Ця дивна пригода почалася так.
27 серпня близько дев'ятої години ранку Смолянське управління передало в ефір коротку зашифровану радіограму. А через кілька хвилин начальник відділу Державної безпеки полковник Ванов уже читав її текст:
«Вакцина, надіслана Центром, не діє. Весь прикордонний район від Доспата до Смоляна, кілометрів на тридцять, охоплений ящуром. Хвороба швидко поширюється на північ. Віруси не втрачають інтенсивності. Становище загрозливе».
Полковник прочитав ще раз радіограму, підкреслив червоним олівцем фразу «Вакцина, надіслана Центром, не діє», посидів нерухомо кілька хвилин, відкинувшись на спинку стільця, потім підвівся і, занепокоєний, почав ходити по кабінету, ворушачи губами і хмурячи брови.
Що б це могло означати: «Вакцина, надіслана Центром, не діє»? Ванов вийняв з шухляди письмового стола папку листування з Смолянським управлінням і стоячи почав перегортати стислі резюме повідомлень:
«17 серпня. Триград. Раптова поява ящура великої інтенсивності. Масові і одночасні захворювання в напрямах південь — північ. Жителі прикордонних селищ стурбовані».
Слова «одночасні» і «південь — північ» було підкреслено жирними червоними лініями.
«18 серпня. Тільки за одну добу зараза охопила райони Доспата, Борино, Ликіте. Прикордонний район блоковано. Встановлено повний карантин і припинено рух по шляхах».
«19 серпня. Масові захворювання в районі Девіна».
«20 серпня. Ящур в усьому Смолянському краї».
«23 серпня. Нічого втішного. Вжиті заходи не дають позитивних наслідків. Хвороба посувається до рівнини».
Тут же лежало і два розпорядження — міністра землеробства та міністра внутрішніх справ. Попереджаючи, що лихо може перерости в загальнодержавну небезпеку, міністр внутрішніх справ вимагав від прикордонних військ, органів Державної безпеки і санітарних властей вжити негайних заходів щодо локалізації хвороби і виявлення шкідників, які таємно переносять через кордон і поширюють отруйні віруси.
Ванов перечитав повідомлення, можливо, в двадцятий раз і, насупившись, знову почав ходити по освітленому сонцем кабінету. Він міркував так: органи Державної безпеки, звичайно, повинні знайти руки, які розпалюють вогнища пожежі, але завдання Центру локалізувати і знищити хворобу. Тоді чому ж вакцина не діє?
Він попросив телефоністку зв'язати його з лікарем Світозаром Подгоровим, директором Центру по боротьбі з інфекційними захворюваннями. Полковник знав його давно і тому одразу ж заговорив з ним на «ти».
— Слухай, друже, — почав він, намагаючись говорити зовсім спокійно. — Ти можеш сказати, яке сьогодні число?
— Двадцять сьоме серпня, — неквапливо і байдуже відповів лікар.
— Так, — полковник проковтнув слину і облизав губи. — Тиждень тому ти запевнив мене, що твої люди за якихось п'ять-шість днів ліквідують епідемію ящура біля кордону. Пам'ятаєш?
— Виявилося, що віруси дуже стійкі, — відповів лікар.
— Тоді якому ж богові служить твоя вакцина? — скипів полковник Ванов. — Ти ж клявся, що це не вакцина, а еліксир!
— По-перше, — сказав лікар, — вакцина не моя. Я не маю честі бути її винахідником. По-друге, вона виготовлена на фармацевтичних заводах Німецької Демократичної Республіки, доставлена на замовлення нашого уряду і прийнята спеціальною комісією, призначеною наказом міністра. Усе це треба мати на увазі, коли справа стосується цієї вакцини. І, по-третє…
— По-третє, — перервав його Ванов, — я хочу знати, Державна безпека хоче знати, чому ця доброякісна вакцина, прийнята спеціальною комісією, не діє? Чому вона не створює імунітету? Я прошу пояснити мені цей незначний факт. І чекатиму відповіді найпізніше до обіду. — Він помовчав якусь мить. Лікар також мовчав. — До обіду, зрозумів? — повторив полковник і з досадою кинув телефонну трубку.
Потім погасив недокурену цигарку, здув сірий попіл, що впав на папку з Смолянською справою, і натиснув кнопку дзвоника.
У дверях виструнчився черговий лейтенант.
— Подзвоніть Абакуму Захову і передайте, що я прошу його негайно прийти до мене, — наказав полковник і глянув на хронометр.
Була без чверті десята.
Абакум Захов — як я вже зазначав у своїй першій опублікованій повісті[1] — мав кілька професій. Після закінчення історичного факультету Софійського університету його прийняли в аспірантуру, де він вивчав епіграфіку.[2] Спеціалізувався у Москві з реставрації археологічних пам'яток. Повернувшись з Москви, працював позаштатно в Археологічному інституті і одночасно вчився заочно на фізико-математичному факультеті, який згодом закінчив, а також займався художньою фотографією та лабораторною справою. У списках співробітників інституту Абакум як реставратор значився під своїм справжнім ім'ям. Але в системі Державної безпеки, де він був капітаном контррозвідки, його знали як Абакума Захова — таким був його секретний службовий псевдонім.
Абакум увійшов у кабінет начальника і виструнчився, як того вимагала службова ієрархія. Полковник підвівся, рушив назустріч і подав йому руку.
Тепер обличчя Ванова пом'якшало, наче раптом його осяяло чисте й тепле внутрішнє світло. Поганий настрій зник, в очах спалахнули радісні вогники, а на устах розквітла тепла, щира усмішка. Але це тривало лише якусь мить. Полковник кашлянув, потім чогось насупився і, старанно струшуючи з вилоги темного піджака (Абакум чудово знав цю манеру полковника) неіснуючий порох, тихо спитав:
— У тебе багато роботи в музеї?
Абакум розумів, що поставлене запитання — тільки місток до ділової розмови, яка відбудеться після цього, тому мовчки всміхнувся і знизав плечима. Потім, вийнявши цигарки, попросив дозволу закурити і не поспішаючи глибоко затягнувся.
— Ви дієте щодо мене ніби за якимсь неписаним розкладом, — сказав він, милуючись кільцем випущеного диму. — Торік, якщо пригадуєте, ви також викликали мене наприкінці серпня, щоб направити на роботу в Родопський край. Я маю на увазі доспатсько-момчиловську справу. Тоді я реставрував велику, прикрашену живописом грецьку амфору. Тепер працюю над двома чудовими іонійськими гідріями.[3] І ось ви знову викликали мене в той самий час, щоб послати в Родопський край. Дякую. В тих місцях, у районі Триграда, погода прохолодна і подорожувати буде приємно.
Абакум зручніше вмостився в кріслі і простягнув ноги, його вії були напівопущені, губи стиснуті, сухе обличчя здавалося нерухомим, неначе він заснув. Захов спокійно сидів і, можливо, всміхався своєю поблажливо-добродушною усмішкою, яку можна було помітити лише по очах.
Від його слів полковник мало не підскочив на стільці. Ванов розвів руками, нахилився і важко сперся грудьми на край полірованого письмового стола.
— Товаришу Захов, — промовив, нарешті, полковник, не зводячи очей з обличчя капітана. — Звідки ти знаєш, що я знову пошлю тебе в Родопський край і саме в Триград?
— Ящурна справа, — тихо відповів Абакум.
— Але чому ти думаєш, що я викликав тебе саме з приводу ящурної справи? А може, я вирішив послати тебе слідами зниклого секретного документа про мідедобувне виробництво?
— Це теж дуже важливо, — зауважив Абакум. — Але б'юся об заклад, що ви викликали мене саме в зв'язку з ящурною справою. Навіть можу сказати чому.
Полковник потер рукою лоба, оглядівся, немов хотів пересвідчитися, що в кабінеті нікого, крім них, немає, і знизав плечима.
