— Розумію, — кивнув Вєтров. — Тепер назад. Заскочимо за Свідраком, тебе викинемо, а нам ще їхати…
— Найперше — телефон!
— На околиці є будка. Місце безлюдне.
— Вам доведеться ще раз порозмовляти з фон Вайгангом, — мовив Карл, зайнявши місце поруч з ювеліром. — Повідомите, що виїжджаєте берлінським експресом о шістнадцятій сорок дві і вже не зможете заїхати додому. Велика партія коштовностей, яку можуть вирвати з-під носа. Речі я вам доставлю.
— Що ви збираєтесь робити зі мною? — Старий забився в куток машини і дивився зацькованим вовком. — Я не дзвонитиму, поки не одержу мінімальних гарантій…
— По-моєму, ми вже обговорили це питання, — спокійно відрізав Карл. — Вам будуть забезпечені всі умови до кінця війни. А вона, смію вас запевнити, недовго триватиме. Ви подзвоните групенфюреру або…
— Я зрозумів вас, — швидко погодився Кремер. — І покладаю надії на вашу шляхетність.
— Поїхали, — доторкнувся Карл до плеча Вєтрова.
Хоч Горст і вийшов з дому раніше, аніж Вернер, Зайберт уже був у місті, коли молодий Ульман лише під’їжджав до Дрездена. Сидів у кабінеті наступника Ерлера — оберштурмбанфюрера з хитрими, пронизливими очима, що крилися за опуклими скельцями окулярів.
Оберштурмбанфюрер налив у келих тягучої, запашної рідини, присунув сифон з газованою водою.
— Мавр зробив свою справу, — розсміявся, — мавр може відпочити. Пийте цей ром, унтерштурмфюрер, і ні про що не думайте. Чудовий ром, мені прислав три пляшки товариш з Мюнхена. По-моєму, ще з довоєнних запасів.
— Божественні пахощі, — похвалив Мауке. Нараз рішуче відсунув келих. — Я вип’ю потім. Мені хотілося б знати, яких заходів вжито, аби захопити злочинців.
Оберштурмбанфюрер чомусь зняв окуляри і знову надів їх.
“А цей хлопчисько справді нахабний, — подумав. — Вискочень, з яким доведеться пововтузитись”.
— Все гаразд, Мауке, — усміхнувся якось по-батьківськи: трохи поблажливо і водночас наче пишався таким здібним юнаком. — Усе гаразд — ми не випустимо цих паршивих свиней.
— Але ж, — підняв брови Мауке, — ми не знаємо місця їх таємних зустрічей. Вулиця довга і…
— Ми вирішили не робити засідок, — перервав його оберштурмбанфюрер, — аби випадково не сполохати їх. За вашим хлопчиком слідкуватимуть найдосвідченіші агенти. Вони дочекаються, поки він зустрінеться з диверсантами. Ми оточимо цей підвал і, клянусь, візьмемо їх, немов кошенят. Можете спокійно пити свій ром, унтерштурмфюрер.
— За успіх! — підняв келих Мауке. Зробив кілька ковтків. — Справді, чудовий ром… — нетерпляче засовався на стільці. — Мені хотілося б побачити, як витягнеться обличчя в цього самовпевненого індика, коли побачить мене тут. Якщо не заперечуєте, я сам допитуватиму його.
— Будь ласка, — гойднув головою оберштурмбанфюрер. — скільки завгодно. Я з задоволенням подивлюсь на виставу.
Мауке двома великими ковтками допив ром. Глянув на годинник.
— Він уже в місті, — мовив наче сам до себе. — І зараз буде там. Налийте мені ще рому, оберштурмбанфюрер.
Справді, Горст Ульман уже був у місті. До третьої залишалось дванадцять хвилин — поспішав, не звертаючи уваги на пориви холодного вітру й колючий сніг, що різав обличчя. Підняв лише комір пальта і глибше насунув старенького капелюха.
