Капітан Андрійко з нетерпінням чекав слідчого Співака. У них уже відбулося кілька нарад у повному складі оперативно-слідчої групи, на яких підсумували те, що зроблено, розглянули в світлі нових фактів безліч версій, одні з яких під тиском добутих відомостей блідли, інші під впливом тих самих даних виходили наперед і захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вірогідністю.
Співак і капітан, спостерігаючи хвилювання Гальчинської на допиті, агресивну поведінку, вирішили провести обшук на квартирі в обох племінниць. Ця акція дала разючі результати. Крім ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капітан Андрійко і про яку сказала сама Оксана Павлівна, у неї знайшли тітчині плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмірами явно не на племінницю, дорогі антикварні дрібнички з квартири убитої і переписані облігації, а друга родичка — Хоменкова — виявилася більш скромною: в її шафі знайшли тільки одну річ убитої: корковий палантин. Після допиту, під час якого обидві обливалися слізьми, жінки призналися, що забрали ці речі з квартири тітки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зізнання родичок ще раз викликали у душі капітана Андрійка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплі слова, які рвалися з язика, але не могли злетіти в присутності жінок.
Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шість. По одній на кожний новий рік, усі однакові, однієї фабрики і куплені, очевидно, водночас в одній крамниці. Слідчий Петро Співак і капітан Андрійко скрупульозно вивчали кожну сторінку, кожний запис, навіть кожну літеру, ініціал, обірваний крапкою, за яким ховалася невідома людина, можливо, найважливіша для слідства. Ті рядки, в яких все було зрозуміло — прізвища, адреси, телефони, дали можливість оперативній групі розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення і, зібравши потрібні відомості, викликати для розмови.
Хто тільки не потрапив у велику сітку, розкинуту оперативниками за допомогою записів у блокнотах загиблої! Двері кабінетів каштана Андрійка, лейтенанта Задорожного, та й самого слідчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кіно, композитора, народного артиста та інших відомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свідків допитали, справа розбухла вже на 10 томів.
Потроху у Співака і Андрійка склалося враження про оточення й інтереси загиблої жінки. Але знання цього було дуже загальним і не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разі, після всіх розмов кількість версій не зменшилася, а навіть побільшала і працювати доводилося по всіх одночасно. Оперативно-слідчу групу, незважаючи на прохання Співака, не збільшили, і всі збивалися з ніг.
Версія куі продест[2] — родичі, насамперед найближчі — обидві племінниці разом з їхніми чоловіками, поки що не підтверджувалася. Об'єктивні дані не давали можливості грунтуватися на ній, хоч про неї ніколи не забували і нона залишалася в резерві, як при простенькій арифметичній дії: три пишемо, два — в умі. Ще треба було працювати над таким її відгалуженням, як «найманий вбивця», що теж могло бути вигідно спадкоємцям. Не знайшла свого підтвердження і чергова версія, яку в таких випадках завжди прокручують щодо раніше судимих, які недавно повернулися з колонії і живуть поблизу або не мають алібі. Щоправда, цього разу алібі не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тільки годину, а й день загибелі Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно.
Залишалася версія: знайомий, приятель. Судячи з того, що дізналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною і не відчинила б дверей незнайомій людині…
Міркування капітана Андрійка, який раз у раз нетерпляче відсовував рукав кітеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слідчого. Радник юстиції втиснувся у кабінет капітана і, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт — це була ахілесова п'ята Співака. Незважаючи на свій високий зріст і довгі ноги, він не любив ходити пішки, а службового авто не мав, тому користувався міським транспортом і потерпав від його невлаштованості, як і всі кияни. Він приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лікарями як облітеруючий ендартеріїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.
Роздратований, він промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:
— Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то півгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я відмовлюсь від справи, бо боюся за свою об'єктивність.
Андрійко посміхнувся — він знав, що радник юстиції, виконуючи свої обов'язки, ніколи не пожертвує об'єктивністю і зараз в такий спосіб просто виливає своє обурення.
— Ну, як наші справи, Остапе Володимировичу? — потираючи з холоду змерзлі руки, спитав Співак. — Не прийшла Шуміло?
— Ось-ось буде.
— До речі, як там ваша Іра, одужує?
При згадці про дружину Андрійко задоволено посміхнувся.