— Гляньте, будь ласка, — всміхнувся Абакум. — На вашому письмовому столі лежить папка, а на її правому верхньому ріжку видно номер і напис, чітко виведені червоним олівцем. Звичайно, напис умовний, але я дуже добре знаю, що він означає: це кодовий знак Смоленського управління. Я запам'ятав його ще з часу розслідування момчиловської справи. Перед тим як викликати мене, ви переглядали листи з Смолянського управління — це цілком очевидно. Що ж діється у Смолянському краї? — Абакум струсив попіл з цигарки і трохи помовчав. — У Смолянському краї лютує страшенний ящур. У мене є дуже хороший приятель, ветеринарний лікар, який працює в Триграді. Він у відрядженні в Софії. Через нього я познайомився з деякими працівниками Центру боротьби з інфекційними захворюваннями. От звідки я знаю про те, що вже десять днів у Смолянському краї лютує ящур. — Абакум погасив цигарку і поклав ногу на ногу. — З-під папки, яка лежить на вашому столі, трохи видно аркушик паперу. Безумовно, це повідомлення, яке ви щойно одержали. Воно дуже неприємно схвилювало вас. Інакше ви не викликали б мене так негайно, по тривозі. Певен, що з Смоляна кодирують «SOS», становище ускладнюється, потрібна допомога. От ви й згадали, що я вже маю певний досвід роботи в тих краях, і наказали негайно викликати мене.
Полковник мовчав.
— Ще два слова, — попросив Абакум, — якщо дозволите. Чому ж епідемія поширюється так невпинно? Адже дев'ять днів тому Центр надіслав вакцину. Як видно, вакцина не діє. Вона непридатна. Б'юся об заклад, що з Смоляна пишуть саме так: «Вакцина непридатна».
Ванов кивнув головою.
— Це стривожило вас найбільше, — вів далі Абакум. — І не без підстав, звичайно. Бо ви вивчили це питання і чудово знаєте, що три місяці тому з НДР одержано вакцину чудової якості. Проведені в різних районах експерименти дали прекрасні наслідки.
Абакум знову запалив цигарку і замовк. Пальці його лівої, руки постукували по підлокітнику крісла. Вогники, що виблискували в очах, коли він говорив, раптом згасли, а обличчя стало схоже на суворий фасад будинку, вікна якого закриті світлими, м'якими, але непроникними шторами.
Полковник сидів нерухомо. У погляді, яким він дивився на свого співрозмовника, у схиленій набік голові, в руках із схрещеними пальцями, які немов застигли на столі, відчувались здивування і захоплення.
— Товаришу полковник, — порушив мовчанку Абакум. — Ви викликали мене негайно, значить, справа невідкладна. Я у вашому розпорядженні. — Капітан глянув на начальника, і на його тонких губах промайнула ледве помітна усмішка. — Ви з власного досвіду знаєте, якими фатальними для справи можуть бути кілька втрачених хвилин. Груші спізнився — і Наполеон програв бій під Ватерлоо!
Полковник засміявся. І, замість того, щоб закінчити зустріч звичайними словами, сухими протокольними напутніми побажаннями, підійшов до Абакума, поклав йому руку на плече і просто спитав:
— Адже ти почнеш саме з цього? З загадки, яку становить вакцина?
У запитанні було все: і наказ діяти, і постановка оперативного завдання, яке належало розв'язати.
Абакум підвівся і глянув на годинник. Стрілки його показували рівно одинадцять.
До складів Центру було хвилин п'ятнадцять їзди. Абакум викликав машину, зручно вмостився на задньому сидінні і заплющив очі.
Йому неважко було перебороти інерцію свого сидячого способу життя, бо робота реставратора-археолога — це теж своєрідна «детективна» діяльність. За ознаками розрізнених частин предмета Абакум відновлював картину цілого, точну його форму. Він угадував по химерних вигинах теракотових[4] черепків, по їх зламах і по тому, чого не вистачало між ними, точні контури античної посудини і місце кожної її окремої частини. Саме цей індуктивний метод дослідження Абакум застосовував і в своїй розвідувальній діяльності. Проте як у реставраторській, так і в розвідницькій роботі він завжди виходив з широких і глибоких знань загального.
Чи відчував Абакум внутрішню єдність цих двох, таких різних за своїм характером занять? Він не любив розповідати про себе, а тим більше слухати, коли інші говорили про нього. Тільки раз, під час гарячої суперечки з кількома зарозумілими молодими художниками, у Захова зірвалось: «Я служу красі більше, ніж усі ви!» На столі була горілка, і, можливо, вона допомогла йому зробити це єдине в його житті признання. Я добре знаю Абакума, але й досі не можу зрозуміти, що саме він мав тоді на увазі: свою діяльність вправного реставратора чи секретну розвідницьку роботу.
Як би там не було, машина мчала капітана до складів Центру. Абакум посміхався в думці: цього разу випадок зведе його з людьми, яких він знає. З Венцеславом Рашковим, начальником складу, він навіть був на екскурсії на річці Іскир. Цей хлопець, що наче зійшов з першотравневого плаката, перший і на танцях, і на спортивному майданчику, і на службі, не викликав підозрінь. До таких красенів, «приємних у всіх відношеннях», Абакум ставився з добродушною поблажливістю. Захов пророкував їм успішне підвищення по службових східцях до рангу «начальника відділу», щасливе сімейне життя і поїздку за кордон по білету, на який припав виграш у державній лотереї. Він заохочував Венцеслава: «Ти народився під щасливою зорею — грай у «тото»[5] — і незлобиво сміявся. Венцеслав, звичайно, не ображався. Він мав такий характер, що коли б навіть і хотів, то не зміг би образитись. Венцеслав сприймав Абакумів сміх як вияв доброзичливості. А до гри в «тото» його не треба було заохочувати. Він сам регулярно заповнював бланки. Інколи Рашков вигравав дрібні суми і тоді, безмежно щасливий, сповнений надій, пригощав своїх колег і начальника по службі фруктовим рахат-лукумом.
Тепер, немовби зайшовши до нього випадково, Абакум мав намір узяти непомітно дві пляшечки з вакциною — одну з тих, що їх надсилали в заражені прикордонні райони, і другу з непочатої партії, у фабричній упаковці. Капітан хотів обидві пляшечки віднести в хімічну лабораторію управління Державної безпеки, щоб встановити, чи однакова вакцина в них, чи немає різниці в її інтенсивності. Капітан задумав ще дещо, але чекав, поки прибуде на місце, щоб зорієнтуватись в обстановці.
Не доїжджаючи до складів, Абакум попросив шофера зупинитись і сотню кроків, які відділяли його од під'їзду, пройшов пішки. Він простував короткою і вузькою, з маленькими тротуарами вуличкою біля моста, який пролягав над коліями залізничної станції Сердик. Вуличка була запорошена і брудна, бо з ранку до вечора по її вибитій бруківці тяглися валки возів. Вона спускалася вниз між двома рядами низеньких будинків з вимощеними диким каменем подвір'ячками, на яких де-не-де росли кущі бузку та старі акації, посивілі від спеки й вуличного пилу.
Склади Центру містилися в одноповерховому, але масивному квадратному будинку, фасад якого виходив на вулицю, а задня частина впиралась у похилений паркан з трухлявих дощок, за яким височіли стіни початої колись, але незакінченої і тепер занедбаної будівлі. Як і всякий склад, це приміщення мало похмурий вигляд, а облуплена штукатурка і заґратовані вікна робили його схожим на в'язницю.
Абакум ішов по протилежному боці вулиці, мимохідь вивчаючи підступи до складу, і хтозна-чому — це траплялося з ним рідко — відчував у душі якийсь дивний і незрозумілий неспокій. Оглядаючи похмурий, зловісний будинок, він уже жалкував, що так зневажливо ставився до його господаря, начальника складу. Рашков, молодий веселий чоловік, який змушений був проводити більшість свого часу в цій величезній домовині, заслуговував, звичайно, на тепліше ставлення і більшу повагу.
«Зараз я йому скажу щось хороше, приємне», — подумав Абакум і натиснув кнопку дзвоника. Потім натиснув ще раз, але ніхто не озивався. Капітан глянув на годинника. Стрілки показували пів на дванадцяту. Абакум підніс руку, щоб подзвонити втретє, та не встиг доторкнутися до нікельованої кнопки: замок різко і важко, мов затвор гармати, клацнув, і товсті дубові двері швидко відчинились, ніби їх штовхнула могутня пружина. Перед Абакумом стояв зляканий, наче заціпенілий від жаху чоловік.
