— Біжу до дядька…
Покоївка зробила невдоволену гримасу, та Кремер уже перестрибував через сходинки. На площадці другого поверху зупинився — раптом не вистачило повітря. Сперся на поруччя, відчувши зрадливе тремтіння в колінах. Постояв, може, три — чотири секунди, а здались годиною.
Невже кінець? Ще є час непомітно зникнути, але чого він буде вартий? У кращому випадку — боєць груші Вєтрова. Та навряд чи Юрій візьме його — Карл Кремер надто помітна постать у Дрездені, аби перейти на нелегальне становище.
Отже, провал. Провал, коли все так добре склалося! Згадав сухорляву постать Ганса Кремера, його скрипучий голос, довгі дряпіжні пальці і полохливі очі.
Полохливі очі… Коли полохливі, то й людина не повинна бути стійка. Та яке це має значення — не все одно, боягуз Ганс Кремер чи сміливець… Правда, якщо боягуз…
Карл збіг до холу, швидко закрутив телефонний диск. Почувши голос Вєтрова, озирнувся довкола і, прикривши рурку рукою, мовив:
— Говорить Кремер. Негайно бери машину і стій за сто метрів од нашої брами.
Юрій не розпитував — певно, зрозумів усе по голосу.
— Зараз буду, — тільки й відповів.
Кремер піднявся до себе в кімнату. Дістав блискучий нікельований вальтер, дослав патрон у патронник і поклав пістолет до зовнішньої кишені піджака. Постояв, розхитуючись з носків на п’яти, — збирався з думками — і вийшов у коридор. Не вагаючись, постукав у сусідні двері, рішуче взявся за ручку.
Ганс Кремер сидів біля вікна, читав газету. Зсунув на чоло окуляри, глянув пронизливо. Не крикнув, не ворухнувся, лише заплющив на секунду очі, наче не довіряв їм. Карл непорушно стояв біля дверей. Старий підняв руку, ніби захищався, обличчя його посіріло.
— Герман Шпехт? Звідки ви тут?
Скрипучий голос його видався деренчливим, і Карл зрозумів, що Ганс Кремер до смерті злякався. Це трохи заспокоїло його. Повернувся, замкнув двері й підійшов до старого мало не впритул.
— Ви не помилились, — мовив рівним голосом, — Герман Шпехт — власною персоною…
— Але ж, — знову підняв руку старий, — хіба ви не загинули в Берліні під час бомбардування?
— Запитання, м’яко кажучи, позбавлене глузду, — посміхнувся Карл. — Ви ж не вірите у воскресіння…
— Тоді через вас я мав неприємності, — забелькотів Ганс Кремер. — Гестапо цікавилося вами…
Карл сів на стілець напроти.
— Гадаю, і ця зустріч не принесе вам нічого приємного. На жаль, не маю іншого виходу…
— Що ви кажете, Шпехт! — безбарвні очі Кремера забігали. — Я завжди поважав вас, як комерсанта і людину з розмахом, і ваші непорозуміння з гестапо аж ніяк не вплинули на цю думку.
— Досить, — відповів Карл твердо, — досить крутити хвостом, вельмишановний дядечку! Не дивуйтесь, та мені довелося тимчасово використати ваше прізвище. Отже, я ваш племінник — Карл Кремер, за такого мене мають в цьому домі — і вам доведеться підтвердити це!
Старий ювелір щось хотів сказати, та застиг з відкритим ротом.
— Ви не дуже любили свого племінника, і ця звістка не повинна засмутити вас.
— То це ви… — поворушив Ганс Кремер безкровними губами. — Ви весь час видавали себе за Карла… А я гадав — хлопчисько порозумнішав… Але — хто ви?
— Яке це має значення… Зараз — Карл Кремер. Для вас і для всіх інших.
Старий почав підводитися, з жахом дивлячись на Карла.
— Сидіть! — легенько штовхнув його той, і Ганс Кремер плюхнувся в крісло. — Сидіть спокійно і не робіть дурниць! — дістав пістолет, поклав собі на коліна. — Найменший шум — і я стріляю!
Ганс Кремер затулився долонею. Пальці його тремтіли.
— Що вам треба? — запитав глухо.
— Зараз ви подзвоните фон Вайгангові. Скажете, що нарешті зустрілися зі мною, та невідкладні справи вимагають, аби ми з вами разом негайно виїхали до міста. Потім ми вийдемо з будинку і справді поїдемо до міста.
Ювелір трохи опанував себе. Сказав з неприхованою іронією:
— Ви хочете, аби я став для вас зручною ширмою. А коли мине небезпека, розправитесь зі мною…
Карл зсунув брови.
— Якщо ви зробите те, що мені потрібно, гарантую вам життя, — пообіцяв. — Зрештою, в мене нема вибору. Я стрілятиму в вас за найменшої спроби сфальшивити, а стріляю я добре. Поки зрозуміють, що до чого, я завжди встигну втекти.
Ювелір різко повернувся в кріслі, і Карл підняв пістолет.
— Я не жартую, пане Кремере! — мовив жорстко. — І стрілятиму без попередження.
Старий пожовтів.
— У нас нерівні умови гри, — проскрипів. — Я вимушений підкоритись.
— Ви завжди були розсудливою людиною, — повеселішав Карл. — Я відчув це, укладаючи з вами першу угоду.
— Тепер ви відігрались за все, — пробуркотів ювелір. — Але ж, — схопився за голову, — так обвести мене навколо пальця!
— Не треба емоцій! — зупинив його Карл. — Ви непогано заробили на мені, і це достатня компенсація.
Старий подивився на нього з повагою.
— А ви розумна людина, — сказав, — і якщо б у мене справді був такий племінник…
— Знову емоції, — поморщився Карл. — Це вам не личить. Ви зрозуміли, що треба сказати фон Вайгангові?
Старий кивнув. Карл зняв рурку, подав ювелірові.
— Тільки без ексцесів, — підняв пістолет. — Без натяків, і голос повинен звучати природно.
— Мені ще хочеться трохи пожити, — взяв рурку старий. — Але ж ви не заподієте мені нічого?
— Я дав слово!
— Що — слово? Я не дам нікому під слово жодної марки… — опустив куточки губ ювелір. — Але я вимушений вірити вам. Номер?