– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…
– До котрої години перебували в лікарні?
– До дванадцятої.
Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.
– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.
– Коли я молюсь, то не бачу нікого.
– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.
– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.
– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.
– Ніколи.
Майор замислився на кілька секунд і запитав:
– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?
– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.
– І весь час у цьому монастирі?
Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:
– Ні, тут я зовсім недавно.
«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:
– З якого місяця?
– З червня.
– Цього року?
– Так.
– А в якому монастирі перебували раніше?
– У Кракові.
«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».
– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.
– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.
– І маєте у цій Волі родичів?
– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.
– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?
– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.
– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?
– Під цим містом похований мій батько!
– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.
– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.
– Шептицький?
– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.
– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?
– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.
– І нічим не пояснив своє рішення?
– Не мені обговорювати його.
Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:
– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?
– Звідки знаєте?
– Але ж це так?
– Святий отець попередив, що сестра мусить користуватися повною свободою.
– І це не здивувало вас?
– Усе від бога, і святому отцю видніше.
– Отже, сестра Надія могла залишати монастир, коли хотіла? І повертатися?
Ігуменя нахилила голову, погоджуючись.