— Я б хотів, щоб ми спочатку вислухали пана Антона Міллера, — першим узяв слово Ван ден Ройтер. — Хочу зауважити, що Міллера я знаю вже давно. Це серйозний бізнесмен, на якого можна повністю покластися.
— То нехай пан Міллер викладе свої козирі, — головував на засіданні сам генеральний директор РОКСІ.
— Панове, ви вже, мабуть, обізнані в загальних рисах зі справою, — почав швейцарець. — Зараз нема можливості купити на світовому ринку велику кількість вольфраму, який потрібен для вашої металургійної промисловості. Великі держави вважають вольфрам стратегічною сировиною, і тому його продаж, не контрольований з боку великих держав, дуже обмежений. Водночас усе виробництво вольфраму сконцентроване в руках кількох могутніх концернів.
Учасники наради схвально кивали головами. Цю ситуацію вони знали, мабуть, краще від свого гостя.
— Тому, — вів далі Міллер, — неможливо роздобути вольфрам для РОКСІ у промисловому вигляді. Принаймні в тій кількості, яка потрібна вашому концернові. Проте моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» має змогу продати вам, доставивши в будь-який порт, бразільську вольфрамову руду, котра, як відомо, поки що вважається найкращою. У цій руді від чотирьох до дев'яти процентів чистого вольфраму. Зрештою, я маю офіційний висновок бразільських експертів, а також проби руди. Ваша промисловість продукує ванадій, титан, марганець та інші рідкісні метали. Методи флотації, а також виплавки цих руд майже такі самі, як і для вольфраму. Отже, моя пропозиція, гадаю, повинна зацікавити вас. У разі вашої згоди, я готовий до детальної розмови з експертами і фінансистами про ціни й умови доставки.
— Якою буде ціна одного кілограма вольфраму з вашої руди? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Чи можете ви подати бодай приблизну інформацію?
— Приблизно тисяча п'ятсот доларів за один кілограм. Це набагато менше від ціни, по якій продають вольфрам американці.
— Але треба ще врахувати кошти, витрачені на переробку руди, — докинув один з присутніх.
— Звичайно, — погодився Міллер. — Проте вольфрам, а точніше вольфраміт, міститься в руді, багатій на залізо. Цю руду ви отримуєте, можна сказати, задарма ще й з доставкою. Сировина, виплавлена з відходів, покриє кошти, витрачені на виробництво вольфраму.
— Залізної руди ми маємо стільки, що не мусимо імпортувати її, — обізвався високий чоловік з рудим волоссям, який сидів праворуч від генерального директора.
— Я знаю, що ви маєте залізну руду, — вів своєї Міллер. — Але її треба ще добути й привезти. Та, яка залишиться після вилучення з неї вольфраму, вже буде на місці.
— Про яку кількість руди йде мова?
— Я маю угоду на купівлю в Бразілії шістдесяти п'яти тисяч тонн руди.
— Скільки вийде з цього чистого вольфраму?
— Біля чотирьохсот п'ятдесяти тонн.
— Це дуже мало! — вигукнув рудий.
— Але то найбагатше родовище в світі. Американцям чи японцям оплачується експлуатація родовищ, продуктивність яких наполовину менша.
— Якою буде загальна вартість контракту? — запитав голова засідання.
— Близько сімдесяти мільйонів доларів.
— То величезні гроші. Чи можемо ми мати гарантію, що все буде гаразд?
— Продавця влаштує кредитний лист, який буде оплачений тоді, коли корабель з рудою ввійде у ваш порт. Це, мабуть, найкращий доказ доброї волі з нашого боку.
— Сімдесят мільйонів доларів за шістдесят п'ять тисяч тонн руди — це дуже дорого, — знову втрутився рудоволосий. — Згідно з моєю інформацією, американці платять значно менше.
