Раух не з'являвся два тижні. Навіть не подзвонив. Люція не знала, що думати. Для чого тоді клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнім телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дівчата з її курсу розлетілися хто куди, та й телефони у киян, крім кількох чиновників, що пішли працювати до німців, в управи, поліцію тощо, були відключені з міської мережі.
Проте телефон в її квартирі ще жодного разу не задзвонив. Перевіряючи лінію, вона знімала трубку, слухала гудок і, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в інше місто, бо фронт весь час рухається вперед, і без його підтримки вона стане беззахисною перед суворою дійсністю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, і Люція заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
Цього пізнього вечора Люція прийшла з «Едельвейса» вкрай роздратована, втомлена, якась зів'яла. Позначалося нервування в останні дні, важка робота: наближалося німецьке різдво — вайнахтен — і в «Едельвейсі» хоч і не збільшилося відвідувачів, але пили вони, горлали якнайдужче, вітаючи один одного з близьким різдвом, з наступним Новим роком, з надіями на перемогу. Голос Люції тонув у тому галасі, офіцери слухали не так її, як самих себе, і вона не могла їх перекричати, від задимленого повітря у кафе у неї під кінець вечора стало дерти у горлі. Злякано думала, що навіки загубить тут голос, який вже тоді оперний! Але хоч-не-хоч мала співати.
Роздягнувшись, Люція запалила примус і поставила у каструлі молоко — склянка теплії о молока заспокоїла б її горло.
Раптом Люція почула шарудіння біля вхідних дверей і м'яке клацання замка. Вона злякалася. Від природи ляклива, останнім часом місця собі не знаходила.
«Курт?»
Ключі від дверей мав тільки він. Але все одно боялася: «А якщо це — «той»?»
«Ті» здатні на все. Кілька днів тому її наздогнав на Малій Підвальній молодик у подертому ватнику і облізлій кролячій шапці. Порівнявшись, він тихо промовив: «Можеш спокутувати гріх перед Батьківщиною. У тебе є радіо, ми знаємо, і ти запишеш Москву, Левітана…»
Люція відсахнулася від нього.
«Ми ще зустрінемось», — кинув він і миттю сховався в якомусь під'їзді.
Вона пришвидшила крок, її колотило. «Батьківщина?! А що їй дала та Батьківщина?..»
Зараз, стоячи у коридорі, вона відчула таке ж сполохане серцебиття: «Може, це не Курт, а добираються «ті»? Курт ніколи так довго не морочиться із замком. Це вони підкинули мені паскудну листівку, ловлять на вулиці і загрожують!»
Вона сторожко стежила за дверима. І враз від серця відлягло: на порозі посміхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
Люція кинулася назустріч, щоб обійняти, та він тицьнув їй у руки коробку і, звільнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люція встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто і повісити на вішалку. Не пускаючи в кімнату, зависла на гостеві. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де він! А він такий жорстокий: ні разу не подзвонив. Навіщо тоді їй телефон?! В цю мить їй забулися і косі погляди сусідів, похмурі обличчя знайомих людей, погрози лісовиків. Біля Курта вона почувала себе в захистку від суворого життя. У дитинстві, — минав їй дванадцятий чи тринадцятий, — холодної дощової осінньої днини вона, стежачи біля вікна за краплинами, що, мов сльози, збігали вниз по шибці, відчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплій хаті, світлому захистку, а надворі лютувала осінь і віяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильні, всемогутні батьки. Це ж вони сховали її від холодного дощу, від погроз зими, коли усе покривається снігом і навіть пташки на знаходять під ним собі їжі. А що, коли несподівано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собі ні тепла, ні кусня хліба…
При цій думці її наче обілляло тим холодним дощем, що сіявся за вікном.
Може, це прокинувся прадавній страх перед жорстокою природою, коли людина іще не навчилася зогрівати себе вогнем, клякла восени і збирала взимку корені під холодним снігом…
І в душі її зажевріло тепле, як ніколи, почуття до батьків. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!
Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батьків, які жили на далекій Донеччині і долі яких тепер не знала.
І от цієї страшної воєнної осені, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухів, розстрілами, ріками крові, вона знову, як у дитинстві, відчула себе слабкою, беззахисною, і єдиною надією у неї став Курт.
Її не обходило, чим він займався на своїй службі, хоч добре розуміла, що це щось страшне і криваве. Почуття відданості гауптштурмфюрерові і якоїсь жіночої гордості за те, що він обрав саме її, та й певної надії на майбутнє, з'явилося у неї не відразу, поступово, в міру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом і кістками на емблемах. Вона зуміла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, і віддала б півжиття, якби у її родовому дереві знайшовся б хоч якийсь німець і вона могла б назватися фольксдойче.
