Поль хотів сказати щось іще, але Вулф поклав трубку, ковтнув іще пива і звернувся до мене:
— Арчі, тебе ждуть через двадцять хвилин, а знаючи твою схильність до перевищення швидкості…
За вісім років мене лише один раз оштрафували за перевищення швидкості. Я попрямував до дверей, але обернувся і гірко дорікнув:
— Якщо ви думаєте, що відправляєте мене на прогулянку, то помиляєтесь. Хто останній бачив Кейеса живим? Поліцейський, саме він. А хто скористається з цього, ви? Ні, інспектор Крамер.
Погода була незвично тепла для жовтня, і я б з радістю поїхав до центру міста, якби не гризла думка, що мені накинули цю поїздку. Поставивши машину на 66-й стріт, я завернув за ріг будинку, пройшов один квартал, перетнув Сентрал-Парк-Уест і побачив кінного поліцейського, що погравав вуздечкою.
Я показав йому посвідчення і сказав, що це дуже люб'язно з його боку виділити мені кілька хвилин, незважаючи на зайнятість.
— О, — вигукнув він, — один з наших знаменитих хлопців, чи не так?
— Майже так само знаменитий, як ікринка у банці ікри, — спробував захиститись я.
— О, ви їсте ікру!
— Стривайте, — промимрив я. — Давайте все по порядку. — Я відійшов до ліхтаря, повернувся назад і виголосив — Мене звати Гудвін, я працюю з Неро Вулфом. В управлінні мені сказали, що я можу поставити вам кілька запитань. Буду вдячний, якщо ви погодитесь відповісти.
— А-а, он воно що. Мій приятель з п'ятнадцятої дільниці говорив про вас. Через вас його мало не вигнали.
— В такому разі ви повинні упереджено ставитись до мене. Так само, як і я, але не до вас. Навіть не до вашого коня. До речі, якщо мова зайшла про коней, не пригадуєте, о котрій годині ви бачили Кейеса на коні незадовго до його вбивства?
— О сьомій десять.
— Упродовж однієї-двох хвилин?
— Ні, зовсім не впродовж. Рівно о сьомій десять. Я чергував і повинен був змінитись о восьмій. Як ви зауважили, я по горло зайнятий і не маю часу, отже, я крутився там, чекаючи, коли, немов за розкладом, проскаче Кейес. Мені подобається його кінь — прудкий, світло-каштанової масті.
— Який був на вигляд кінь того ранку, як завжди? Все було у порядку? — Побачивши вираз його обличчя, я поквапливо додав: — Мені справді треба знати, чи то був його кінь?
— Звичайно, його! Ви, на відміну од мене, погано знаєтесь на конях.
— Чому ж? Я непогано розбирався у конях, коли був хлопчиком на фермі в Огайо, та останнім часом я цим не займався. Втім, повернімося до Кейеса, яким він здався вам того ранку — стривоженим, радісним чи іще якимось?
— Він був такий, як завжди.
— Ви розмовляли з ним?
— Ні.
— Як далеко ви були один від одного?
— Двісті сімдесят футів. Я відміряв кроками.
— Вас не обтяжить показати мені те місце? Де їхав Кейес, а де стояли ви?
— Обтяжить, але я мушу виконувати накази начальства.
Якби він був чемнішим, то взяв би коня за повід і йшов зі мною, але він не зробив цього. Натомість він скочив на гнідого і поїхав до парку, а я поплівся за ним слідом; до того ж він нишком підострожив коня, наче запізнювався кудись. Я ніколи не бачив, щоб кінь ішов так швидко. За останніх кілька років я вперше так напружував ноги і відстав не більше ніж на тридцять кроків, коли він зрештою зупинився на вершині невисокого пагорба. Праворуч схил поріс деревами, ліворуч — кущами, а посередині довгою стрічкою звивалася кінська стежка. Вона протяглася перед нашими очима на відстані щонайменше ста ярдів.
Поліцейський так і по зліз з коня. Найкраще відчуваєш свою перевагу над іншою людиною, розмовляючи з нею верхи на коні. Під час розмови я намагався вдавати, що зовсім не захекався.
— Ви стояли тут?
— Саме так.
— А він їхав на північ?
— Так.
— Ви бачили його. А він вас бачив?
— Так. Він підняв стек, вітаючись, а я помахав йому рукою. Ми часто так вітали один одного.
— Але він не зупинявся і не дивився прямо на вас?
— Він не дивився ні прямо, ні косо. Він виїхав на прогулянку. Послухайте, приятелю…
З тону його голосу я здогадався, що він хоче поглузувати наді мною і на тому завершити нашу розмову.
— Мене вже розпитували хлопці з відділу розслідування вбивств. Якщо вас цікавить, чи то був Кейес, так, це був він. То був його кінь. Він був у своїх яскраво-жовтих бриджах — таких тут більше ні в кого немає, у блакитній куртці і чорному кашкеті. Та й сидів він на коні, як звичайно, з низько опущеними стременами. То був Кейес.
— Дякую. Можна поплескати вашого коня?
— Ні.
— Гаразд, не буду. Хотілося б коли-небудь мати змогу поплескати вас по плечу. Сьогодні я вечерятиму з інспектором і закину за вас слівце, не скажу тільки яке.
Я побрів з парку на Бродвей, розшукав аптеку, де набрав мій улюблений номер телефону. У трубці почувся голос Оррі Кейтера.
«Отже, — сказав я сам собі, — він усе ще там, мабуть, сидить за моїм столом; очевидно, Вулф дав йому надзвичайно складне завдання».
Я попросив покликати Вулфа.
— Слухаю, Арчі, — мовив шеф.
— Я дзвоню, як домовились. Поліцейський Хеферан ненавидить Гудвіна, але я затис у кулак свою гордість. Якщо він виступатиме свідком у суді, то, безперечно, присягнеться, що бачив Кейеса у той самий час на тому самому місці, як, на мою думку, це й було насправді, однак вправний адвокат, легко заплутає його всякими «якщо» та «але».
— Чому? Невже Хеферан такий непевний?
— Ні в якому разі. Він переконаний в тому, що каже. Проте він бачив усе не зблизька.
— Гадаю, тобі слід переказати його свідчення дослівно.
Я переповів.