— Отже, так… — протягнув невизначено.
— Саме так, — ствердив Кремер. Відкинувся на спинку стільця, випростав під столом ноги. — Як почуває себе фрау Ірма?
— Вона кілька разів згадувала вас. Чимось припали до душі, — криво посміхнувся Рехан, — Ну що ж, вона — молодиця в соку…
— Облиште, — гидливо поморщився Карл, — самі ж не вірите в це…
— Недовідомі шляхи господні!
— Саме тут усе відомо! — розсердився Кремер. — Але я питаю вас зовсім про інше. Чи не здивувало її моє раптове зникнення?
— Фрау Ірма просила мене розшукати вас. Я дзвонив у магазин, і мені відповіли, що ви кудись терміново виїхали. Звичайно, я знав куди, — примружив очі Руді, — та не знайшов за потрібне розголошувати це. А потім почався наступ росіян, і нікому ні до чого не було діла. Фрау Вайганг вилетіла військовим літаком у перший же день. А ми з шефом трималися до останнього. — Обличчя Рехана потемнішало. — Було якесь шаленство!.. За два дні російські танки увірвались у місто!..
— Вони скоро будуть тут, Руді, — мовив Карл упевнено.
Рехан вимучено усміхнувся.
— Я ніяк не можу призвичаїтися до думки, — промимрив, — що об’єктивно сприяю вашій перемозі.
— Мине зовсім небагато часу, — пообіцяв Карл, — і ви дзвонитимете про це на всіх перехрестях. Правда, навряд чи згадуватимете про деякі суми, що їх одержали, так би мовити, для заохочення.
— Але ж, — спробував вколоти Рехан, — матеріальна зацікавленість не відкидається і вашим суспільним ладом…
— Ну, ну, Руді! — зсунув брови Карл Кремер. — Я прошу вас не забуватись!
— Та й ви не будете заперечувати, що також одержуєте винагороду…
Карл перегнувся через стіл. З ненавистю глянув у зеленкуваті, з великими зіницями, очі оберштурмфюрера. Гнівні слова готові були зірватися з язика, та вчасно опам’ятався.
“Чорт з ним, — вирішив, — нехай думає, що хоче. Все одно його не переробиш”.
— Не будемо сперечатися, гер оберштурмфюрер, — наголосив на останньому слові. — Коротше, можете повідомити фон Вайганга, що ми з вами випадково зустрілися в місті і відсвяткували цю приємну зустріч. Фрау Ірмі дзвонитиму сам. Сподіваюсь, завтра побачимось у вітальні групенфюрера.
Рехан кілька секунд дивився на Карла не відповідаючи. Обмірковував, як краще вчинити — застерегти цього пройду чи нехай борсається, як може? Але ж, якщо він тонутиме, потягне за собою і його, Рехана.
Сказав рішуче:
— Будьте обережні з гауптштурмфюрером Шрікелем. Він обнюхує за півкілометра кожного, хто наближається до фон Вайганга. Крий боже, щоб у нього виник хоча б найменший сумнів щодо вас. Він піде по сліду і докопається, хто ви…
Карл зітхнув:
— Думаю, ви переоцінюєте цього Шрікеля. Та все ж, чи нема в нього якихось вразливих місць? Скажімо, схильність до жінок? Він не п’є?
Рехан похитав головою:
— Не людина, а суцільна доброчесність. Хоча на його місці і я був би таким.
— Чому? — вирвалося в Карла.
— Я не можу стверджувати цього, але чув: у біографії Шрікеля — якась темна пляма. Він з прибалтійських німців, і батько чи брат залишився у вас та активно працює на комуністів.
— Не думаю, що це могло б пошкодити йому, — задумливо протягнув Кремер.
— Не знаю, не знаю… Можливо, ці чутки нічого й не варті. Та Шрікель неохоче згадує свою молодість. Я колись спробував було розпитати його про Ригу — відмовчався.
— Мабуть, усе це пусте, — заперечив Кремер. — На таку посаду, як у нього, людей з плямами не допускають.
— Я не можу нічого довести, — мовив Рехан раптом зі злістю, — розповів вам те, що чув…
Аж почервонів. Кремер здивовано глянув на нього і все зрозумів: Рехан заздрить Шрікелю. Заздрить, бо Шрікель відсунув його на другий план, зайняв місце, на яке розраховував Руді. Що ж, на цьому можна зіграти.
— Дай боже, аби ваші припущення виявились небезпідставними, — мовив якомога бадьоріше. Хитро зиркнув на Рехана й додав: — Тоді ми разом прочитаємо відхідну молитву гауптштурмфюреру Шрікелю. Не знаю, як ви, а я зроблю це з задоволенням. — Покликав офіціанта. — Рахунок…
Рехан потягся за гаманцем. Карл зупинив його рішучим жестом:
— Сьогодні плачу я. В честь нашої зустрічі.
Будиночок Ульмана стояв на пагорбку, з якого відкривалася перспектива селища: прямі вулиці й дахи, дахи між клаптиками садків та городів.
