Коли літак з Рима приземлився, Ганс Ціммерман уже чекав на свого товариша.
— Маєш новий костюм і нове обличчя, — сміявся Ціммерман, стискаючи долоню Міллера. — Звідки цей новий рубець?
— То фарба, — пояснив швейцарець.
— Навіщо це тобі?
— Кожен бачить рубець і вже не звертає уваги на все обличчя, на такі деталі, як форму вилиць, чоло, величину й лінію носа і вуст чи колір очей. Цього не може приховати навіть грим. Чудовий рубець! Вода й мило не змивають його — можна навіть голитися. Дівчина, з якою я спав протягом тижня, цілувала той рубець, навіть не здогадуючись, що досить кількох краплин спеціального розчину — і рубця не буде. Вже два роки я маю цю прикрасу і звик до неї, але прийде пора, і вона зникне.
— Я завжди захоплювався твоїми можливостями.
— Вони не раз зберігали мені волю, а то й життя.
— Поїдемо просто на Принцеві острови, в мій дім. Там відпочинеш трохи після подорожі й у домашньому затишку порадимось, як найкраще здійснити твою справу. Біля мого дому поселилося двоє чоловіків. Один — то ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон; власник, між іншим, зареєстрованої в Ліберії Ліверпульської суднової компанії. Другий — голландець із Роттердама, Арнонд Фок. Його компанія «Фоссілз трейдінг» торгує з Бразілією, зокрема коштовним і напівкоштовним камінням. Крім того, вона виступає посередником при закупці бразільської залізної руди з деякими країнами Східного блоку. Правду кажучи, справи обох бізнесменів ідуть не дуже добре. Зрештою, це вина застою, який панує на світовому ринку. У всякому разі, вони серйозні й чесні бізнесмени, завжди дотримують слова, хоча, можливо, поліція деяких країн має іншу думку. Після твоєї телеграми з Кейптауна я запросив їх на острів. Фок уже повинен мати конкретні пропозиції, як можна роздобути певну кількість вольфраму.
— Але то має бути велика кількість, — попередив Міллер, коли друзі їхали до порту, звідки пороми відпливають на острів. — Вольфрам потрібен їм зовсім не для виробництва електричних лампочок.
— Ясна річ, що потрібно багато вольфраму, бо чим більше вольфраму, тим більший заробіток.
— Для чого ти запросив сюди ліванця?
— А де ти візьмеш корабель?
— Він має корабель?
— Не має, мабуть, жодного, але його фірма існує за тим самим принципом, що й твоя «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Втім, якщо виникне потреба, можна буде купити відповідний вид транспорту. Він дуже добре знає ринок.
Як завжди о тій порі року, погода на Мармуровому морі була вітряна й дощова. Сидячи на віллі Ціммермана біля накритого слугами стола, Міллер зауважив:
— Не розумію, як ти можеш увесь час жити в Стамбулі або на цьому невеличкому острові? Я ніколи не любив цього міста з його мечетями, храмом Софії й чи то палацом, чи будинком розпусти, де колись жив султан. Навіть скарби султанові справляють неприємне враження, коли бачиш, скільки золота змарнували на ці зроблені без жодного смаку дорогі речі.
— Людей Сходу вони вражали, мабуть, не красою, а своєю вартістю. Що ж до Стамбула, то це виняткове місто. Подібного немає в світі. Ворота між Європою і Азією, між Сходом і Заходом, вільним світом і комуністичним блоком. Впродовж віків тут аж кишіли агенти великих держав, які мали що сказати у справах війни та миру. Під час другої світової війни в Стамбулі працювали розвідки всіх воюючих країн. Тут пролягали кур'єрські шляхи до окупованої Європи, і тут же гітлерівська розвідка намагалася розвідати плани ворогів. Війна закінчилась, гармати змовкли, проте агенти лишилися. Змінилися лишень фірми. Більшість із них працюють зараз не на державні розвідки, а на великі промислові концерни. Тут можна продати й купити що завгодно. Будь-який винахід, будь-який заборонений товар. Сидячи за столиком у кав'ярні або в ресторані, тут за кілька хвилин часом можна заробити більше, аніж у Європі за кілька років. Я вже довго сиджу тут, знаю більшість людей і фірм, як турецьких, так і іноземних. Часто моя роль полягає в тому, аби звести їх докупи. Всі вони нагадують людей, що котять під гору величезну діжку зі смолою. Коли хтось торкнеться рукою діжки, трохи смоли лишиться на долоні. Я ж намагаюся прикласти руку до кожної діжки і, скажу відверто, непогано заробив за останні роки. Можу навіть дозволити собі вже відмовлятися від участі в махінаціях, від яких тхне карним кодексом. Та й життя на Принцевих островах приємне — не гірше, аніж на французькій Рів'єрі чи в Сан-Себастьяні. А ти чого доробився?