Цьому низенькому плішивому чоловікові із зморщеним, немов стара гармонія, обличчям було років п'ятдесят. Він був одягнений в синій брудний робочий халат, а підняті високо над гострим носом окуляри з дротяними дужками здавалися приклеєними до опуклого лоба.
Абакум умів з першого погляду помітити і запам'ятати десятки всяких подробиць у зовнішності випадково зустрінутої людини. Цю рідкісну здатність мають небагато людей. Обдаровані гострою спостережливістю, вони в надзвичайно короткий час бачать і запам'ятовують величезну кількість подробиць. Їхня зорова пам'ять схожа на невидиму чарівну кінокамеру, що все фіксує. Але Абакум мав ще й іншу здатність, і, гадаю, вона була просто винятковою. Своїм швидким поглядом він схоплював не тільки деталі зовнішності, але й особливості цих деталей, розкривав риси характеру, що ховалися за ними, угадував вчинки, а в багатьох випадках і наміри людей.
Чоловік у синьому халаті стояв перед ним, дивився на нього злякано і мовчав.
— Я інспектор з міністерства, — сказав Абакум, привітно всміхаючись.
Переступивши поріг, тихенько зачинив за собою двері. У цю ж мить люб'язний вираз його обличчя змінився суворою і погрозливою гримасою. Грубо схопивши розгубленого чоловіка за вилогу халата і нахилившись над ним, Абакум втупив погляд у його злякані, помутнілі очі.
— Що ти бачив крізь щілину в замку, негіднику? — спитав він.
Чоловік розтулив рота, а його вузькі плечі сіпнулися вгору, неначе їх уразило електричним струмом.
Тримаючи чоловіка за халат, Абакум замкнув двері і прислухався: було тихо, як у спустілому житлі. Ліворуч від маленького вестибюля, де вони стояли, зяяв довгий темний коридор.
— Пустіть мене, — попросив пошепки чоловік. — Я службова особа.
— Службові особи не шпигують, не підглядають крізь щілини в замку! — кинув із злою посмішкою Абакум.
— Та я ж не підглядав, товаришу інспектор!
— Не викручуйся! — Абакум притягнув його ще ближче. — Якщо ти не підглядав, то чому твій халат над правим коліном вимазаний мастикою? Чому в тебе почервоніло ліве око? Ти ж короткозорий — про це свідчать твої окуляри. А чого ти зсунув окуляри на лоба?
Чоловік у халаті облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.
— Товаришу інспектор, — промовив він хриплим непевним голосом. — Усе було точно так, як ви сказали. Я справді дивився крізь щілину в замку. Добре, що ви прийшли вчасно. Ви будете моїм свідком, і ми разом дізнаємося, в чому тут справа.
— Я завжди приходжу вчасно, — посміхнувся Абакум.
— Прошу вас, не смійтеся, бо ця справа дуже серйозна. — Чоловік у халаті зсунув окуляри на носа, і його зморщене обличчя відразу набрало соліднішого вигляду.
— Є тут ще люди? — спитав Абакум.
Чоловік знизав плечима, і в його очах знову з'явився жах.
— Товаришу інспектор, — сказав він, — я комірник цього складу. Служу тут ось уже десять років. Ці двері завжди замкнуті спеціальним ключем, який постійно тримаю при собі. У це приміщення ніхто не може зайти, якщо я не відімкну його. Ви самі пересвідчилися в цьому. Сьогодні вранці, рівно о восьмій годині без п'яти хвилин, прийшов товариш начальник. Він завжди приходить на роботу о восьмій без п'яти, а я приходжу, як і належить, товаришу інспектор, на п'ятнадцять хвилин раніше. За десять років я ні разу не спізнився. Відімкнувши товаришеві начальнику, я знову замкнув двері. Сховав ключ і ввійшов у свою контору.
В цьому коридорі, ви побачите, є тільки дві службові кімнати. Чотири інші заповнені медикаментами і завжди замкнуті. Моя контора міститься в першій кімнаті ліворуч, а кабінет товариша начальника — трохи далі, через дві кімнати. При цьому — прошу відзначити — двері моєї контори до половини скляні, отже, якщо по коридору хоч муха пролетить, я неодмінно побачу її. З восьмої години без п'яти хвилин до того моменту, як ви подзвонили і я відімкнув, жодна стороння людина не заходила сюди. Можу поклястися в цьому життям своїх синів, які служать в армії на дуже небезпечний ділянках: старший — сержантом в авіації, а менший — на південному кордоні. Ніхто не заходив у приміщення, товаришу інспектор! А товариш начальник тільки двічі викликав мене: першого разу попросив цигарку, бо в нього свої закінчилися, а другого разу запропонував скласти комбінацію цифр, щоб заповнити бланк для тоталізатора. Коли він покликав мене вдруге, було рівно без чверті десята. Я це запам'ятав, бо о десятій годині я регулярно випиваю пляшку мінеральної води.
Досі, товаришу інспектор, усе йшло так, як було заведено. І ось за п'ятнадцять хвилин до вашого приходу я навідався до товариша начальника, щоб він підписав мені експедиційний ордер. Постукав, натиснув на ручку і — коли б гримнув грім з ясного неба, я так не здивувався б. Виявилося, що двері замкнуті, а ключ — у щілині замка!.. Під керівництвом товариша Рашкова я служу три роки, і за весь цей час він жодного разу не замикав своїх дверей! Я натиснув на ручку вдруге, потім постукав. Постояв і знову постукав, на цей раз дужче. Ніякої відповіді, товаришу інспектор! Мене пройняв піт. Я почав стукати, ломитись у двері, кричати на весь голос: «Товаришу начальник! Товаришу начальник!» А у відповідь тиша. Жахлива тиша! І тоді, як ви сказали, я присів, щоб подивитися крізь щілину в замку. Але заважав ключ…
Абакум уже не слухав. Він побіг по коридору і зупинився біля четвертих дверей ліворуч. Швидко і вправно, за допомогою кількох інструментів спеціально обладнаного ножика, він звільнив щілину замка від ключа і повернув у ній маленьку відмичку. Замок клацнув, і Абакум натиснув на ручку дверей.
Перед очима Захова відкрилась ліва половина кімнати. На старому жакардовому килимі блищала невеличка сонячна пляма, і в снопику яскравого світла, яке лилося крізь розчинене вікно, тремтіли мікроскопічні срібні порошинки. За вікном виднілось подвір'я, вкрите високою пожовклою від засухи травою, заросле бур'яном, серед якого де-не-де біліли ромашки.
Здавалося, все заснуло, розімлівши від спеки, замовкло в тяжкому сні.
Трохи осторонь, праворуч від сонячної плями, на килимі виднілись Венцеславові ноги в черевиках з білою гумовою підошвою. Носки черевиків стирчали вгору, трохи відхилившись уліво і вправо, як у людини, яка міцно спить, зморена втомою. Абакум зайшов у кімнату, а його мозок, неначе автомат, реєстрував: «Взуттєва фабрика імені 9 вересня,[6] номер 43…»
Труп, здавалося, займав усю підлогу. Венцеслав Рашков лежав випроставшись і розкинувши руки, спокійно, немов вибрав найзручнішу позу для тривалого відпочинку. Тільки голова його була відкинута назад, тому підборіддя неприродно випиналося вгору.
Абакум став навколішки і вдивився в обличчя Венцеслава. Воно, здавалось, було залите жовто-синьою фарбою — жовтою біля лоба і синьою — від вилиць до підборіддя. Широко розплющені скляні очі були трохи вирячені, а губи міцно стиснуті.
Не гаючи часу, Абакум розстебнув сіру шовкову сорочку на потерпілому і притулив вухо до грудей Венцеслава. Шкіра була холодна й суха, серце не билось. Капітан вийняв кишенькове дзеркальце і потримав його біля ніздрів Рашкова, але на гладенькій поверхні не лишилось ніякого сліду. В цю мить його увагу привернули вени на скронях: замість блакитних вони були зловісно яскраво-рожевого кольору.
Смерть уже зробила свою справу.
Абакум знизав плечима. Він не був сентиментальною людиною, але хтозна-чому подумав: «Цього разу я спізнився, не встиг сказати йому доброго слова», — і насупився. Потім почав оглядати труп. Захов не знайшов ні слідів ударів, ні ознак насильства, ніде не помітив навіть подряпини чи незначного набряку.
