– Народилася.
– А хто ваші батьки?
– Батько в Червоній Армії, мати працює в магазині.
– У Червоній Армії? – перепитав Толкунов.
– Авжеж, з першого дня війни.
– Пише?
Дівчина якось одразу знітилася.
– Ні, – зізналась, – але ми чекаємо листів.
– Точно, – схвалив капітан, – Львів тільки звільнено, листи ще йдуть.
– І я кажу мамі…
– Це вона їздить на велосипеді – жінка в синій хустці? – швидко запитав Бобрьонок.
– Ні, то наша сусідка, пані Василина. А що?
– У якій квартирі мешкає пані Василина? – Бобрьонок удав, що не почув запитання дівчини.
– На першому поверсі, праворуч. Он її вікна.
– А вас як звати?
– Софією.
– Скажіть, Софіє, давно тут мешкає пані Василина?
– Ні, ще не так давно німецький гауптман жив. На машині їздив.
– І пані Василина поселилася якраз перед нашим приходом?
– Звідки знаєте?
– Догадуємось, – зовсім фамільярно підморгнув Бобрьонок.
– Пані Василина зараз дома? – запитав Толкунов. Дівчина знизала плечима:
– Ми з нею не спілкуємось.
– Чому?
– А вона ні з ким не спілкується.
– Відлюдкувата?
– А хто ж його знає, може, тому, що рідко буває дома.
– Може, й тому, – погодився Толкунов байдуже, але дивився напружено. Запитав: – І ніхто до неї не ходить?
Дівчина трохи подумала й відповіла не зовсім упевнено:
– Я нікого не бачила.
– Може, військові?
– Ні, – похитала головою, та одразу затнулася. Подумала й сказала: – Якось заходив якийсь лейтенант…
– Ну? – нетерпляче нагнувся до неї Толкунов.
– Ні! – махнула рукою дівчина, – він стояв на першому поверсі, а я спускалася сходами. Ми на третьому мешкаємо. Чомусь мені здалося, він до пані Василини, але запитав, чи не мешкає тут якийсь Васюков. Я і відповіде вперше чую…
– А-а, все це пусте, – удавано байдуже махнув рукою Бобрьонок. – То завітаємо до пані Василини? – Він запитав це нарочито недбало, наче цей візит зовсім не цікаву його, наче міг зайти до пані Василини чи обійти квартир десятою дорогою і розпитують вони про жінку в синіїі хустці просто так, про всяк випадок.
– Можна зайти на хвилинку, – підтримав його гру Толкунов. – Кажете, на першому поверсі праворуч? – Не чекаючи відповіді, він посунув до парадного й натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з поштовою скринькою посередині.
Ніхто не відповів, і Толкунов подзвонив ще раз – з тим же результатом.
– Нема нікого дома, – сказала дівчина, яка не відставала від офіцерів.
Толкунов зміряв її похмурим поглядом з ніг до голови.
– Сам бачу, – мовив не дуже ввічливо і обернувся до Бобрьонка. – То що робитимемо, майоре?
– Але ж нам конче потрібно побачитись з пані Василиною! – вигукнув той.
– Де мешкає двірник? – запитав Толкунов у дівчини.
– У сусідньому будинку.
– Покличте, – попросив капітан. – І ви, старший лейтенанте, сходіть з нею.
Коли дівчина з Павловим пішли, мовив роздратовано:
– Проґавили пташку…
– Може, не хоче відчиняти? Чи спить міцно? – засумнівався Бобрьонок, хоч також був упевнений, що пані Василина зникла. Видно, відчула небезпеку, якось виказав себе цей старший лейтенант з комендатури, – та й що вимагати від нього? Добре, хоч помітив жінку в синій хустці й вивів на шпигунське кубло. А в тому, що пані Василина має відношення до гітлерівської резидентури, в Бобрьонка майже не було сумнівів.
Двірник з'явився одразу, був це літній чоловік з довгими обвислими вусами, зморшкуватим обличчям і ще зовсім живими, пронизливими і, як визначив про себе Бобрьонок, хитрими очима. Він зняв капелюха й зупинився на дві чи три сходинки нижче офіцерів (на перший поверх вів один марш сходів), видно, звик знати своє місце, і Бобрьонок запитав, упевнений, що одержить позитивну відповідь:
– Давно двірником?