— Ви маєте рацію. Поблизу бразільських копалень американці мають свої гірничо-збагачувальні комбінати. Тому вони можуть диктувати ціни копальням і не тримати свої контракти в таємниці. Вони мають також у своєму розпорядженні кораблі, які вже багато років возять лише цю руду. Моя фірма — то зовсім інша річ. Фірма купує руду, мусить перевезти її у бразильський порт на побережжі, таємно перевантажити на корабель, який після розвантаження руди у вас просто перестане існувати. Все це вимагає додаткових і то досить значних коштів.
— Прошу пояснити точніше.
— Все дуже просто. Неможливо вивезти з Бразілії шістдесят п'ять тисяч тонн руди, ще й під боком в американців, щоб про це ніхто не довідався. Треба мати дуже солідного покупця, який не викликав би анінайменшого підозріння. Лише тоді бразільці видадуть експортну ліцензію. Тим покупцем аж ніяк не може бути РОКСІ — державне підприємство Південно-Африканської Республіки. Однак руду отримаєте ви, а не той, хто купив її в бразільців. Звідси випливає, що корабель, який везтиме руду, мусить зникнути з поверхні землі. Може, не стільки з землі, — посміхнувся Міллер, — як з поверхні океану. Ви зрозуміли?
— Незважаючи на те абсурдне ембарго, — рудоволосий і далі тримався свого, — ми без будь-яких труднощів купуємо нафту, причому по ціні не набагато більшій від тієї, яку установив ОПЕК. Так само все можна залагодити і з вольфрамом.
— Пане президент, — обізвався Ван ден Ройтер, — я добре знаю, що керований вами концерн ЛОСАС забезпечує нас необхідною кількістю нафти й бензину, але вже два роки ви намагаєтесь купити вольфрам — і все даремно. А ми тут маємо конкретну пропозицію на швидку доставку вольфраму.
— Поки що в нас нічого не вийшло, — боронився директор державного нафтоперегінного заводу в Дурбані, — але ми ось-ось повинні домовитися з американцями. Президент Рейган прихильніше ставиться до нас, аніж його попередник Картер.
— Коли б ви змогли доставити вольфрам? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Тільки прошу назвати конкретний термін.
— Зараз мені важко це зробити…
— А що скаже пан Міллер?
— Руду ви матимете протягом трьох місяців, а може, навіть швидше. На мою думку, вам не варто покладати дуже великі надії на американців і їх прихильність. У зв'язку з планами президента Рейгана про нарощування озброєння вони самі потребуватимуть більше вольфраму. І, мабуть, не поступляться стратегічними запасами цього металу заради вас. Однак хочу підкреслити, що моя пропозиція одноразова, бо вдруге такий номер не пройде.
— Три місяці, — повторив генеральний директор. — Ви чули, пане директор? Чи за цей самий термін ви можете гарантувати доставку принаймні половини тієї кількості вольфраму, яку запропонував пан Міллер?
— Гарантувати цього не можу, але переконаний, що ми роздобудемо вольфрам без таких ризикованих, сумнівних контрактів.
— Але коли? Наші металургійні заводи мусять виконувати зобов'язання по доставці високоякісної сталі.
— Я не бачу тут ніякого ризику, — докинув Ван ден Ройтер. — Адже наперед ми не даємо жодного ренда. Маємо гарантію: розраховуємося тоді, коли корабель буде в нашому порту. Тому можна зрозуміти й пана Міллера, коли він теж хоче мати якусь гарантію, у даному випадку гарантійний лист.
— Робіть, що вважаєте за потрібне. Але пам'ятайте: я з самого початку був проти цього контракту і вас теж застерігав, — каркав рудоволосий.
Тепер Антон Міллер знав, чия рука керувала обома замахами: у Стамбулі і в Кейптауні.
— Як ви організуєте перевезення руди з Бразілії до Африки? — пролунало нове запитання. — Маєте власний транспорт?
— Ні. Від копальні до узбережжя вантаж переправить продавець, у розпорядженні якого є і баржі, і буксири. Руду перевантажимо в якомусь невеличкому порту або прямо з барж. Наш корабель буде спеціально пристосований для цього.
— Що то за корабель?