У кишенях Рашкова не було нічого особливого: талони на обід у відомчій їдальні, чотири бланки для тоталізатора, заповнені фіолетовим чорнилом, і жменя соняшникового насіння. Крім паспорта, в бумажнику він знайшов досить велику суму грошей — Абакум налічив вісімдесят банкнотів по сто левів — і дві фотографії молодих жінок.
Капітан оглядав труп і одяг не більше десяти хвилин. Увесь цей час комірник у синьому халаті стояв похмуро й зажурено біля дверей. У нього був вигляд людини, яку помилково засудили до страти. Абакум наказав комірникові не сходити з місця, а сам почав оглядати кабінет.
Підлога в кімнаті мала форму квадрата, кожна сторона якого дорівнює п'яти крокам. Письмовий стіл стояв у кутку, недалеко од вікна, а за стільцем біля стіни височіла стара соснова етажерка. Оце й усі меблі.
Насамперед Абакум переглянув папери, що лежали на столі. Крім газет «Работническо дело» і «Народен спорт», тут була папка з документами—копіями фактур і експедиційними ордерами. Чиясь рука намалювала на промокальному папері краплинками фіолетового чорнила дівочу голівку з локоном на чолі. Абакум вийняв з кишені складану лупу — з нею він ніколи не розлучався, бо вона йому була потрібна також у реставраційній роботі — і уважно оглянув малюнок. Там, де перо торкалось промокального паперу, ворсинки злиплись і збились докупи, а це означало, що малюнок було зроблено щонайбільше півтори-дві години тому. Абакум підняв праву руку покійника — на вказівному пальці синіла фіолетова чорнильна пляма. Отже, о десятій годині ранку Венцеслав був ще живий і здоровий.
Дві бокові шухляди письмового стола були набиті папками. У середній шухляді лежав тільки посібник з мотоциклетного спорту. На верхній полиці соснової етажерки блищав — наскільки щось могло блищати в сутінках цієї низенької кімнати — простий пузатий графин з водою, який стояв на щербатому фаянсовому блюдці. Шийку графина накривала товстостінна склянка з розтрубом.
Графин був не повний — вода не доходила пальців на три до шийки.
— Коли налили воду в графин? — не обертаючись, спитав Абакум байдужим голосом.
Комірник здригнувся — Абакум помітив це, бо комірникове обличчя відбивалось у графині — і запинаючись відповів:
— Сьогодні вранці, товаришу інспектор… Я сам не бачив, але знаю, що прибиральниця наливає свіжу воду щоранку. Унизу, в підвалі, у нас є кілька кранів.
Абакум розглянув графин на світлі: вода була зовсім чиста, прозора, без будь-якого осаду. Він зняв склянку і, повертаючи її, почав уважно розглядати краї. Раптом в його очах блиснув вогник і холодні риси обличчя ніби потеплішали: воно засвітилось, мов у гравця, який витягнув з колоди потрібну карту, щоб вести далі важку і небезпечну гру.
Капітан поставив склянку на місце, дістав папку і почав старанно перегортати папери. Трохи згодом він звернувся до комірника:
— Чому ви стоїте біля дверей, мов покараний?
Комірник розтулив рота, але так і не зміг нічого промовити.
— Ідіть у свою контору, — звелів Абакум. — Візьміть аркуш паперу і напишіть усе те, про що ви мені розповіли у вестибюлі. Якщо можете щось додати, наприклад, хто ще, крім вас, має ключ від вхідних дверей, це буде тільки корисно. А тепер ідіть!
Почекавши, поки комірник вийде, Абакум кинув запорошену папку на стіл і знову взяв у руки склянку. Обминувши труп, він підійшов до вікна і ще уважніше почав розглядати її краї. Потім розкрив лупу і довго розглядав крізь неї прозоре скло.
На губах капітана промайнула тиха, задумлива усмішка. Поставивши склянку на стіл, він нахилився над потертим жакардовим килимом. На вулиці було сухо, тому на килимі Абакум не знайшов ніяких слідів. Він хотів уже випростатись і раптом помітив довгасту мокру пляму.
Пляма мала неправильну, приблизно конусовидну форму. Вершина конуса була спрямована до дверей, а основа доходила майже до ніг трупа. Абакум дістав ножик і вирізав довгий, вузький кусок килима з цією плямою. Склав його в кілька разів, загорнув у чистий папір і сховав у кишеню піджака..
Потім подивився на ручний годинник — рівно дванадцять.
Абакум підійшов до письмового стола, зняв телефонну трубку і набрав номер міністерства.
Чекаючи працівників міністерства, Абакум оглядав кімнату. Дійшла черга й до вікна. Підвіконня було заввишки метр і двадцять сантиметрів од землі. Товсті двійчасті віконниці, що закривали вікно знадвору, були розчинені і прикріплені двома парами гачків до стіни.
Насамперед Абакум оглянув штукатурку між підвіконням і підлогою кімнати. Особливо уважно дослідив штукатурку біля самої підлоги. Резедовий колір її вилиняв і забруднився, проте слідів дотику твердим предметом не було, як не було і облуплених та потертих місць. Гладеньке підвіконня, колись пофарбоване коричневою олійною фарбою, блищало. Пороху на ньому майже не було. Очевидно, прибиральниця витерла його вранці. Але Абакум найбільше боявся того, що на перший погляд здавалося цілком ясним і певним. Така очевидність завжди викликала в нього сумнів, скептично настроювала, примушувала насторожуватись.
Оглядаючи блискучу дошку підвіконня, Захов складав у думці дві системи припущень:
1. Якщо підвіконня справді витирали вранці і після цього ніхто не торкався його, то поверхня дошки повинна бути всюди однаково чиста або однаково вкрита ледве помітним шаром пилу.
2. Якщо поверхня не однаково чиста або ж не однаково запорошена, то треба зробити висновок, що хтось торкався її, отже, повинні бути сліди цього дотику.
Абакум протер лупу хусточкою, схилився над підвіконням — і під прозорим оком лупи раптом з'явилися білясті порошинки. До середини підвіконня їх густота була майже рівномірною, однаково блищала й дошка коричневого кольору. Але трохи ближче до середини на відстані завширшки з долоню виднілись чисті місця округлої форми, схожі між собою. Абакум налічив їх п'ять. Далі відстань сантиметрів на тридцять була зовсім чиста від порошинок, ніби там дошку тільки-но старанно витерли шовковою хусткою.
На другій половині підвіконня Захов помітив такі ж чисті місця, як і на першій, — їх було п'ять, — і знову рівномірний шар білястого пороху.
Абакум посміхнувся. Він не сумнівався, що через підвіконня перелізла людина — досить худорлява, з тонкими пальцями і не дуже висока на зріст. Якби вона була висока, то змогла б переступити через підвіконня, не сідаючи на нього. Людина сідала на підвіконня, коли залазила в кімнату ззовні, з подвір'я. А вилазячи через вікно, просто переступила через підвіконня, не торкаючись дошки руками.
Цей факт здавався очевидним, і саме тому його треба було дослідити уважніше і пояснити.
Абакум стрибнув на подвір'я і тепер зосередив увагу на штукатурці біля самої землі. Та як він не вдивлявся у нерівний шорсткий цоколь з глини, ніяких видимих слідів на ньому не побачив. Це розсердило Захова, і він уже ладен був послати до дідька всі ці дослідження, коли його увагу привернула борозенка на штукатурці, перпендикулярна до підвіконня. Вона була з півсантиметра завглибшки, розташована на відстані близько п'яді від землі. Абакум потер руки, і на його обличчі з'явився вираз справжнього задоволення. В цю мить він здавався дуже щасливим. Захова радувало не стільки відкриття, скільки власна логіка, яка передбачила існування такого сліду.
Наявність цього сліду вела до іншого, і його треба шукати на подвір'ї, серед бур'яну. Абакум на око визначив напрям та найкоротшу відстань до сусідньої вулички і, пильно вдивляючись, повільно попрямував уперед. Звичайно, в суху погоду важко було виявити сліди, але ряд ознак свідчив, що тут дві-три години тому ступала людська нога. На однаковій відстані жорстка пожовкла трава була прим'ята. Абакум помітив кілька придавлених стебел ромашки, з яких. на місцях зламу сочився сік.
