Тупотіння на сходах, кинджальні промені ліхтариків.
— Здавайтесь!
Вєтров вистрелив двічі чи тричі. На сходах хтось упав. Решта заховалась за виступом.
— Горст Ульман, — мовив хтось голосно. — Ви та інші бандити оточені. Опір марний. Здавайтесь!
— Зброю! — прошепотів Ульман. — Дайте мені зброю!
— Тихше, скажений! — боляче стиснув Юрій його руку. — Йди за мною…
Відступили на кілька кроків, коли зі сходів різонули з автомата. Вєтров упав на підлогу, потягнувши за собою Горста. Наосліп вистрелив. На сходах вилаялись. Юрій вистрелив ще раз, хтось закричав, і автомат замовк.
— Швидше! — підхопився Вєтров. Горст спіткнувся на купі цегли, вдарився головою, та не помітив болю. Вони завернули кудись, потім дряпались по напівзруйнованих сходах, і раптом Горст побачив світло.
Розсіяне світло і сніжинки падають згори…
Вєтров зупинив хлопця.
— Обережно, — прошепотів, — якщо вони оточили лише ту вулицю… — не закінчив, та Ульман зрозумів його.
Юрій визирнув з руїн і поманив за собою Горста. Вони стояли під заваленими сміттям та снігом, зруйнованими сходами. А за кілька метрів — вулиця, люди.
Вєтров сховав до кишені пістолет і рішуче пішов уперед. Ніхто не звернув на них уваги — сіли в трамвай, доїхали до мосту. За весь цей час Вєтров не обмовився й словом, і Горст боявся звести очі на нього. Нарешті наважився, мовив:
— Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…
— Заткнись, дурню! — буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.
— Але ж… — зробив рішучу спробу заперечити.
— Якщо б ти був провокатором, — сказав Вєтров розсудливо, — гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.
Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди малолюдно, і можна посидіти на самоті.
Образливе слово — роззява — пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.
— Пий, — підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: — Пий, прошу тебе.
Горст відпив трохи — і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:
— Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо — якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… — не закінчив і мовчки вийшов з пивної — у бірхалле телефону не було.
Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:
— Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?
Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло — комір сорочки змокрів.
— Але ж батько був доброї думки про нього… — з зусиллям вичавив із себе.
На щоках у Вєтрова виступили жовна — так зціпив зуби.
— Він мав замінити мене в організації, — мало не плачучи, мовив Горст.
— Хто?
— Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.
Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:
— Хлопчисько!
Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.
— Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.
— Чекай… — очі Вєтрова посвітлішали. — А може, не він?
— Я більш нікому не казав.
— Звинувачувати легко, — розважливо мовив Юрій. — Коли його нема в селищі — він… Ти зв’язав його з організацією?
— Не встиг.
— Вперше бачу користь від запізнення, — розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.
— Що ж робити з тобою? — пошкрябав потилицю Вєтров. — Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.
— Місто велике, — спробував заперечити Горст, — і можна загубитись…
— Можна то можна, — погодився Вєтров, — але не рекомендується. Перебудеш два дні в мене, потім хлопці відвезуть тебе. Робота усюди знайдеться.
У келихах пінилось шампанське. Карл Кремер підняв свій келих, та не пив, задивившись на примхливу гру світла в кришталевих гранях. Рука ледь-ледь тремтіла, і світло, здавалося, рухалось у келисі, жило в ньому, вириваючись подекуди червоним або зеленим спалахом. Ці спалахи нагадали Карлові кольорове шаленство московських салютів, і він підняв келих ще вище, наче також салютував. Потримав мить і випорожнив одним духом, забувши, де він і з ким, — так реально розсипалась перед очима ракета, вирвавши з темряви кремлівські стіни і бані Василя Блаженного…
Хитнув головою, звільняючись од видіння. По той бік столу кутається в хутряну накидку Ернестіна, втупившись у нього вирлатими очима. Карлові зробилося неприємно, наче Ерні прочитала його думки.
— Чому ти не п’єш шампанське? — сказав перше, що спало на думку, аби порушити мовчанку.
Ерні лише пересмикнула плечима.
— Щось холодно… — поскаржилась.
Кремер присунув до неї чарку з коньяком, та дівчина знову вперто похитала головою. Лише раз пригубила, коли Карл, узявши з рук кельнера пляшку, власноручно налив їй.
— Може, кави? — зробив ще одну спробу Карл.