— Правду кажучи, нічого.
— Бо ти був дурний. Завжди любив пригоди. Епоха конкістадорів, які вогнем і мечем здобували майно і навіть корони, безповоротно минула, тільки ти не хотів повірити в це. А я це зрозумів після В'єтнаму й Алжіру. Тоді я пропонував тобі спільну справу, але тебе потягнуло в Конго. Дуже вже тобі імпонувало стати головним помічником якогось місцевого вождя. Не пригадую, як він називався.
— Касавубу.
— І що тобі з того? Маєш дві дірки в тілі. А я мав по тисячі доларів за кожного дурня, який, подібно до тебе, рвався в Конго. Я застерігав тебе від авантюри в Республіці Біафра. Але переконувати тебе — марна справа.
— Коли б відокремлення вдалося, я став би мільйонером. Мені обіцяли багаті родовища нафти.
— То була шкура з невбитого ведмедя. Адже наперед було відомо, що нафтові концерни, які підтримували генерала Тонована й законний уряд Нігерії, сильніші від тих, що планували створити окрему республіку. Врешті-решт ти опинився в Сенегалі — в подертих штанях і брудній сорочці. А я мусив викупити тебе і дати гроші на квиток до Європи.
— Не пощастило мені тоді.
— І не могло пощастити. В будь-якій війні завжди перемагають гроші. Цю правду знав уже Наполеон, тому й програв англійцям. А хіба я не застерігав тебе від торгівлі опіумом?
— Застерігав, але я мусив ризикнути, бо не мав з чого жити. Не буду ж я торгувати поштовими марками біля віконця.
— Я казав тобі не пхатися в подібний бізнес. Великі гангстерські синдикати, які займаються транспортуванням опіуму із «золотого трикутника» або з азіатської частини Туреччини, не потерплять конкуренції. Маєш щастя, що вони забрали тільки товар, а не порішили тебе на місці.
— Я дещо знав про них і убезпечив себе.
— А твій напад на марсельський банк — то взагалі пік ідіотизму. Як це тобі спало на думку зв'язатися зі звичайними портовими бандитами? Щоправда, тобі завжди щастило. Інший на твоєму місці вже б давно гнив у землі. Як мені відомо, в Кейптауні теж не обійшлося без скандалу?
— Пусте, — Міллер махнув рукою. — Невеличка розминка, щоб не втратити форму.
— Зараз у твоїх руках дуже солідна справа. Якщо все буде гаразд, ти заробиш багато грошей, яких тобі вистачить аж до смерті. Але ти, мабуть, знову потрапиш у якусь пригоду і знову все втратиш.
— Зате я мав цікаве життя.
— Особливо, — засміявся Ціммерман, — коли тебе шукала французька поліція, аби показати тобі, як діє гільйотина.
— Не забувай, — боронився швейцарець, — що саме завдяки моїй, як ти кажеш, схильності до пригод мені вдалося запопасти цей вольфрамовий бізнес.
— Без мене ти б однаково нічого не вдіяв.
— Але б і до тебе, в Стамбул, з пропозицією не приїхали.
Фок і Габон прибули з невеликим запізненням. Низенький на зріст ліванець з темним кучерявим волоссям і випнутими губами мав на собі стільки золотих прикрас, що нагадував новорічну ялинку: на пальцях — персні, масивний кований браслет на правій руці, а на лівій — також масивний годинник у золотому корпусі. Голландець був худорлявим, трохи сутулуватим чоловіком з риб'ячими світло-голубими очима та вузькими міцно стуленими губами. Вони обидва знали господаря, котрий відрекомендував їм четвертого партнера. Коли слуга подав каву, лікери й коньяки, Ціммерман сказав:
— Всі знають, чого ми тут зібралися, тому не зволікаючи поговоримо про те, як найкраще і найшвидше владнати цю справу.
