Горст засміявся щасливим сміхом:
— Я зрозумів вас, дядьку. Не пожалкуєте, що рекомендували мене!
— Якби не був певний, не рекомендував би, — буркнув Штеккер. — Тепер давай уперед, я слідом…
Коли Горст повернувся додому, вже смеркло. Вернер лежав на дивані, не вмикаючи світла. Весь день нервував і полегшено зітхнув, почувши Горстові кроки в передпокої.
Ульман увімкнув світло, і Вернер підвівся — скуйовджений, з похмурим обличчям.
— Ти чого? — не витримав Горст. — Захворів?
— Здається, ні… — потер щоки Вернер. — Хвилювався за тебе.
— За мене не треба хвилюватись, — відказав Горст. Скинув шинелю, ліг на тахті. — Стомився я.
Зайберт мовчав очікуючи. Ульман потягся так, що хрумкнули кістки, щасливо засміявся.
— Удача! — мовив. — Неймовірна удача!
— Коли не хочеш казати, не кажи, — ображено чмихнув Зайберт. — А то все манівцем…
— Чудний ти! — вигукнув Горст. — Нема в мене од тебе секретів.
— Чому ж, — вирішив підохотити його Зайберт, — можуть і бути. Справа така…
— Йди-но сюди, — поплескав по тахті Горст. — І дай сигарету.
Закурили.
— Завтра в мене вирішальний день! — Горст прихилився до Зайберта — не міг не поділитися радістю. — Призначено зустріч з одним чоловіком… Ми їм покажемо, Вернере!
— Ми — не те слово, — обізвався той з сумом.
— Що зробиш, і в мене ще можуть бути ускладнення… — помахав Горст скаліченою рукою. — Але, гадаю, обійдеться. — Підставив долоню, наче поклав на неї автомат. — Стріляти можна…
— Невже? — видихнув Вернер.
— Так! — кивнув Горст. Його очі блищали. — Ми їм покажемо!
Зайберт глибоко затягся. Тепер — аби не сполохати пташку!
— Будь обережним, — мовив, поклавши руку на плече Горстові. — Щоб не потрапити до гестапівської пастки…
— Ну, що ти! Там таке місце — зруйнована вулиця за цирком і хід у підвал. Ніколи в житті не помітиш.
Чудова явка. Завтра о третій усе вирішиться.
— А зі мною як?
— Залишишся тут. Роботи вистачить.
— Шкода, без тебе…
— Це вже така справа…
— Я ж не відмовляюсь.
— Ідіть їсти, — зазирнула в кімнату Марта.
— І ти досі не обідав? — здивувався Горст.
— Чекав на тебе.
— Оце друг! — захоплено вигукнув Горст. — Я зараз, лише вмиюсь…
Марта пішла до кухні, і Вернер залишився на самоті. Сидів, відкинувшись на спинку стільця, і думав: чи варто продовжувати гру? Якщо він залишиться в селищі, то, в крайньому разі, знатиме двох — трьох підпільників — і все. А зв’язок з Горстом утратить. Завтра ж можна зловити велику рибу — Вернер не сумнівався, що в молодого Ульмана призначене побачення з людиною, причетною до підземної диверсії. Біс із ними — з підпільниками, одним більше, одним менше… Він наробить галасу на весь рейх. Це ж не кожному вдається — затримати ворожих диверсантів! Про це доповідатимуть фюрерові, і хтозна, може, фюрер зверне увагу на прізвище.
Еміль Мауке — це не так уже й погано звучить!
На сходах Кремер зустрів гарненьку покоївку фрау Ірми. Дівчина кокетувала з ним, пускала бісики при зустрічах, але Карл робив вигляд, що не помічає її хитрощів. Добре пам’ятав сцену в бібліотеці, коли Реханові не довелося довго вмовляти її…
І зараз покоївка глянула на нього відверто заохочуюче. Усміхнулась, показавши бездоганно білі зуби, повідомила:
— Приїхав ваш дядько…
Карл поспішав проминути покоївку і не відразу звернув увагу на її слова. Лише пробігши кілька сходинок, зупинився.
— Що ви сказали, Крісто? — перепитав, хоч тієї ж миті зрозумів усе. Перепитав автоматично, вже знаючи: трапилось непоправне. Серце обірвалось, і похололи кінчики пальців. Та обличчя світилося невимушеною усмішкою.
— Приїхав пан Ганс Кремер, — повторила покоївка, і її довгі пофарбовані вії злетіли, — ваш дядько…
— Невже? — через силу удав радість Карл. — І де він?
— Відпочиває. Його кімната за вашою.
— Фон Вайганг удома?
— В кабінеті.
— Спасибі, Крісто, — спустився на сходинку Карл, — з мене належить за хорошу звістку.
Покоївка випнула пухкі груди, прошепотіла докірливо:
— Від вас дочекаєшся… Ви такий відлюдник…
— Це лише здається, Крісто.