Захов нахилився і почав міряти відстань між місцями, де трава була прим'ята. Вона була коротка — не більше тридцяти сантиметрів. Це означало, що кроки людини, яка пробиралася крізь зарості бур'яну, порівняно малі. Отже, у неї короткі ноги. А короткі ноги бувають звичайно у невисоких людей. У таких людей і ноги, як правило, менші.
Таким чином, Абакум уже мав деякі дані. Приблизно о десятій годині ранку через це занедбане подвір'я пройшла низенька на зріст, худорлява людина з тонкими пальцями і маленькими ногами. Перелазячи через вікно, вона подряпала гострим носком черевика штукатурку з зовнішнього боку, посиділа на підвіконні, потім деякий час побула в кімнаті і так само вибралася назад.
Найвірогідніше, що людина, яка продиралася крізь бур'ян, була жінка, а не чоловік. У такому разі зріст її повинен бути середній, а не низький. Інші прикмети лишалися ті самі.
Тільки-но Захов повернувся в кімнату, як туди зайшов комірник:
— Товаришу інспектор, хтось дзвонить біля входу.
Він вимовив ці слова таємничим голосом.
— Невже? — спитав його пошепки Абакум.
Комірник витріщив очі, і його обличчя знову зблідло. Абакум деякий час мовчки дивився на нього. Знадвору безперервно дзвонили.
— Піди відчини і не бійся, — всміхнувся Абакум.
У кабінет увійшли троє. Попереду простував з чемоданчиком у руці лікар Паруш Аврамов. Коли б не лікарський чемоданчик, важко було б припустити, що це лікар і до того ж фахівець з судової медицини. В елегантному літньому костюмі, у капелюсі і яскраво-жовтому галстуці, в окулярах з позолоченою оправою, поголений до синяви, він більше був схожий на дипломата, на чиновника вищого рангу з Міністерства закордонних справ, щонайменше — на секретаря посольства. За ним ішов капітан контррозвідки Славі Ковачев, недавно переведений з Пловдивського управління в Софію. Він був у вельветових штанах і широкому світло-синьому піджаку, під яким виднілась біла сорочка з розстебнутим коміром. Незважаючи на деяку мальовничість одягу, Ковачев мав трохи наставницький і гордовитий вигляд.
Біля дверей зупинився красень у формі лейтенанта.
Лікар кивнув Абакумові — вони зустрічалися в лабораторії дослідного відділу, — потім, знявши капелюха, поклав його на письмовий стіл, дістав хусточку, з салфетку завбільшки, і дбайливо розстелив її біля трупа.
Поки лікар оглядав покійника, Славі Ковачев відвів Абакума до вікна і тихенько спитав:
— Ви обшукали того — в синьому халаті?
Абакум заперечливо похитав головою.
— Втратили момент, — зітхнув Славі Ковачев.
— Я сьогодні неуважний, — сказав Абакум.
Він запалив цигарку і став дивитися на подвір'я, а Славі Ковачев почав оглядати кімнату. Він теж перегорнув деякі документи в папках, зазирнув у шухляди письмового стола, оглянув килим і стіни. Графин з водою і склянка не випали з його уваги. Він понюхав їх, навіть налив трохи води на долоню і попробував пальцем.
Лікар підвівся, сховав у шкіряний чемоданчик хусточку та інструменти, надів капелюха, глянув на Абакума і знизав плечима.
Славі Ковачев подивився на годинник.
— Товаришу Аврамов, — почав він суворим голосом, — о котрій годині, на вашу думку, ця людина втратила свідомість, і через який час після цього настала смерть?
Абакум і лікар посміхнулися майже одночасно.
— Мені здається, що тут видима смерть настала не зразу, — сказав Славі Ковачев і нахмурився.
— Докторе, — почав Абакум, випускаючи з рота сизий клубок диму, — дозвольте мені розшифрувати думку колеги Славі Ковачева. Він хоче знати, чи були годину тому, тобто тоді, коли я прийшов сюди, ознаки життя в тілі цього нещасного. Ковачев вважає, що я не вжив заходів, щоб своєчасно втрутилась медицина і зробила ін'єкції адреналіну і камфори, штучне дихання, масаж серця тощо, і позбавив медицину останньої можливості якось врятувати, в усякому разі спробувати врятувати життя людини. Ось сенс запитання.
Лікар Паруш Аврамов зняв капелюха. За скельцями його окулярів промайнула холодна посмішка.
— О котрій годині ви зайшли сюди? — повернувся» він до Абакума.
— Об одинадцятій годині сорок хвилин, — спокійно відповів Абакум.
— На жаль, — сказав лікар, переводячи погляд на Славі Ковачева, — було занадто пізно для подання будь-якої допомоги. Бідолашний прийняв отруту на годину раніше — приблизно о десятій тридцять.
— А через п'ять хвилин він був уже мертвий, — Абакум посміхнувся поблажливо, але беззлобно. — Коли б ви пояснили товаришеві Ковачеву, що в даному випадку діяла не якась отрута, а ціанистий калій, то він ні в якому разі не держався б за свою так звану «фатальну» годину. Він, напевно, одразу згадав би, що ціанисті сполуки діють на людський організм миттєво. Припиняючи процес поглинання кисню клітинами, тобто позбавляючи їх можливості дихати, ціанистий калій вбиває весь організм за якихось дві-три хвилини. Так же, товаришу Аврамов? У даному разі типові ознаки отруєння ціанистим калієм цілком очевидні. Коли я прибув сюди, нещасний уже захолонув, він давно перестав дихати. Навіщо ж було здіймати паніку, викликати швидку допомогу? Цей час, товаришу Ковачев, мені був потрібен для зосередженої і корисної роботи, і я використав його дуже добре.
— Але ж є певні правила, яких треба додержувати в таких випадках, — зауважив Славі Ковачев, намагаючись не дивитись Абакумові в очі.
— А я маю звичку забувати про них саме тоді, коли це потрібно, — сухо відповів Абакум.
Лікар кашлянув і взяв з стола чемоданчик.
— Тепер ви можете спокійно повідомити про цей випадок районну поліклініку, — сказав він. — По-моєму, немає потреби турбувати швидку допомогу. А мій висновок такий: на трупі не виявлено ніяких ознак насильства. Хлопець прийняв міцну концентрацію ціанистої сполуки. Він проковтнув отруту, стоячи ось тут, з лівого боку між письмовим столом і стіною. Відчувши раптове запаморочення, інстинктивно сперся на стіл. Потім хотів підійти до вікна, ступив крок і поволі впав на підлогу. Усе це сталося, як правильно зазначив товариш Захов, за кілька секунд. Звичайно, після того як труп буде анатомовано, ви знатимете про все детальніше.
— Останнє запитання, — сказав Славі Ковачев. — Тут, як бачите, стоїть графин з водою для пиття і склянка. Чи вважаєте ви, що ці предмети можуть бути речовими доказами? Потрібно, по-вашому, відправити їх в лабораторію для експертизи чи ні?
— Зробіть те, що буде, на вашу думку, корисним для слідства, — відповів лікар. Він трохи поморщився, бо поспішав, але відкрив чемоданчик, дістав звідти все потрібне і почав уважно досліджувати воду в графині й склянку. — Я більш ніж певен, — сказав Аврамов через кілька хвилин, — що зараз у склянці немає ніяких ціанистих сполук. Дно і боки склянки мокрі, але це звичайнісінька вода — прозора, безбарвна, без запаху. Понюхайте рот померлого, і ви на все життя запам'ятаєте запах ціанистого калію. А ця склянка пахне просто склянкою для води, і більш нічим. Про графин не варто й говорити: можете спокійно налити собі з нього води, якщо вам хочеться пити. — Деякий час лікар дивився на труп, потім знизав плечима: — По суті, тому, хто вирішив отруїтись ціанистою сполукою і має її міцну концентрацію в сухому чи рідкому стані, однаково, як приймати отруту — з водою чи без води. Він наперед знає, що в усіх випадках ця отрута діятиме безвідмовно і з блискавичною швидкістю.
Лікар люб'язно попрощався, ї лейтенант провів його до виходу.
Славі Ковачев оглянув нашвидку кілька речей, які Абакум, вийняв з кишень покійника, і, помітивши пачку столевових банкнотів, здивовано присвиснув:
— Невже це його гроші?
— Не знаю, — відповів Абакум. — Але вони були з його бумажнику.