— Бігає, Петре Яковичу. Сьогодні сама пішла у крамницю по хліб. Кажу: я тобі завезу в обід. «Ні, — відповідає, — у тебе своїх справ вистачає». Знаєте, я ніколи не думав, що така серйозна операція так швидко забувається… Ну, важкого Іра ще не підіймає, але, бачите, уже ходить на вулицю…
— Не спав я сьогодні, Володимире Остаповичу, — поскаржився Співак. — Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, — молоді хлопці, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованців? Скільки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованців, а тут — тридцять! А в останньому блокноті уже сорок. Подумати — сорок карбованців! Виявляється, не тільки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собі цю тушу, цю стару бабу! І за мільйони не міг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була і на старості… не знаю, гени такі або що… Але щоб молоді хлопці, медики, за гроші — голови не береться!
Капітан кивнув: чого тільки він не надивився у карному розшуку!
— Такі і вбити можуть. Дуже легко. У них уже відбулося руйнування душі. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати і набирати різних форм… А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла відчинити тільки знайомій людині… Можливо, один із них прийшов робити масаж…
— У Михайла Звонова, ви знаєте, — алібі. Він той тиждень сам пролежав у лікарні з тяжким грипом. А другий?.. Проте не відкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допиті теж доводив, що мав відпустку і весь січень провів на Закарпатті, у родичів.
— Ну, це ще не алібі… Сів на літак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин і повернувся. Ще треба перевіряти.
— Мене, Петре Яковичу, іще непокоїть і фото есесівця, яке ми знайшли у сховці… Чи не тягнеться ниточка аж туди, у війну? Гальчинська щось знала, і її прибрали.
— Я теж про це думав, — відповів Співак. — Проте жодної зачіпки. Усе вкрито туманом часу. Крім того, проти цієї версії є просте міркування: якщо вона ховала якусь таємницю і боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стільки років? Убили б її раніше…
Пролунав дзвоник. Повідомляв черговий: «До вас відвідувачка Шумейкова».
— Пропустіть.
— Я надію покладаю на цю Шумейкову, — зауважив капітан. — Все-таки приятелька протягом останніх років, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двірничка показала, що вона ходила до неї частіше, ніж племінниці.
— Будемо сподіватися.
Двері відчинилися, і на порозі стала літня жінка у старомодній каракулевій шубі. Вона підозріло оглянула кабінет, ковзнула поглядом по раднику юстиції, який був не у мундирі, а звичайному костюмі, і зупинила його на капітанові.
— Ви мене викликали? — безпомилково звернулася вона до Андрійка.
— Так, — кивнув той. — Заходьте, будь ласка… Можете роздягтися.
Жінка похитала головою і обмежилася тим, що скинула свій теж каракулевий берет, відкривши фарбовану каштанову зачіску.
— Мене звуть Остап Володимирович, — відрекомендувався капітан, лаштуючи під руку протокол допиту. — Це, — кивнув на Співака, — радник юстиції Петро Якович Співак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справі убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипівни. Ваше прізвище, ім'я, по батькові.
Жінка глипнула на капітана, а потім, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тільки на тому мармуровому обличчі з тріщинками — червоними прожилками мінилися кольори брунатні, сині, аж до зелених… Отак позеленівши, вона видихнула:
— Убили! — І осінила себе хрестом.
— Так. І ми розслідуємо цю справу. Сподіваємось на вашу допомогу.
— Убили, — спокійніше повторила жінка. — Я так і знала, прости господні
— Що ви знали?
— Так, так, — не відповідаючи на запитання, промовила жінка. — Рано чи пізно це мало статися, земля їй пухом!
— Чому? — учепився Андрійко.
— Ви питали ім'я, по батькові. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.
— Ганно Миколаївно, — питав Андрійко, — чому ви вважаєте: «рано чи пізно це мало статися»? У вас є підозри на когось, якісь факти?
— Ніяких! — тихо відповіла жінка. — Але скільки я їй радила не мати дружків! Не грішити.
— А конкретно?
— Я ні на кого конкретно не можу вказати…
— Ну, добре, продовжимо по порядку, — і капітан став заповнювати анкету.
Тим часом Співак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Він знав цю категорію немолодих жінок з інтелігенції, які провели життя на межі бідності, усіляко приховуючи свої нестатки і намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, «від каси до каси», харчуються дешевими продуктами, проте примудряються відкладати щомісяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рік дозволити собі нове плаття, кофточку чи пару чобіток. Вони здебільшого мають освіту, пишаються цим, але саме ця освіта стає на перешкоді, коли з'являється можливість заробити гроші якоюсь простою, некваліфікованою роботою. Віднести відвідувачку до цієї категорії Співаку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздуті петлі навколо гудзиків, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток років тому, і водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Інтелігентська бідність завжди горда, хоч би що говорили!
— Розкажіть, як ви познайомилися з покійною? — спитав Андрійко.