— І як заробити на цьому, — докинув голландець.
— А також визначити, — вів далі господар, — скільки грошей може викласти кожен. Адже потрібні будуть кошти.
— Поки що мої фінанси в обороті, — пояснив Арнонд Фок. — На мене прошу не розраховувати.
— На мене теж, — додав Міллер. — Я пропоную вам справу, на яку вже й так витратився достатньо.
— Всі видатки повинен покрити замовник, — мовив ліванець.
— Виходить, ви хочете заробити мільйони, але не маєте грошей, — зробив висновок Ціммерман.
— А ви хіба ні?
— Я тут для того, щоб познайомити вас і по можливості допомогти своєю порадою і знайомствами. Мені досить два проценти від усієї суми. Я одразу називаю цифру, щоб потім не було непорозумінь.
— Два проценти! — Габон схопився за голову. — Ви хочете заробити біля ста п'ятдесяти тисяч доларів, не виходячи навіть із-за стола.
— Може, й більше, — сухо відповів Ціммерман, — але без мене ви б не сиділи тут разом і без моєї допомоги не залагодите цієї справи. Гадаю, це цілком зрозуміло.
— Я згоден на два проценти, — мовив Міллер.
— Я також, — додав Фок.
— То грабунок, — не здавався ліванець. — Проте більшість «за», і я мушу погодитись. Один проти трьох нічого не зробить.
— Оскільки це вже ми вирішили, — знову забрав слово Ціммерман, — то я пропоную такий розподіл обов'язків. Пан Фок візьметься за купівлю товару. Якщо виникне потреба, кожен з нас допоможе йому. Пан Габон організує транспорт, а пан Міллер продасть вольфрам і дістане фінанси для купівлі транспорту. Я ж буду координувати вашу діяльність і втручатимусь у разі потреби.
— А заробіток?
— Кожен заробить гроші на своїй ділянці і кожен заплатить мені також свої два проценти. І то відразу під час інкасування.
— Це несправедливо, — протестував далі ліванець, — бо заробіток буде різний.
— Але пропорційний до докладених зусиль. Дайте спочатку по двадцять мільйонів доларів на основний капітал — тоді будемо домовлятися про рівний заробіток.
— Найбільше заробить пан Міллер, — ніяк не міг заспокоїтись ліванець.
— Заробить стільки, скільки зможе витягнути з африканців. Пан Фок заінкасує те, що зуміє вирвати в продавців вольфраму. А пан Габон добре заробить на вигідному фрахті, і то не виклавши ані цента з власної кишені.
— Це несправедливо. Повторюю ще раз: моя доля буде найменшою.
— Або найбільшою. Залежно від того, як ви все залагодите, — не поступався Ціммерман. — Хочу ще додати: на якорі стоїть зараз багато кораблів. Якщо ви, пане Габон, не бачите тут власної вигоди, ми не наполягатимемо на використанні Ліверпульської суднової компанії.
— Досить сваритися, давайте говорити про діло, — заспокоював присутніх Міллер. — Бо інакше ми ніколи не зрушимо з місця.
Ліванець знову хотів заперечити, але, побачивши, що проти нього троє і що погроза Ціммермана відмовитись від його послуг не є порожніми словами, замовк і простяг руку до пляшки з лікером, аби ковтком міцного солодкого трунку заспокоїти нерви.
— А зараз нехай пан Фок поінформує нас, які є можливості щодо купівлі вольфраму, — знову забрав слово Ціммерман.
— Майже ніяких.
— Що це значить?