— Морським транспортом займається зареєстрована в Ліберії Ліверпульська суднова компанія.
— Чи вона має відповідний суховантаж?
— Наскільки мені відомо, вона має у своєму розпорядженні всього-на-всього два малі й досить старі кораблі.
— То, певно, жарт, — буркнув рудоволосий директор ЛОСАС.
— Саме така фірма нам потрібна. Я вже казав, що корабель мусить зникнути. Ніяке інше підприємство, яке має більший капітал, не погодиться на ризик. Адже все може закінчитися судовою справою або навіть слідством. Найгірший кінець — Ліверпульську суднову компанію викреслять із реєстру. Але для її власника ця справа однаково вигідна.
— Цікаво, звідки Ліверпульська компанія візьме гроші на купівлю суховантажу?
— Дуже просто — гроші дасте ви. Ціна, яку я назвав, включає і ці витрати. Ви відкриєте два кредити: один — на купівлю корабля, другий — на купівлю РУДИ.
— Я нічого більше не хочу слухати, — президент концерну ЛОСАС устав зі свого крісла, — і прошу записати в протокол, що я категорично проти цього не лише підозрілого, але навіть компрометуючого контракту, який однаково не буде здійснений. Прощавайте. — Рудовусий злегка кивнув головою і величною ходою вийшов із залу засідань.
— Казиться від злості, — буркнув Ван ден Ройтер. — Сам хотів облагодити цю справу, але не зумів. Дамо собі раду і без нього.
— Але ж Ферворд обіцяв узяти на себе частину видатків, — зауважив голова засідання. — Обіцяв сплатити тридцять процентів.
— Мій банк готовий покрити п'ятнадцять процентів цієї суми й зобов'язується підшукати недорогий кредит на інших п'ятнадцять процентів, — заявив Ройтер. — Звичайно, в тому випадку, коли фірма РОКСІ погодиться з пропозицією пана Міллера.
Нарада тривала ще понад годину, протягом якої Антон Міллер мусив відповідати на безліч запитань і багато дечого пояснювати.
— Найголовніше, щоб про доставку вольфраму ніхто не знав до того часу, поки руда не буде на наших заводах. Передчасна інформація загрожувала б не лише нам, але й нашій державі непередбаченими наслідками на міжнародній арені, можливими санкціями. Я не маю на увазі африканські держави — з ними ми не дуже церемонимося. Але якби Західна Європа застосувала ембарго, та ще й уплинула на Америку, — ми могли б опинитися в надзвичайно скрутному становищі.
— Ми хочемо на цьому чесно заробити, — пояснив Міллер. — А заробити — це значить довести справу до щасливого кінця. Отже, ми ще більше зацікавлені у збереженні таємниці. Я також прошу вас: якщо дійдемо згоди, то нехай якомога менше людей знає про цю справу. Деталі контракту і термін доставки треба зберігати в цілковитій таємниці.
— Передовсім це стосується нашого братнього концерну ЛОСАС, — додав Ван ден Ройтер. — Адже Міллер з-під самого носа викрав у них ласий шматок. Вони, мабуть, не подарують йому цього, а перешкоджаючи заходам пана Міллера, можуть зашкодити і нам.
— Я лише частково поділяю побоювання Ван ден Ройтера, — посміхнувся генеральний директор РОКСІ. — ЛОСАС не ризикне діяти проти нас, бо це також державне підприємство і ми можемо вплинути на них. Але я, звичайно, підтримую пана Міллера: чим менше людей знатиме про наші плани, тим краще.
— Гадаю, нема потреби довше затримувати пана Міллера, — мовив заступник генерального директора. — Ми вже знаємо суть справи. Порадимось, чи це нам підходить. Якщо так, то завтра наші експерти разом із паном Міллером почнуть опрацьовувати зміст контракту. В якому готелі ви зупинились?
— Я ще не думав про це, бо просто з Кейптауна прилетів на нараду.