Будиночки в селищі здебільшого стандартні, з дешевих блоків. Дехто прибудував біля ганку скляну веранду — влітку тут чудово спати: все ж якесь повітря і садок навколо… Колись Ульман також мріяв про веранду, та ніяк не міг зібрати грошей. Строки будівництва все відсувались, а потім почалася війна.
Сьогодні Ульман ішов у нічну зміну — день видався вільний, і старий заходився обкопувати на зиму фруктові дерева. Не поспішав: не сад, а сміх — шістнадцять дерев…
Встромляючи лопату в м’яку землю, Ульман тихенько муркотів пісеньку, яку любила наспівувати в кухні Марта. Ото б здивувались товариші, почувши, як завжди мовчазний і похмурий Фрідріх розспівався. Важко повірити: старий буркотун — і сентиментальна пісенька. Але ж лопата так легко врізається в грунт, а ранок такий прозорий, і пісенька така мелодійна… Ульман навіть чортихнувся: клятий мотивчик, прив’язався — не відчепиться…
Старий присів на лавку під. грушею, витяг сигарету, акуратно переполовинив і закурив.
Здається, все заспокоїлось. Гестапівські шпиги вже не стовбичать біля диспетчерської, на прохідній і в депо. Все-таки грубо працює гестапо, — агентів розпізнавали навіть робітники, що не мають жодного відношення до організації. Одного, що прийшов у депо під личиною монтера, “випадково” так притисли вагонеткою до стіни, що ледь віддихався. Ще й посміялися — треба знати техніку безпеки й не лізти, куди не слід.
Ульман легко зітхнув і замуркотів — знов той клятий мотивчик. Взяв сокиру й заходився поправляти паркан біля хвіртки. Давно вже слід було оновити його — дошки залишавіли, потріскалися, — та де візьмеш лісу? Зрештою, справа не в ремонті — старому захотілося побавитися дзвінливою й замашною сокирою: хоч уже й за шістдесят і голова сива, та руки ще міцні, аж грають…
Попрацювавши кілька хвилин, Ульман встромив сокиру в колоду, що лежала біля паркана. Щось стурбувало його — аж закурив сигарету, залишену на післяобідній час. Викурив за кілька затяжок, акуратно притоптав недопалок і знову взявся за сокиру. Тепер уже. не наспівував, в очах згас веселий огник. Обтесував дошку й лаяв себе. Розспівався, як хлопчисько, — зрадів, що все обійшлося. Забув, як колись його попереджали досвідчені товариші: часто спокій буває оманливий, гестапівці створюють ілюзію безпеки, намагаючись притупити їхню пильність, а без пильності не зробити й кроку.
Ульман умів зважувати кожний крок. Певно, саме тому й тримається їхня організація — вже скільки років і в яких умовах! Навіть необережне слово загрожувало провалом, а вони вистояли. І не лише вистояли, а продовжували боротися. Щоправда, не обійшлося й без втрат, і остання — Штурмбергер. Та ядро організації збереглося. Невеличке це ядро, зате міцне, — кожному товаришеві Ульман довіряв, як собі. І все ж, довіряючи, жодного разу не зрадив найсуворіших правил конспірації — про належність старого Фрідріха до організації знали лише кілька чоловік. У селищі його мали за відлюдкувату, з дивацтвами людину, а дехто навіть вважав трохи пришелепуватим. Ульманові ця слава на руку — він сам сприяв поширенню таких чуток і з задоволенням помічав, як зневажливо дивилося на дурнуватого зчіплювача начальство.
Фрідріх переїхав у селище за кілька тижнів до путчу і не встиг навіть познайомитися з місцевим партійним керівництвом. Це відбилося на його долі. Партія пішла у підпілля. Всі документи, з яких націсти могли б дізнатися про належність Ульмана до партії, були знищені, і Фрідріх одержав завдання створити підпільну організацію на залізничному вузлі.
З того часу минуло десять років. Десять років, балансування над прірвою…
Іноді Ульманові не спалося ночами. Лежав з розкритими очима і все думав, думав… Поруч важко дихала Марта. Стара вже стала його завжди весела й добра Марта. За п’ятдесят перевалило. Та Фрідріхові вона завжди здавалася молодою — не помічав ані зморщок на обличчі, ані сивини. Марта завжди розуміла його і вміла підтримати душевну рівновагу та спокій. А щоб він робив, коли б ще й дома не мав спокою?..
Лежав і думав. Про товаришів, яких штурмовики брали вночі просто з ліжок. Хто з них зараз живий? Одних розстріляли в тюрмах, інші — за колючим дротом.
Невже це його Німеччина?
Якось Ульману довелося побувати в Берліні на мітингу, де виступав сам фюрер. Рев натовпу і тисячі піднятих рук. Зіг хайль!.. Зіг хайль!.. Істеричні вигуки жінок, несамовите горлання чоловіків… Божевільні очі… Зіг хайль!.. Зіг хайль!..