— Незначну кількість вольфраму, який використовується в електротехнічній промисловості та в чорній металургії, продають головним чином американські концерни. На ринок потрапляє ще трохи радянського вольфраму, але ці поставки йдуть, власне, до соціалістичних країн і так званого «третього світу». Розміри поставок чітко обумовлені державними угодами або контрактами між великими концернами. Відверто кажучи, США слідкують за тим, аби вольфраму вироблялося рівно стільки, скільки потрібно для оборонної промисловості країн НАТО, для виробництва електричних лампочок і тому подібне. Про Японію, яка також має трохи вольфраму, не може бути мови. Увесь вольфрам вона використовує в себе, ще й трохи імпортує, бо їхні копальні майже вичерпані.
— І що ж ви пропонуєте?
— Є одна-однісінька можливість. Я вжив заходів і вже отримав відповідь з Бразілії, що справу можна владнати.
— Кажіть зрозуміліше! — захвилювався ліванець.
— Вольфраму купити не можна, зате можна купити трохи вольфрамової руди.
— Руди? Про це у Кейптауні мови не було.
— То буде. Південно-Африканська Республіка має руди титану та інших рідкісних металів. Їхнє виробництво майже не відрізняється від виробництва вольфраму, тож вони не матимуть особливого клопоту з вольфрамовою рудою.
— З Бразілії?
— Так. У Бразілії є кілька копалень, де видобувають не вольфрамову, а скоріше залізну руду, яка містить вольфраміт: хімічну сполуку, з якої потім отримують чистий вольфрам. Ці копальні в руках місцевого капіталу, зате гірничо-збагачувальний комбінат, де відокремлюють вольфраміт од піску й заліза, в руках американських концернів. Вони диктують ціни, які, звичайно, не набагато більші від собівартості видобутку. Американці вміють рахувати гроші й без потреби не переплачують. Збагачену руду вивозять потім у США й лише там використовують на промислові потреби.
— І що далі?
— Я знайшов копальню, що міститься біля однієї з приток Амазонки. Звідти на баржах руду перевозять на гірничо-збагачувальний комбінат. Амазонка має дуже багато каналів і русел. Можна, проминувши комбінат, перевантажити руду на корабель, який стоятиме в гирлі річки. Власники копальні, якщо заплатити їм більше, аніж платить концерн, підуть на таке. Звісно, це одноразовий фокус. Удруге подібний номер не пройде.
— Яку кількість руди можна брати до уваги?
— Стільки, скільки візьме суховантаж за один раз.
— Від шістдесяти до сімдесяти тисяч тонн, — уточнив Габон. — Таких кораблів на ринку найбільше і їх найлегше купити.
— Воно й так багато, — вів далі Фок. — Не забувайте, що по Амазонці можуть плавати баржі вантажопідйомністю п'ять тисяч тонн. Треба буде зібрати принаймні десять таких барж, а потім розвантажити їх у якомусь малому порту. І то чимскоріше.
— Корабель повинен мати додаткову вантажопідйомну техніку, але це можна зробити.
— Я не знаю, чи мої замовники підуть на таке, — завагався Міллер.
— Тоді взагалі не матимуть вольфраму, — відповів голландець.
— А дозвіл на вивіз? — занепокоївся ліванець. — Я ж не зможу вивезти з порту шістдесят тисяч тонн руди так, щоб ніхто цього не помітив.
— Це можна владнати Відносини Бразілії зі Сполученими Штатами Америки не настільки добрі, щоб бразільці не скористалися нагодою втерти носа своєму «старшому братові». На продажі руди вони ще й виграють, бо копальні, шантажуючи концерни, зможуть підняти ціни. Ясна річ, ми не дістанемо дозволу на вивіз руди до Південно-Африканської Республіки. Треба буде знайти іншого солідного покупця.
— Але як йому потім пояснити, чому він не отримав товару? — Антон Міллер не дуже орієнтувався у великій грі, у яку встряв.
— Нещасні випадки трапляються не лише з людьми, але й з кораблями, — спокійно зауважив Ціммерман.
— Тільки як нам знайти потрібного покупця? — запитав Габон.
— Я це владнаю, — заспокоїв його Ціммерман.
— Іспанія? — ліванець не приховував зацікавлення. — Соціалістичні країни, можливо, хотіли б купити, але Бразілія не дасть їм дозволу на вивіз.
— Ані Іспанія, ані Спільний ринок, ані РЕВ. Ви матимете на руках таке замовлення, що бразільці й бровою не поведуть. До цього замовлення треба буде додати, звичайно, ще дещо, аби отримати дозвіл на вивіз. Але то цілком нормальна справа, особливо в Латинській Америці.