— Пан Міллер буде моїм гостем, — пояснив Ван ден Ройтер. — Хочу сказати, що з паном Міллером ми товаришуємо вже понад десять років.
Швейцарець підвівся і, попрощавшись, вийшов із залу. Промисловий магнат з Кейптауна не мав у Преторії власного палацу, зате мав велику квартиру в центрі міста, де для колишнього знайомого з яхти «Чайка півдня» теж знайшлася кімната. Розглядаючи шикарно вмебльовану кімнату, Антон Міллер розмірковував, який довгий шлях пройшов колишній торговець зброєю відтоді, як вони бачилися востаннє. Тоді не було ні старовинних речей, ні розкішного палацу — лише яхта, що гойдалася на океанських хвилях, негри, що переносили скрині зі зброєю та амуніцією, і двоє білих чоловіків, котрі не довіряли один одному й ані на мить не випускали з рук зброї. А вдалині гуркотіли мотори катерів генерала Тонована, який хотів перехопити зброю, призначену для збунтованої, ворожої йому Республіки Біафра.
Сьогодні один з них став мільйонером і промисловим магнатом. Другий — бандитом, якого розшукує французька поліція, і дуже підозрілим гендлярем. А проте, щодо моралі й чесності, вони нічим не відрізнялися один від одного. Кожен з них заради грошей ішов на все. Просто в цій грі одному пощастило, другому — ні. Один завжди вигравав, а другий раз по раз витягав програшну лотерею.
«Може, зараз буде по-іншому», — думав Антон Міллер, чекаючи на колишнього капітана яхти «Чайка півдня».
— Ми виграли! — ще на порозі вигукнув Ван ден Ройтер. — Ваші пропозиції схвалені. Це ще не означає, звичайно, що контракт підписано, але завтра ви розпочнете його детальне обговорення. Зрештою, я гадаю, що ви домовитесь, але попереджую: то не буде аж так легко. РОКСІ — серйозний і водночас тяжкий партнер.
— Дуже вже заважав нам отой рудий чоловік. Хто це такий?
— Вільям Фервурд. Він очолює у фірмі Л ОС АС раду по контролю. Переробка нафти й хімічна промисловість. Один із найбагатших і найвпливовіших людей у країні. Його офіційна посада — це лише незначна частина можливостей і капіталу цього чоловіка, якому належать різні промислові підприємства та величезні ферми з тисячами, ба навіть десятками тисяч овець і корів. Цій сім'ї належить щонайменше половина земель у провінціях Натал та Оранжева, а також більшість промислових підприємств у цих провінціях.
— Не розумію, чому він так вороже поставився до мене. Адже, як з'ясувалося під час наради, сам він не зміг залагодити цієї справи. Щойно ви казали, що Фервурд — дуже великий багатій. Якщо він і втратить цей контракт, це не завдасть надто великої шкоди його капіталові.
— Звичайно.
— Тоді чому він хоче перешкодити нам? Я підозрюю, що замахи у Стамбулі й Кейптауні — справа його рук.
— Я також підозрював його, коли ви розповіли про свої злощасні пригоди. А після сьогоднішньої наради вже не сумніваюся. Він має досить довгі руки, аби зорганізувати подібні акції.
— Але для чого? Адже моя смерть не давала йому жодного шансу на владнання цієї справи самому. Він обрав хибний шлях.
— Тут справа зовсім не в заробітку. Просто Вільям вважає, що в Південній Африці ніщо не може відбуватися без родини Фервурдів. Якби ви зв'язалися з ним, а не зі мною, він був би великим ентузіастом цієї справи.
— А ви суперником?
— Мабуть, ні, — щиро зізнався Ройтер. — Порівняно з багатством Фервурдів, я — жебрак. Я не можу дозволити собі подібні витівки. Окрім того, ми, банкіри, вміємо рахувати гроші. Якщо не вдається заробити на одному, ми шукаємо іншої нагоди. У подібному випадку я б не погордував прибутками з цього контракту, як це зробив ображений Вільям. Тому я одразу скористався нагодою, аби зайняти його місце.
