В аеропорт їхало четверо чоловіків: Ганс Ціммерман, Антон Міллер, водій та особистий секретар Ціммермана — невідомо якої національності молодик атлетичної статури. Бізнесмени сиділи позаду, а секретар біля водія.
— Ти купив цей «мерседес» в Англії, бо, бачу, кермо з правого боку?
— Так зручніше.
Проминувши вузенькі покручені вулиці Стамбула, вони виїхали на автостраду, що вела прямо в аеропорт.
— Від самого порому за нами їде якийсь сірий автомобіль БМВ. Я вже давно слідкую за ним. У ньому сидить двоє чоловіків: в темних окулярах і насунутих на чоло кашкетах.
— Можливо, вони також їдуть в аеропорт або в Адріанополь, — Ціммермана зовсім не схвилювали слова водія.
— Їдуть слідом. Я навмисно вибрав у місті не найкоротший шлях і намагався відірватися. Та вони увесь час тримаються за нашим авто.
— Про всяк випадок приготуйтеся, хлопці. А може, спробуємо все-таки утекти від них?
— Нічого не вийде, У них автомобіль, мабуть, потужніший.
— Сядь нижче, поглянь на мене, — порадив Ціммерман товаришеві, натягуючи на задню й бічні шибки жалюзі, зроблені з тонкої сталі.
— Автомобіль броньований, — додав секретар. — Хіба що протитанкові гранати могли б пробити його, але вони, мабуть, не скористаються ними.
— Зараз побачимо, — водій спокійно їхав далі, лише трохи зменшив швидкість.
Сіре авто наздогнало «мерседес» і почало обганяти. Автострада перед ними саме була вільна.
Молодий чоловік, що сидів біля водія БМВ, раптом відчинив шибку й посипалися постріли з автомата. Кулі, мов горох, відбивалися від дверцят «мерседеса» та від його шибок.
Зненацька водій «мерседеса» загальмував так, що сіре авто опинилося на кілька метрів попереду. Тоді секретар Ціммермана виставив крізь вентиляційну шибку пістолет з великим, як у ракетниці, дулом і два рази вистрелив. Сірий автомобіль одразу спалахнув. «Мерседес» проминув його і рвонув уперед.
— От і все, — спокійно мовив Ціммерман.
— Ми не зупиняємось?
— А навіщо?
— Щоб пристрелити їх або спіймати і порозмовляти.
— Не думаю, щоб вони вибралися з охопленого вогнем автомобіля. Подивися, — Ціммерман відслонив задню шибку. Біля БМВ, яке горіло на узбіччі, зупинялися інші автомобілі.
— Це мій скромний винахід, — пояснив Ціммерман. — Спеціальний пістолет великого калібру з хімічними кулями. Пробивши метал, вони вибухають, і фосфор палить усе всередині. Ця іграшка коштувала чимало грошей, зате, як бачиш, вона виправдала себе.
— Чому тебе хотіли усунути з дороги? — дивувався Міллер. — Адже ти сам казав, що вже не займаєшся бізнесом.
— У Туреччині, й передовсім у Стамбулі, є люди, які дуже люблять стріляти. Навіть коли не мають ніякої конкретної мети. Тут є кільканадцять терористичних організацій. Найбільша і найнебезпечніша — це «сірі вовки» з крайнього правого мусульманського крила. Уряд бореться з тероризмом і вже добився значних успіхів, але не зумів арештувати всіх, хто хоче робити політику з пістолетом у руці. Тому майже кожна більш-менш багата людина сама вживає заходів проти терористів. Я також досить передбачливий, їжджу в броньованому автомобілі, маю добру охорону й непогану зброю. Мушу, однак, визнати, що в Туреччині я ніколи не цікавився політикою і взагалі не підтримував ніяких стосунків з політичними партіями, бо намагався якомога менше потрапляти на очі місцевій владі. Я ніколи не отримував листів з погрозами. Як і всі бізнесмени, я, звичайно, давав кошти різним легальним політичним, громадським і добродійним організаціям. Досі усе було в рамках здорового глузду. Мені щастило дотримувати рівноваги між різними сторонами. Якщо давав червоним, то такі ж суми давав і чорним. Коли ж підтримував урядову партію, то не забував про опозицію. В Туреччині інакше не можна.
— Усі так роблять, — додав секретар.
— Від мене ніколи не вимагали сплатити якийсь викуп. Цей несподіваний замах геть здивував мене. Коли б від мене вимагали грошей і я б відмовився їх дати, тоді можна було б зрозуміти вчинок цих людей. Але, повторюю, нічого подібного не було. Тому я думаю, що то не «сірі вовки», а звичайні собаки. Але вони отримали своє і, певно, ми матимемо спокій. Принаймні я. Зате ти мусиш бути обережний.