— Який процентний вміст вольфраму в руді?
— Скоріше невеликий: від чотирьох до семи промілів[3]. Адже вольфрам належить до рідкісних металів. Решта — то залізна руда.
— І стільки піску треба марно перевозити! — розпачливо мовив ліванець.
— Заплатять і за це, — зауважив Ціммерман, — інакшим способом вольфраму не дістануть.
— Потрібні будуть проби, бо вони дуже обережні, — застеріг Міллер.
— Нічого дивного в цьому немає, — мовив Фок. — Адже вони викладають гроші, а кота в мішку ніхто не купує. Проби вони дістануть. Тут усе мусить бути гаразд. Зможуть узяти навіть контрольні проби з барж або із завантаженого корабля.
— Скільки коштує тонна руди?
— Десь біля тисячі доларів.
— Це вже разом із вашим заробітком? — запитав Ціммерман.
— Із вашими комісійними.
— Дуже дорого, — скривився Міллер.
— Після переробки руди вольфрам однаково буде значно дешевший, аніж куплений у США. З цієї руди вийде понад триста п'ятдесят тонн чистого металу. Цього їм повинно вистачити принаймні на десять років: як для воєнної промисловості, так і для атомної. До однієї тонни сталі додається всього-на-всього кілька грамів вольфраму. Титан, ванадій і марганець вони мають у себе.
— Покупець вимагає, аби всі документи були оформлені лише на фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» і на прізвище Антона Міллера, тобто угода і сам контракт на продаж, а також фрахт.
— Це можна буде владнати, — погодився ліванець. — Просто Ліверпульська суднова компанія за певну платню дасть корабель панові Міллеру в оренду. Такі контракти підписуються нині досить часто, мова йде про вантаж, коли судновласникові краще не знати, який товар везе його корабель.
— Це трохи ускладнює справу, — мовив Арнонд Фок, — бо бразільці добре знають мене і довіряють мені. Пан Міллер для них — чужа людина, тож вони можуть мати застереження.
— Поїдете в Боазілію разом, — вирішив проблему Ціммерман, — і пан Міллер перестане бути для них чужим. Я потурбуюся про такі рекомендації, після яких усі двері в Ріо-де-Жанейро будуть відчинені для нього. Я маю зв'язки й по той бік океану. Дарма комісійних не беру.
— А як наші справи з фінансами? — запитав ліванець. — Бо ніхто не продасть мені корабель за обіцянку.
— Якщо буде угода, — пояснив Міллер, — і покупець прийме мою пропозицію, то нам відкриють кредит, за який ми купимо і руду, і корабель. Коли вантаж прибуде в Кейптаун, кредит буде покритий готівкою.
— Але ж документи на кредит будуть не в наших руках, — стояв на своєму ліванець. — Де ж тоді мій заробіток?
— У вас залишиться корабель.
— Не залишиться. Коли ми розвантажимо руду в Південній Африці, то іншому покупцеві нічого буде везти.
— Пан Габон має рацію, — визнав Ціммерман. — На кораблі він не заробить нічого, але може віддати його в оренду панові Міллеру.
— Однаково я нічого не зароблю на тому, — наполягав ліванець. — Мені доведеться витратити немало грошей, поки знайдеться відповідний покупець.
— Тобто ви хочете сказати, — уточнив Ціммерман, — що «небагато заробиш комісійних на старому кориті, яке стоїть на якорі»? Зрештою, наполегливий знайде покупця навіть у Стамбулі! Орендна плата за два місяці лише заокруглить ваш заробіток. Два місяці по двісті п'ятдесят тисяч доларів — це півмільйона, покладені задарма до кишені.
— Два місяці — то замало. Двісті п'ятдесят тисяч — також замало. На світовому ринку ціни значно більші. Я ще муситиму заплатити за реєстрацію і податок.
— Кому ви це кажете, пане Габон? — розсміявся Ціммерман. — Не майте мене за малу дитину.