Шумейкова уже, здавалося, повністю оговталася від звістки про убивство приятельки і, що здивувало капітана, навіть не приклала хусточки до очей.
— Ви знаєте, що я лікар, гінеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацієнткою.
— А потім?
Шумейкова іронічно підняла брову:
— Вас що, цікавлять деталі гінекологічного лікування?
— Ви знаєте, що нас цікавить.
— Я працювала у поліклініці Шевченківського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила відвідати її вдома.
— Приватне лікування?
— Так. Я стала її постійним консультантом.
— Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?
— Давно. Десь на початку сімдесятих років. Точно не пригадую.
— А заприятелювали?
— Тут важко точно визначити. Років чотири тому. Після того, як господь бог покликав до себе мого чоловіка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.
— У чому виявлялася ваша дружба?
— Гм… — У Шумейкової знову підтяглася вгору брова. — Я можу не відповідати на це запитання?
— Маєте право.
— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?
— Це було видно неозброєним оком.
— Які в неї були коштовності?
— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.
У схованці, виявленій капітаном Андрійком, цього коштовного персня, сережок з діамантами та перснів з рубінами не було. Певно, що їх зняв із своєї жертви вбивця…
— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?
— У неї більше нікого не було.
— А племінниці? Все-таки рідна кров.
— Вона їх побоювалася.
— Чому?
— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.
— Гм, — зауважив Співак.
— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
Співак знову подумав про психологічне тяжіння бідних інтелігентів до більш щасливих багатих людей, і не тому, що чекали від них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнітом, кидало відблиск і на них, тільки відблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, підсвідоме боролися з ними, терпіли поразку і потай не любили своїх більш обласканих долею друзів. Щось тут було від мазохізму, коли любиш через ненависть і ненавидиш люблячи.
— Мене все-таки цікавить, чому ви сказали: «рано чи пізно це могло статися», маючи на увазі убивство. Людмилі Гальчинській хтось погрожував, нападав на неї? — спитав Співак.
— Ні, таких випадків, наскільки мені відомо, не було.
— Чого ж у вас виникло таке побоювання?
— Людмила Йосипівна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона і на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому і сказати, коли приблизно буду. Чужому вона ніколи не відчинила б і не пустила б у хату… Але був виняток — її коханці. Тут вона просто дуріла — прости господи! — і втрачала будь-яку обережність… Я їй не раз казала: «Вони тебе погублять», звичайно не маючи на увазі, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипівна не була скупою, особливо для себе… Все, що їй хотілося, купувала не торгуючись. Так само нічого не шкодувала коханцям…
— В її роки… — не стримався Андрійко.
— Так, в її роки, — підтвердила Шумейкова. — Я казала: побійся бога, ти немолода, спокутуй гріхи.
— Ви віруюча?
— Так.
— А вона?
— Ворог божий, — Шумейкова перехрестилася, — весь час спокутував її. Яка вже тут віра!
— Ви хотіли навернути її до віри?
— Я сподівалась врятувати її душу.
— На цьому й трималися ваші взаємини?
— Часом вона прислухалася до моїх слів. Поки не приходив черговий спокусник. І тоді знову кидалася у гріх содомський. А я знову молилася за неї і сподівалася, що господь прийде на поміч.
— Вона платила їм гроші?
— Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
— Скажіть як лікар: чим пояснити таку підвищену хтивість, можна сказати, старої бабусі… — поцікавився радник юстиції.
— Ну, не «старої бабусі», — ніби образилася за покійну і, певно, трохи за себе Шумейкова. — Підвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гіпофізу. Є порушення, які роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалість чи похибки; — людина повинна стримувати свої пристрасті і не піддаватися дияволу, прости господи, — знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
— Ви знали всіх її коханців?
— Ні, вона і від мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совість, і вона соромилася мене. А коли траплялася біда — признавалася і просила допомоги. Три роки тому бог її покарав і вона лежала у венлікарні з гонореєю…
— Ви ніколи не питали, звідки в неї таке багатство?
— Ні. Вона все одно не сказала б.
— Коли ви востаннє бачилися з нею?
— Це було у неділю, вісімнадцятого грудня…
— У вас тоді ніщо не викликало підозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гості?