А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усі його примхи, ставати потрібною — особливо після того, як гауптштурмфюрер прохопився обіцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. І тепер Люція у вільний час захоплено розглядала барвисті німецькі листівки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рівних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверів, як музику, шепотіла про себе німецькі назви міст і сіл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у біле шлюбне плаття, у кареті, що зупинилася перед кірхою, стає на підніжку, а Курт у строгому чорному фраку з білою квіткою подає їй руку і веде по сходах вгору до широкої, навстіж відчиненої для них брами храму…
— Ах! — Люція згадала за молоко, яке почало збігати, і притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку і поставив разом із пеналом кольорових свічечок на стіл.
— Відзначимо вайнахтен, Люціє, — сказав він, коли та повернулася з кухні, — по-вашому — різдво. Ми святкуємо його перед Новим роком… Май на увазі, що ялинку нам надіслав з Берліна сам фюрер, хайль Гітлер! — Раух скинув угору руку звичним жестом. — Це не те що ваші покручені, перехняблені ялини у дикому лісі — вона виросла у зразковому німецькому господарстві, на німецькій землі. В ній пахощі рідної землі і різдвяної ночі. Завтра в святий вечір такі самі ялинки стоятимуть у всіх воїнів великої армії і нагадуватимуть про священну Гаймаг. І так само будуть у кожній німецькій сім'ї. А ось тобі, — сказав далі гауптштурмфюрер, виймаючи з кишені якусь загорнуту у папірець річ. Коли Люція розгорнула пакуночок, в очі вдарив гострий промінчик, в її руках заіскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камінчиком.
— Боже мій, який чудовий перстень! — скрикнула вона і знову кинулася Курту на шию, почала цілувати.
Вона не так зраділа персню і тій ялинці — символу німецької сім'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тільки тішиться як з іграшкою. Вона не подумала, де він дістав його (звичайно, не купив у крамниці! Де тепер ювелірні крамниці?), Люція не сушила собі голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цілувати його руки, піддаватися найхимернішим примхам, віддаватися не тільки тілом, а й душею, і забувати, забувати, не знати ні про тих, кого погнали у Бабин яр, ні про шибениці, на яких гойдаються хлопці і дівчата з табличками: «Partizanen»… З одною тільки Рахількою вона іще не могла упоратися, і та, пропікаючи її жаринами очей, несподівано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодші хвилини її любові, вона ніби проганяла її з чужої постелі. І тоді Люція ще нестямніше віддавалася Куртові, намагаючись утопити в любовному шалі всі інші почуття…
Гауптштурмфюрер звільнився з її обіймів і став приладнувати ялинку на журнальному столику. Він трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилці, і коли добився, щоб ялинка стала рівно, як вишколений солдат, опустився у крісло, із задоволенням оглядаючи деревце і муркочучи собі під ніс різдвяну пісеньку:
О Таненбаум, о Таненбаум,
ві грюн зінд дайне Блеттер…[3]
Люція тим часом кинулася готувати вечерю з делікатесів, які приніс Раух. Вона миттю підхопила простенький мотив різдвяної пісеньки і, хоч не знала всіх слів, радісно мугикала її на кухні:
О Таненбаум, о Таненбаум,
ві грюн зінд дайме Блеттер…
У неї було піднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке відчутне, реальне, що його можна було пити, як вино із келиха.
Вони дочекалися дванадцятої години, привітали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потім добряче напилися, і Курт наказав їй розстелити постіль.
Після палких обіймів втомлений Раух впав у сон. До Люції ж сон не йшов. Сиділа на постелі, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою під подушку, де лежав парабелум, і, розплющивши на мить очі, дико озирався. Упізнавши Люцію, він знову падав головою на подушку і засинав. «Тих, що в лісі», Курт теж боявся, і це ніби трохи втішало її, бо ніби зближувало, єднало її з коханцем. Спільні друзі, спільні вороги, спільні страхи і спільні радості.
Уночі біле здається сліпучим, чорне — іще чорнішим. Тільки дві фарби, дві ознаки — і між ними жодних півтонів. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чітко окресленим. Думки Люції ставали перед нею картинами, а не абстракціями, живими сценами з її життя.
Перше її кохання і перша трагедія. Федір «Американець» (вона не запам'ятала його справжнього прізвища, можливо, й не знала)… Для всіх і для неї він був «Американцем», бо одягався у строкату ковбойку, носив на голові крислатий капелюх і величезні штиблети з крагами. Зараз Люція не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як він, керуючи у клубі самодіяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообіцяв чотирнадцятилітньому дівчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довірливістю, він заманив у свою хату і згвалтував її.
