– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.
– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.
– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.
Прожувавши, пояснив свою думку:
– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.
– Це чому ж?
– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.
Щеглов досадливо поморщився:
– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа – наказ, тобто регламентована поведінка людини, наперед передбачена, а от що ви зробите, коли вийдете з цієї квартири?
– Піду спати, – відповів Толкунов.
– А раптом завернете до скверу, там цвітуть жоржини, можна помилуватися ними, а потім… ну що можна потім? Змогли б ви просто так, з клумби нарвати квітів і подарувати комусь? Першій зустрічній дівчині?
Толкунов скептично гмикнув.
– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.
– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?
– А я завжди на службі, – похмуро заперечив Толкунов, але раптом із жахом зрозумів, що навряд чи справді пішов би спати, що точно подався б до скверу і як останній злодюжка нарвав би жоржин чи якихось інших квітів, он тут, за квартал від їхнього завулка, не клумба, а червоний килим – квіти зримо уявилися йому, наче стояв посеред клумби й відчував їхній запах, чомусь вони запахли йому гіркувато-солодко, як волошки, і Толкунов запитав, зовсім забувши про свою суперечку із Щегловим і своє категоричне твердження: – А скажіть, лейтенанте, як звуться червоні квіти? Може, помітили клумбу тут поруч, за квартал?
Щеглов здивовано підвів брови. Цей легендарний капітан, відомий не тільки в їхньому армійському Смерші, певно, всьому фронтові, здавалося, був уже в нього в кулаці, принаймні лейтенант не сумнівався, що розкусив його до кінця, і ось тобі – вислизнув.
– Либонь, ви маєте на увазі сальвію, – згадав Щеглов червону клумбу за ажурною решіткою біля особняка на проспекті, і широка посмішка розтягнула його вуста. Адже Толкунов цим запитанням мимовільно стверджував його думку про незбагненність людини й непередбаченість її поведінки.
– Сальвія? – перепитав Толкунов так, наче від того, як зветься ця червона квітка, залежало бог його зна що. – Гарна назва. – Нараз згадав Карого, як екзаменував його полковник на підготовленому ними посадочному майданчику, коли зустрічали того типа, на якого гітлерівці покладали величезні надії, згадав і жовту квітку, котру зірвав арий, вона називалася не зовсім красиво, чистотілом, або бородавником, слово «сальвія» було милозвучніше, це чомусь обрадувало капітана, подумав: ось він тепер знав ще одне слово, одне з багатьох тисяч, лячно навіть подумати, ільки існує ще в світі слів і понять, котрих йому ніколи не збагнути й не осягнути, та все ж ще одне, хоча б одце слово наближає його до неосяжного, і каштан крадькома одними губами повторив: «Сальвія…» '
Він хотів запитати лейтенанта, чим саме знаменитий отой Достоєвський, певно, знаменитий, бо книжка он яка пошарпана, зачитана, мабуть, прочитало її не менше сотні чоловік, а може, й більше. Толкунов дав собі слово й самому обов'язково прочитати. Капітан ковтнув чаю, запиваючи бутерброд, і повернувся до Щеглова, не знаючи, як почати, але побачив, що лейтенант аж перегнувся до вікна, виглядаючи когось на вулиці, – легко підвівся з крісла й присунувся до Щеглова.
У кінці завулка з'явився чоловік у капелюсі, темному костюмі і з валізкою в правиці. Й, наче чекаючи на нього, з під'їзду вийшов двірник – був він у фартусі і з мітлою, випхався аж на середину проїжджої частини й почав підмітати, іноді скоса зиркаючи на вікно, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим.
Почувши на потилиці гаряче капітанове дихання, Щеглов мовив пошепки:
– Бачите?.. Он того, з валізкою?
– Угу…
Вони замовкли, дивлячись, як наближається чоловік у темному костюмі, здавалося, ішов невпевнено, немов боявся чогось, і Щеглов штовхнув капітана ліктем, звертаючи увагу саме на це. Толкунов у відповідь поклав йому руку на плече, стверджуючи, що сигнал прийняв і згоден з ним.
