– Так.
– Але ж, якби Грижовська справді запідозрила мене і якимсь чином обвела навколо пальця і зникла, для чого лииила рацію? Адже мусила знати, що будинок ретельно обшукають. І взагалі, угледівши «хвоста», навряд чи подалася б додому. А вона, бачте, навіть лишила тут велосипед.
– Оце й не дає мені спокою, – визнав Бобрьонок.
– Не уявляю, як вона могла непомітно зникнути? Бобрьонок подумав з хвилину, погойдуючи ногою.
– Давайте по порядку, – запропонував. – Поновимо картину. Хто виходив з будинку?..
– Ну, отже, так… Перший – чоловік. У темному костюмі й 'з валізкою.
– Ви його добре бачили?
Старший лейтенант зрозумів Бобрьонка й впевнено похитав головою.
– Фокус з переодяганням відпадає. Після того, як ця Грижовська зайшла до будинку, і вашим прибуттям, минуло всього вісімнадцять- дев'ятнадцять хвилин, часу в неї Не було. Крім того, той чоловік на голову вищий.
– Так, – погодився Бобрьонок, – маєте рацію. Далі?
– Чоловік і жінка. Жіночка молода, років тридцяти вродлива й зовсім не схожа на Грижовську.
– Ще хто?
– Монахиня. Бобрьонок насторожився.
– А цю ви бачили?
– Звичайна черниця. Тут у Львові вони ще водяться, знаєте, у чорному з білим…
До кімнати зазирнув Толкунов і багатозначно поманив Бобрьонка пальцем.
– Що? – невдоволено запитав майор.
– Антена.
Бобрьонок квапно підвівся. Толкунов провів його на кухню, тицьнув пальцем у хитро вмонтовану біля звичайної водопровідної труби дротину.
– Овва! – вигукнув майор. – Стаціонарна.
– Вони приготували все заздалегідь, – ствердив Толкунов
– Гауптман, який мешкав тут, з абверу…
– Чи СД.
– І ця Грижовська – професіоналка. Чекай, – смикнув себе за підборіддя, – чекай, капітане… – Він визирнув у вікно, під яким усе ще стовбичили двірник з дівчиною, покликав: – Софіє! І ви, товаришу Синяк, зайдіть сюди.
Двірник з дівчиною скромно зупинилися в дверях, але Бобрьонок запропонував їм стільці. Влаштувався поруч з ними й попросив:
– Чи не могли б ви пригадати, хто вчащав до Грижовської.
Дівчина перезирнулася з двірником, похитала головою, мовила:
– Я ж казала, вона сама по собі, відлюдкувата, і ніхто до неї не ходив, крім черниці.
– Так, черниці, – ствердив двірник.
– Монахині! – пожвавішав Бобрьонок. – І сьогодні в неї в гостях була монахиня?
Двірник знову перезирнувся з дівчиною, і знову похитали головами.
– Не бачив, – сказав.
– І я не бачила.
Бобрьонок, уже не слухаючи їх, підійшов до комода, почав уважно перебирати білизну. Нічого не знайшовши, перейшов до шафи. Обшукавши її, з торжеством витягнув блакитну в'язану кофту. Взяв за плечі, підважив і навіть струсонув. Запитав у Павлова:
– У цій кофті була Грижовська?
Лейтенант роздивився уважно:
– Здається, вона.
– Пошукайте, капітане, в передпокої, – наказав Бобрьонок Толкунову. – Там на вішалці мусить бути синя хустка.
Справді, Толкунов знайшов хустку майже одразу – пані Грижовська відзначалась якщо не педантизмом, то акуратністю: хустка була складена й лежала в ящику для всякого дріб'язку – шарфів та рукавичок.
– Ти вважаєш?.. – непевно запитав Толкунов. – Вважаєш, що ця стерва Грижовська?..
– Вона переодягалася, – ствердив Бобрьонок. – Додому заходила Грижовська, а виходила черниця.
– Для чого? – не зрозумів Павлов.
– Два обличчя… – почав Бобрьонок, але зиркнув на двірника й Софію і не став пояснювати, для чого знадобились шпигунці ці два обличчя. Тільки запитав у двірника: – А скажіть, товаришу Синяк, які лишилися в місті чернечі ордени? Жіночі, звичайно?
– Ви б у моєї жінки запитали, вона по церквах бігає.
– Я знаю, – нетерпляче засовалася на стільці Софія, зовсім як учениця, котра добре вивчила урок і якій хочеться відповісти суворому вчителеві: – Я можу сказати.
– Кажіть, – доброзичливо посміхнувся Бобрьонок. Йому всє більше подобалося це жваве непосидюче дівча.
– Колись були клариски… – заторохтіла дівчина. – Їхній монастир найбільший, це в центрі, там, де Личаківська кінчається. На площі…
– Діючі монастирі, – уточнив Бобрьонок. – Мені потрібні діючі монастирі.
– Бернардинок, – ні на секунду не затрималася Софія, – це в центрі, за Ринком. І ще босих кармеліток…