Хільда підійшла до вмонтованого в стіну бару, відкинула дверцята.
— Я не питиму, — випередив її Карл, умощуючись у кріслі біля журнального столика, — автомобіль — і маю потім справи.
Хільда здивувала його. Не сперечаючись, причинила бар, відказала байдуже:
— Ні то й ні…
Запалила сигарету, кинула Карлові пачку.
— Куріть…
Кремер покрутив пачку в руках. Випадково перехопив погляд Хільди — напружений і трохи зляканий. Зазирнув у пачку — залишки, три чи чотири штуки. Вже дістав сигарету. Хільда клацнула запальничкою. Ця поспішливість знову не сподобалась Карлові, і він поклав запропоновану пачку.
— Люблю міцніші, — пояснив, дістаючи власні.
— Будь ласка, — сказала Хільда рівним голосом, але випустила запальничку. Карл підняв її, прикурив. Покрутив у руках, віддав дівчині.
— Гарна штучка, — мовив, — мені такі ще не траплялися…
Йому здалося, що Хільда перевела дух. А може, лише здалося, бо почала діловим тоном:
— Пробачаюся, що відірвала вас від справ, та, сподіваюсь, не пошкодуєте, бо наші інтереси можуть співпасти.
Кремер не перебивав її і не заохочував — просто сидів, курив і думав. Зараз двадцять на першу. Добиратись йому до Дрездена треба не менше двадцяти п’яти — тридцяти хвилин. Отже, Хільда повинна відпустити його не раніше, ніж за чверть до третьої. Залишається дві години двадцять п’ять хвилин. На що ж вона розраховує?
А Хільда продовжує, попихкуючи сигаретою:
— Ця розмова повинна залишитися між нами…
Кремер мовчки кивнув.
— Звичайно, Руді згодом дізнається про все, та зараз, поки ми ще не побралися, це моя невеличка таємниця. Справа в тому, Карле, що я маю трохи грошей…
Хільда зробила кількасекундну паузу, спостерігаючи, яке враження справили її слова. Кремер загасив сигарету в попільничці, приховав посмішку і запитав обережно:
— Скільки?
— Не так уже й багато. Близько двадцяти тисяч.
— І ви вважаєте цю суму незначною?
Хільда стенула плечима:
— Все залежить від обставин. Сьогодні ці гроші для мене — багатство…
— Не лише для вас, — повчально мовив Кремер.
— Мене не цікавлять інші, — відказала дівчина. — Чи можете ви допомогти мені перетворити ці гроші на коштовності?
— Невже ви думаєте, фройляйн, що можна десь придбати камінець навіть у півкарата, коли росіяни підійшли до Берліна? Я сам заплачу вам удвоє більше, ніж він коштував ще місяць тому…
Хільда розгублено закліпала очима.
— Що ж мені робити?
Кремер не відповів.
— А коли я вас попрошу? — Хільда почала нервувати. Постукала нігтями по лакованій поверхні столика, благально зазирнула Карлові у вічі. Раптом різко підвелась, заходила по кімнаті, витягла з шухляди письмового столу пачку сигарет і знову запалила. — Невже ви можете відмовити мені?
Карл зробив сумне обличчя. Хільдин маневр з сигаретами не пройшов повз його увагу — тепер він точно знав: у напівпорожній пачці, що лежала перед ним, — сигарети зі снотворним, ба навіть з отрутою. Він не закурив і переплутав їм усі карти. Що ж, тепер Хільді залишається лише випробувати на ньому силу своїх чар.
Кремерові зробилося весело. Певно, Рехан дзвонитиме служниці і з легким серцем піде на зустріч з американцем, дізнавшись, що Карл не завадить йому.
— Ви надто гарна, фройляйн, аби вам можна було відмовити, — сказав навмисне грайливо. — І все ж ви ставите переді мною дуже складне завдання.
Хільда зупинилась біля вікна за спиною Карла. Він швидко озирнувся і встиг перехопити її погляд — Хільда дивилася з ненавистю — злість судомила її обличчя. Та, зрозумівши, що може виказати себе, не розгубилась, мовила роздратовано:
— Всі кажуть — неможливо, складно!.. А що зараз не складно? Скажіть мені, що зараз можливо? — і раптом заплакала.
Кремер схилився над нею.
— Не варто плакати через такий дріб’язок, моя мила, — мовив співчутливо. — Гадаю, мені вдасться владнати вашу справу.
— Невже! — зраділа Хільда і раптом швидко поцілувала Карла. Одразу почервоніла, затисла долонями щоки і сором’язливо відвернулась.
“Усе розвивається в суворо логічній послідовності, — з задоволенням констатував Кремер і не втримався, аби не зіронізувати з самого себе: “Вони обмінялися першим невинним поцілунком”. Непомітно глянув на годинник. Сорок п’ять на першу. Дві години, чорт забирай, це не так уже й мало, особливо, коли врахувати, як довго тягнеться зараз кожна хвилина…
Хільда невимушеним жестом поправила зачіску, мовила зовсім спокійно, наче й не було щойно цієї напівсентиментальної сцени:
— Ви ще не бачили нашого саду. Хочете подивитись?
Кремер кивнув.
— Хвилинку, я переодягнусь.
Хвилинка тривала мало не півгодини. Втім, Карла це влаштовувало. Сів на тахту, переклав пістолет у зовнішню кишеню піджака і прикинувсь, що заглибився в журнали.
Хільда повернулася в легкому шовковому халатику. Пояснила:
— Надворі дощ, і мокнути заради якихось клумб…
— Звичайно! — одразу погодився Карл. Глянув на дівчину відверто оцінююче, та вона не знітилася. Стала, спершись спиною на шафу. Ледь-ледь погойдувалась і дивилась на Кремера дражливо.
“Все стає на свої місця, — подумав Карл і одразу заспокоївся. — Тепер вона спокушатиме мене”.
Хільда витягла з бару дві пляшки та келихи.