Повернувшись з Японії, Антон Міллер мав майже два тижні відпочинку; він провів їх у Швейцарії, де займався справами своєї фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Виплатив заборговану зарплату своїм працівникам, яких було зовсім небагато: бухгалтер, котрий виконував водночас обов'язки заступника директора, та друкарка, яка вела кореспонденцію. Заплатив податок й орендну плату за приміщення. Чекова книжка «Креді суїс» безперестанку була в русі, зате фінансовий стан фірми став такий, що її можна було ліквідувати в будь-яку хвилину…
Увесь час Міллер підтримував зв'язок зі Стамбулом. Він уже знав, що куплено корабель «Куретаке-Мару». Хоробрий капітан Боргуліс набрав команду. Кого тільки там не було! Екіпаж зійшов на корабель у Гамбурзі. Зараз суховантаж плив до Південної Америки, бо спритному ліванцеві Фредерікові Габону пощастило роздобути якийсь вантаж до Буенос-Айреса. Адже так плисти краще, аніж з баластом. З Аргентіни корабель візьме курс просто на гирло Амазонки, де Арнонд Фок уже займався здобуттям експортної ліцензії та організацією вивозу руди. Половину вантажу можна буде взяти з малого п^рту просто в гирлі, а решту — з барж, які стоятимуть на рейді у тому ж порту, застосувавши плавучий кран та вантажне обладнання самого корабля.
За всіма тими операціями здалеку стежив Ганс Ціммерман, який зі своєї вілли на Принцевих островах координував дії спільників.
Коли корабель «Куретаке-Мару», який зараз плив уже під ліберійським прапором, прибув у Макапу і його почали завантажувати, Ганс Ціммерман визнав за потрібне щоб Антон Міллер теж прибув туди. Фок і Габон були вже на місці. Отже, треба було слідкувати не так за вантажем, як за двома «шляхетними» спільниками і за капітаном Боргулісом.
Хоч-не-хоч, а довелося Міллєрові летіти в Бразілію. Після холодної дощової Японії та сніжної зими в Швейцарії вологий спекотний клімат мало не звалив його з ніг. Проте, на щастя, в каютах «Куретаке-Мару» були кондиціонери. Вони, щоправда, пронизливо завивали, аж довелось накрити кондиціонер подушкою, зате в каюті, де поселився Міллер, утримувалась більш-менш нормальна температура.
Капітан Боргуліс справив на швейцарця досить непогане враження. Екіпаж він тримав у кулаці. Капітан особисто слідкував за навантаженням і цілий день не сходив з палуби. Увечері він любив хильнути дві-три пляшки міцного грецького вина або пляшку чистісінького віскі, але то була його особиста справа.
Фок і Габон також не шкодували зусиль. Аби справа не стояла на місці, скрізь доводилося платити. Десь у сусідньому порту Габон знайшов ще один плавучий кран і пригнав його до «Куретаке-Мару». Кран, хоч й не дуже великий, давав можливість виграти кілька, а то й кільканадцять днів. Фок усе-таки підшукав людей, бо працювати в такій задушливій спеці було важко, і мало любителів було на подібну роботу.
Власники копальні також хотіли закінчити навантаження якнайшвидше. Баржі з рудою надходили без запізнень, отже, все йшло на диво гладко. Поблизу копальні — вище по Амазонці — американці мали гірничо-збагачувальний комбінат. Та вони або справді нічого не помічали, або, задобрені бразільцями, вдавали, що нічого не помічають.
Ліванець Фредерік Габон — о диво! — перестав скаржитись і нарікати, що мало заробить на цьому контракті. Він застрахував корабель і вантаж у компанії «Ллойдс оф Лондон». Термін страхування корабля на суму сімнадцять мільйонів був продовжений, а сам вантаж, згідно з контрактом фірми «Фоссілз трейдінг», був оцінений на п'ятдесят один мільйон доларів. Разом виходила досить пристойна сума: шістдесят вісім мільйонів. Страхову суму спільники поділили між собою. Ніхто не протестував і не пробував применшити свою частку.
Капітан Боргуліс — битий жак. Він знав, який вантаж перевозить, і розумів, що це може перешкоджати комусь. На кораблі цілий день вешталася маса робітників, які раз по раз мінялися, бо більшість, заробивши за кілька днів певну суму грошей, котрих вистачало на якийсь час на життя в малому містечку або на багато місяців у джунглях, кидали роботу, і треба було шукати знову робочі руки. За роботу їм належало платити добре, бо інакше ніхто не хотів працювати.
Частину екіпажу капітан озброїв і поставив на варті у житловій частині корабля, в машинному відділенні й узагалі скрізь, де присутність чужих людей була небажаною. Антон Міллер, який, по суті, не мав що робити, добровільно взяв на себе керівництво над охороною. Дуже стали йому в пригоді роки, проведені на війні серед найманців. Досі вартові стояли так, що кмітлива людина могла проминути їх. А він навів порядок — вартових не видно, а кожен, хто спробував би потрапити в заборонене місце, одразу натрапляв на озброєну людину з «Куретаке-Мару». Щоденно затримували кількох осіб і приводили їх до Міллера, який обшукував затриманих і допитував.