— Коли злість минеться, він, мабуть, шкодуватиме. Бо, що не кажи, на наданні кредиту понад двадцять мільйонів доларів теж можна непогано заробити.
— Гадаю, він уже жалкує.
— І тому може бути для нас іще небезпечнішим. Він знає достатньо, аби ставити нам палки в колеса: ніби випадкове інформування американців або якоїсь африканської країни було б дуже небезпечним для нас.
— На це він не зважиться, бо добре знає, як потрібен вольфрам нашій країні. Навіть Фервурди не можуть дозволити собі сваритися з урядом. Хоча не виключено, що він спробує щось устругнути.
— Новий замах на мене?
— Мабуть, ні, ви ж діятимете не один. Ваша смерть лише трохи відтягла б здійснення контракту. Але будьте обережні. Я зі свого боку спробую якось пом'якшити гнів того пана. РОКСІ — могутній концерн, найбільший у нашій країні. Вони добре знають Вільяма Фервурда, і я не сумніваюсь, що намагатимуться вплинути на нього.
— Однак не можна нехтувати цією загрозою. — Міллер розумів силу свого супротивника.
Цілий тиждень тривали розмови. Ван ден Ройтер не перебільшував — концерн РОКСІ умів дбати про свої інтереси. Міллер з біллю в серці усвідомлював, як меншають мільйони, на заробіток яких він покладав такі надії. Однак він мусив поступатися. У кінцевому результаті для компаньйонів лишилися досить кругленькі суми, і в глибині душі швейцарець визнавав, що його не аж так уже скривдили, хоча спочатку він розраховував на значно більший заробіток.
Представники концерну, зрештою, також мусили відмовитися від своїх початкових вимог. Вони погодились гарантувати купівлю банківським кредитом і навіть виділили великий завдаток, бо на кредит можна купити руду й корабель, але за команду й пальне, щоб корабель міг доплисти до місця призначення, треба було платити готівкою.
Проте південноафриканські бізнесмени дали гроші Антонові Міллеру не за гарні очі. На гарантійних векселях повинно було стояти жиро[4] Ганса Ціммермана, але спочатку вони детально вивчили стан його фінансових справ. Нарешті контракт був підписаний і швейцарець покинув Південно-Африканську Республіку, маючи в своєму портфелі гарантійні папери на суму понад шістдесят п'ять мільйонів доларів, а також посвідку про перерахування на його рахунок у банку «Креді суїс» кількох сот тисяч доларів. Крім того, він мав гарантію «Меркабанку», що після виконання умов контракту йому виплатять п'ять процентів комісійного від загальної суми купленої руди, тобто від п'ятдесяти одного мільйона доларів. Акціонерне товариство, якому належала копальня в Бразілії, видало йому доручення на чек з такою сумою. З цих комісійних Міллер зобов'язувався покрити всі інші видатки, не вказані в контракті: експлуатація корабля, платня команді, оплата в портах. У комісійне входила також сума завдатку.
Під час перебування в Південно-Африканській Республіці Антон Міллер жодного разу не згадав про Марі Стрійдом, яку товаришки називали Марієттою. Закінчився його милий роман з дівчиною, і почалася велика фінансова гра.
Коли, вже відлітаючи в Європу, швейцарець прощався зі своїм приятелем, Ван ден Ройтер ніби мимохідь сказав:
— А знаєте, нашого симпатичного Вільяма Фервурда спіткала смішна пригода.
— Яка?
— Вночі хтось закинув у його спальню бомбу. Вільям, майже голий, вибіг на вулицю і зчинив галас. Приїхала поліція разом із саперами.
— І бомба не вибухнула?
— Вибухнула, але всередині була не вибухівка, а шоколадні цукерки. Геть уся кімната вимащена шоколадом. Якби бомба була справжньою, то від Фервурда нічого б не залишилося. Ото сміху було!
Антон Міллер скромно промовчав.
Передавальний напис на звороті векселів, чеків або інших кредитних засобів.