- Що ви з цього приводу скажете? Хто це мiг вчинити? Як на вашу думку.
Жiнки переглянулися, але їм мов зацiпило. У кабiнетi ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлiвни вкрилося бурими плямами.
- Так ви нас пiдозрюєте з Шурою? Що ми - убивцi?! - З очей Гальчинської бризнули сльози. - Щоб ми свою рiдну, рiднесеньку, боже мiй, боже, таке подумати! Совiстi у вас немає, бога з душi, накинулася вона на Спiвака.
Той ледве витримав цей натиск.
- Вас не пiдозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю... Розумiю, що вiдразу вам нiчого на думку не спаде, але подумайте, помiркуйте, хто це мiг вчинити. Якийсь знайомий, сусiд чи iще хтось? Переберiть у пам'ятi всiх, хто так чи iнакше був зв'язаний iз вашою покiйною тiткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця...
Випровадивши заплаканих жiнок, Спiвак повернувся до Андрiйка i сказав:
- Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речi убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусiдка сказала, що покiйна носила дорогi шуби. Де вони подiлися? Зима - i жодного теплого пальта чи шуби!
- Чортiв Кучеренко! - розiзлився капiтан. - Засраною мiтлою гнати його з мiлiцiї! Додумався залишити їх у квартирi! Не опечатав. I вони винесли усе, що хотiли. - Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капiтан зрозумiв страх, що гнiздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тiтка померла не своєю смертю, вона боялася, що мiлiцiя викриє їхню з Оксаною крадiжку. Але не це викликало у капiтана таку лють i крутi епiтети: непокоївся, як там у лiкарнi його Iра, збирався пiсля допиту племiнниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить вiн навiть хотiв попросити Спiвака обiйтися без нього, але стримався. Служба є службою... А на службi капiтан Андрiйко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокiйною i невдячною.
- В тому числi й ощадну книжку, - тим часом говорив далi Спiвак. - А ви шукали, шукали, мало не пiдлогу пiдняли, - не втримавшись, посмiхнувся вiн. - Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду i викликайте машину, - додав, пiдiймаючи трубку телефону.
- Удари молотком зробленi сильною, очевидно, чоловiчою рукою, як свiдчить експертиза, - пiдкреслив Андрiйко. - У кожної з них є чоловiк. Треба i з ними ближче познайомитися...
- Цiлком можлива версiя, - погодився слiдчий. - Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б...
6
Антон Адамадзе лежав горiлиць серед дня на тапчанi у своїй неопалюванiй кiмнатi. Це житло надибав вiн у покинутому напiвобгорiлому будинку. Адамадзе привiв до ладу облюбовану кiмнату, що мала окремий вихiд, полагодив обiрвану електричну проводку i як на той вгорьований, небезпечний час у Києвi вважав себе бiльш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане мiсто, не певне у своєму завтрашньому днi, була для нього з молодих рокiв непередбачувана, робила несподiванi пiруети, кидаючи його з гарячого у холодне. I ось останнiй вибрик долi, яка вирвала кого з бiльш-менш благополучного життя у Канадi, перенесла через океан, ввiпхнула добровольцем до нiмецької окупацiйної армiї, потiй вивергла з неї i нарештi посадовила за пiанiно у київському кафе "Едельвейс" якогось фольксдойче Гiллера. Вiн мирився з цими несподiванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровiльно встряв у бiйку мiж бiльшовиками i фашистами. У далекiй Канадi йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатiти, i вiн зрадiв нагодi досягти своєї голубої мрiї. Але поки що мусив мешкати у цiй не дуже пристосованiй для нормального життя напiвлегальнiй квартирi.
Але й до цього будинку уже добиралася по-нiмецькому методична рука властей. Уже заходив дiд-двiрник i казав, що треба узяти дозвiл в районнiй управi для заселення i користування електрикою. Але Адамадзе показав посвiдчення, що зберiг, коли його увiльнили з нiмецької служби, а головне - двiрник побачив у хатi нiмецький мундир з нашивкою на рукавi: три жовтi кiнськi голови на синьому полi ознака вiйськової залiзничної варти i, повiривши, пiшов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?
Антоновi Нодаровичу багато що згадувалося, коли вiн обмiрковував свої плани.
Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дiвоча постать... Вiн давно забув справжнi риси того дiвочого лиця, за багато рокiв наново намалював його у своїй уявi, злiпив з усього прекрасного, що зустрiв потiм на своїй дорозi життя. В уявi милi риси дiвчини не збереглися, але, крiм пам'ятi очей, жила в ньому, як у кожної людини, i пам'ять колись закоханого серця. Час вiд часу i у тяжкi днi боїв з червоними, i у далеких мандрах на чужинi, наче у снi, хлюпала в серце тепла хвиля, i раптом згадувався Харкiв його юностi, рiднi площi, вулицi, сквери, затiненi алеї, таємнi поцiлунки, Клава - свiтла мережана хмарка, легка i прозора.
Вперше вони побачили одне одного на вiдправi у Благовiщенськiй церквi. Тiльки схрестили погляди, але й цього було досить. Вiн ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з вiдмiнним вiйськовим вишколом i гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима - юний грузинський князь Антон Адамадзе, i - вона бiлява гiмназистонька, дочка мiсцевого багатiя банкiра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.
Вони незабаром познайомилися i стали таємно зустрiчатися. Поцiлунки у тiнистих алеях, зустрiчi за допомогою гувернантки Єфросинiї Iванiвни... I ось вiн нарештi у величному будинку банку, де голова правлiння Павло Амвросiйович Апостолов жив iз сiм'єю.
Цей будинок був наглухо зачинений для усiх, крiм поважних людей - клiєнтiв банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги i священного трепету перед золотим телям, iнший скарб ховали мурованi стiни вiд молодого князя - його Клавуню.
Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обiд.
Для закоханого юнкера, який iще тiльки чекав офiцерського чину, це був не обiд, а пишна урочистiсть. Адамадзе пригадує цю подiю як щось таке слiпуче, осяйне, в якому не було мiсця для банального споживання їжi. Вiн тiльки пам'ятав високi стелi, важкi гардини, кришталевий блиск посуду пiд велетенською люстрою, безлiч позолоченого срiбла на столi, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справдi вiн князь i де у його батькiв маєтнiсть, i рожеву хмарку посеред усiєї цiєї пишноти - свою Клаву.
Революцiя, бiла армiя, офiцерськi погони на плечах, бої, вiдступ, наступ i знову вiдступ, за яким уже Крим - море, прiрва, останнiй рубiж врангелiвської армiї.
Несповiдимi шляхи господнi. Через багато рокiв вiн зустрiв у канадському мiстi Вiннiпезi земляка з Харкiвщини Андрiя Гущака. Той мав крамницю i найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спiткала бiда: разом iз дружиною потрапив у автомобiльну аварiю. Коли Гущак опинився у лiкарнi i прогорiв iз своєю комерцiєю, Адамадзе не вiдхрестився вiд нього. Вiдвiдував його у лiкарнi, пiклувався i пiсля того, як Гущак одужав, допомiг колишньому господаревi вiдкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дiсталася тому вiд загиблої дружини. Так двоє самiтникiв заприятелювали.
Одного разу у гарному настрої Гущак повiдав Адамадзе про свою мрiю. Вiн розповiв, як далеко за океаном, на Харкiвщинi, гуляв по селах iз своїм загоном i вивiз iз столицi та закопав великi цiнностi мiсцевого банку, щоб не конфiскували бiльшовики. Забрати їх перед втечею з України вiн не встиг, i вони й досi лежать там. А мiсце це знає тiльки вiн. Здiйснивши разом з банкiром Апостоловим цю операцiю, сам навiв чекiстiв на свiй загiн, який гуляв на хуторi. Тi порубали козакiв до ноги. Що сталося пiсля з Апостоловим, невiдомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкiр уже був не при собi. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давностi буде прощений, та й податися на батькiвщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили двi схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амнiстiю, але й собi трохи залишить.
Антоновi Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: i свою юнкерську юнiсть у Харковi, i Клаву, i свої надiї, зруйнованi нестримною бурею громадянської вiйки. Вiн не признався приятелевi, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досi її нареченим, i тому законним спадкоємцем, якщо нiкого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собi право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!
Склавши свiй план повернення на Україну, колишнiй князь тривалий час усiляко пiдкреслював дружнi почуття до Гущака, свою щирiсть, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, бiля якого у ярку закопане коштовне камiння i золото. Проте Гущак, навiть сп'янiвши, не вимовляв тiєї заповiтної назви.