Однак не було нічого серйозного. Найчастіше якийсь робітник потрапляв в іншу частину корабля, аби роздобути щось поїсти чи випити. А може, хотів просто роздивитися. І з містечка часто приходили на корабель усілякі роззяви, бо такого велетня, як «Куретаке-Мару», тут ще не бачили.
Міллер, уникаючи інцидентів, ставився до затриманих поблажливо. Їх відводили назад до робочих місць і попереджали, що наступна спроба вештатись по кораблі закінчиться набагато гірше. Врешті-решт, не треба було дивуватися тим людям, переважна більшість яких жила в навколишніх селах, коли вони хотіли побачити щось незнане або ж намагалися забрати якусь дрібничку, котра сподобалася їм.
Так бувало з вантажниками — докерами їх не назвеш, бо на корабель наймалися звичайні некваліфіковані робітники, — зате до роззяв Міллер ставився набагато суворіше. Страхав їх місцевою поліцією, яка завдяки старанням Фока й дирекції копальні прихильно ставилась до іноземців і готова була виконати їхні прохання. Арешт, річ ясна, викликав цілком зрозумілий страх.
Ця погроза здебільшого діяла на затриманих. Арешт-бо замінювався одноденною працею при навантаженні. Якщо винуватець чинив опір, Міллер, не вагаючись, застосовував кулак, долоню чи навіть ногу. Впертого порушника викидали з корабля, а вартові на березі додавали стусанів ще від себе.
Проте одного разу цей удаваний спокій і порядок раптом порушився. Вартові привели до Міллера молодика, спійманого біля запасів пального. Вдягнений він був як інші: ношені штани, такі самі черевики з гумовими підборами і геть брудна сорочка. Він не мав при собі ніякого документа, але тут це було цілком нормальною річчю. Хто це носить у такому містечку при собі посвідчення? Індіанці з навколишніх сіл узагалі не знали, що це таке. Затриманий був білим і не вмів або вдавав, що не вміє розмовляти по-англійському. Та й, на диво, португальську знав також погано.
Коли вартові затримали молодого чоловіка і вели його до каюти Міллера, то він, намагаючись утекти, викинув у коридорі якийсь пакунок. Це помітили й виявили в пакунку два бруски динаміту й досить примітивний годинниковий механізм.
То була вже поважна справа, і Міллер, аби не вирішувати її самому, викликав до себе капітана Боргуліса та чоловіка, який наймав людей для роботи на кораблі. Ані капітан, ані бразілець не знали цього молодого чоловіка, а той затято мовчав.
— Де ви спіймали його? — запитав Боргуліс вартових.
— Біля резервуара з пальним, — відповів один. — Я добре бачив, як він тримав пакунок, а потім, утікаючи, викинув його.
— Якби та іграшка вибухнула біля резервуара з нафтою, то на кораблі спалахнула б пожежа, — пояснив капітан. — І було б нелегко погасити її. Вибухнули б, звичайно, не всі резервуари, бо вони ізольовані один від одного, але пожежа навіть на одному з них вивела б корабель з ладу принаймні на два тижні. Хоча вантаж наш не боїться вогню, зате на кораблі достатньо інших горючих матеріалів.
Затриманий і далі мовчав, тоді Антон Міллер наказав зв'язати його й замкнути в каюті із заґратованим ілюмінатором. Про всяк випадок біля дверей тимчасової в'язниці Міллер поставив двох вартових.
У каюті Міллера сиділи Фок і Габон.
— Що робитимемо з тим пролазою? — запитав швейцарець.
— Гадаю, на кораблі знайдеться дріт і шмат важкого заліза, — обізвався ліванець. — Прив'яжемо тягар до шиї й кинемо його у воду.
— Тоді ввесь екіпаж знатиме про це, — заперечив Міллер. — Кожен зможе потім шантажувати нас за вбивство. Ні, такий спосіб не годиться. Боргуліс, мабуть, теж не погодиться на це. А його слово на кораблі вирішальне. Зрештою, чи можете ви сказати напевно, що саме Боргуліс не скористається нагодою, аби витягнути з нас іще певну суму.
— Ви маєте рацію, — визнав Габон. — Хочете віддати негідника в руки місцевої поліції?
— Ті, хто заплатив йому, викуплять його в коменданта за кілька десятків доларів. Тут я не маю сумніву. Ми мусимо владнати цю справу так, щоб уникнути її розголосу і водночас лишитися в тіні. Втім, треба зробити так, щоб іншим відбило охоту до легкого заробітку.
— Я б порозумівся з представником копальні, — запропонував Фок. — Замах на корабель — це передовсім замах на їхню руду та їхні гроші. Якщо ми не завантажимо руду, корабель не зможе виплисти, а ми не заплатимо за товар. Вони втрачають найбільше, тож нехай вони й вирішують.
— Я не заперечую, проте палія спіймано на кораблі, — мовив Міллер. — Нехай і капітан Боргуліс скаже свою думку.
