з цього боку позиції Карла Кремера бездоганні і його від’їзд був передчасний.
Петро засовався на стільці. Роговцев глянув на нього:
— Я кажу передчасний, оцінюючи ситуацію з точки зору сьогоднішнього дня, і ні в чому не звинувачую вас. Тоді ваше рішення було правильним. Тепер, щоправда, воно створює додаткові труднощі — маю на увазі раптове зникнення Карла Кремера. Тут наше вразливе місце…
— Майже всі німецькі комерсанти на той час уже виїхали до фатерлянду, — заперечив Кирилюк.
— Але ви перед від’їздом могли хоча б попрощатися з губернатором. Принаймні з його дружиною. Здається, вона добре ставилася до вас?
— Так.
— Доведеться розробити вмотивовану версію, — втрутився підполковник.
— Розраховую на вас, Іване Олексійовичу, та зважте — у нас нема часу. — Генерал відсунувся від столу, підхопив милицю і в два кроки спритно подолав відстань до сейфа. Витяг карту, розклав на столі. — Агентурна розвідка донесла, що ось тут, недалеко від Дрездена, знаходиться підземний завод синтетичного пального. Один з найбільших у гітлерівців. Цей завод — також ваше завдання, Кирилюк. Якщо нам удасться висадити його в повітря, ми зробимо дуже й дуже велику справу. Важко навіть уявити її наслідки. Фашистські літаки й механізовані частини задихаються без пального, а ми зменшимо і так уже доведений до мізеру ліміт. Треба розвідати систему охорони заводу, підступи до нього, транспортні артерії, а втім, ви одержите детальні інструкції. Там є наші люди, але вони ніяк не можуть проникнути на завод. Ви повинні допомогти їм. Ну, і фон Вайганг. Тут ми вас не обмежуватимемо часом. Дійте на власний розсуд. До речі, ваш старий знайомий Рудольф Рехан продовжує перебувати при особі групенфюрера. Він у нас на гачку, та й гроші ви матимете — гадаю, через нього зможете добути деякі відомості. Платіть йому щедро, марок у нас досхочу, та будьте обережні — ця сволота завжди може підставити ніжку.
Роговцев бережно склав карту.
— На детальну розробку операції п’ять днів вистачить? — звернувся до Левицького.
— Сподіваюсь, так.
— Не заперечуватиму, якщо ви скоротите строки, — зайняв своє місце генерал. — Знаєте, скільки пального виготовляється щодня на тому заводі? Ешелон цистерн. Підрахуйте кількість танків, які зможуть заправитись цим бензином…
Підполковник підвівся.
— Дозвольте йти, товаришу генерал?
Роговцев перегнувся через стіл, потиснув Левицькому і Петрові руки.