— Ні… Але гості чи гість у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустріч у суботу. Але розмова не відбулася… Власне, почалася і обірвалася. — Шумейкова потерла долонею лоба, ніби тільки зараз щось втямивши. — Сталося так, — сказала далі чітко і визначено. — Дзвоню. Людмила Йосипівна бере трубку, я говорю, вона слухає, і раптом чую, як дзвонять їй у двері. Людмила Йосипівна каже мені: «Хвилиночку. Почекай» — і, певно, кладе трубку біля телефону. Потім я чую у трубці її радісний скрик: «О, як давно я тебе не бачила!..» Далі слабкий шум розмови — і раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипівна до телефону більше не підійшла. Я довго чекала. Потім лінія обірвалася, очевидно, трубку було покладено на важіль апарата… Я вирішила, що завітав хтось із її коханців і їй уже не до мене.
— І вас не здивувало, що Людмила Йосипівна, не закінчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
— Ні.
— Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третій, нарешті четвертий день…
— Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
— Це не викликало у вас тривоги?
— Ні. Я нічого такого не подумала… Вона взагалі була людиною не дуже врівноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це «англійський сплін». Тоді цілий день валялася у ліжку, гризла насіння і не відповідала на дзвінки.
— Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, — попросив Співак.
— Це було у четвер.
— Двадцять другого грудня?
— Так.
— О котрій годині?
— Десь підвечір. Може, близько шостої. У кожному разі, надворі вже по-зимовому стемніло.
— Можливо, її убито саме в цей час, — співчутливо промовив капітан Андрійко.
— Господи прости, — прошепотіла жінка.
На кілька секунд усі замовкли. Урвав мовчанку Співак.
— У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, — сказав слідчий. — Ось уже минуло три тижні з того часу, як ваша приятелька перестала відповідати на дзвінки і сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцікавилися?
Жінка нічого не відповіла.
— Ви не заходили до неї на квартиру?
Шумейкова похитала головою.
— Так я вам скажу чому, — продовжив радник юстиції. — Ви знали, що її на світі уже немає!
— Знала, — тяжко зітхнула жінка.
— Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нібито це для вас новина?
Жінка мовчала.
— А я вам скажу, — жорстко промовив слідчий. — Ви боялися запитання: «Чому не звернулися до нас, не поцікавилися?» Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного відношення до трагедії Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? — додав після паузи Співак.
— Ні, ви не помиляєтесь… Для мене самої це була трагічна новина. Але я нічого не побоялася.
— Від кого ви. дізналися?
— Від сусідів.
— Так чому все-таки не прийшли до нас?
— Не хотіла брати гріх на душу — Людмила Йосипівна уже покінчила земні діла і стояла перед богом. Причому тут ви, — Шумейкова обвела поглядом міліцейський кабінет. — Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, — Шумейкова знову перехрестилася, — це ви мені зараз сказали.
— Мені здається, особливого відгуку ваша діяльність у Гальчинської не мала, — вкинув капітан. — Покійна так і залишилася грішницею.
— Все в руках божих, — у відповідь на нетактовність капітана зауважила Шумейкова. — І не нам судити її.
Це було сказано так, наче жінка замість вимовленого слова «нам» мала на думці — «вам».
— Гаразд, перейдемо до іншого. — Співак узяв на столі капітана верхній із блокнотів Гальчинської — подивився на його дату. — Вам знайомі такі записники?
— Ні.
— Їх вела Людмила Йосипівна. Тут є неясності, і, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати… — Він погортав блокнот. — Ну, наприклад, хто ще був з ініціалом «С»? Це ім'я чи прізвище? Хто у неї був «С»?
— І ніяких цифр, тільки дати. Остання позначка п'ятого вересня, — докинув капітан.
— Вперше чую про якогось «С». — Шумейкова задумалася шепочучи: «С», «С»… — Ні, — і повторила, — не чула такого.
— Деякі записи ми уже розшифрували. Масажистів, наприклад, іще декого. А от «С» і тут ще один такий самий таємничий ініціал «Б» зустрічаються частенько. Поряд тільки цифра 10 у цього «Б».
— О, про «Б» я здогадуюсь, — гірко посміхнулася Ганна Миколаївна. — Це найдешевший її коханець.
Посмішка Шумейкової багато що підказала спостережливому раднику юстиції. Певно, він не помилявся у своїх міркуваннях про характер дружби двох самотніх жінок. Лікар, людина з вищою освітою, Шумейкова ніколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної співачки, про всі ці персні, діаманти, хоч і сама не зізнавалася собі в цьому. Він звернув увагу, що пальці Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камінцем і обручка, перенесена з правої руки на ліву, певно, після смерті чоловіка. Це його дивувало: адже з усіх медичних фахів найбільш прибутковими були професії дантистів-техніків та гінекологів. Очевидно, Шумейкова належала до тієї рідкісної різновидності гінекологів, які не ведуть приватної практики, з тих чи інших причин не роблять підпільних абортів тощо.
