– Вареників наготуєш? Зося посміхнулася:
– Та й до вареників знайдеться.
Федір перехопив несхвальні погляди жінок навпроти і про всяк випадок витягнув руку з-під Зосиного ліктя. Справді, розслинявився, як хлопчисько, немов їде у вагоні приміського поїзда не досвідчений агент розвідки Василь Зубенко, а звичайний піхотний лейтенант Федір Гріш, відряджений командуванням до Львова. Згадав застереження інструкторів «Цепеліну»: не розслаблятися, частіше дивитися на себе збоку.
А якщо справді глянути збоку? Сопливий лейтенантик залицяється до молодиці в поїзді. Жінки-лісоруби, звичайно, запам'ятають і його, і молодицю. Певно, почули, що вона з Заліщиків. Правда, нічого страшного, однак в поїзді може бути комендантський патруль, хтось поскаржиться, почнуть прискіпуватися, перевіряти документи. А це Федорові явно ні до чого.
І Федір з полегшенням поступився місцем худорлявій жінці, що поверталася з туалету.
Поїзд уже підходив до потрібного роз'їзду, і Федір почав пробиратися до виходу. Спочатку мав намір зістрибнути за кілометр- півтора до полустанка, але поїзд тут ішов під ухил, набрав швидкість, і Федір вирішив не ризикувати. Тим більше, що на роз'їзді виходять жінки-лісоруби, і в цьому тирлуванні він зможе легко загубитися.
Поїзд зупинився, і жінки, сміючись і галасуючи, почали звільняти вагон. Федір стояв біля вікна спиною до них, удаючи цілковиту байдужість, дочекався, поки остання жінка полишила вагон, і, побачивши, що в тамбурі порожньо, відчинив двері з протилежного боку і вискочив у вузький проміжок між приміським поїздом і товарняком, що чекав на роз'їзді своєї черги. Тут було порожньо, тільки десь далеко, в кінці состава, майоріла постать у залізничному кашкеті – Федір пірнув під товарний вагон і пішов назад, до стрілки, яку щойно проскочили. Обігнув товарняк саме тоді, коли приміський вже рушив, – тут, біля стрілки, одразу за залізничним насипом починалися чагарники, і Федір заховався в них. Постояв трохи, роззираючись, та не помітив нічого підозрілого. Жінки з сокирами та пилами талували пристанційну жорству, і бригадир щось пояснював їм. До стрілки простував залізничник з маслянкою в правиці. З паровоза, що пахкотів на чолі товарняка, визирав машиніст – звичайне, буденне життя полустанка, що не віщувало нічого тривожного.
Бобрьонок одразу впізнав учорашнього агента в лейтенанті, одягненому в пошарпану шинелю і міцні ялові чоботи. Точно такий, як змалював Толкунов: трохи вищий середнього зросту, у вигорілому кашкеті, білявий, обличчя видовжене, ніс кирпатий, ямочка на підборідді. І ходить, як казав Толкунов, наче трохи підтанцьовуючи.
Майор дочекався, поки білявий лейтенант сів у приміський поїзд до Стрия, і піднявся до сусіднього вагона. Коли поїзд рушив, перейшов тамбур і зазирнув до наступного вагона, але білявого лейтенанта там не побачив. Не подивувався, зрештою, той діяв за правилами: сів до одного вагона, проте одразу перейшов до іншого, така вже звичка в шпигунів та диверсантів – про всяк випадок перевірити, чи не підчепив «хвоста».
Лейтенант сидів аж у третьому вагоні. Примостився біля худорлявої жовтолицьої жінки й дивився у вікно, спостерігаючи навколишні пейзажі.
Бобрьонок не зайшов до вагона – цей лейтенант тепер нікуди не дінеться, принаймні до заліщицького роз'їзду, ї майор зайняв місце поруч свого помічника лейтенант Щеглова: той сам напросився взяти участь у затриманні ворожого агента, який вчора так вдало вислизнув з їхньої «мишоловки».
Бобрьонок вів спостереження за пасажирами, що сідали в передні вагони. Щеглов – за хвостом поїзда. Як і до мовлялися, зійшлися в п'ятому від кінця вагоні.
Щеглов нічого не запитав, тільки подивився запитально, і Бобрьонок не став випробовувати його терпіння.
– У наступному вагоні, четверта лавка праворуч. Білявий лейтенант, сидить обличчям до нас, я його одразу впізнав. Можете пройти вагоном, наче когось розшукуєте, Тільки не звертайте на нього увагу, один погляд здалеку – цього вам мусить вистачити.
– Звичайно. – Щеглов легко підвівся і щез у дверях. Він повернувся хвилин через десять, сів поруч Бобрьонка, але не сказав нічого.