Боргуліс довго не роздумував:
— Головне для мене — спокій і порядок на кораблі. Мені байдуже, що ви зробите з тим негідником. Аби лиш його не було на «Куретаке-Мару».
Викликаний на корабель представник адміністрації копальні перелякався і аж сичав од люті. Він підозрював, що палія підіслали власники сусідньої копальні, які позаздрили, що така вигідна справа вислизнула з їхніх рук. Пішов навіть у каюту, де сидів спійманий, і спробував щось випитати в нього. Проте молодий чоловік і далі лише зухвало посміхався.
— Я б його так припік гарячим залізом, що одразу б заговорив, — обізвався китаєць з Гонконга. — І по-португальському, і по-англійському.
— Чому він мовчить? — дивувався Габон.
— Мабуть, покровителі обіцяли йому безкарність, якщо він не пустить пари з вуст.
— Панове, — звернувся Міллер до бразільців, — це ваша справа. Спроба злочину трапилась на території Бразілії. Перш за все він хотів затримати відплиття корабля. Заберіть цього чоловіка звідси. Можете передати його у відповідні органи — ми не заперечуємо.
— Звичайно, — посміхнувся бразілець, — ми віддамо його куди слід. Зараз я викличу людей, які заберуть його.
Через півгодини в'язня вивели з каюти і по трапу повели вниз, де чекав джип з чотирма бразільцями. Вони посадили молодого чоловіка поміж себе й одразу рушили в напрямку джунглів. Капітан Боргуліс особисто подбав, аби ввесь екіпаж знав: палій зійшов з корабля живий і здоровий. Він-бо знав своїх людей найкраще.
Тим, хто затримав палія, Міллер заплатив по сто доларів, а капітан заплющив очі на велику пиятику, влаштовану з цієї нагоди. Зате протягом наступних днів вартові аж зі шкіри пнулися, щоб заробити подібну премію. Подальше навантаження «Куретаке-Мару» відбувалося чітко і без пригод.
Десь через годину після того, як бразільці забрали палія, до корабля під'їхав старенький автомобіль-всюдихід місцевої поліції. В ньому сидів комендант з двома поліцейськими.
— Я чув, ніби ви спіймали на кораблі небезпечного злочинця, — сказав начальник поліції. — Ми приїхали забрати його.
— Злочинця? — здивувався капітан.
— Так нам повідомили.
— Це якісь плітки. Хто вам таке сказав?
— Один робітник, який працює у вас.
— Певно, йдеться про того волоцюгу, що пробував украсти в боцмана пляшку горілки, — наче здогадався Антон Міллер. — Його спіймали на гарячому. Боцман мало не луснув зі злості, бо то була пляшка натурального віскі «Блек енд уайт».
— Де той чоловік?
— Я наказав своїм людям викинути його з корабля, бо не маю часу займатися кожним злодієм, — констатував капітан.
— Його справді вже тут немає?
— Всі члени екіпажу і навіть робітники бачили, як його зводили з корабля. Можете запитати в них.
— Якщо я знайду цього чоловіка на кораблі, ви матимете великі неприємності, — попередив комендант. — Краще видайте його добровільно.
— Пане комендант, — засміявся Боргуліс, — поліція завжди бажаний гість на нашому кораблі. І пляшечка віскі в мене завжди знайдеться.
— Зробимо обшук, — не поступався начальник поліції.
— Прошу, панове. Ввесь корабель у вашому розпорядженні.
Один з поліцейських, який досі розмовляв з робітниками, підійшов до свого начальника і щось тихо сказав йому на вухо по-португальському. Так швидко, що Міллер, який добре знав португальську мову, нічого не зрозумів. Після розмови з підлеглим начальник поліції відмовився від обшуку корабля, зате не відмовився від почастунку в капітанській каюті.
Запаси віскі Боргуліса були, мабуть, досить значні, бо представники влади пробули в нього кілька годин і потім не без труднощів зійшли по трапу на землю.
На додачу кілька зелених папірців знову перейшли з рук у руки, і на цьому інцидент був вичерпаний.
Радів тільки Фок. Він пояснював спільникам, що коли б не його задум видати палія власникові копальні, вони б мали великі неприємності. А головне — поліція тихенько випустила б його на волю.
— Наш пташок дуже розчарувався, коли ми випроваджували його з корабля. Він сподівався вийти звідси разом із комендантом поліції, який наперед узяв за це кругленьку суму.
— Можу побитися об заклад, — засміявся капітан, — що він так і не повернув її.
— Один він виграв, бо й від нас отримав дещо.
— А на додачу — моє віскі. Пили його, мов воду. Я навіть боюся, чи мені самому вистачить до кінця подорожі.
Проте віскі та інших трунків було на кораблі достатньо, і, закінчивши вантажити руду, капітан організував прощальну вечерю. Окрім трьох спільників, на ній були присутні також власники копальні. Всі були в чудовому гуморі, бо зиску — і то великого! — залишилось чекати зовсім недовго.
— Що сталося з отим палієм? — запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.
— Я не цікавився.
— Його забрали ваші люди.
— Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.
— Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, — засміявся один бразілець. — Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!