– Боса? – не повірив Толкунов і запитально подивився на Павлова. – Невже?
– Так, вони ходять босі або в дерев'яних сандаліях, – ствердила дівчина.
– Точно, – сказав Павлов, – ця монахиня гупала. Туфлі в неї такі, чи що? Дерев'яні.
– Де цей монастир? – запитав Бобрьонок. – Босих кармеліток?
– Але ж вас не пустять, – замахала руками Софія. – Туди чоловікам зась.
– Розберемося… – не згодився майор, – то де?
– Недалеко, на вулиці Чарнецького. Там на гірці великий костьол святого Михайла, за ним сад і монастир.
– Ось і добре, – схвалив Бобрьонок, і незрозуміло було, що саме йому сподобалось: те, що монастир стоїть на гірці чи те, що за великим костьолом. – Спасибі вам, товаришу Синяк, – і вам, Софіє, а тепер ідіть, бо в нас ще важливі справи.
Двірник відкланявся ввічливо, був людиною мудрою і багато бачив на своєму віку, щоб дивуватися, а дівчина зробила невдоволену гримасу: мабуть, вважала, що її незаслужено відсторонили від подальших подій, котрі обіцяли багато цікавого. Навіть спробувала запропонувати свої послуги.
– Я можу показати вам монастир кармеліток… – почала не дуже впевнено, проте Бобрьонок перебив її рішуче;
– А з чого ви взяли, дівчино, що ми збираємося саме туди?
– Мені здалося…
– Менше догадок, – обірвав її майор. – І взагалі, про нашу розмову – нікому.
Двірник розуміюче нахилив голову, Софія хотіла запитати про щось, навіть підвела руку, та все ж утрималася і пішла за Синяком, усім своїм виглядом підкреслюючи незгоду з майоровим рішенням.
Бобрьонок запитувально зиркнув на Толкунова, і той відповів не гаючись:
– До кармеліток! Тут і дитині ясно: Грижовська там. Ніхто її не сполохав, не поспішала, хустку он як акуратно склала й рацію залишила…
– Так, у неї два мешкання й два обличчя, – повторив свою думку Бобрьонок. – На всяк випадок. Провал тут, пересиджує в монастирі… Хто на кармелітку подумає?
– А тут явочна квартира. Дівчина казала: якийсь лейтенант крутився…
– Засідка, – вирішив майор. – Ти, капітане, лишаєшся тут. А ми із старшим лейтенантом – до Карого. Полковник надішле тобі підмогу.
– А як бути з моїм патрулем? – не зовсім рішуче спробував заперечити Павлов.
– Твої солдати одержали наказ повернутися до комендатури.
– Тоді чекаю ваших наказів.
– Ви, старший лейтенанте, бачили Грижовську. І мусите впізнати її серед черниць.
– Складності! – зітхнув Толкунов. – 3 цими монахинями.
– Нічого не поробиш, воєнний час, – заперечив Бобрьонок, – і якщо там шпигунське кубло… Церемонії не розводитимемо.
– Я – за! – підвів обидві руки Толкунов. – Я взагалі давно б розігнав їх. Чорні ворони!
– А поки що чекай на допомогу. І обережно, прошу тебе. Шпигуни тепер метиковані, і хто ж його зна, може, мають якийсь умовний сигнал…
– А ми що – дурники? – посміхнувся Толкунов. – Нам що – пальця до рота можна покласти?
– Я б тобі ніколи не поклав, – цілком серйозно відповів Бобрьонок. – Відкусиш.
– І відкушу.
– Так, зуби в тебе гострі.
– Не скаржуся.
– Отже, сиди тихо, не нудьгуй. їсти захочеш, масло й хліб на кухні, я бачив. Консервів передамо.
– А в пані Марії смачнющі гриби… – мрійливо зауважив Толкунов. – І ти нахабно з'їси їх!..
– За твоє здоров'я. Але ніхто нічого не знає…
– Так, ніхто й нічого, – погодився Толкунов, бо справді, хіба знали вони ще годину тому, що так усе обернеться, ї чи можуть навіть догадуватись, чим усе закінчиться…
Іванців привів товарний состав із Стрия до Львова, поставив його в Підзамчому на запасну колію. Тут паровозна бригада мінялася, Іванців мав вести ешелон назад до Стрия, в нього лишалося близько двох годин, і він разом з кочегаром та своїм помічником Микитою Савовичем Лучуком попрямували до робітничої їдальні.
Лучук трохи відстав, ішов, дивився, як статечно крокує Іванців, не озираючись, сповнений власної гідності, самовпевнений і поважний, еліта робітничого класу, машиніст паровоза, і думав: «Невже шпигун? Невже завербували його гітлерівці? Невже продався? І за що?»
Справа в тому, що вчора Лучука запросили до коменданта станції, покликали з депо, де проходив профілактику їхній паровоз, і цей виклик не здивував Микиту Савовича. Старий антифашист, член деповської підпільної організа. ції, який лише чудом урятувався під час окупації, певно, тому, що в Стриї його не знали – перед самою війною переїхав сюди з Коломиї, він очолював недавно створену в депо профспілкову організацію – звик до розмов з різним начальством і викликів навіть уночі.
Але цей виклик виявився незвичайним.
Літній, лисий, з червоними втомленими очима підполковник не став випробовувати терпіння Микити Савовича. Повідомив, що він з армійської контррозвідки Смерш і що Лучука рекомендував їм Андрій Михайлович Будашик, і що вони сподіваються на його, Микити Савовича, допомогу.
Війна, погодився Лучук, зараз кожен воює, на фронті чи в тилу, і обов'язок кожного боротися з гітлерівцями.
Підполковник задоволено кахикнув, даючи зрозуміти, що він ні секунди не сумнівався у відданості старого підпільника. І пояснив, в чому саме полягає їхнє прохання.
Спочатку Микита Савович отетерів. Іванців? Не може бути! З Іванцівим він працює разом уже мало не місяць, і нічого підозрілого. Щоправда, відлюдкуватий і куркулястий, більше того, зажерливий, але спеціаліст класний, один з найкращих машиністів депо. Ще подейкували: сини Іванціва у львівській поліції служили й з німцями на захід подалися, проте ніхто нічого певного сказати не міг, а людські язики довгі, й Лучук не звик прислухатися до чуток.
Але ж, коли така справа!..
І Лучук пообіцяв твердо:
– За Іванцівим подивимось. Ви тільки своїх хлопців не розхолоджуйте, нехай роблять, що належить, а ми з Миколи Миколайовича ока не спустимо.
Підполковник покліпав очима, на кілька секунд заплющив їх, наче задрімав, та одразу втупився в Лучука пронизливо.
– Треба знати, з ким він зустрічається, – пояснив. – Це дуже важливо.