– Ну? – нарешті не витримав майор.
– Той самий. Сидить, як сидів, – коротко повідомив Щеглов. – 3 жінками розмовляє. Але ж який гусь! Ніколи б не подумав, що диверсант.
– Так, навчилися працювати, – кивнув Бобрьонок, – і школа в «Цепеліні» серйозна.
Вони посиділи мовчки, прислухаючись до гуркоту коліс по рейках, потім Бобрьонок мовив:
– Він може зіскочити на ходу.
– Але ж не зараз…
– Коли під'їжджатимемо до заліщицького роз'їзду.
– Нікуди не дінеться.
– Так, нікуди,-погодився Бобрьонок: був переконаний, що тепер уже шпигунові в лейтенантській шинелі справді нема куди податися. Хоче, нехай стрибає з поїзда: на ходу – все одно пробиватиметься до тайника, а там Толкунов та інші розшукувачі. Вони контролюватимуть мало не кожний крок агента, про все заздалегідь домовлено, все виважене, й несподіванки виключені.
І все ж за кілька кілометрів від полустанка вони із Щегловим зайняли місце в тамбурі, один біля правих, другий – лівих дверей, аби точно знати, що вчинить агент. Мабуть, той був упевнений в собі, дочекався, поки поїзд постоїть кілька хвилин на роз'їзді, і зійшов з лівого боку. Пірнув під товарняк і загубився десь поміж вагонів.
Щеглов захвилювався, але Бобрьонок потягнув його до вагончиків лісозаготівельників, які стояли на запасній колії. Це було природно, двоє військових прибули, щоб проконтролювати хід лісоповалу, – тепер усе для перемоги, фронтові потрібен ліс, і інспекція робіт у прифронтовій зоні просто необхідна.
Щеглов почав непоспішливу розмову з бригадиром, а Бобрьонок притулився до вікна, звідки проглядалися підступи до роз'їзду – побачив, як югнув у кущі лейтенант, одягнутий у піхотну шинелю. Тепер мали почекати кілька хвилин, поки той обійде бутину й заглибиться в ліс. Бобрьонкові із Щегловим треба було найкоротшим шляхом дійти до мілкої лісової річечки, перетнути її та зайняти місце в кущах біля великої лісової галявини, там повинен був пройти агент – вони мусили пропустити його й попередити по рації інших розшукувачів, що шпигун на підступах до заліщицького лісу.
Бобрьонок уявив, як сидить у кущах поруч насипу білявий лейтенант у пропаленій фронтовій шинелі, зачаївся і спостерігає за полустанком: чи нема нічого тривожного – що ж, дивись, нормальне буденне життя, жінки сміються й теревенять перед роботою, поїзд на Стрий уже відійшов, зараз рушить товарняк, он семафор уже піднято.
Бобрьонок вирішив дочекатися відходу вантажного поїзда і, певно, мав рацію, бо тільки по тому, як обидва поїзди залишили роз'їзд, у кущах, де ховався агент, захилиталися гілки – отже, шпигун рушив до заліщицького лісу.
Майор зробив знак Щеглову, і той обірвав на півслові бесіду з бригадиром.
Вони обігнули валяву із ще не очищених від гілок стовбурів і заглибилися у підлісок. Ледь помітна стежка вивела їх до неглибокої річечки. Вода, певно, сягала лише по пояс, і Щеглов почав стягати чоботи, але трохи вище за течією Бобрьонок побачив забору – пасмо каменів тягнулося перекатом мало не до протилежного берега. Допомагаючи один одному, вони дісталися мілини й вийшли до лісу, не набравши води в чоботи.
За річкою одразу починалася моква, розшукувачі пішли нею навпростець, обминаючи рідкі кущі й чвакаючи чобітьми. Над болотистою низиною лежали пасма туману, й Бобрьонок подумав, що цей туман прикриває їх від лісу – якщо хтось і сидів би там у засідці, все одно нічого б не побачив.
Моква закінчилася якось одразу, почався пологий підйом, ліс погустішав, і негура розсіялася. Метрів через сто вийшли на велику галявину, десь біля протилежного краю її стояв оборіг – він був орієнтиром, і Бобрьонок дав знак зупинитися. Вони засіли у вільховому підліску, замаскувалися так, що їх навряд чи помітили б за кілька кроків, причаїлися, бо агент мусив з'явитися з хвилини на хвилину.
Бобрьонок лежав зручно, спершись грудьми на м'який мох. Поклав перед собою бінокль і про всяк випадок приготував пістолет.
