— І це за систему управління Фау? — розсміявся Кремер. — Панове розуміють, що мають справу не з дурником?
— Ви починаєте все більше подобатися мені, — задумливо сказав Хокінс. — З вами можна робити бізнес.
Відразу підвищив суму в п’ять разів, і вони швидко домовились.
— Але ж, — застеріг Кремер, — останнє слово лишається за фон Вайгангом.
Хокінс погойдав носком черевика. Рубонув повітря долонею і поморщився.
— Ви передасте йому, — почав, — що по війні групенфюрер СС фон Вайганг повинен бути виданий радянським властям і судитиметься за злочини, заподіяні ним у Західній Україні. Зараз усе залежить від самого групенфюрера. Він — вдумлива людина, уміє оцінити перспективу і все зрозуміє. У нас знайдеться багато приводів для того, щоб не віддати його до рук червоних.
Карл нахилив голову на ознаку згоди.
— Передавати такі речі, — усміхнувся ледь помітно, — не дуже приємна місія. До того ж, які я матиму докази? Фон Вайганг просто не повірить мені. В нього вже зав’язані стосунки з містером Гарлендом, і потрібні вагомі причини, аби розірвати їх. Кажуть же росіяни, що краще мати синицю в жмені, ніж цього… як його… здається, павича в небі…
Хокінс ковтнув віскі, на мить замислився.
— Ми чекали від вас на таке заперечення, — зізнався, — і заздалегідь підготувались… Певно, ви здогадуєтесь, — пожартував, — що фон Вайганг не завжди був групенфюрером СС? Раніше він займав досить відповідальну посаду у фірмі “Сіменс” і, думаю, не забув своїх колег по “Дженерал електрік”. — Хокінс витяг свою фотографію, написав на звороті кілька слів, простяг її Карлові. — Ось це передасте фон Вайгангу. Колись ми зустрічались, і в нього нема підстави не довіряти мені. Скажете групенфюреру, що акції “Дженерал електрік” пішли вгору, і він, вірніше, — поправився, — ви обидва, можете зробити послугу компанії. Маю на увазі патенти і технічні новинки “Сіменса”. На цьому можна заробити не менше, ніж на приладах для Фау. Це я пропоную офіційно, як представник “Дженерал електрік”…
— Скажіть, будь ласка, — єхидно запитав Кремер, — які ще фірми ви представляєте?
Хокінс не зміг не оцінити дотепу і голосно зареготав.
— Шкода, що ви живете не в Америці, — мовив крізь сміх, — ми б потоваришували. Які фірми, питаєте? Ми продамо будь-який документ, що коштує хоча б пару доларів. Не гребуйте малим, мій друже, од малого до великого, не пам’ятаю, хто це сказав, один крок… — Квадратнолиций прошепотів йому щось на вухо. — Ти маєш рацію, Джоне, зараз ми вирішимо й це питання. — Враз посерйознішав. — Мій друг Джон Селлерс нагадує, що в групенфюрера можуть бути інші документи. Скажімо, списки есесівського керівництва, агентів гестапо, копії таємних циркулярів тощо. Зверніть увагу й на це.
— Одна справа, — заперечив Карл, — технічна інформація… Тепер ви пропонуєте мені звичайнісіньке шпигунство…
— Не все одно? — примружив очі Хокінс.
— Але ж, — не здавався Карл, — є ще і моральний бік справи…
Інтуїція підказувала Кремерові, що не слід відразу приймати пропозицію Хокінса. Він — рядовий німецький обиватель і, не розуміє, не хоче розуміти, що продаж технічних таємниць — також звичайнісіньке шпигунство.
— Коли вже йдеться про моральний бік справи, — іронічно всміхнувся Хокінс, — то врахуйте: ви допомагаєте тріумфу священних ідеалів демократії!
— Не люблю гучних слів, — поморщився Кремер. — Вони нагадують мені фальшиві брильянти.
— Я з вами згоден, — нахилив голову Хокінс. — Моральний бік справи ніколи не турбував мене. Особливо, — мовив багатозначно, — коли я відчував приємну перспективу винагороди. Ви — ділова людина, і мене дивує такий погляд…
— Мені здавалося, — всміхнувся Карл, — що ви зрозумієте мене. Моральний бік справи цікавить мене остільки, оскільки і він стає іноді, так би мовити, одним з вирішальних компонентів угоди, а коли казати більш ясно, — предметом купівлі та продажу.
