– І все ж доведеться.
Видно, кондукторці було цікаво побути тут, передбачала якусь таємницю і аж тремтіла від нетерпіння. Але Бобрьонок вважав, що краще побалакати з дівчиною наодинці. Наказав:
– Передайте диспетчерові, ми мусимо поговорити з товаришкою Зимою. Якщо не ви, нехай хтось інший підмінить її.
Кондукторка хотіла заперечити, проте Щеглов уже відчинив двері. Пішла, озирнувшись з жалем на порозі.
Майор посміхнувся дівчині, підбадьорюючи. Запитав співчутливо:
– Злякалася?
– Еге ж, – кивнула, – лише сьогодні познайомилися, а вже… – безнадійно махнула рукою.
– Що поробиш, таке життя.
– Хто його? І за що?
– Довга розмова, Таню. І навіть ми не все знаємо.
– І я нічого не відаю.
– Але ж упізнала його!
– Навіть не знаю, як зветься.
– І все ж знайомі…
– Сьогодні тільки побачила.
– Де?
– Їхав першим рейсом до вокзалу.
– Звідки? Де сів?
– З кінцевої.
– Богданівки?
– Авжеж. Ще скаржився, що запізнюється.
– Де зійшов? – Цього запитання можна було й не ставити, Бобрьонкові й так був відомий кожний наступний крок білявого лейтенанта, але хотів перевірити спостережливість кондукторки.
– Тут, на вокзалі.
– Звідки знаєте?
– Бачила.
– Як сів – бачила… Ну, там зрозуміло, вагон порожній. А тут? Як угледіла в натовпі?
– Так ми ж познайомились… Він мені й побачення призначив.
Справа починала набирати зовсім нечеканого повороту, й майор од нетерпіння аж засовався на стільці.
– Побачення? – перепитав недовірливо. – Де?
– Біля пам'ятника Міцкевичу.
– Коли?
– О восьмій вечора.
– Бачите, – сказав Бобрьонок докірливо, – як же виходить? Побачення призначив, а не назвався!
Дівчина зашарілася.
– Так уже вийшло.
– Не казав, де живе?
– Так на Богданівці. Звідти їхав.
– А про що розмовляли?
– Ну, що їде кудись приміським, удень повернеться. Повернувся!.. – мовила скрушно, озирнувшись на вбитого, наче він навіть своєю смертю завинив перед нею.
– Не розпитувала, де служить, чи давно у Львові?
– Так військові про це не розповідають… – У цій відповіді відчувався вже певний досвід, і Бобрьонок посміхнувся в душі.
– Але ж ти допитлива…
– Звідки взяли?
– Видно.
– Помиляєтесь.
– Певно, не зовсім.
– Він мені більш нічого не сказав. Та я і не дуже цікавилась. Пасажири навколо, й взагалі…
– Гадали, розпитаєте ввечері? – втрутився Щеглов.
– Якщо б прийшов.