– Бажано в іншому районі.
– Як уже вдасться.
Нараз Федір підвівся, сперся обома руками на стіл і зареготав весело.
– А дзуськи! – мовив крізь сміх. – Дзуськи, панове енкаведисти! Дулі вам узяти Федора Гроша й майора Гаркушу. – Налийте мені ще трохи, шефе, бо маю гарний настрій і мушу випити.
Гаркуша уважно подивився на нього, похитав головою, але збагнув, що Федорові й справді не завадить ще трохи спиртного, – налив на денце, подумав і долив ще трохи.
– Більше не дам, – сказав рішуче.
– А мені більше й не треба! – Федір випив і почав закушувати, повільно й розважливо.
Гаркуша подивився на нього з повагою: так, на Федора можна покластися: молодий, розсудливий, а головне – відчуває небезпеку, як пес запахи. А небезпека в них на кожному кроці – що ж, таке життя, вони обрали його свідомо й мусять іти далі, що б не сталося.
– Ну, товариші розшукувачі, виходить, проґавили шпигуна, – похмуро мовив полковник Карий і подивився чомусь не на Толкунова, а на Бобрьонка.
Майор витримав його погляд, наче приймав частку винй й на себе, й відповів коротко:
– Так уже трапилося, товаришу полковнику…
Звичайно, Карий мав усі підстави сердитися і шпетити але полковник славився тим, що ніколи не тільки не кричав на підлеглих, навіть не підвищував тон, і зараз не зрадив цій звичці. Мовив рівно, немов ішлося про зовсім буденну справу:
– Шофера слід віддати під суд, а вам, майоре Бобрьонок і капітане Толкунов, зауважую… – Він зробив паузу, і Толкунов негайно скористався з неї:
– При чому тут майорі – заперечив. – Я відповідав за «мишоловку», з мене й питайте.
– Машина вимагає ремонту, й шофер кілька разів заявляв мені про це. – Бобрьонок не хотів ухилятися від відповідальності.
– Теж мені – лицарі… – одразу помітив це Карий. – Але ж могли вчора взяти шпигуна, можливо, навіть усю їхню групу.
– Відносно групи, навряд, – не погодився Толкунов. – Видно, я десь припустився похибки, і той тип зіскочив з трамвая на ходу.
– Може, не такий міцний горішок, як Грижовська, і вивів би нас на резидента?..
Ніхто не відповів полковникові, бо справді через зв'язкового контррозвідники могли вийти на резидента. А те, що вчора на квартиру Грижовської приходив зв'язковий чи навіть помічник резидента, ні в кого не викликало сумніву.
– Я вас дуже прошу, товаришу полковник, – сказав по паузі Бобрьонок, – поки що не порушувати справу шофера Віктора Приходька. – Відчув, що це прозвучало дещо офіційно, й додав: – Почекайте, Вадиме Федотовичу, не так уже він і винен.
– Не можу: мусить відповісти за провину.
– Але ж машина в нього до цього заводилася відразу, а тут… ну, знаєте, закон підлоти…
Ледь помітна усмішка майнула обличчям полковника, її побачив Толкунов і визнав за можливе втрутитися:
– Підгоріли контакти в трамблері, – пояснив так, наче Карий не знав, чому не завелася Вікторова машина. – Я питав у шоферів, усі кажуть, це передбачити важко, машина може весь час заводитися, а потім…
– Мусив заздалегідь почистити контакти, – не погодився полковник.
– Проте як швидко він упорався з «вілісом» – дві-три хвилини вистачило.
– І за ці три хвилини ви випустили шпигуна!
Толкунову нічого було заперечити, й він промовчав. Але втрутився Бобрьонок.
– Завтра ми візьмемо шпигуна, – пообіцяв. – Мусимо взяти, – все ж поправився.
Полковник цікаво подивився на нього.
– Поясніть свою впевненість, – попросив.
– Гадаю, завтра той тип піде до тайника в заліщанському лісі.
– У цьому є логіка, – згодився Карий.
– Вчора вони не виходили в ефір, – вів далі Бобрьонок. – Отже, мусили передати повідомлення сьогодні. Рація на квартирі Грижовської, і зв'язковий приносив їй шифровку. Останньої миті збагнув, що заходити не можна, там у них якийсь сигнал, і накивав п'ятами. Друга їхня рація зберігається в лісовому тайнику під Заліщиками. Завтра підуть до неї.
– А якщо мають третю?
– Певно, вже б скористалися нею. Та навряд. Зайва апаратура – зайві клопоти, а Грижовську вони он як законспірували! Могли цілком покластися на неї. Тому другу рацію і не тримали під рукою.
Толкунов поворушився на стільці й мовив обнадійливо:
– Ми контролюємо всі підходи до тайника, і завтра я візьму того субчпка живим і здоровим.
– Цього не слід робити, – похитав головою Карий, і Бобрьонок нерезирнувся з Толкуновим: отже, полковник погодився на їхню пропозицію і Віктор, можливо, одержить відстрочку. – Нехай шпигун забирає рацію і повертається до міста. А ми підемо за ним.
– Досвідчений і хитрий, – засумнівався Толкунов. – Коли вже вчора розгадав мене…
Полковник заперечив жорстко:
– Не переоцінюйте себе, капітане. Ви – відмінний розшукувач, і краще за вас ніхто не візьме найспритнішого диверсанта. Особливо в лісі чи в чистому полі. Але у великому місті трохи інші умови, і стежити за ворогом – велике мистецтво. Ювелірна робота, якщо хочете.
Толкунов насупився.
– Звичайно, до ювеліра мені ще далеко, – зауважив з образою.
– Ніхто не применшує ваших заслуг, але врахуйте й таке: ми всі припускаємо, що шпигун міг бачити вас сьогодні і, звичайно, запам'ятав. Варто йому помітити вас завтра десь на станції чи на підступах до лісу…
– Одразу щось запідозрить, – погодився Толкунов.
Полковник трохи подумав і сказав:
– Можливий і такий варіант: шпигун дістане з тайника рацію і намагатиметься там же, в заліщицькому лісі, вийти в ефір. Мабуть, вони мають цінну інформацію, і ми не маємо права допустити, щоби ця інформація потрапила до ворога. В такому разі братимете шпигуна негайно. Як ви сказали, капітане, живим і здоровим? Саме таким я і хотів би побачити його тут.
– Зробимо, товаришу полковнику, – широко посміхнувся Толкунов, збагнувши, що основні неприємності минулися, – Це я вам обіцяю, нікуди він не дінеться. Чекатиму його біля тайника й викажу себе лише в крайньому разі.