Дузеншенові, певно, було приємніше стояти перед начальством: сів на край стільця — неприродно прямий. Кремерові здалося, що шарфюрер ось-ось підхопиться, стукне закаблуками і знову гаркне:
— Хайль Гітлер!
Карл був задоволений. Поки що події розгорталися так, як він і передбачав. Рехан намагається за будь-яку ціну зустрітися з американцями. Для цього йому необхідно усунути з дороги Кремера, принаймні десь затримати його до третьої години, і Карл зовсім не здивувався, коли вранці йому подзвонила Хільда. Запитала, чи не може відвідати її біля дванадцятої, і натякнула, що розмова досить серйозна. Кремер послався на справи, та Хільда не хотіла знати жодних відмовок: мовляв, він пошкодує, коли не приїде. Вона каже це лише йому — слова звучали і як обіцянка, і як виклик.
Кремер прикинувся, що вагається, і тоді Хільда поскаржилась на самотність. У голосі її прозвучали якісь невловимо інтимні інтонації. Карл усе ще вагався, переконаний, що все одно Хільда не відступиться. Знав: відразу погоджуватись ризиковано — Рехан міг запідозрити щось недобре.
Кремер міг дати голову на відсіч — Руді сидить поруч з Хільдою. Уявив, як морщиться від Хільдиного тону; зробилося смішно, і ледь не пхикнув у рурку. Поскаржився на головний біль, на Руді, який підпоїв його вчора, і, нарешті, пообіцяв приїхати. Лише на годину — дві — о третій він повинен бути в місті.
Після бомбардування Дрездена Хільда мешкала в сусідньому містечку, де Рехан придбав на її ім’я досить комфортабельний будиночок. Двадцять хвилин їзди, з запасом — півгодини. Цікаво, що утне Хільда, аби затримати його до третьої? Намагатиметься спокусити чи вигадає щось оригінальніше?
Карл подзвонив фон Вайгангові і попросив викликати Дузеншена.
— Уже? — здивувався групенфюрер.
— Такі речі не відкладаються на завтра.
— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Я чекаю на тебе.
— Може, мені незручно?
— Пусте, — заперечив фон Вайганг.
Поки Дузеншен сидів у приймальні, Кремер проінформував групенфюрера. Фон Вайганг задоволено кивав головою: нічого не скажеш, здібний хлопчисько — все підстроєно так, що комар носа не підточить. Рехан догрався. Нахаба, його підняли з багна, врятували від фронту, а він потягся брудними руками до грошей…
Фон Вайганг ще раз доброзичливо глянув на Дузеншена, який виструнчився на стільці, і сказав:
— Шарфюрер, чи ви готові виконати завдання особливої ваги?
Дузеншен підхопився.
— Так!
— Мені подобається ваша рішучість, — схвалив фон Вайганг. — Так завжди повинен відповідати солдат фюрера.
— Хайль Гітлер! — викинув руку Дузеншен.
Групенфюрер озирнувся на Карла. Дузеншен, який лише тепер помітив Кремера, здивовано втупився в нього.
— Гер Кремер, — почав фон Вайганг, — допоміг нам натрапити на слід державного злочинця. — Добре поставлений голос його поступово починав набирати металевого звучання. — Сьогодні, наскільки нам відомо, офіцер СС, який зрадив батьківщині і фюреру, зустрінеться з американським шпигуном…
Карл наблизився до столу. Дивився просто у вічі шарфюрерові і говорив підкреслено стисло, як начальник штабу, що інформує підлеглих про обстановку:
— Сьогодні о третій годині на Альтмаркт, напроти кройцкірхе, відбудеться зустріч американського розвідника, який знаходитиметься в автомобілі “опель-капітан” чорного кольору, номерний знак 106–55, з оберштурмфюрером СС Рудольфом Реханом.
Дузеншен жадібно вдихнув повітря.
— Рудольфом Реханом? — перепитав.
— Оберштурмфюрером СС Реханом, — сухо повторив Кремер. — Ви повинні бути на Альтмаркт за чверть години до зустрічі. Сфотографуйте автомобіль і американського шпигуна. Заговорити з ним Рехан не повинен. Вам зрозуміло?
Дузеншен глянув на фон Вайганга.
— Ви доручаєте мені?..
— Зрадник повинен бути знищений! — групенфюрер постукав олівцем по столу й додав: — Я покладаюсь на вашу рішучість і тверду руку!
Лише тепер Дузеншен остаточно зрозумів, чого вимагають від нього. Щоки його побіліли. Вилиці загострились. Судорожно проковтнув слину і вперто задер підборіддя.
— Слухаюсь, групенфюрер! — вигукнув. — Мерзотник буде покараний!
Кремер зробив крок убік, аби краще бачити обличчя Дузеншена. Встиг зазирнути йому у вічі і остаточно переконався: за будь-якого випадку шарфюрер не випустить Рехана живим.
Наступної миті Дузеншен опанував себе, допитливо глянув на Кремера.
— Рехан буде сам? — запитав. — Чи…
— На такі зустрічі не запрошують свідків, — посміхнувся Карл. — Думаю, американець, побачивши, що пахне смаленим, тікатиме. Не затримуйте його. Ваше завдання — ліквідація Рехана.
Дузеншен ще раз глянув на фон Вайганга. Той ствердно кивнув. Запитав:
— Вам усе зрозуміло?
— Так.
— До речі, — втрутився Кремер. — Напроти місця зустрічі — магазин. Звідти вулиця добре проглядається. Тільки не поспішайте і не сполохайте Рехана.
— Ви не маєте підстав підозрювати мене в симпатії до оберштурмфюрера, — відповів Дузеншен похмуро. — Сьогодні йому не викрутитись!
— Тоді йдіть і приготуйтесь! — Фон Вайганг обійшов стіл, поклав руку на плече Дузеншенові. — І допоможе вам бог!
В гаражі Кремер доторкнувся до капота Реханової машини і, упевнившись, що він теплий, запитав шофера:
— Не сидиться вашому шефові?
— Коли б у мене була така гарна дівчина, — зареготав той, — я б їздив до неї не зранку, а звечора…
Отже, Руді щойно повернувся від Хільди. Цікаво, що вони надумали?
Карл сам сів за кермо машини. їхав, не поспішаючи, уважно розглядав дорогу попереду: Руді може піти на все, і де гарантія, що на шосе нема засідки?
На шляху до містечка нічого не трапилось. Залишивши автомобіль просто зарослого плющем двоповерхового будиночка, Кремер пройшов через незамкнену хвіртку до парадних дверей. На нього чекали, бо служниця одчинила, ледь він устиг натиснути на кнопку дзвінка.
— Фройляйн на другому поверсі, — буркнула непривітно, вказуючи на дерев’яні східці, прикриті яскравою вовняною доріжкою.
Кремер уже бував тут і мав нагоду познайомитись із замкнутою, непривітною служницею. Але сьогодні — Карл відчув одразу — вона просто-таки випромінювала ворожість. Та це зовсім не зіпсувало йому настрій. Навпаки, піднімаючись по сходах, ледь чутно наспівував: непривітність служниці ще раз підтверджувала його здогадки — жінка простіша од хазяїв і не може приховати свої справжні почуття.