Толкунов почав складати в мішок викинуті речі. Усе на місці, – сказав. – Бритва, рушникц, зубций шок. Одеколон і мило. Лейтенант нікуди не поспішав, усе акуратно складене.
– Чого не можна сказати про майора, – вставив Бобрьонок. – Нема ні бритви, ні зубної щітки, ні порошку.
– Його попередили про провал Федора Гроша, й він накивав п'ятами, – констатував Толкунов. – Той зчіплювач вагонів, якого проґавив молодший лейтенант Хлонь.
Бобрьонок сів на ліжко, акуратно заправлене товстою суконною ковдрою. Подумав: не минуло й доби, як на ньому вилежувався резидент. Он у шафі кітель з орденами – простягни руку, помацаєш, книжка на тумбочці й хромові чоботи попід ліжком. Нові, начищені. Відчував тут себе як удома – здається, ще пахне ним…
Бобрьонок і справді втягнув носом повітря, але почув тільки слабкий запах одеколону й лежалих речей, розкиданих на столі.
– Негарно… – зітхнув. – Зовсім негарно.
– Куди вже… – підтримав його Толкунов. – Вони й так були на стрьомі, а тепер і поготів.
Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.
– Сучий син! – вигукнув.
– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.
– Трохи.
– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…
– Давай діда, – погодився Бобрьонок.
Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:
– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.
– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?
– Погані справи.
– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?
Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:
– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.
– Якщо зможу, допоможу.
– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?
– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.
– Вони з'явилися самі чи хтось привів?
– Самі.
– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?
– А їм Грицько сказав.
– Який Грицько?
– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.
– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.
– Точно.
– Звідки знаєте?
– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?
– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?
– Вони й сказали.
– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.
– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.
– Так, війна, – погодився Бобрьонок, наче й для себе зробив це відкриття. – Казали, де працюють?
– Так військова ж таємниця!
– Але ж з розмов завжди можна щось зрозуміти. А ви людина тямуща!..
– Ні, – заперечив дід, – вони при мені про себе нічого не казали. Зовсім нічого.
Бобрьонок запитав:
– Коли востаннє бачили їх?
– Федора позавчора. А майор учора пішов.
– Коли?
– Сторожем я і добу чергую, – пояснив старий. – Учора повертаюсь з роботи під вечір, а майор назустріч ж з валізкою.
– Куди пішов?
– Куди ж іти, до трамвая. Бобрьонок замислився на мить і запитав:
– Коли йшли додому, нікого не зустріли? Ніхто не виходив з вашої садиби? Може, ще раніше зустріли когось незнайомого?