— Я? Чому я?
— Ці кулі, найімовірніше, були призначені для тебе.
— Який абсурд! Хто мене знає в Стамбулі?
— Хоча б Фок і Габон.
— Але ж вони роблять ту саму справу, що й ми.
— Якби нас спіткало нещастя, вони могли б робити ту саму справу без нас.
Принаймні так могло їм видатися. Поїхати в Кейптаун і піти по твоїх слідах — то вже не така важка справа.
— Адже раніше вони не знали один одного.
— Зате тепер знають. А щоб порозумітися, їм не треба надто багато часу. Знайти ж у Стамбулі відповідних людей для платної роботи — не важче, аніж будь-де. Зрештою, ми зовсім не мусимо діяти спільно. Фок або Габон теж могли додуматися до цього. Але може бути і хтось третій.
— Хто саме?
— Той, у кого ми з-під носа забираємо дуже вигідну справу. Адже африканці не чекали, поки з'явишся ти. Безперечно, і самі пробували роздобути вольфрам. Їм це не вдавалося, проте вони не втрачали надії, вірили, що таки роздобудуть цей сірий метал. А тут раптом з'явився конкурент, який позбавляє їх кількох мільйонів, котрі вони сподівалися заробити. Тоді вони асигнують певні кошти, аби усунути цього конкурента. Якби не мій броньований автомобіль, ми були б, певно, вже клієнтами похоронного бюро.
— Це неможливо. Крім Ройтера, ніхто не знав про мене.
— Ван ден Ройтер сам не вирішує таких справ. Вольфрам потрібен для державного підприємства РОКСІ, яке має в Південній Африці монополію на виробництво сталі. Ти був майже тиждень у Південно-Африканській Республіці й навіть не поцікавився цим. Ван ден Ройтер усього-на-всього входить у дирекцію РОКСІ або в раду по контролю. Діставши можливість закупити вольфрам, він поділився цією новиною з іншими особами з дирекції РОКСІ та, мабуть, і з кимось із уряду. Це дуже важлива й делікатна справа, щоб Ван ден Ройтер приховав її від справжніх господарів становища. Навіть хтось із них може бути зацікавлений, аби нам не пощастило. Коли йдеться про мільйони, кілька літрів крові нічого не значать.
— Може, ти й маєш рацію.
— Є ще один контрагент, який радий був би побачити фіаско нашої справи.
— Хто? Американці?
— Я думав не про них, хоча їх теж не можна виключати з гри. Ще є негри, які воюють за незалежність Намібії. Є негри Південно-Африканської Республіки. Є африканські держави, які не дуже радіють з того, що Південно-Африканська Республіка зміцнює свій військовий потенціал, готуючись до виробництва балістичних ракет і атомної бомби. Перешкодити Південно-Африканській Республіці закупити вольфрам означає перешкодити їй нарощувати озброєння.
— Це всього лишень слабенькі гіпотези.
— Але постріли на автостраді — незаперечний факт. Сліди від тих куль видно на шибці, і, мабуть, знайдемо їх на блясі кузова.
— Доведеться полакувати лівий бік, — втрутився водій., — Я б не хотів віддавати автомобіль в майстерню.
— Ми це зробимо самі в нашому гаражі. Ніхто нічого не знатиме.
— Ти не матимеш неприємностей з поліцією? — занепокоєно спитав Міллер. — Я б не хотів, аби нас затримали на допит, я не встигну тоді на рейс літака з Франкфурта до Бразілії.
— Який допит? Автомобіль, що їхав за нами, занесло на узбіччя, де він і загорівся. Ми не помітили цього, бо їхали попереду. Хіба не так?
— Звичайно, — відповів водій. — Я нічого не бачив.
— Я також.
— Не думаю, щоб нас узагалі спитали про що-небудь.
«Мерседес» зупинився біля будинку аеропорту. Міллер, Ціммерман і секретар висіли з «мерседеса». Водій одразу від'їхав далі. Краще, щоб ніхто не бачив автомобіля, уздовж якого рівною лінією тяглися чорні цятки. Нападник повистрілював усі кулі.
В аеропорту Ганса Ціммермана добре знали, бо він часто подорожував. Службовці й навіть офіцери прикордонних військ чемно віталися з мільйонером з Принцевих островів. Всі потрібні формальності були залагоджені дуже швидко. Вільного часу було доволі, тож давні друзі змогли зайти навіть у ресторан на каву.
