Рубас витримав ще хвилину, запитав у продавця, чи не привезуть увечері продукти, і вийшов, грюкнувши дверима. Повертаючи за ріг, куточками очей помітив, що хлопець посунув слідом.
Тепер Рубас ішов швидко, як ділова людина, котра знає ціну часу. Крокував, помахуючи правицею і трохи пригнувшись, немов собака, що йде по сліду, боячись збочити.
За наступним поворотом перетнув вулицю біля знайомої хвіртки – за парканом стояв будинок з мансардою, а за ним – це Рубас знав точно – через діру в паркані можна було дістатися до сусідньої садиби і вислизнути у глухий завулок. Хлопець у кепочці мусив хоч на кілька хвилин затриматися перед хвірткою, а цього Рубасові вистачало, щоб одірватися від нього.
Він грюкнув хвірткою недбало, наче ходив тут щодня, і попрямував до будинку впевнено – знав: господар утік з гітлерівцями, тепер тут мешкає кілька сімей, до них вештаються знайомі й родичі, вже встигли витолочити квіти й занедбати колись уходжене подвір'я.
Але звідки знати такі деталі молодикові в кепці? Це відомо йому, Дмитрові Рубасові, котрий зумів передбачити й такий випадок: заздалегідь знайшов садибу, яка сьогодні мусить урятувати його.
Рубас зайшов до будинку, з коридора одразу метнувся до дверей, що вели в сад з протилежного боку. Підвів дошку в паркані й проліз до сусідньої садиби, прошмигнув до хвіртки, не думаючи, чи помітить його хтось, – слава богу, нікого в саду не було, і він вискочив до незабрукованого завулка, затиснутого з обох боків глухими дерев'яними огорожами. Югнув до рогу, озирнувся і, впевнившись, що ніхто його не переслідує, попростував уздовж вулиці, зітхнувши полегшено: принаймні поки що йому вічого не загрожувало.
Рубас підійшов до садиби за зеленим парканом з протилежного від трамвайної зупинки боку. Тепер він точно знав, що позбавився «хвоста», і зайшов до подвір'я з почуттям добре виконаного обов'язку.
Гаркуша, почувши ляскання хвіртки, визирнув у вікно. Федір мусив повернутися з хвилини на хвилину, і Гаркуша вже нетерпеливився. Але, побачивши поміж смородинових кущів чоловіка у форменому залізничному кашкеті, інстинктивно відсахнувся – лише на секунду чи менше, цього йому вистачило, аби впізнати Рубаса, та все ж витягнув з кишені пістолет, з яким ніколи не розлучався, і зняв його з запобіжника.
Вислизнув у коридор – Рубас проминув його, підставивши спину, й Гаркуша поклав йому руку на плече. Рубас сіпнувся злякано, та, впізнавши шефа, зітхнув і зняв кашкет. Запитав:
– Ви самі?
– Чого прийшов? – замість відповіді суворо пригримнув Гаркуша.
– Діда, питаю, нема?
– Сам я.
– Так би й казали… – Рубас нахилився до Гаркуші й мовив пошепки: – Федора вбито…
Гаркуша відступив крок – він одразу збагнув, що Рубасова поява не віщує нічого доброго, але ж таке…
– Ти що мелеш? – не повірив.
– Кажу, Федора вбито, підстрелив патруль біля вокзалу, й сам я бачив…
– А рація? – жахнувся Гаркуша.
– І рація в них лишилася.
– Ну ти й дайош!-вигукнув Гаркуша, наче в усіх нещастях був винен Рубас – А ти? – нараз тривожно стрельнув оком. – А ти як?
– У мене порядок, шефе, та не зовсім.
Гаркуша відступив ще на крок, потягнувшись до пістолета. Рубас помітив цей рух і поспішив заспокоїти його.
– Не хвилюйтеся, сюди нікого не привів.
– Так усім здається. І Федір казав…
– Тікати нам треба, шефе.
Гаркуша підштовхнув Рубаса до своєї кімнати. Вказав на стілець біля столу, сам став біля вікна, щоб бачити хвіртку. Наказав:
– Розказуй.
Рубас коротко переповів про випадок на привокзальній площі, пояснив, як вдалося позбавитися «хвоста».
– Мусив попередити вас, – пояснив. – Бо чекали б Федора, а хто зна, може, енкаведе вже йде по сліду… Мене точно вистежили. Повинні зникнути. – Дивився на Гаркушу віддано і, звичайно, не сказав, що йому глибоко байдужі і Федір, і сам шеф, і всі їхні справи, – прийшов по гроші, знав, що в Гаркуші є гроші, й немалі, мусив одержати свою частку, а далі його вже нічого не цікавило: з грішми можна перебути небезпеку в надійному місці, а там видно буде – поки не втрачені старі зв'язки, можна знайти якусь щілину на станції…
Гаркуша стояв, не зводячи очей з хвіртки, й відчував холод на спині. Не злякався, він узагалі майже ніколи не лякався, був упевнений в собі, у своїй силі, розумі й кмітливості і знав, що ніколи нема безвихідних ситуацій. Так, життя не бавило його спокоєм, встиг призвичаїтися до небезпеки й не здаватися до кінця.
Думав: Федір, судячи зі всього, влип випадково, і з цього боку вряд чи йому щось загрожує. Грижовська не знає його координат, вона підтримувала зв'язок через Сороку, а Сорока змінив квартиру. Тут – порядок, проте відносний, Сорока міг і «засвітитися». І зовсім уже погано, що провалився Рубас. Від Рубаса нитка тягнеться до Іванціва – отже, на залізничній агентурі слід ставити крапку. Та й для чого йому зараз агентура, коли нема рації? Не до поросят свині, коли її смалять…
Але хіба смалять?
Гаркуша мовив спокійно:
– То добре, що ти вчасно побачив «хвоста», повертатися додому тобі не можна. Мусиш зникнути.
– Мушу, – погодився Рубас. – 3 вашою допомогою.
– Я тобі що, квартир'єр?
– Обійдемося, – нахабно посміхнувся Рубас. – Але що зробиш без грошей?
– Дам.
– Скільки?
– Вистачить. Вийди до коридора.
– Рубас вийшов не дуже охоче. Гаркуша причинив двері й дістав зі схованки за шафою кілька пак грошей. Дві засунув до кишень штанів, дві лишив на столі, решту заховав до валізки. Покликав Рубаса, вказав на гроші.
– Твої.
Той схопив жадібно, побачив, що в паках великі купю й посміхнувся задоволено.
– Що робити? – запитав.
– Сидіти тихо.
– Як вас знайти?
– Ніяк.
– Але ж…
– Забудь. Про все забудь, – порадив Гаркуша цілком серйозно. – Коли влаштуєшся, напиши на головпоштамт до запитання. Іванову Віталію Петровичу, запам'ятай. Як і де тебе знайти.