Вона мало не втопилася у Дінці від сорому, огиди і болю. Але Федір запевнив її, що мистецтво вимагає жертв і так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.
Він розбестив її, і дівчина швидко відчула силу своєї звабливої посмішки, навчилася лукавій грі очей, почала користатися з молодості для втіхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столиці, і «Американець» зник з її життя.
Закоханих школярів вона зневажала, лише дорослі чоловіки цікавили її. І навіть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посміхнулася.
Жоден з нових коханців не нагадував їй «Американця», не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.
І ось тепер Курт — переможець, владар життя і смерті — викликав у неї такий самий шал, і вона, як колись, п'яніла від кохання.
Після того першого вечора гауптштурмфюрер більше не привозив її до своєї квартири. Він сам щоразу несподівано вдирався серед ночі або уже й під ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклілим, немов у мертвяка, поглядом, і завалювався спати або дозволяв Люції своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку він мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свій парабелум під подушку і нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Від нього тхнуло кам'яним пилом, вогкістю, цеглою і кров'ю, він м'яв і калічив її лагідне тіло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною і лютував від цього. Певно, інші пристрасті палили його, і, розуміючи це, співачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрібною йому. Потім вирішила, що чимось відрізняється від інших доступних гауптштурмфюреру жінок, влаштовує його більше, ніж ті, до яких він, перегорівши на своїй пекельній роботі, ставав байдужим. Згодом відчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою співучастю у його забавках вона знімала з Курта стресовий стан і озвіріла протягом гестапівської ночі душа гауптштурмфюрера знаходила собі з нею відраду і заспокоєння. Не з першої ночі зрозуміла вона його бажання і звички, потім і собі знайшла гостру насолоду, обіймаючи Курта, — ніби цілувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб відчути себе мужчиною, і йшла йому у всьому навстріч. Він вимагав у постелі, щоб Люція розповідала подробиці того інтимного, ще зазнавала вона раніше з іншими чоловіками, і вона, догоджаючи, розповідала, часом навіть вигадуючи, чого й не було. Певно, підступно у гауптштурмфюрерові у такі хвилини прокидалися інстинкти кам'яного віку, коли будь-яка жінка племені належала всім і кожному. Він слухав Люцію, розпалювався, а потім скрипів зубами і давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.
Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крізь сльози сказала:
— Тобі слід було б одружитися на професійній повії — вона більше догодила б.
— Можливо, — погодився він.
Іноді він примушував її слухати його розповіді, як у таборі гвалтував єврейських дівчат перед розстрілом. Здавалося, він намагався викликати у Люції страх і відразу до себе, а тоді примусити її придушити в собі ці почуття і віддано цілувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, і гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тільки так йому було гарно… Проте Люцію влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий і жорстокий час війни складалося все так, як вона мріяла. Курт обіцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду — хто зна, чого доброго, буде йому потрібна і після війни, і в Гамбурзі…
Люція підвелася на лікті і глянула у вікно. Автоматник стояв на своєму місці. На душі у співачки було спокійно — значить, не завітає несподівано до неї «той» із лісу чи з якихось глухих міських підвалів. Правда, після того, як Курт піде, солдат теж зникне, але тоді вже розвидниться і пропадуть нічні страхи.
Тільки одна тінь прослизала до неї повз охорону, крізь будь-які перепони. Ніщо не могло її зупинити. Це була тінь Рахільки. Привид ставав перед нею, сумний і докірливий, — дві жарини очей пропікали душу…
Так тяглося якусь мить, Рахілька встигала промовити тільки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:
«Люсю, чому мене мають убити? Спитай його… ну спитай…»
З цими словами вона зникала, а у вухах Люції ще довго лунав той благальний безсилий голос, і стискалося серце. Цієї миті вона раптом згадувала, що спить на постелі Рахільки, що їсть з її тарілок, що бринькає не її піаніно.
Рахілька і на цей раз миттю зникла. Люція ще раз глянула у вікно. Солдат, здавалося, і не поворухнувся. Вона подумала: «Які хороші, муштровані у Курта солдати! З такими він завоює весь світ!» Жінка прислухалася до коханця. Вій уже спав глибоким сном, дихав рівно і спокійно.
У Люції промайнула дика думка: «Його зараз легко убити тим самим фінським ножем, який подарував для кухні».
Думка була дурна і зникла, хлюпнувши в душу Люції теплою хвилею: «Як він мені довіряє, навіть своє життя!»
Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жінка підтягла край пухової ковдри, ящіркою вповзла під неї і притислася до гарячого тіла.
О ялиночко, ялиночко, які зелені твої гілочки… (Нім.)