– Отець Василь має світлу голову, – ствердив Юрко. – Крім того, він завжди дивував мене своєю освідченністю.
– Так, – задоволено кивнув Сорока, – його поручительства досить, і я беру тебе.
– Дякую.
– Нема за що, по лезу бритви ходитимеш.
– Але ж робитиму якусь справу.
– Навіть неабияку.
– То більше дякую. Бо там, – невизначено махнув рукою, – варив кашу для інших, а кухар з мене нікудишній.
Нагадування про спільну діяльність Штуня з Мухою знову насторожило Сороку, Юрко зрозумів це з того, як звузилися в нього зіниці. Підозріло втупився в хлопця і запитав:
– Коли в останнє бачив Муху?
Штунь беззвучно поворушив губами, наче рахуючи, і одповів упевнено:
– Давно. Два тижні.
– А скільки днів йшов сюди?
– П'ять з половиною.
– Швидко йшов.
– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.
– Чому так?
– Та з полку ж я втік.
– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?
Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:
– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.
– А Муха зостався з тамтими людьми?
– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:
– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!
– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:
– Як накажете.
– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.
– Не вмію, – зітхнув Юрко.
– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.
– Для чого? – запитав Штунь наївно.
– Невже не розумієш?
– Догадуюсь.
– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.
Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його помічники не помилилися і він потрапив саме туди, куди мріяли в Смерщі. І тепер усе залежить від його розуму, розважливості й сприту – прямий вихід на гітлерівську резидентуру забезпечений.
Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:
– Мовчати я вмію, пане Панасе.
– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так, мій племінник підірвався на міні. А в селі про це не знають. Необов'язково людям знати про все, принаймні тераз. А попові документи заховаємо до гірших часів, сподіваюсь, не знадобляться. – Він уперше назвав отця Василя не єгомосцем, не святим отцем, а попом, певно, це свідчило про силу і вплив, які мав тепер звичайний і нічим не примітний громадянин Панас Михайлович Палків.
Цьому можна було тільки радіти, і Штунь погодився з ентузіазмом:
– Най буду вашим племінником, це ви файно вигадали – можна замельдуватися та й взагалі почуватися безпечніше.
Сорока підвівся статечно, осмикнув трохи зім'яті брюки, поправив капелюх й наказав:
– Поїдеш до мене, сам поїдеш трамваєм, бо я ще маю справи у місті. – Дістав з кишені ключ від звичайного англійського замка, але подав так, наче той був принаймпі від сейфа з коштовностями. – Вулиця Зелена, чотирнадцять, мешкання восьме на другому поверсі. Захочеш їсти, пошукай у шафі на кухні, я повернусь увечері. – Пішов, не озираючись і не чекаючи запитань, бо справді сказав усе, а Юрко посидів ще трохи на лавці, поки Сорока не зник за кущами бузку, й подався'до виходу з парку, тримаючи руку в кишені й обмацуючи ключ.
Розшукувачі повернулися додому вже по дванадцятій ночі, зайшли до передпокою, намагаючись не гупати підборами, та все ж пані Марія почула їх і визирнула з своєї кімнати. Заспана, в поспішливо зав'язаній хустці, з-під якої зрадливо стирчали бігуді.
– Нарешті… – мовила чи то докірливо, чи нетерпляче, й Толкунов визнав за можливе виправдатися!
– Служба…
– Так, я розумію, – заметушилася пані Марія. – Зараз поставлю чайник, бо шановні пани, певно, зголодніли й втомилися.
Бобрьонок енергійно захитав головою, хоч перспектива випити гарячого й солодкого чаю видалася справді спокусливою.
– Не треба турбуватися, – підтримав його Толкунов.
– Які ж турботи!.. – пані Марія пройшла на кухню, ледь не зачепивши капітана плечем, тепла й розморена сном, якась аатишна й домашня, і Толкунов раптом з жалем подумав, що в нього ніколи ще не було такого дому – з килимком на підлозі й телефоном біля ліжка, теплою, заспаною дружиною, котра о будь-якій годині зустріне й нагодує, – від цього зробилося щімко й стало шкода самого себе, своїх натруджених ніг і безперервного цілодобового мотання від Стрия до Львова в безрезультатних пошуках ворожих агентів.
Толкунов застиг, дивлячись услід пані Марії, хотів щось сказати, та передумав чи засоромився, скосував на Бобрьонка, але той стояв до нього боком і, мабуть, не бачив миттєвого капітанового збентеження. Толкунов, полегшено зітхнувши, сів на стілець і почав скидати чоботи. Потім прослизнув у капцях. до спальні, поклав під подушку кобуру з пістолетом і лише по тому запитав у Бобрьонка:
– Їсти будеш?