Славі Ковачев похитав головою, послинив пальці і почав лічити гроші. Потім, кивнувши лейтенантові, поманив його пальцем:
— Ви, товаришу Марков, складіть протокол такого змісту: під час огляду трупа в одязі було знайдено таку-то суму грошей і такі-то речі. Обшукайте того дідуся в синьому халаті і контору. Примусьте його показати вам весь будинок, відімкнути всі приміщення, і, коли помітите щось підозріле, негайно повідомте мене. Потім подзвоніть по телефону лікареві Світозару Подгорову — директорові Центру. Крім того, негайно дайте вказівку, щоб опечатали квартиру покійника.
— Слухаю, товаришу капітан! — клацнув закаблуками лейтенант.
Залишившись наодинці з Абакумом, Славі Ковачев сказав:
— Мені дуже приємно, товаришу Захов, що за наказом нашого начальника ми знову працюватимемо разом. Як ви ставитесь до цього?
— О, — вигукнув Абакум, — я дуже радий.
— Торік у цей же час ми з вами розслідували момчиловську справу. Тоді моя гіпотеза виявилась помилковою, а ваша — правильною.
— Сподіваюся, тепер ви не помилитесь, — посміхнувся Абакум.
— У моїй практиці помилок небагато, — зауважив Славі Ковачев і після паузи додав: — Ось уже тиждень я вивчаю цю ящурну справу і, здається, вже тримаю в руках деякі нитки.
— Отже, ви здійснюєте нагляд за моїм приятелем лікарем Петром Тошковим? — Абакум засміявся, але, глянувши на покійника, одразу замовк.
Лікар Тошков був у Центрі завідуючим відділом «Ліки та постачання» і був безпосереднім начальником Венцеслава.
Славі Ковачев почервонів і, щоб замаскувати збентеження, почав посилено сякатися.
— Ви зустрічаєтеся з лікарем Петром Тошковим, буваєте у нього в гостях, — промовив Ковачев, витираючи ніс хусточкою, — тому, цілком природно, могли помітити, що він під наглядом. А втім, я маю на це спеціальний дозвіл.
— Та ви не турбуйтеся, — Абакум злегка поплескав його по плечу. — Я людина дисциплінована, не втручаюсь у справи своїх колег і вмію зберігати службову таємницю. Можу запевнити вас, що лікар Петр Тошков нічого не підозрює, живе спокійно і почуває себе як птах божий у новій чудовій квартирі, якою недавно обзавівся. — Захов глянув йому прямо в очі: — Але ви серйозно думаєте, що лікар Тошков замішаний у цій справі?
Побачивши Абакумову руку на своєму плечі, Славі Ковачев зробив кислу міну і обережно відійшов набік.
— Знаєте що, — сказав він, — чи не краще буде, якщо кожен з нас шукатиме істину своїм шляхом?
По обличчю Абакума пробігла тінь, вени на його скронях надулись і стали схожі на шнури.
— Цілком розумію вас, — кинув він. Голос його став різким і холодним. — У вас є, звичайно, серйозні підстави відхилити моє співробітництво. Нічого не вдієш, — у куточках його губ спалахнула і раптом згасла глузлива посмішка. — Робіть на свій розсуд, як вважатимете за краще! Бажаю успіху!
Абакум вийшов з кабінету, щоб обійти складські приміщення. А коли повернувся, в його кишенях уже лежали дві пляшечки з німецькою вакциною.
Четверо санітарів з районної поліклініки виносили труп Венцеслава. За носилками з виразом сомнамбули на зморщеному обличчі ішов чоловік у синьому халаті. Коли вони підійшли до виходу, Славі Ковачев пропустив санітарів, а комірника взяв під руку і повів за собою по коридору. Той ішов смиренно, покірно і був дуже схожий на стару маріонетку з реквізиту мандрівного лялькового театру.
Зустрівши здивований і запитливий погляд Абакума, Славі Ковачев похитав головою, але зробив це так, неначе погрожував йому:
— Я вимагатиму дозволу затримати комірника, — пояснив Ковачев, хоч Абакум не сказав йому жодного слова.
Захов відвернувся, і, зціпивши зуби, промовчав. Потім він покликав лейтенанта Маркова, відійшов далі в коридорі спитав:
— Ви хочете працювати зі мною?
Працювати з Абакумом Заховим для лейтенанта Геннадія Маркова було великою честю. Він виструнчився і хотів було стукнути закаблуками, але Абакум підніс руку і спинив його.
— Я попрошу полковника Ванова дати відповідне розпорядження. А тим часом зробіть, будь ласка, ось що: перегляньте листування між відділом постачання і складом, і насамперед усі листи й розпорядження, підписані лікарем Петром Тошковим, завідуючим відділом постачання. Прочитайте все, що стосується цієї вакцини проти ящура. Треба також довідатися, звідки оті вісім тисяч левів, які знайдено в бумажнику Венцеслава Рашкова. Він родом з міста Санданські, а в Софії у нього немає близьких родичів. І не шукайте чогось таємничого в цій справі, а просто довідайтеся в ощадній касі. Я буду дуже задоволений, коли сьогодні близько десятої години вечора ви подзвоните мені на квартиру і доповісте, що вам пощастило зробити.
У вестибюлі Абакум знову зустрівся з Славі Ковачевим. Капітан неначе боявся, щоб з ним не заговорили, і поспішив уперед.
— Ви вже йдете? — спитав його Абакум.
— Зробив усе, що треба було, — відповів Славі Ковачев, не обертаючись. — Час обідати.
— Приємного апетиту! — посміхнувся Абакум.
Коли за Славі Ковачевим зачинились вхідні двері, Абакум увійшов у кабінет покійника і пошукав очима склянку для води. Вона стояла там, де її поставили, — на письмовому столі Венцеслава. Абакум загорнув склянку в обривок газети і, несучи її, немов коштовну річ, з усмішкою переможця вийшов із складу. Біля входу в склад чергував міліціонер.
Рік тому, задумавши описати кілька найцікавіших пригод капітана контррозвідки Абакума Захова, я почав старанно вивчати теорію літератури, сподіваючись, що саме таким способом пощастить проникнути бодай у найелементарніші таємниці цього складного і зовсім чужого мені мистецтва. Кажу «чужого», бо я і за покликанням, і за професією ветеринарний лікар. П'ять років працюю на цій відповідальній роботі і маю вже дві почесні грамоти від Смолянської окружної народної ради. Одну грамоту дістав три роки тому за успішну боротьбу проти курячої чуми, а другою мене нагородили торік восени за особливі заслуги в галузі поживного харчування тільних корів. Правда, я почуваю деяку ніяковість з приводу цих двох нагород, бо курячу чуму, по суті, перемогла пташниця Нуріс Рашидова із села Барутина, тітка Нуріс, а рецепт харчового раціону для тільних корів — здобуток натхненного розуму чарівної Балабанихи, яка в той час завідувала Момчиловською тваринницькою фермою. Та це тільки деякі деталі. Згадую про них між іншим, щоб підкреслити своє ветеринарне покликання і свої успіхи на ветеринарній ниві. Усе це, безумовно, не має нічого спільного з літературою.
Отже, завдання, яке я поставив перед собою, — оволодіти за допомогою теоретичних творів таємницею майстерності письменника, виявилося наївним, щоб не сказати прямо — безглуздим.
Тому я й не зміг почати свою розповідь цікавіше. Почав її зсередини. А як відомо, усе. має свій початок. В цій вступній частині, яку я збираюся викласти тільки тепер, небагато напружених епізодів. Вона тиха і спокійна порівняно з тим, що йтиме за нею, схожа на «тишу перед бурею», як висловлюється дехто з талановитіших літераторів.
Чи пригадуєте ви історію момчиловського шпигунства і її похмурого героя — Бояна Ічеренського? Початок моєї розповіді стосується того часу, коли Абакум здобув перемогу над цим, безумовно, талановитим і розумним агентом іноземної розвідки. Як тільки я згадаю про ті жахливі дні, переді мною одразу ж з'являється, мов якесь похмуре видіння, стрімка, кошлата громада Карабаїру, оповита чорними хмарами, густим осіннім туманом. Перед очима постає таємнича, неначе населена злими духами місцевість Зміїця з бездонними ущелинами і стрімкими скелями — притулок для вовків та одчайдушних бандитів, яким не вдалося перейти кордон. Скільки неприємностей завдавала мені ця Зміїця! Йдучи в село Ликіте, де працювала лікар Начева, я завжди старався обійти її. Мені було моторошно в цій дикій місцевості, і, певно, тому я обминав її.
