– Натура така – буржуйська!
– Певно, пан має рацію! – одразу охоче погодився Горіхів. Нараз схаменувся і мовив: – Вибачте, але нічого, крім гербати, запропонувати не можу.
Толкунов не знав, що гербата польською – чай, і хотів уточнити, що саме має на увазі господар, та Бобрьонок устиг уже відмовитись, капітанові не лишилося нічого, як наслідувати приклад майора.
На другий поверх вели заокруглені дерев'яні сходи з різьбленими бильцями, дім колись був явно не з дешевих, але давно не ремонтувався, сходи рипіли й прогиналися під ногами, на пошарпаних стінах місцями обвалилася штукатурка, пахло чимось кислим – різкий і неприємний запах, і Бобрьонок чхнув невдоволено.
– А гнойку не нюхав? – єхидно реготнув Толкунов.
Бобрьонок згадав, як свіжо й різко пахне щойно вивезений у поле гній, але не став сперечатися з капітаном. Бо вже стояли перед пошарпаними, з облупленою фарбою дверима мешкання колишньої власниці будинку.
Толкунов потягнувся, щоб постукати, та майор спритно перехопив його руку.
– Раніше – туди, – вказав на квартиру навпроти.
– Чому?
Бобрьонок кивнув на двері в глибині сходової клітки.
– Там – Палків. Після Радловської зайдемо туди, але ж перше мешкання це і куди б зайшов спочатку квартир'єр?
– Угу, – погодився Толкунов і подзвонив. Ніхто не поспішив відчиняти, подзвонив удруге. За дверима почулася лопотнява легких дівочих ніг, і справді відчинило дівча, зовсім ще юне, років вісімнадцяти, кирпате й задерикувате, як одразу визначив Бобрьонок, побачивши кіски із стрічками, що стирчали на її голові. Угледівши офіцерів, не запитала, хто й звідки, посміхнулася світло, мало не радісно, й мовила рішуче, навіть вимогливо:
– Прошу, заходьте, будь ласка, чого ж ви стоїте? Бобрьонок почав пояснювати, звідки вони й для чого, проте дівчина пропустила повз вуха ці пояснення, мабуть, для неї був важливий сам факт появи офіцерів на порозі квартири, бо тупнула ногою, взутою у повстяну капцю, й повторила:
– Прошу!
Вона повернулася й пішла до мешкання, легко й пружно, Бобрьонкові навіть здалося, що весело, по-дитячому підстрибуючи. Зупинилася посеред великої й світлої кімнати, вказала на стільці, що стояли довкруж овального й вкритого розшитою скатертиною столу.
– Сідайте, – попросила.
Та Бобрьонок не квапився виконати це напівпрохання, напівнаказ, а Толкунов взагалі залишився на порозі.
У кімнаті, крім столу із стільцями, стояв диван, вкритий ковдрою, та етажерка з кількома книжками, зовсім мало меблів як на таке велике помешкання, від цього кімната, видавалася ще більшою і якоюсь холодною, необжитою.
Майор обійшов навколо столу й запитав:
– Квартира складається з двох кімнат?
– А в нас там спальня… – Дівчина рушила до дверей, щоб показати, але Бобрьонок зупинив її:
– Чи не змогли б ви потіснитися? – запитав. – Прийняти в пожильці офіцера чи двох? Правда, – невдоволено роззирнувся, – тут лише одне ліжко…
– А в нас розкладайка, – заперечила дівчина, – і якщо офіцер не погребує спати на розкладайці…
– Не погребує, – запевнив Толкунов, – наш офіцер не якийсь там пан, і йому там усякі розкішні дивани та перини не потрібні.
– Тільки… – дівчина затнулася. – Тільки ковдри в нас нема, – додала рішуче, – бо все розпродали.
– Буде ковдра, буде й білизна, – запевнив Бобрьонок. – Тут мешкаєте ви і?..
– Я з мамою, – швидко пояснила дівчина. – Мама на роботі, а я в університет вступаю…
– Отак-от, зараз? – засумнівався Бобрьонок і обвів поглядом порожню кімнату, даремно шукаючи професорів.
Але дівчина вже усвідомила свою помилку.
– Готуюсь до вступу, – пояснила.
Толкунов підійшов до вікна, визирнув. Звідси було видно всю вулицю, і, якщо дівчина помітила щось… Запитав:
– А сусіди у вас хто?
– Пан Палків з племінником. Фактично сам пан Палків, бо племінник тільки вчора з села приїхав. А ліворуч стара Радловська. Колишня власниця будинку.
– У цього Палківа, – почав обережний зондаж Бобрьонок, – ще ніхто не розквартирований? Офіцери або цивільні?
– У нашому домі ще нікого не поселили.
– А нам казали, що в Палківа хтось мешкає.
– Ні, – заперечила, – тітка в нього недавно померла, ще, правда, за німців, а пан Палків зовсім недавно з'явився, навіть на похорон не встиг. І ніхто до нього не ходить, оце тільки хлопець із села прибув. Я так розумію, пан у жалобі по тітці, отже, переживає й нікого не хоче бачити.
Інформація була досить вичерпною, і Бобрьонок посунув до виходу, однак Толкунов запитав у дівчини:
– Ви у вікно часто дивитесь?
Видно, запитання здивувало її, бо відповіла розгублено:
– Взагалі, так… Але для чого вам?
– Може, бачили: пан Палків зустрічається з кимось на вулиці? Або чекав його хтось?
– Ні, пан такий статечний, вельбучний навіть, – посміхнулася весело, не дуже схвалюючи бутність свого сусіда. – Ходить, мов ціпок проковтнув.
Толкунов зітхнув і попростував за майором, однак дівчина зупинила їх.
– Коли ж… – запитала спантеличено, – коли чекати ваших офіцерів?
Бобрьонок нараз зрозумів, що обманювати це наївне дівча негоже, вирішив сьогодні ж зв'язатися з комендатурою і пообіцяв певно:
– Завтра чи післязавтра.
Не встиг майор постукати в двері Радловської, тільки підніс руку, як вони розчинилися і низенька, огрядна, сива й нечесана жінка з'явилася на порозі. Загородила своїм опасистим тілом вхід до помешкання й запитала коротко й владно:
– Хто?