Майор уважав, що білявий лейтенант обійде галявину із протилежного боку підліском, не сподівався побачити його і гадав, що виявить людину, помітивши хилитання гілок і почувши крик сороки. Лежав, прислухаючись, але ліс мовчав і жодна гілка не хилиталася в кущах за оборогом.
Бобрьонок скосував на Щеглова. Той закопався в листя і вишар, кашкет прикрив свіжозламаною гілкою, на нього можна було наступити й не помітити, і Бобрьонок подумав, що все ж приємно йти на завдання з людиною досвідченою, яка має на своєму рахунку кілька «язиків». І йде він подумав, що служба в розвідці, мабуть, відкладає на людину відбиток на все життя, робить її розважливішою, зібранішою і ще…
Він не встиг додумати до кінця, бо почув тріск зламаної сухої гілки зовсім близько, либонь, за кілька кроків від їхньої криївки – майор упіймав погляд Щеглова, напружений, навіть сердитий, скосущав туди, куди вказував очима лейтенант, і побачив агента, який пробирався краєм галявини всього за кілька метрів від них.
Шпигун сковзав серед кущів легко й безшумно, майор одразу відзначив це, отже, агент був призвичаєний до лісу, так ходити в гущавині могла тільки людина, котра народилася в лісових краях, – білявий наче й не розсував кущі, безпомилково знаходив найліпші проходи поміж них, дихав легко, і обличчя в нього лише трохи розчервонілося.
Він проминув Бобрьонка зовсім близько, майорові здалося, що відчув навіть тепло його дихання, – на мить завмер, розглядаючи галявину, й посунув далі – спритний і впевнений.
Бобрьонок похитав головою, оцінивши впевненість агента. Перечекавши кілька хвилин і переконавшись, що шпигун обігнув галявину и наблизився до лісу, наказав:
– Викликайте пости, лейтенанте.
Щеглов витягнув підмощений під груди сидір, дістав рацію. Майор закинув на молодий дубок антену, взяв мікрофон і мовив упівголоса, чітко вимовляючи кожне слово:
– Гончаки, чуєте мене, гончаки? Лис проминув галявину дві хвилини тому, готуйтеся зустріти. Повторюю: лис дві хвилини тому пройшов до умовленого місця, все йде по плану. Вівчар. Чули? Вівчар.
Майор вимкнув рацію – тепер вони із Щегловим, коли усе йтиме, як задумано, мали досхочу часу, принаймні близько двох годин: до тайника з рацією не менше чотирьох кілометрів, година ходу туди й година назад, ну, може, трохи менше, але навряд – агент не поспішає, а далі починається гущавина, болота – не розженешся.
Толкунов, почувши майорове повідомлення, задоволено гмикнув і простягнувся між кущами, підставивши обличчя теплим сонячним променям. Подумав: Бобрьонок зовсім не нагадує вівчаря. Чомусь вівчарі уявлялися капітанові старими й сивими, певно, тому, що бачив у якомусь фільмі кавказького вівчаря у високій смушковій шапці, бородатого й вельбучного, який стояв на скелі над отарою, – величний і пихатий, як уособлення людської могутності й вічності. А от він – справжній гончак, і хлопці, пости яких мусить проминути ворожий агент, також гончаки, від них не втече ніхто, найдосвідченіший старий вовк, не те що білявий піжон, який мав нахабство одягнути їхню військову форму.
Полежавши кілька хвилин і розслабившись, Толкунов відчув себе зовсім свіжим, наче не було нічного переходу лісом, ніби спав у м'якому ліжку під квітчастим торшером, а вранці після гімнастики прийняв прохолодний душ і розтерся рушником.
Пані Марія вже підвелася і клопочеться по господарству – нараз Толкунов зовсім близько побачив її зеленкуваті очі: жінка втупилася в нього й про щось хотіла запитати. Толкунов догадувався, що саме хоче взнати пані Марія, точніше, він сам вигадав усе це, але хотілося вірити, що пані Марія думає так, як і він, – від цього потеплішало на душі, й Толкунов мимовільно посміхнувся. Проте одразу сів, подумавши, що тепле сонце й грайливі думки розслаблюють людину, а йому це ні до чого, бо агент уже вийшов на останню пряму, скоро буде тут, і все залежить тільки від його, капітана Толкунова, витримки й досвіду.
Толкунов напружив м'язи на руках, відчувши, які вони тверді, вирішив не без задоволення, що цей білявий агент для нього легкий горішок, він візьме його, якщо знадобиться, без особливих труднощів.
Чомусь капітанові захотілося, щоб агент, діставши рацію, почав передавати шифровку – тільки тоді він мав право брати його: це був крайній варіант, краще, коли агент повернеться до міста, тоді він виведе їх на резидента, і кінець шпигунському кублу.