— А я прошу не рахувати мого заробітку. За ці гроші я добре напрацююся й увесь ризик беру на себе. А ви, сидячи за столом, без жодного зусилля заробите десятки тисяч доларів.
— Панове, досить сперечатися, — різко втрутився Фок.
— Ми не сперечаємось, — захищався ліванець. — У такій серйозній справі все треба з'ясувати заздалегідь, аби потім не було непорозумінь. Все мусить працювати як годинник.
— Міллер заплатить за оренду, починаючи з дня, коли екіпаж зійде на корабель, і по той день, коли залишить його. Гаразд?
— Гаразд. Але не по двісті п'ятдесят тисяч. Принаймні на сто тисяч більше.
— Пане Габон, не слід надто натягувати струни.
— То скільки ви даєте?
— Максимум — двісті сімдесят.
— Триста.
— Різницю розділіть наполовину, — запропонував Фок.
— Нехай уже буде. Знову я втрачаю.
— Але ж ви не витрачаєте ані цента.
— Зате може бути скомпрометована моя фірма.
— Ваша фірма не має жодного корабля, і купили ви її за кілька десятків тисяч доларів, — знову засміявся Ціммерман. — Кому ви очі замилюєте?
— Проте в цілому вона коштуватиме близько трьохсот тисяч. Я дав лише завдаток.
— Коли ви доплатите решту, колишній власник передасть вам два кораблі, які плавають під прапором компанії. Перше ніж зв'язатися з вами, я добре вивчив стан справ Ліверпульської суднової компанії.
— Ці два старі невеличкі корита розлетяться в морі на друзки.
— На цьому також можна заробити, — буркнув Фок.
— А екіпаж для суховантажу? — поцікавився Міллер. — То мусять бути надійні люди.
— Я знаю одного чоловіка в Піреї, — відповів Ціммерман. — Такий собі Літакіс. Він дооре знається на подібних справах. Літакіс підшукає нам капітана й підбере надійний екіпаж. Це річ проста. Головне — пропхати нашу справу в Кейптауні й уладнати все в Бразілії. Коли ви зможете вилетіти туди?
— Навіть завтра.
— Я повернуся на три дні в Роттердам, а на четвертий буду в Ріо.
— Гаразд. Отже, через чотири дні ви зустрічаєтесь у Ріо-де-Жанейро в готелі «Шератон».
— Якщо це потрібно.
— Така умова покупця, — Ганс Ціммерман підвівся, даючи зрозуміти, що нарада скінчилася. — Аби остаточно все конкретизувати, вдруге зберемося після того, як пан Міллер матиме контракт з африканцями. До того часу пан Габон підшукає відповідний корабель, щоб потім швидко купити його.
Коли двоє бізнесменів вийшли, Ціммерман, сміючись, мовив до товариша:
— Бачиш, з якими злодіями доводиться мати справу? Кожен з них намагається обдурити іншого. Тому я одразу визначив кожному його роль і межу заробітку.
— Вони й так зароблять багато, не маючи ані цента. Злодійство, та й годі!
— Ти також нічого не маєш, а заробиш, мабуть, найбільше. Серед вас я найбагатший, а мені перепаде найменший шмат із цього пирога. Хоч моя роль не така вже й мала. Я мушу диригувати вами, слідкуючи, аби не пересварилися завчасу.
— І ти не видаєш ані цента, хіба що на коньяк та лікери, які ми випили. І зовсім не ризикуватимеш.
— Який там ризик! Якщо ви матимете гроші, то можна знайти тисячу способів, аби цього ризику уникнути.
— Де нам знайти покупця, котрому ми офіційно продамо вольфрам?
— Я вже думав над цим. Гадаю, можна буде намовити японців. Зараз це високорозвинена країна, з якою навіть американці мусять рахуватися. Японці мають тісні економічні зв'язки з Бразілією, тому офіційні власті дадуть дозвіл на вивезення руди в Японію швидше, аніж будь-куди. Окрім того, шлях від гирла Амазонки до Японії пролягає біля Південної Африки. Це дуже полегшує справу.
— Маєш рацію.
— Коли ти повернешся з Бразілії і матимеш у кишені попередній контракт з африканцями, то відразу полетиш у Токіо.
Проміль — тисячна частка чого-небудь.