– Як зветесь?
– Синяк.
– Знаєте всіх пожильців?
– Аякже.
– Прізвище пані Василини?
– Грижовська.
– Давно мешкає?
– Вселилася наприкінці червня.
– На якій підставі?
– А які були в німців підстави? – ледь помітно посміхнувся двірник. – Розпорядження магістрату, прошу я вас.
– І чим займається пані Грижовська? Займалася раніше і займається зараз?
– Не знаю.
– Ну, – не повірив Бобрьонок, – а я гадав, такий поважний і досвідчений пан мусить знати все. Принаймні про своїх пожильців.
– Про пані Грижовську ніц не вєм.
– А про інших?
– Усе, що пан офіцер потребує.
– А чому ж так?
– Бо пані щойно заселилася.
– Уже три місяці…
– Так, час минув, – погодився двірник, – але не такий і великий.
– Мусимо обдивитися квартиру Грижовської, – втрутився Толкунов.
– Без дозволу пані?
– Он, – майор кивнув на Павлова, – представник військової комендатури міста, він має повноваження. Відчиняйте двері.
– Але ж мусить бути дозвіл, – не погодився двірник, – папір, прошу я вас.
– Буде, – рішуче рубонув долонею в повітрі Бобрьонок, – усе буде, а тепер прошу відчинити двері.
– Однак не маю чим… – розвів руками двірник.
– Чекайте… – Толкунов зробив кілька пружних кроків, ударив плечем попід прибитою до дверей поштовою кринькою. Затріщали, але не піддалися. Толкунов ударив сильніше, проте двері виявились міцними.
– Чого стоїш, старлей! – сердито пригримнув на Павлова.
Вони вдвох натиснули на двері, замок не витримав, обі, рвався, двері розчахнулися, і офіцери влетіли до передпокою.
Капітан спритно обминув велосипед, що займав мало не половину вузького коридора, відчинив двері, що вели до великої і світлої кімнати, гарно обставленої. Полірований буфет з фарфоровим посудом, широкий м'який диван, килим мало не на всю підлогу, великий радіоприймач на низенькому столику поруч дивана – зручно, можна простягнутися на ньому й крутити ручки настроювання.
Бобрьонок зупинив у передпокої двірника й дівчину.
– До кімнати не заходити, – наказав. – Чекайте тут, будете понятими.
Двірник згідливо кивнув: певно, мало не за чверть сторіччя своєї роботи звик до всього і знав, в чому полягають обов'язки понятих.
– А ти, старлей, – Толкунов підштовхнув Павлова до виходу, – почергуй на сходовій клітинці. Впускати всіх і нікого не випускати.
– Слухаюсь.
Забезпечивши тили, розшукувані заходилися детально оглядати квартиру. Бобрьонок швидко перебрав речі в шафі: висіло там лише кілька суконь, пальто, лежала білизна. Толкунов висунув шухляди комода й також не знайшов нічого цікавого. Зазирнув під диван, обмацав подушки – з тим же результатом. Нараз його погляд зачепився за щось, Бобрьонок простежив за ним і побачив ящик для взуття біля входу. Звичайний диктовий ящик, оббитий дерматином, і пара стоптаних туфель стояла на ньому.
Капітан опустився на коліна біля ящика, відкинув кришку, й вигук задоволення вирвався в нього. Але швидко озирнувся на майора й зачинив ящик. Ляснув дверима під носом у понятих, що цікаво зазирали до кімнати.
– Ось вона, рідна… – розчулено попестив долонею дерматинову кришку.
Бобрьонок також нахилився над ящиком. Так, німецька рація, яку вони так довго розшукують…
Але куди зникла пані Василина Грижовська? Німецька шпигунка, що вільно роз'їжджає містом на велосипеді, збирає інформацію, а потім передає її по рації! Адже старший лейтенант запевняє, що не виходила з будинку. Може, в сусідів?
– Залишайся тут, – наказав майор Толкунову.- Обдивись усе ще раз, а я обшукаю будинок.
Спочатку вони з двірником спустилися в підвал – невеличке приміщення, поділене на заґратовані секції, де мешканці будинку зберігали овочі та всякий непотріб. Заховатися тут не було де, і майор подався до внутрішнього гадочка. Він уражав захаращеністю, і хвилини вистачило, аби впевнитися, що в садочку також ніхто не ховається.
І тоді Бобрьонок почав обхід квартир. Їм відчиняли злякано, майор розумів це й ввічливо пояснював, що військовою комендатурою розшукується пожилиця будинку Василина Грижовська. Були уважно оглянуті всі квартири, горище, але Грижовську наче корова язиком злизала.
Вони повернулися в квартиру на першому поверсі. Бобрьонок покликав Павлова й відпустив дівчину й двірника. Сів на диван, запропонувавши Павлову стілець. Розповів, що знайшли в квартирі. Дивлячись, як Толкунов продовжує огляд кімнати, мовив:
– Давайте, старший лейтенанте, все спочатку. І прошу вас – з найменшими деталями.
– Начебто я все розповів…
– Отже, побачивши Грижовську, сіли в трамвай?
– Точно.
– І вистрибнули, коли вона повернула до завулка? Павлов кивнув, помовчав і запитав: