— Які можуть бути у вас неприємності? — байдуже махнув виделкою Карл.
— На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. — Фон Вайганг відірвався од тарілки. — Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.
Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.
— Звідки в нас у Німеччині червоні? — не повірив. — Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.
— Факт залишається фактом…
— І великі пошкодження?
— Сильний підземний вибух і пожежа.
— Але ж це міг бути нещасний випадок…
— Диверсія! — одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. — Чудова телятина, — присунув Карлові. — Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…
Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.
— Трохи поїв, тепер можна, — пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн — стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”
— Завод, певно, охоронявся, — мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. — Недарма ж його заховали під землю…
— Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них — штейгер — і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.
“Кого вбито?” — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.
— Рушаймо! — запропонував фон Вайганг. — Ти витримаєш кілька годин дороги?
— Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, — нагадав Карл.
— Я вже потурбувався про це. — Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. — Там усе.
Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.
Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.
— Тепер розповідай! — мовив нетерпляче.
Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.
— Вам говорить про щось це обличчя?
— Хокінс! — вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. — Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?
Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.
Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:
— Я знав, що Чарлз — людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.
— Ви не зв’язували мою ініціативу, — обережно почав Кремер, — навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.
Фон Вайганг слідкував за ним з зацікавленням.
— А ти робиш успіхи, мій хлопчику, — мовив з повагою. — У тебе є діловий сприт.
“Колись те ж саме казав мені Ганс Кремер”, — згадав Карл.
— Я лише ваш скромний учень, — підлестив самолюбству групенфюрера. — То ви не заперечуєте проти контактів я Хокінсом?
— Наївне запитання! — вигукнув фон Вайганг. — Ти зробив велику справу і ще не уявляєш собі всіх її наслідків.
“Я, либонь, уявляю, — подумав Кремер не без гордості, — краще, ніж ви й Хокінс, узяті разом”. Мовив, скромно опустивши очі:
— Містер Хокінс попереджав, що наша угода абсолютно таємна, і жодна третя особа не повинна бути інформована.
Мав на увазі Шрікеля і, здається, влучив у ціль, бо групенфюрер невдоволено стенув плечима.
— Звичайно… звичайно… — пробурмотів. — Але папери повинні десь концентруватись, і хтось повинен відповідати за їх збереження.
— Особі, котра займатиметься цим, — продовжив Карл, — зовсім не обов’язково знати, куди вони переправляються.
— Так, звичайно, так, — не зовсім упевнено погодився групенфюрер, і Карл зрозумів: тут йому ще доведеться долати перешкоди. Втім, не хотів зараз загострювати це питання, переключився на інше:
— Я хотів звернути вашу увагу на прохання Хокінса встановити контакти з керівниками Дрезденського банку і найбільш впливовими представниками ділового світу. Це, з одного боку, полегшить наше завдання стосовно передачі американцям патентів і технічної документації. Гадаю, наші підприємці не дуже заперечуватимуть проти цього. З іншого — відіб’ється на економічній політиці Сполучених Штатів щодо майбутньої Німеччини.
— Це питання для мене зрозуміле, і я солідаризуюсь з Хокінсом. — Групенфюрер простяг ноги і відкинувся на м’яку спинку. — Хоча тут потрібні уточнення і більш певні гарантії. Ми знаємо американців: дай їм палець, зажадають усю руку. До речі, я хотів з’ясувати…
Карл зрозумів групенфюрера і не дав йому договорити:
— Рахунок на ваше ім’я відкрито у “Вонтобель і К°”. Внесено суму, одержану від містера Гарленда.
Фон Вайганг задоволено посмикав себе за підборіддя.
— Бог послав мені в твоїй особі незамінимого помічника, — мовив сентиментально.
“І для того, аби переконатися в цьому, ти ледь не відбив мені печінки”, — зіщулився Кремер.
Нічого не відповів, заплющив очі і позіхнув. Фон Вайганг підняв комір пальта.
— Спи, — сказав, — тобі несолодко було в останні дні…
“Знає кішка, чиє сало з’їла”, — згадав Карл прислів’я. Також підняв комір і повернувся до вікна.
Комісію імперського Управління безпеки очолював штандартенфюрер СС з вродливим, мало не жіночим обличчям. Видно, власна зовнішність дуже подобалась йому, бо час від часу виймав невеличке дзеркальце, уважно розглядав своє відображення, поправляв зачіску. Разом з ним приїхали літній оберштурмбанфюрер з шрамистим обличчям і зовсім молоденький унтерштурмфюрер — йому краще б личила форма гітлерюгенда, ніж мундир офіцера СС.