Образи людей мелькають у моїй свідомості. Милі образи, що постають в моїй уяві, як у приємному літньому післяобідньому сні. Ось Балабаниха, вдова незабутнього для момчиловців бай Балабана, пишна гарна жінка з добрими знадливими очима і ходою рисі. Її лисяча курточка знову розстебнута на грудях — випадково, звичайно, і крізь мереживо сорочки матово блищить шкіра, порозовіла на ранковому холоді. Ось і бай Гроздан, голова кооперативного господарства: зупинився на перехресті і роздумує: випити йому «м'ятної» в ресторані «Карабаїр», як личить голові, чи посидіти з друзями в непоказному, але прославленому Ілчовому шинку за приємною розмовою. Ця складна душевна боротьба триває недовго — бай Гроздан махнувши відчайдушно рукою і ніяково всміхаючись у руді вуса, швидко піднімається по вищерблених східцях у Ілчів шинок. Там, у задній кімнатці, капітан артилерії Матей Калудієв, людина надзвичайно мужня, потираючи руки, задушевним голосом розповідає товаришам з геологічного пункту свою останню любовну пригоду. Правда, відтоді як він прибув у Момчилово, лікар Начева ніяк не вибере часу піти на прогулянку зі мною. Але, незважаючи на це, я глибоко вірю, що капітан артилерії приписує собі уявлювані успіхи.
Тут, у півтемряві і прохолоді мурованої кімнатки, сиділи за довгим столом геологи Боян Ічеренський і Кузман Христофоров. А напроти них, на широкій лаві, вкритій старою ковдрою з козячої вовни, вмостився Абакум. Він тільки-но прибув у Момчилово і, не відпочиваючи, як то кажуть, з ходу вийшов на старт, його суворі, бистрі і непроникні для чужого погляду очі неначе вже бачать таємні стежки, по яких він має пройти, щоб досягти мети.
Після того як сам Боян Ічеренський приніс до мене на квартиру свою секретну рацію і встановлений під моїм ліжком магнітофон записав його слова, які пізніше змусили шпигуна в усьому зізнатися, момчиловську диверсійну банду було викрито. Тієї ж ночі Бояна Ічеренського і Кузмана Христофорова заарештували і відправили в Смолян на спеціальній машині.
Кінець ночі ми провели в будинку Балабанихи. Вона розклала великий вогонь у печі, замісила і спекла під металевою кришкою прісний хліб, білий, мов пухнаста бавовна. Абакум приніс звідкілясь дві пляшки червоного вина, і ми влаштували нічний бенкет.
Було ще темно, коли ми вийшли на вулицю. Мрячив тихий осінній дощик.
Абакум потяг мене до Ілчового шинку. Марко Крумов тільки-но прокинувся і розпалював плиту, складену з каменю. Незважаючи на ранній час, він зустрів нас весело, підсмажив яєць з гострим стручковим перцем та свіжою бринзою і поставив перед кожним по півлітра торішнього вина. Абакум запросив його до столу, і ми, вже втрьох, бенкетували далі.
Вийшли з корчми, коли вже розвиднялося. Дрібний дощик мрячив безшумно і ліниво. Карабаїр губився в тумані.
Простували мовчки брудною вулицею. Коли підійшли до будинку Балабанихи, я помітив, що на нижньому поверсі мерехтить вогник. Абакум теж помітив світло. На його губах промайнула усмішка. Мені здалося, що вона дуже схожа на той мерехтливий вогник, що пробивався крізь щілину зачинених віконниць.
Додому я повернувся, коли голошиїй півень тітки Спиридонихи вже почав будити сусідів хриплим баритоном. Я знов опинився на тому місці, де вчора ввечері Абакум розставив хитромудру пастку на Ічеренського. Ліг не роздягаючись і заплющив очі, А коли прокинувся, Абакума вже й сліду не було. Марко Крумов сказав мені, що десь о восьмій годині ранку приїхав газик і повіз мого приятеля невідомо куди. Балабаниха, в якої протягом цих кількох днів він був на квартирі, довго стояла на перехресті, сумними очима дивлячись услід машині…
В одному з наступних розділів я розповім, як і чому мене перевели на роботу з Момчилово в район Триграда, про своє двомісячне відрядження в Софію, про те, як я подружив там з лікарем Петром Тошковим та нещасним Венцеславом Рашковим і як ми залучили до своєї компанії Абакума.
А тепер, здається, вже час повернутися до подій, про які я розповідав у перших розділах.
У той саме день, 27 серпня, і в той саме час, коли Венцеслава Рашкова знайшли мертвим у його кабінеті, лікар Петр Тошков так мчав до Центру, немов за ним гналися. Звичайно, лікар не біг, як біжить, наприклад, спортсмен чи юнак, бо йому було вже за п'ятдесят і важив він понад дев'яносто кілограмів. Але завдяки своєму майже двометровому зросту Тошков пересувався досить швидко, і людині нормального зросту справді довелося б перейти на біг, щоб не відстати од нього. До того ж він так енергійно розмахував руками, що перехожі, які траплялись на його шляху, завбачливо давали йому дорогу.
Наближаючись до Центру, лікар звернув у вузьку вуличку колишнього Жіночого базару, потім перетнув трамвайну лінію бульвару Христо Ботева і рушив навпростець до головного під'їзду жовтої будівлі. Захеканий, спітнілий, він постояв трохи, ніби вагаючись і щось обмірковуючи. Потім насунув ще нижче на очі капелюха, пройшов повз парадний хід і шмигнув на подвір'я, де стояли ящики для сміття.
Двері чорного ходу були розчинені. Перед тим як увійти в них, Петр Тошков озирнувся на всі боки. Обличчя лікаря пересмикнулось, бо йому здалося, що за ним хтось стежить з-за низької огорожі.
Хоч гвинтові сходи, які вели нагору, були стрімкі і звивисті, лікар, перескакуючи через кілька східців, збіг по них, майже не переводячи подиху, на третій поверх, звернув праворуч у коридор і через кілька хвилин опинився перед широкими дверима свого кабінету. В приміщенні було душно. І підлога, і стіни, і навіть частина гіпсової ліпної стелі купалися в іскристих потоках південного сонячного світла.
Насамперед Тошков опустив штори, і кімната відразу поринула п приємну жовту півтемряву, потім зітхнув, повісив капелюха на вішалку і стомлено сів на стілець за письмовим столом. Тільки тепер лікар витер піт з обличчя. Носова хусточка стала така волога, наче її вмочили у воду.
На столі лежала стара шкіряна папка з листами. Побачивши її, лікар нахмурився. Він згадав, що повинен іти доповідати Світозару Подгорову. В цій папці було все те, про що директор мав сказати своє «так» чи «ні». Ось чому папка погано впливала на лікареві нерви: коли Тошков бачив її, повіки в нього раптом стулялися і його починало хилити на сон.
Лікар подивився на папку засмученими очима і зітхнув, потім, підійшовши до великої шафи в глибині кімнати, відчинив її. Там стояло оцинковане відро, наповнене порожніми пляшками з-під лимонаду. Тошков дивився деякий час на порожні пляшки і знову нахмурився. Він вийняв з шухляди письмового стола кругле кишенькове дзеркальце, причесав гребінцем поріділе волосся і натиснув кнопку дзвоника.
Цього разу його секретарка Ірина Теофілова зайшла в кабінет швидше, ніж завжди, — лікар навіть не встиг сховати гребінець і кругле дзеркальце. Він накрив їх шкіряною папкою і повернув голову до дверей. Сердився через те, що не було лимонаду. Але як тільки побачив струнку округлу постать секретарки, його брови якось самі собою розійшлися і обличчя враз набрало звичайного добродушного вигляду. Лікар помітив, що волосся Теофілової мокре, як після купання, і похитав головою.
— Ви знову приймали душ у службовий час, — сказав він.
Але в тоні його голосу не було й тіні докору, слова прозвучали навіть лагідно. Теофілова мовчала.