Поміж руїнами вітер накидав високі снігові кучугури. Завиваючи, обминав поодинокі стіни, вривався крізь розбиті вікна у порожні цегляні коробки, розхитував залишки перекрить між поверхами. Він заліпив Горстові очі мокрим снігом і ледь не зірвав капелюха. Юнак схопився за нього обома руками, повернувся до вітру спиною. Позаду нікого, лише за кілька десятків кроків шкандибала старенька бабуся, певно, з онукою. Зігнулась навпіл, тільки ніс стирчить з-під теплої хустки, дівчина обережно підтримує її, затуливши обличчя муфтою.
Горст зробив вигляд, що зав’язує шнурок на черевику, — пропустив жінок, скоса слідкуючи за ними. Бабуся справді стара — червоний ніс і обліплені снігом щоки, а дівчина — нічого, вродлива. Проминули Горста, не звернувши на нього уваги, і хлопець заспокоївся.
Молодий Ульман пішов за ними, поступово відстаючи і час від часу непомітно зиркаючи назад. Коли побачив знайому купу цегли та залишки зруйнованої стіни, знов озирнувся, наче відвертавсь од вітру. Впевнившись, що нікого на вулиці нема, гайнув у руїни.
Про всяк випадок ще раз визирнув з-за стіни: жінки вже повертали за ріг — і більш нікого.
На темних сходах юнак посковзнувся і ледь утримав рівновагу, схопившись за холодну стіну. Тієї ж миті різкий промінь од ліхтарика примусив його заплющити очі.
— Пароль? — вимогливо мовили з темряви.
Горст назвав, та відповіді не одержав. Просто хтось голосно дихав у глибокім кам’янім проваллі.
— Я б тебе пізнав і без пароля, — перервав мовчанку чоловік і вимкнув світло. — Викапаний Ульман…
— Одзив? — запитав Горст сердито. Чомусь розізлився, хоча сміявся чоловік зовсім не образливо. Але кому приємно постати перед незнайомою людиною таким телепнем!..
— Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз! — тоном наказу мовив чоловік, і Горст справді нарахував дві сходинки. Чоловік перестрибнув їх у темряві зовсім легко. Він вільно орієнтувався в підвалі, і Горст зробив висновок, що його новому знайомому часто доводиться бувати тут.
Вони стояли в темряві за крок один від одного.
— Давайте знайомитись, — порушив мовчанку чоловік. — Те, що ви Горст Ульман, я знаю. А мене звуть Юрій Вєтров.
— Вєтров… — повторив Горст незвичне прізвище. — Юрій Вєтров. Ви — росіянин?
Ульманові вперше в житті доводилося отак розмовляти з росіянином. Людина з іншого світу. Із світу, про який так мріяв його батько.
Горст відчув: мурахи поповзли тілом і затремтіли руки. Лише останньої миті пересилив себе, аби не сказати щось таке, що Вєтров зміг би розцінити, як сентиментальне базікання. Тому й мовив стримано, навіть сухо:
— Готовий виконувати ваші завдання!
— Якби не був готовий, — стиснув йому плече Вєтров, — ми б не розмовляли з тобою. Та уявляєш, на що йдеш?
— Гадаю, так.
— По канату ходитимеш! — рука Вєтрова зробилась важкою. — Один необережний крок і…
— Я вже давно ходжу по канату, — одповів Ульман серйозно, — і знаю, чим воно пахне.
— Зі мною буде складніше.
— Здогадуюсь.
— Ну, коли ти такий догадливий, — засміявся Вєтров, — давай руку.
Горстова рука втонула у ведмежій лапищі Юрія.
— Сьогодні підеш зі мною, — почав Вєтров. — Працюватимеш вантажником у продовольчому магазині. Робота непомітна…
Горстові здалося, що на сходах почулися кроки. Обережно вивільнив руку.
— Ви нікого не залишали там? — прошепотів.