Це була вузька нарада оперативно-слідчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тільки двоє: слідчий Співак і капітан Андрійко. Строки розшуку і слідства підтискали, радилися майже щодня, і відривати усіх причетних до розшуку убивці Гальчинської для участі у нарадах було недоцільно. Основні питання здебільшого вирішували при коротких зустрічах слідчий Співак і капітан.
Цього разу Андрійко порадував радника юстиції тим, що знайшов, хто ховався під літерою «С» у записнику убитої жінки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крім Славова, можливо, існував серед знайомих Гальчинської ще якийсь «С», але з усіх боків Славов-Громославов найбільше підходив до версії «убивця — «С». З розповідей знайомих і співробітників Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусиків під носом, нервовий. Помітною рисою характеру була жадібність. Ласий до грошей, він цікавився багатими жінками, навіть якийсь час жив на утриманні буфетниці з ресторану що годувала і одягала його. Закінчив у свій час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гітарі і співав, але виступав тільки у платних концертах.
Словесний портрет актора і диригента Громославова цілком співпадав з уявним образом потенціального убивці Гальчинської, тим більше що, з розповідей хористок, він з якогось часу виділив з усіх, навіть молодих і гарненьких, стару Гальчинську і став відверто упадати біля неї.
Але подальше повідомлення капітана про те, що, як виявилося, Віктор Іванович Славов чотири місяці тому виїхав з Києва, помінявши квартиру на Севастополь, позбавило слідчого оптимізму.
— Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, — поскаржився капітан. — Подумайте тільки: з'ясували, хто ховається під «С», установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом — давно виїхав! Втім, — закінчив свою розповідь Андрійко, — ми перевіримо, чи не з'являвся він за цей час у Києві, чи не заходив до Гальчинської.
— Цілком можливо, — ухопився за цей план Співак: — Це, правда, не дуже просто. Але наша міліція, я сподіваюсь, легко встановить істину, — підлестився слідчий.
— Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, — зауважив капітан. — Там записують прізвище за паспортом пасажира. Перевіримо корінці квитків… Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складніше. Та й із авіаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортів Жулян і Борисполя вилітають десятки літаків із сотнями пасажирів на борту в усі області і міста Союзу, а так само і за кордон. Якщо перевіряти, скажімо, весь грудень до кінця року, а може, трохи й після нього, то доведеться переглянути сотні тисяч або й більше корінців. Збожеволіти! Кожний корінець перегорни, уважно прочитай прізвище…
— Але наш карний розшук роботи не боїться.
— Еге ж, — почухав потилицю капітан, — кепкуєте! А доведеться і вам посидіти за тими корінцями. Ми вам дозволимо, — пожартував Андрійко. — Та коли говорити серйозно, — додав він, — доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.
— Гаразд, — підсумував Співак, потираючи щоки і ніс. — Що іще у нас є, Остапе Володимировичу?
— Та наче нічого, якщо не рахувати, що мені знову снився есесівець, що на фото.
— Та ну вас, — засміявся радник юстиції. — Так і в мене часом бувало: щось втелющиться в голову і переслідує як мара.
— Та я нічого, просто так, — признався капітан. — Є деякі додаткові деталі про Бородія, але вони не міняють картини. Працюємо й над версією «племінниці», успіху поки що нема.
— А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племінниць, — зауважив Співак, — вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної відповідальності по статті сто сороковій за крадіжку майна, особливо огидної, аморальної, оскільки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разі Гальчинська, не міг захистити своє добро. Або навіть по статті двісті шістдесятій — як за мародерство.
— Маєте рацію, Петре Яковичу, — погодився капітан. — Жіночки хоч і не криміногенні особи, але правопорушення є, і закон має сказати своє слово,
— Так, у вас все, Остапе Володимировичу? — повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстиції.
— Та наче все на сьогодні.
— Тоді слухайте, — продовжив Співак. — Учора на другому допиті лікар Шумейкова дещо згадала. Вона розповіла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися гроші. Проте так і не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: «Боялася покинути хату, хоч і не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипівна чомусь страшенно розгнівалася… На моє запитання: «Чому збиралася саме в Баку?» Шумейкова відповіла: «Не знаю». Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська… Але, певно, хтось із знайомих або й родичів, ще нами не виявлених, у неї в Баку є… Яка ваша думка з приводу цього факту?