— Теж коханець?! — не витримав капітан.
— Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородія. Цього довелося знати. Людмила Йосипівна прислала його вставити мені новий замок у дверях. Це — столяр з рембуду, алкоголік. Цього вона запрошувала найчастіше і напувала горілкою… Йому вистачало однієї пляшки «Московської», «Російської» або будь-якої, і після цього він, очевидно, ставав ручним. Тому — десять, вартість пляшки, — Шумейкова не стрималася і знову гірко посміхнулася.
— Рембуд Шевченківського району?
— Напевне.
— Що іще ви могли б додати у цій справі? — питав Андрійко, закінчуючи писати протокол.
Шумейкова узялася за берет, розуміючи, що допит закінчився і її зараз відпустять.
— Більше нічого.
— Ну ось, прочитайте і підпишіть, — підсунув жінці капітан заповнені аркушики. — Ось тут.
Жінка відклала берет, узяла з рук капітана ручку і розписалася не читаючи.
— Гаразд, — підсумував Андрійко. — Ми вам дуже вдячні за допомогу.
— Якщо пригадаєте що-небудь цікаве, може, все ж згадаєте, хто цей «С»… Подзвоніть сюди. Це важливо, — вкинув Співак.
— У будь-який час, — сказав капітан. — Ось вам телефон, — і він простягнув жінці папірець.
Коли за жінкою зачинилися двері, Співак задумливо промовив:
— Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла… Тепер ми можемо уточнити алібі підозрюваних. Цей останній телефонний дзвінок і є, певно, рискою між життям і смертю Гальчинської…
— Так, Петре Яковичу, — підтримав його капітан. — І визначено годину, що дуже важливо.
— Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смерті Гальчинської. Експертиза їхня, — посміхнувся Співак, — не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.
— Петре Яковичу, а чи можна довіряти Шумейковій у всьому? — зауважив капітан — Зокрема, щодо дати її останнього дзвінка. Вона поводиться дещо підозріло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки… Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшиві алібі.
— Як радять древні, сумнівайся у всьому. Будемо сумніватися, Остапе Володимировичу, але у нас нічого іншого немає… Моя інтуїція підказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас із цією датою? І потім, здається, вона істинно побожна і справді сподівалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зіграло свою роль і багатство Людмили Йосипівни. Шумейкова прагнула привернути жінку до бога, щоб цінності не потрапили до якихось гріховодників, а на благо церкви і віруючих.
— Треба думати. Розжувати це.
— Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.
— І ще одне, Петре Яковичу, що мені спало на думку. Хутро, плаття, інші речі Гальчинської ми знайшли у племінниць. А де поділися той перстень з величезним діамантом, діамантові сережка?.. Може, погане шукали?
— Навряд. З вашим досвідом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нічого пропустити, — зробив комплімент капітанові радник юстиції. — Діаманти, певно, були на убитій, і їх забрав убивця. Власне, заради них він і пішов на злочин. Ось Шумейкова розповіла, що вдома Гальчинська чіпляла на себе свої найкращі прикраси і милувалася ними. На вулиці косити їх боялася. А яка жінка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе — хоч вдома! Не для когось, не для публіки, а для самої себе. Є у жінок така слабинка. — Співак замовк на кілька секунд, потім сказав: — Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо підвести якісь підсумки і накреслити найближчі заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних років і до останніх днів: де працювала, чи були в колективі чоловіки, ім'я або прізвище яких починалося з літери «С», чи були сусіди з таким ініціалом, знайомі і навіть знайомі знайомих. І не будемо поки що відкидати версію: родичі, насамперед Гальчинська і Хоменкова з чоловіками. Треба водночас далі опрацьовувати і її. Використайте усі ваші оперативні можливості.
— Колосальна робота!
— «Така наша доля, мій любий козаче», — продекламував слова з відомої пісні Співак.
— Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а мені у голові, як кілок, стирчить іще й отой есесівець, що на фото. Це ж треба зберігати це фото! Виходить, у війну Гальчинська була міцно зв'язана з окупаційною адміністрацією, а може, й з гестапо. Поцікавимось у комітеті, можливо, щось є у них в архіві. Проте трагедія Гальчинської, мені здається, не відгомін далеких часів, а події сучасні. Але, звичайно, перевірити не завадить… Петре Яковичу, — раптом благальним тоном звернувся до капітана Співак, — подзвоніть, будь ласка, чи вільна чергова машина? Якби підкинули мене до прокуратури, я був би вдячний…
Куі продест — кому вигідно (лат.)