А чоловік притишив ходу й непомітно озирнувся, мабуть, хотів переконатися, що ніхто не стежить за ним. Звичайно, ніхто, злостиво подумав Толкунов, але тут, у помешканні пані Грижовської, чекає на нього несподівана зустріч – іди, дорогий, іди й не сумнівайся, певно, у твоїй валізці знайдеться щось цікаве для контррозвідки, навіть дуже цікаве.
Наче послухавшись капітанового наказу, чоловік рушив – ішов він краем тротуару і вдавав, ніби ніщо навколо не цікавить його. Толкунов це знав майже точно, що той удавав, він не знімав долоню з лейтенантового плеча й легко стискував його. Обоє не спускали очей з чоловіка, і жоден його рух не проходив повз їхню увагу.
Чоловік порівнявся з будинком, тепер він стояв під вікном квартири Грижовської, – зняв капелюха й зовсім несподівано привітався з двірником. Чого-чого, а цього Толкунов не чекав від нього, тим більше, що було чути кожне його слово:
– Доброго дня, пане Синяк, як ся маєте?
Двірник припинив підмітати, також чемно торкнувся присів ношеного капелюха.
– А нічого, пане Вікторе, з божою поміччю.
Чоловік з валізкою, певно, хотів додати щось, але передумав, махнув рукою і почимчикував до під'їзду.
Толкунов нечутно метнувся до передпокою, прилип оком до замкової шпарини. Побачив ноги чоловіка з валізкою – той, не зупиняючись, пройшов до дверей квартири навпроти, відімкнув їх ключем, якого дістав з кишені. Толкунов почув, як клацнув замок за ним, і повільно, немов скидав з плечей тягар, розпростувався. Повернувся до Щеглова, який все ще стовбичив біля вікна.
Лейтенант запитально озирнувся.
– Ми помилилися, – упевнено мовив Толкунов. – То – сусід Грижовської, тепер я згадав: про нього розповідав старший лейтенант Павлов, а потім Бобрьонок був у його квартирі. Віктор Іванович Колодяжний, слюсар трамвайного депо.
Щеглов полегшено зітхнув і потягнувся.до відставленої чашки з чаєм…
– Зовсім охолов, – сказав невдоволено, немов це й була найбільша вина чоловіка з валізкою, котрий виявився зовсім не шпигуном, а звичайним трамвайним слюсарем.
– Ідіть підігрійте, а я постежу, – запропонував Толкунов, та лейтенант похитав головою і кількома ковтками спорожнив чашку. Толкунов узяв недоїдений бутерброд, однак їсти вже розхотілося, поклав назад на газету: побачив, що лейтенант знову втупився в книжку, подумав, ось людина, котра не марнує жодної хвилини і за цей час, що вони чекають шпигуна, встигла дізнатися про щось нове и цікаве, не те що він – «сальвія»… Це чомусь образило Толкунова й навіть трохи розсердило, але подумав: Щеглов з усією його освіченістю ходить ще в лейтенантах, а він капітан, на два щаблі обігнав цього самовпевненого молодика. Проте навіть це не принесло Толкунову бажаного заспокоєння, він сердито зиркнув на Щеглова й запитав:
– Яка у вас освіта, лейтенанте?
– Чотири курси університету. Через рік би закінчили?
– Якби не війна, – одповів Щеглов.
Толкунов подумав, що саме на війні він нарешті знайшов себе й зміг на повну силу розгорнутися, але не сказав нічого, бо відчув якусь незручність: все ж війна, крім страждань, нічого не принесла людям.
– І ким би ви стали? – з'апйтав.
– Геоботаніком.
– З чим це їдять?
– Досліджуємо рослинність різних зон.
Толкунов не дуже-то й зрозумів, для чого це, проте кивнув схвально. Подумав: певно, тому Щеглов і знає, що червоні квіти звуться сальвією.
– Війна скінчиться, поїду на Таймир. – Щеглов склав книгу й засунув її під пахву: видно, розмова зацікавила його.
– Для чого? – здивувався Толкунов. – Кажуть, там, крім моху, ніщо не росте.
Щеглов посміхнувся поблажливо.