— Будемо опрацьовувати як ще одну версію? — запитально подивився на слідчого капітан. Проте, оскільки той мовчав, додав: — Але матеріалу навіть не нуль, а нуль з мінусом… Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинців, які тримають на оці своїх скупників коштовностей, що-небудь з'ясувати… Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку і до кого… тоді ми серйозно і за цю версію візьмемось, я так думаю… А поки що розпорошувати сили не слід…
У цей момент у двері кабінету Андрійка постукали.
— Увійдіть! — вигукнув капітан і, повернувшись до Співака, сказав: — Я приготував невеличкий сюрприз.
Двері відчинилися. Це справді була несподіванка для Співака. У дверях стояв полковник Коваль. Він скинув волохату хутряну шапку і урочисто промовив:
— Здравія бажаю!
Андрійко підхопився з-за столу. Співак теж підвівся і простяг руку полковникові:
— Скільки літ, скільки зим! Я вже думав, що ви десь узяли ділянку і огірки вирощуєте в теплицях… Хіба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, — повернувся до капітана.
— Для мене це теж приємна несподіванка, Петре Яковичу, — сказав Коваль. — Радий вас бачити.
— Як живете, як справи? — поцікавився Коваль, роздягаючись — Проценти ростуть? Я маю на увазі розкриті справи.
Дмитро Іванович давненько не відвідував міське управління і з цікавістю розглядався, чи змінилося щось відтоді, як він пішов на пенсію. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.
— Проценти ростуть, але кількість нерозкритих справ теж росте. Злочинність збільшується. Борсаємось, як жаба в болоті, ніяк не виліземо на сухе місце. Та ви наші болячки і без нас знаєте. На собі відчували Одне слово, легше працювати не стало… — говорив капітан Андрійко. — От і зараз цікава випливла справа, і хочемо з вами порадитися. Тому і потурбував вас, Дмитре Івановичу. Адже так? — звернувся він до Співака…
— Безумовно, — відповів радник, юстиції. — Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мріяли, коли не змогли знайти відповідь на запитання: «Звідки у Людмили Гальчинської таке багатство?»
Співак розумів, що запрошення капітаном Коваля жодною мірою не є акцією на зло йому.
Полковник Коваль щиро поважав Співака, зблизившись з ним, коли разом розслідували кілька кримінальних справ. Радник юстиції був професіоналом високого класу. Біда прокуратури, як вважав Дмитро Іванович, який мав великий досвід співпраці з нею, що слідство проводять звичайно молоді працівники, люди лише з кількарічним практичним досвідом. Тільки-но такий слідчий вб'ється в пір'я, набере досвіду, як його висувають у прокурори, а на його місце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слідчі найчастіше є просто резервом для юридичної номенклатури. Співак працював слідчим довго і не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Він любив практичну роботу, щоденну боротьбу із конкретним злом. В свою чергу, радник юстиції знав полковника Коваля не тільки із розповідей співробітників, не тільки із сищицьких легенд про нього, газети «Радянський міліціонер» та інших друкованих органів. Працюючи разом з Дмитром Івановичем, він не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логікою, інтуїцією полковника, його співчуттям до людини, хто б вона не була.
— Ну що ж, — промовив капітан Андрійко. — Перейдемо, Дмитре Івановичу, до наших баранів, як ви любите говорити… У нас тут цікава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемігранта з Канади Гущака і скарб Харківського банку Апостолова, що його було вивезено і сховано у двадцятих роках?..
Коваль закивав.
Він уважно розглядав капітана Андрійка. Давно не зустрічався із своїм колишнім помічником і тепер дивувався, як той змінився за ці роки. Андрійко погладшав, здавалося, став не таким поворотким і рухливим, і шрам на щоці, огрубівши, надав обличчю більшої суворості.
Капітан далі коротко розповів про убивство Людмили Гальчинської і сказав, що порадитись із полковником його наштовхнула дивна схожість знайдених в убитої жінки коштовностей на ті стрази, підробки із простого скла під алмази, які були знайдені під час будівництва нафтопроводу під Києвом. Тоді юрисконсультом Козубом було убито Андрія Гущака.
— Спочатку, коли вперше побачив їх, — говорив далі капітан, — я не повірив своїм очам, а чим більше міркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, — капітан посміхнувся в бік Співака, — краще. І думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу? — спитав капітан, витягаючи з кишені ключ і прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабінета. — Правда, без понятих ми ніби порушуємо закон, але потім знову опечатаємо… Хочу вам, Дмитре Івановичу показати ці речі… Признаєте чи ні?
Він іще раз глянув на Співака. Той мовчки кивнув.
— Ми тут у себе тримаємо як речові докази… А вам показуємо для пізнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слідчим експериментом; — хитро посміхнувся Андрійко. — Тільки так.
