Кремер відсунув папери й нахабно розсівся просто на краю столу.
— Мені не подобається, — почав чоловік, гойднувшись на стільці, — коли сюди вриваються…
— Облиште, Гуго! — весело перебив його Карл. — Не читайте мені моралі, бо я й так нашпигований нею аж до краю. Навпаки, я б хотів вчинити зараз щось антиморальне. Складіть мені товариство, Гуго. Вчора я трохи перебрав і не відмовився б од…
Обличчя чоловіка посвітлішало.
— Я б із задоволенням, але, — вказав на папери, — справи, і досить термінові.
— Праця не завжди облагороджує людину, — філософськи почав Кремер, — і я б, на вашому місці, не перевтомлювався.
— Але начальство буде незадоволене мною.
— Начальство забуло й думати про шарфюрера Дузеншена, — підморгнув Карл. — У начальства значно важливіші справи, щойно я бачив, як воно ганялося по саду за одною спідницею.
— Ну-у… — недовірливо протяг Дузеншен. — Це ми — смертні, а оберштурмфюрер Рехан має наречену і закоханий…
— Одне не виключає іншого, — цинічно підморгнув Кремер. — Тим більше, що спідниця належить досить привабливій істоті. — Скоса глянув на шарфюрера: — Я вважаю, що Кріста, покоївка фрау Ірми, може суперничати з нареченою Рехана.
— Що ви маєте на увазі? — підскочив на стільці Дузеншен.
— Що Кріста — дуже вродлива дівчина. Я завжди твердив…
— Мене не цікавить, що ви твердите! — раптом аж загарчав Дузеншен. — Ви сказали, що Рехан у саду зустрівся…
— З Крістою, — спокійно додав Карл. — Я не знав, що це так схвилює вас.
Зскочив зі столу і сів на стілець, утупившись в шарфюрера невинними очима…
— Значить, вам подобається Кріста, — зітхнув. — Що ж, тим більше підстав для випивки…
Дузеншен дивився на нього, наче божевільний.
— Ви не вигадали цього, Кремере? — запитав нарешті крізь зуби.
— Чи я схожий на плетуху?
— Але ж Кріста казала мені…
— Ви ще вірите жіночим обіцянкам, Гуго?
— Вона присягалась мені!
— Виходить, — співчутливо зітхнув Кремер, — справа тут не чиста. Рехан міг залякати дівчину.
— Напевно, так, — вхопився за Карлові слова Дузеншен.
— Крім того, якесь побачення в саду ні про що не свідчить, — раптом позадкував Кремер. — Можливо, це — ділова зустріч.
— Фу, чорт, — полегшено зітхнув Гуго. — Так воно і є. І як я відразу не збагнув?.. Але ж…
— Жодних але! — заперечив Карл. — Геть сумніви, і хай живе Бахус! Прибирайте папери, бо зараз сюди принесуть вино.
Вони пили золотисте рейнське вино — напій, який веселить людину і робить її лагіднішою та добрішою. Але Дузеншен з кожною склянкою похмурнішав — мовчав і пив великими ковтками, майже не закушуючи. Біля шостої Кремер присунув свій стілець до вікна — тепер вони сиділи в напівтемряві. Карл розповідав довгу сумну історію про невдалу любов і жіночу зраду. Розповідаючи, час од часу поглядав у вікно. Нараз підвівся і сховався за штору.
— І все-таки я мав рацію, Гуго, — мовив співчутливо. — Гляньте-но!..
Дузеншен, хитаючись, наблизився до вікна. Сперся руками на підвіконня. Раптом сполотнів і знеможено притулився лобом до віконниці.
— Падлюка! — просичав. — Ти мені заплатиш…
Карл визирнув з-за штори. Під кущем бузку Руді Рехан обнімав за плечі покоївку фрау Ірми. Дівчина пручалась, навіть ударила його по руці, але Рехан не відпустив її — обоє зникли у дверях флігеля.
Шарфюрер метнувся до виходу. Але біля порога зупинився вагаючись.
— Паскуда! — вилаявся. — Шлюха…
Кремер подивився на нього з цікавістю. Злякався Дузеншен чи просто згадав про непогрішимість старшого по чину? Ні те, ні інше не входило в плани Карла, і він почав украдливо:
— Для чого ж так, Гуго? Кріста — чудова дівчина, та бувають обставини, коли ми не можемо залишатись самі собою і змушені підкорятись…
Дузеншен хрьопнув кулаком по столу.
— Але ж вона обіцяла мені…
— Можливо, Рехан залякав її, — наче між іншим сказав Карл.
Маленькі очі Дузеншена стали схожими на спілі сливи.
— Так воно і є… — Гуго, не дивлячись, намацав склянку з вином, вихилив. — Яка сволота! — вигукнув обурено. — Має таку наречену і псує наших дівчат!
— Проспіться, Гуго, — порадив Карл. — Може, вранці ви забудете всю цю історію…
Шарфюрер уперто похитав головою і знову потягся до склянки. Карл непомітно вийшов — тепер Дузеншен до ранку мучив би його розмовами про свої сердечні почуття.
— Хочете випити, Руді? Зайдіть до мене… Я не визнаю жодних причин і чекаю на вас.
Карл удавав п’яного. Настільки захопився цією роллю, що й очі зробив п’яні, і пом’як, наче справді хильнув не менше пляшки. Тримав телефонну рурку трохи на відстані і ледь помітно морщився, слухаючи відповіді Рехана.
— Ні, Руді, саме зараз. Кидайте всі справи й заходьте. Під три чорти роботу, коли є гарний коньяк і добрий Настрій. Я вже п’яний, але, ручуся, переп’ю вас… Заходьте відразу…
Поклавши рурку, уважно обдивився довкола. Зім’ята постіль, майже порожня пляшка поруч з ще не відкоркованою, попільничка з недокурками і клубки тютюнового диму під стелею — все це задовольнило його. Розстебнув комір сорочки і плюхнувся на диван біля столика з пляшками.
Коли зайшов Рехан, Кремер високо підняв повний келих.
— Радий вас бачити, Руді, у доброму здравії, але не розмовлятиму з вами, бо у ваших тверезих очах читак осуд і презирство до людини, яка самотужки дудлити спиртне без достатніх на те підстав.