- Ви - Бородiй?
Той кивнув.
- Проходьте ось сюди. Сiдайте. Можете роздягтися.
Столяр обережно сiв на один iз стiльцiв навпроти слiдчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися вiдмовився.
- Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?
- Нi, не знаю.
- Гаразд. Напишемо протокол. - Спiвак узяв ручку. - Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi!.. - Заповнивши анкету, радник юстицiї промовив: - Я, слiдчий прокуратури Спiвак, буду допитувати вас як свiдка у справi вбивства Гальчинської Людмили Йосипiвни.
Бородiй витрiщився на слiдчого. Обличчя його не почервонiло, не взялося плямами, а стало якимсь суцiль сизим, аж наче чорним, i на ньому виразно видiлилися голубi, як у дитини, очi.
- Та ви що! - нарештi спромiгся видушити з себе столяр. - Я її не вбивав, боронь боже!
- А ми цього не стверджуємо, - заспокоїв його Спiвак. - Ми вас поки що допитуємо як свiдка. Поки що, - пiдкреслив вiн. - А що далi? Все буде залежати вiд ваших щирих, правдивих i повних вiдповiдей на мої запитання. - Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипiвну?
- Так. Знав.
- Коли i як ви з нею познайомились?
- Гнилi рами мiняв на вiкнах.
- Вона вас сама запросила?
- Нi, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона вiдмовилась.
- Коли це було?
Бородiй на мить замислився:
- Шiсть рокiв тому. Приблизно.
- Ну, помiняли рами i бiльше не бачили її?
- Бачив, аякже.
- Ви що, подружилися?
- Та як сказати, - столяр опустив очi.
- Ну!
- Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипiвна серед усiх - найщедрiша..
- В чому ж її щедрiсть була?
- Ну, зайдеш по дорозi, завжди пригостить.
- Поставить пляшку?
- Еге ж.
- Ну, поставить, вип'єте... До речi, - мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слiдчий. - А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй новi рами, поставила вона пляшку чи якiсь грошi дала - i квит! Ви щось iще робили для неї, якiсь послуги надавали?
- Та нi.
- Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?
Столяр мовчав.
- Чи, може, все-таки за якiсь заслуги?
Столяр i далi не пiднiмав голови, а Спiвак продовжував його терзати.
- Значить, надумали - зайшли. "Здрастуйте". - "Здрастуйте". А вона зразу ж: "Сiдайте, дорогий гiсть, до столу, ось вам пляшка, ось закуска". Так? Може, ви її родич?
Бородiй похитав головою.
- Ну, а що далi? - настирливо питав радник юстицiї. - Ну, Василю Вiкторовичу...
Почекавши кiлька секунд, Спiвак знову:
- Ви що, випивали, а тодi подiймалися i йшли собi?
Нi, з цього свiдка важко щось витягти. Але Спiвак мав неабияку практику.
- Майте на увазi, громадянине Бородiй, ми все знаємо. I питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива i нiчого вiд слiдства не приховуєте. Ви зрозумiли, вас допитують у справi вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадiжку яких-небудь табуреток йдеться... Так що нiчого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на нiй дорогоцiнностi?
Бородiй засовався на стiльцi, скинув на слiдчого зляканi очi.
- Бачив.
- Вони вас зацiкавили?
- Та ви що, хiба я баба?! Нащо вони менi?!
- Ну, про те "нащо" чи "не нащо" поговоримо далi. А зараз повернемось, - на язицi крутилося Ковалеве "до наших баранiв", але досить того, що Андрiйко де треба, де не треба встромляє цю приказку, - повернемося до попереднього, - закiнчив вiн фразу. - Якi були у вас взаємини з Людмилою Йосипiвною? Ви її любили?
- Ще?! - спалахнув обурено столяр. - Любив?! Оцю тлусту бабу?!
Спiвак не зреагував на обурення допитуваного.
- Я вас попереджував, Василю Вiкторовичу, що мене цiкавить тiльки правда, вся правда.