— Протокол будете складати? — в свою чергу пожартував полковник. — Правопорушники!
— На цей раз обійдемося без нього, Дмитре Івановичу.
Поки капітан відчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'яті Коваля перебігла давня історія розшуків убивці реемігранта Гущака, які він проводив разом з Андрійком, тоді ще лейтенантом…
Це було в роки громадянської війни. Ховаючи від більшовиків цінності Кредитного банку, що існував у тодішній столиці України Харкові, керуючий банком Апостолов за допомогою анархістського загону на чолі з отаманом Андрієм Гущаком вивіз і закопав коштовності біля залізничної станції Лісова, під Києвом. Місце було відоме тільки трьом: самому Апостолову, Андрію Гущаку і, як виявилося пізніше, ще й колишньому співробітнику чека Козубу.
Через багато років після Великої Вітчизняної війни постарілий Гущак, який втік після цієї акції, вирішив повернутися на Україну і віддати Батьківщині сховані ним і Апостоловим багатства. Тим часом колишній банкір опинився у психіатричній лікарні, бо зазнав тоді ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства і сім'ї.
По дорозі до сховки на станції Лісовій реемігранта Гущака підстеріг Козуб, який і штовхнув колишнього спільника під колеса електрички… Та ніхто з них не знав, що у сховку на Лісовій Апостолов поклав не справжні алмази, а так звані «стрази» — підробку і що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будівельники, які й здали знахідку до музею…
Тепер виявилося, що справжні коштовності були в іншому місці і невідомо як потрапили до рук співачки Людмили Гальчинської…
Капітан обережно відчинив дерев'яну скриньку, у якій тепер зберігалися знайдені коштовності, і блиск діамантів освітив кімнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Після розслідування справи загибелі реемігранта Гущака біля станції Лісової він поцікавився вмістом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будівельниками, були різні фінансові документи, векселі внутрішні і закордонні, які втратили свою силу, і трохи іноземної валюти. Крім того, у окремому шкіряному саквояжі лежали загорнуті в замшу алмази та інше дорогоцінне каміння, кілька золотих перснів з діамантами. Як виявилося, усі дорогоцінні камінці, серед них і великі алмази, були майстерною підробкою із звичайного скла, що їх називають «стразами», а золоті персні — із мідяного сплаву.
— Так, вони, вони… такі самі… — зрештою вимовив Коваль.
— Ювелірною експертизою встановлено, що справжні, — зауважив радник юстиції…
— Я добре пам'ятаю оцей діамант, — показав полковник на великий прозорий камінець, що мінився світлими вогнями. І сережки дуже схожі. — Після самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберігалися ті фальшивки, цікавилися: що ж було знайдено будівельниками, заради чого Козуб пішов на вбивство, — пояснив Коваль Співаку. — Так, Остапе Володимировичу?
— І не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричі.
— Що ж виходить? — міркував вголос полковник. — Виходить, що у Апостолова були дві сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга — із справжніми. І Гущак знав про обидві… Чого він спочатку подався у Лісову, де були фальшиві?
— Думаю, йому кортіло подивитися одну й другу, — сказав Андрійко. — Тільки до другої, а втім, і до першої, він таки не добрався… Перешкодив Козуб…
— Якби дізнатися, де була сховка із цими справжніми діамантами, — зауважив Коваль. — Ясно, що ці кілька дрібничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вітром скарби цілого банку.
— Так. Вона не дуже шикувала, хоч ні в чому собі не відмовляла, — сказав Співак,
— Навіть у платних коханцях! — вкинув капітан.
— Але як це все потрапило до її рук — от у чому питання. Звичайна естрадна співачка нібито без якихось широких зв'язків… — говорив далі радник юстиції.
— Якщо не брати до уваги того гестапівця, біс його мамі! — вкинув капітан.
— Ну, не привіз же він їй цінності з Берліна!
— Може, Апостолов саме в неї і ховав, тут була та сама друга його сховка, — припустив капітан,
— Ні, ні! — категорично відкинув таку версію Коваль. — Навіть найулюбленішій коханці Апостолов не довірив би такі скарби. Крім усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, ім'я її, здається, було Єфросинія Іванівна, їй у крайньому разі довірив би.
— Навряд, Дмитре Івановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
— Бачу, що ця знахідка у Гальчинської породжує більше запитань, ніж є відповідей, — зітхнув Співак. — Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
— Добре, повернемось до наших баранів, — посміхнувся Андрійко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Іванович зрозумів капітана і у відповідь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранів, до ваших справ, я не маю претензій…