— Тобто, — пильно подивився на нього Хокінс, — ви хочете сказати, що за такого роду послуги слід краще платити? Згоден і, щоб на ділі довести це, можу. Джон, — підкликав Селлерса, — подай, будь-ласка, мій портфель. — Дістав пачку банкнот. — Тут десять тисяч марок? Аванс, — підсунув Кремерові, — сподіваюсь, він дещо пригасить докори сумління.
Кремер, не задумуючись, узяв гроші, вирішивши передати їх німецьким товаришам — Штеккер скаржився на відсутність коштів у підпільників.
Хокінс підсунув Карлові клаптик паперу.
— Напишіть розписку, — запропонував.
Кремер, не вагаючись, написав. Цей папірець не заневолить його, як вважає Хокінс. Повернувшись до Німеччини, він повідомить про все Центр — його історія стане ще одним доказом брудної гри союзників.
— Як підтримувати з вами зв’язок? — запитав.
— Наша людина знайде вас, — відповів Хокінс. — Вона передасть вам від мене вітання і… — дістав доларовий банкнот, розірвав навскіс, одну половинку віддав Кремерові, — половину цього долара.
— Зрозуміло, — підвівся Кремер. — Тепер я повинен іти. Містер Гарленд, напевно, зачекався.
Селлерс подивився на портфель Кремера. Карл перехопив цей погляд.
— Не брудніть руки, Джоне, — мовив весело. — У гонитві за малим втрачають велике. Якщо містер Гарленд не одержить цих паперів, фон Вайганг може змінити ставлення до мене, а в цьому не зацікавлені ні ви, ні я.
— Дуже слушно, — похитав головою Хокінс. — Ти, Джоне, проведеш містера Кремера до нашого англійського колеги і відповідатимеш за те, щоби портфель був доставлений за призначенням.
Селлерс невдоволено переступив з ноги на ногу.
— Зайва благодійність завжди обурювала мене, — пробуркотів, та не послухатись не посмів. Визирнув у коридор і кивнув до Кремера.
Містер Гарленд виявився на диво мовчазним та діловим джентльменом. Передивившись вміст Карлового портфеля, запитав сухо:
— Скільки?
Кремер назвав цифру, на всяк випадок значно збільшивши ту, котру орієнтовно визначив фон Вайганг. Містер Гарленд думав лише кілька секунд. Не вимовивши жодного слова, виписав чек. Підсунув Карлу аркуш паперу.
— Тут ви знайдете перелік питань, які цікавлять нас, — сказав і підвівся. Карл зрозумів: аудієнцію закінчено.
Наступного ранку він виїхав до Німеччини.
Висока розколина губилась у темряві. Шлях перегороджували величезні гранітні брили — доводилось дертися через них. Камінь був мокрий і слизький, люди ледве йшли, часто зупиняючись для відпочинку. Розколина звужувалась, кам’яна стеля нависала все нижче.
Нарешті Гібіш зупинився.
— Тепер уже недалеко, — пояснив Вєтрову. — Ця тріщина тягнеться ще метрів на двісті чи й більше, але галереї заводу за тридцять — сорок метрів. Ми встановимо це досить точно. Бензин на поверхню женуть потужні насоси, розколина проходить попід самим заводом — обов’язково почуємо гуркіт. Ми з Ульманом орієнтовно визначили місце, та ви подивитеся самі…
Вєтров наказав усім відпочивати, а сам з Гібішем поповз далі. Розколина перетворилася на низьку нору заввишки не більше сімдесяти — вісімдесяти сантиметрів. Лише в одному місці вона розширювалась, утворюючи невеличку печеру, а далі вгвинчувалася у гранітні скелі, ще вужча і нижча, ніж раніше.
Гібіш, який повз попереду, зупинився, припав до стіни. Важко дихав. Вєтров, котрий і сам стомився, подумав, скількох зусиль коштувало старому подолати підземний шлях.
— Відпочиньте, — порадив, — тепер уже не страшно — чверть години туди чи туди…
Замість відповіді Гібіш показав очима вгору. Вєтров прислухався: тонке джмелине бриніння пробивалося крізь товщу землі. Юрій навіть подумав, що в нього просто задзвеніло у вухах.
— Чуєте? — чомусь пошепки запитав Гібіш. Вєтров кивнув.
Гібіш тицьнув пальцем у земляну стелю.
— Мотори… — постукав у стінку ліворуч. — Там, за кілька метрів, залишки вентиляційного штреку. Коли б його не перекрили, наш шлях нагадував би подорож для розваги…