— Повторюю ще раз: я не знаю, хто стріляв і в кого, — Ціммерман знову повернувся до недавнього замаху. — У всякому разі, будь обережний.
— Нічого зі мною не станеться.
— Перестань вірити у власну безсмертність. Кладовища світу переповнені дурнями, котрі були впевнені, що з ними нічого не станеться.
— Зі мною не раз траплялися всілякі прикрі речі, проте я сиджу тут і п'ю з тобою каву.
— Лише тому, що я не пошкодував грошей на купівлю броньованого автомобіля з правостороннім кермом, а також не шкодую грошей на утримування охоронця. Треба визнати, що він добре зреагував. Мушу якось віддячити йому.
— Відколи фінікійці винайшли гроші, з цією проблемою нема клопоту.
— У Бразілії, — і далі повчав його Ціммерман, — всього остерігайся, навіть їжі. Харчуйся у перших-ліпших пивницях або в барах із самообслуговуванням, тільки не в готелі, де будеш жити. Ніколи не замовляй їжу в номер.
— Не будь такий нудний.
— Мені байдуже до тебе — нехай навіть решето зроблять із тебе. Йдеться про гроші, які я хочу заробити. І я б не вибачив собі, коли б через якогось навіженого з цієї справи вийшов пшик.
— Гаразд, гаразд. У Ріо-де-Жанейро голодуватиму, немов індійський йог.
— Завжди тримайся біля Фока. Якщо навіть це він організував нещодавню стрілянину, то більше такого не повторить, щоб і самому не постраждати. Коли ж вам доведеться бути разом десь у гостях, пий з тієї самої пляшки та з такого самого келишка.
— Зміни платівку, бо я довше не витримаю.
— І тримайся якнайдалі від жінок. Хто знає, чи та дівчина, твоя коханка з Кейптауна, не продала тебе типам, які найняли убивць.
— Цього не може бути!
— Я переконаний, що ти їй усе розповів.
— Тут ти глибоко помиляєшся. Я навіть словом не обмовився. А вона дуже порядна й мила дівчина.
— От і розмовляй з таким. Завжди він має справу з порядними дівчатами.
— Саме так.
— Занапастять тебе оті дівки, — пророкував Ціммерман.
Тут з гучномовця пролунало оголошення, щоб пасажири, які летять у Франкфурт, займали місця в автобусі. Тільки тоді Ганс Ціммерман припинив свою тираду й попрощався з товаришем.
Ніхто більше не цікавився чорним «мерседесом», що повертався на Принцеві острови. Біля обгорілих решток БМВ стояли поліцейські автомобілі й «швидка допомога», куди саме заносили ноші з двома накритими тілами.
Політ до Франкфурта-на-Майні й пересадка на літак, який летів у Бразілію, минули без пригод. У Ріо-де-Жанейро теж не трапилося нічого надзвичайного. Арнонд Фок прибув туди на кілька годин раніше, замовив для нього номер у тому самому готелі й одразу розпочав переговори з власниками копальні.
Голландець виявився діловим і добре обізнаним з бразільським ринком партнером. Він, звісно, не забував про власні інтереси, але дбав також про спільну справу. Бразільці були спочатку занадто обережні в розмові з Міллером, але й тут Ганс Ціммерман зумів і здалека вплинути на них; тож після кількох днів переговорів з власниками копальні та неофіційних контактів з представниками влади, які вирішували питання про ліцензію на вивіз, справа щасливо зрушила з місця.
Арнонд Фок отримав дозвіл на купівлю шістдесяти п'яти тисяч тонн руди для своєї компанії «Фоссілз трейдінг». Йому пообіцяли також видати дозвіл на вивезення руди до Японії. Відтак окремим актом компанія «Фоссілз трейдінг» відступила цей дозвіл швейцарській фірмі «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Була встановлена також ціна на руду. Загалом замовник повинен був заплатити п'ятдесят один мільйон доларів. Антон Міллер, мабуть, слушно здогадувався, що один мільйон — то комісійне спритного голландця.
Бразільці не приховували свого задоволення від підписаного контракту й наполягали на якнайшвидшій його реалізації. Вони пообіцяли самі все владнати з перевезенням вольфраму на узбережжя й подальшим навантаженням його на корабель. Погодилися також на те, що платня за руду матиме вигляд кредитного листа якогось відомого європейського банку. Кредит буде виплачений готівкою після того, як руда потрапить у порт призначення.
На замовлення Арнонда Фока, інститут геології зробив аналіз руди на вміст вольфраму і дав відповідний висновок.
Все пішло так гладко, що вже через тиждень Антон Міллер міг надіслати в Кейптаун телеграму: «Приїжджаю з потрібними документами».