Зараз, лежачи на тапчанi, угрiвшись пiд шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався вiд приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, i мiркував, наскiльки це ускладнило його плани.
"Андрiю, а де ти заховав алмази банкiра?" - нiби мiж iншим запитував вiн сп'янiлого Гущака.
"Ет!.."- вiдповiдав на те приятель, ледве повертаючи язика.
"А все ж цiкаво. Де ти примудрився сховати?" - не вгавав пiдпоручик.
"Ет!" - змахував рукою кудись убiк Гущак, нiби вiдганяв вiд себе примару.
"То, певно, ти збрехав, придумав собi пригоду", - хитрував Адамадзе.
"Ет!.."
"Якщо й було, то давно пропало, - знущався князь. - Бiльшовики давно викопали".
При цих словах Гущак нiби тверезiшав, розплющував широко одне око, але по паузi знову змахував рукою i хилив до столу голову:
"Ет!.."
"Базiкало ти, та й годi! - не витримував Адамадзе i полишав спроби щось бiльше вивiдати, нiж колись розповiв приятель. А Гущак iще довго, уже без запитань Адамадзе, час вiд часу пiдiймав на приятеля хитрий погляд i повторював:
"Ет!.. - I знову: - Ет!.."
Так повторювалося не раз i за домашнiм столом, i за окремим столиком у якiй-небудь канадськiй корчмi, стилiзованiй пiд козацький курiнь.
Минав час, на свiтi почало розгорятися полум'я другої свiтової вiйни. Коли Адамадзе зрозумiв, що рано чи пiзно Гiтлер кинеться на Росiю, вiн, продавши свiй грузовичок, несподiвано для Гущака зник iз Канади. Незабаром опинився у окупованiй Францiї i зголосився до нiмецької влади... Йому повiрили, i спадковий князь Антон Адамадзе пiсля того, як гiтлерiвська армiя вдерлася на Україну, став командиром взводу нiмецької залiзничної варти...
Спогади Адамадзе були непослiдовнi. То вiн опинявся в окупованiй нiмцями Францiї, то повертався думками до Харкова часiв громадянської вiйни i своїх поневiрянь спочатку у Денiкiна, потiм у Врангеля, то до тяжкої константинопiльської емiграцiї.
Одна з картин втечi з Криму часто спливала в його пам'ятi.
Це був спомин про похмурий навiть для Криму листопадовий день, коли вiд ялтинського причалу вiдходив останнiй пароплав з утiкачами у далекий Константинополь. Картина евакуацiї, точнiше - ганебної втечi пiсля програної вiйни, привиджувалася пiдпоручику Адамадзе завжди як страшний сон...
Пароплав був перевантажений: конi, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накиданi серед палуби; серед офiцерських та солдатських шинелей маячили жiнки у боа, хутрових шубах, палантинах, переляканi негоцiанти, промисловцi, господарi покинутих маєткiв, священики, полiтики у модних, але пошарпаних пальтах i крислатих капелюхах.
Цивiльних, "шпакiв", пускали на пароплав в останню чергу пiсля христолюбивого воїнства, Адамадзе не мiг втямити, як їх стiльки набилося, коли й офiцерiв та солдатiв не всiх узяли.
Пароплав несподiвано тяжко загув i враз вiдвалив вiд причальної стiнки, i тут Адамадзе, що стояв бiля борту, побачив таке, що навiки вкарбувалося в його серцi.
Капiтан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який i так скособочився, не перекинувся, дуже тихо вiдходив вiд берега. Мiж кораблем i високою стiнкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повiльно ширшала, з кожною хвилиною берег вiддалявся i вiддалявся.
I тут Адамадзе побачив, як офiцери i солдати, якi не протовпилися на пароплав, скидали шинелi i стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи пiдiбрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгiївськi хрести, здобутi кров'ю в окопах свiтової вiйни, нiби пiдтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чiплялися за них, але бiльшiсть зривалася назад у воду. Пароплав вiдходив усе далi й далi, усе швидше i швидше, i ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишенi на хвилях випльовували у воду ордени i хрести, гiрко матюкалися i, перед тим як пiти на дно, останнiм зусиллям посилали прокляття услiд пароплаву.
Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.