— З того часу, як встановили цей душ нагорі, — лікареві неодмінно хотілось зав'язати розмову про купання, — ви безперервно снуєте по сходах. Можна ж простудитися! Негаразд.
Хіба міг інакше розмовляти лікар з цією тридцятирічною розведеною красунею, з якою він мріяв одружитися?
— Негаразд, — повторив він.
Теофілова стояла біля дверей і мовчала. Обличчя її, звичайно смугляве, тепер було бліде, як у хворої людини.
«Це, мабуть, від освітлення», — подумав Петр Тошков і подивився на опущені штори. День на вулиці здавався матово-жовтим.
— Товариш директор уже двічі питав про вас по телефону, — сказала Теофілова приглушеним голосом.
Лікар нахмурився. Він почував, що розмова з секретаркою сьогодні не клеїться. Доки роздумував, що сказати ще: почати про службу чи зробити невеликий вступ відносно погоди, — різко задзвонив телефон. «Утретє», — подумав лікар і взяв трубку.
Виклик був нервовий, короткий. Петр Тошков поклав трубку і підвівся. Він хотів було взяти з собою стару шкіряну папку з листами, але, згадавши про те, що нею накриті гребінець і дзеркальце, махнув рукою.
Світозарові Подгорову можна було дати років п'ятдесят. Він був високий, сухорлявий. Обличчя худе, довгасте, сиве волосся гладко зачесане. Губи в нього були жіночні, але бліді, а голубі очі дивилися спокійно, зосереджено, з якимсь скляним холодком. Одягався директор «по-начальницькому» — брюки в смужку, темний піджак, накрохмалена сорочка. Золота булавка з рубіновою головкою, якою він зашпилював шовковий галстук, свідчила про його потяг до деякої артистичної витонченості. Але в цілому Подгоров мав вигляд суворої, педантичної людини.
Чекаючи Тошкова, він стояв біля вікна, похнюпивши голову і схрестивши на грудях руки. Штори були опущені, лопаті безшумного вентилятора вертілись на круглому столі для засідань, вкритому зеленим сукном.
Коли лікар зайшов у кабінет, Подгоров здригнувся, підвів голову і деякий час пильно дивився прямо перед собою, мов сліпий. Потім почав шарити по кишенях піджака, чогось шукаючи, вийняв пачку цигарок, подумав і, не закуривши, засунув її назад у кишеню.
— Можливо, у вас немає вогню? — спитав Тошков і, винувато всміхаючись, подав йому коробку сірників.
Подгоров махнув рукою.
— Мав коротку, але неприємну розмову з своїми будівельниками, — зітхнув лікар, — тому й запізнився.
— Сідайте, — тихо сказав Подгоров.
Обидва мовчали.
Оббиті двері та зачинені вікна не пропускали шуму, і в кабінеті було тихо, як у порожньому, відчепленому вагоні.
— Докторе, — спитав Подгоров, знову схрестивши руки на грудях, — чи маєте ви відомості про те, як діє наша протиящурна вакцина? Чи створює вона потрібний імунітет?
Голос його звучав дуже глухо.
— А чому б їй не створювати імунітету? — Петр Тошков знизав плечима і засміявся.
— Я питаю, чи маєте ви відомості? — насупив брови Подгоров.
Лікар, не відповідаючи, втупився в свої ноги. Тепер засміявся Подгоров, але сміх його був колючий і злий.
— Ану, подивіться мені прямо в очі, — сказав він. — Ви справді нічого не знаєте про нашу вакцину? Про те, чи створює вона імунітет?
— Я вас не розумію, — промовив Петр Тошков і потер рукою лоба.
— Невже?
Подгоров помовчав, потім сів на своє місце, дістав цигарки і закурив.
— Товаришу Тошков, — промовив він тихо, дивлячись прямо перед собою, — тепер час обідати, і я не ставитиму вам більше запитань. Відпочиньте, поїжте як слід, у вас завжди був добрий апетит, а після обіду, о третій годині, запрошую вас на коротку нараду за цим круглим столом. Я скликаю колегію Центру. Ви проінформуєте її, як діє наша протиящурна вакцина в Триградському районі. Сподіваюсь, ви зможете підготувати невелику, але цікаву доповідь для колегії.
— Гаразд, — кивнув головою лікар. Хтозна-чому йому раптом стало весело, і він засміявся.
Подгоров різко підвівся.
— Товаришу Тошков, — кинув він і кашлянув. — Сміється той, хто сміється останнім. У народних прислів'ях криється глибока мудрість. Я порадив би вам негайно зайти до завідуючого відділом кадрів. Він скаже вам сумну, але дуже цікаву для вас новину. Тоді, мабуть, втратите добрий настрій і охоту сміятися.
— Яку новину? — підвівся й собі лікар.
— Там скажуть, — тихо відповів Подгоров. Він застебнув піджак, підійшов до дверей і чемно відчинив їх. — Прикрий випадок трапився у вашому відділі. Прошу!
Провівши лікаря, Подгоров постояв трохи, потім важко сів у широке шкіряне крісло і охопив голову руками.
На другий день, об одинадцятій годині ранку, в кабінеті полковника Ванова відбулася коротка нарада. Були присутні полковник, капітан Славі Ковачев і Абакум.
Славі Ковачев виглядав збудженим, бадьорим і, що рідко з ним траплялося, веселим та балакучим. Навіть в одязі капітана з'явилося щось нове, досить ліберальне для його строго встановленого консервативного смаку — уперше в житті він надів яскраву трикотажну сорочку. Абакум, навпаки, був дуже похмурий. Він багато курив, мовчав і не звертав ніякої уваги на людей, що оточували його, здавалося, був цілком байдужий до всього на світі. Коли б не гарячкові вогники, які спалахували в його очах, і не тремтіння довгих пальців, можна було б подумати, що це страшенно стомлена, апатична людина.
— Отже, — сказав полковник Ванов, спершись ліктем на стіл, — надаю вам слово. Хто почне перший? Дозволяю курити і говорити з місця, не підводячись.
— Дозвольте мені інколи підводитись, не висловлюючись, — ледве помітно всміхнувся Абакум, постукуючи цигаркою по скляній попільничці.
Полковник кивнув головою.
— Він схожий на хорта, який довго шукав, але не зміг напасти на слід, — весело засміявся Славі Ковачев.
Абакум не звернув уваги на цей грубий жарт. Але полковник насупився.
— Ви, капітане, ніби вже схопили попа за бороду, — сказав він. — Чи не думаєте ви, що після момчиловської справи вам треба бути делікатнішим?
— О, — вигукнув Славі Ковачев, — момчиловська справа — давня історія. До того ж у ній немає нічого особливого.
— Я не поділяю вашої думки, — сухо зауважив полковник і після короткої паузи промовив тоном наказу: — Говоріть!
Славі Ковачев потер руки.
— Справа ця дуже заплутана, — почав він, як завжди, зарозумілим тоном, — але головні нитки вже в моїх руках. Я докопався до найважливішого і розраховую на успіх. Мій метод простий — не люблю складних гіпотез. На мою думку, чим більш заплутаний злочин, тим простішим повинен бути метод його розкриття. Ось чому в даному випадку я міркував так. По-перше, ящурна епідемія виникла в районі Триграда — у прикордонному районі. В нас є вже досвід у таких справах. Ми знаємо, що ящур з'являється в прикордонних районах не випадково. По-друге, протиящурна вакцина, яку Центр надсилає в заражений район, виявляється раптом непридатною. Знаменний факт. Коли, наприклад, спалахне пожежа на якомусь заводі, що має важливе значення, і наша пожежна команда вирушить туди з порожніми цистернами або з пошкодженими насосами, хіба можна вважати таке явище випадковим? Безперечно, підпалювачі заводу мали зв'язок з тими, хто випустив воду з цистерн і пошкодив насоси. Ці два факти взаємно доповнюють і пояснюють один одного. В справі, яку нам доручили для розслідування, Центр відіграє роль пожежної команди. Хтось з цього Центру має зв'язок з людцями, які поширюють ящур. Такою була в основному моя гіпотеза. Отже, треба було виявити людей, які підтримують зв'язок з іноземними агентурами. Де їх шукати? Звичайно, не серед плановиків і друкарок. Плановики й друкарки не мають справи з сиворотками і ліками. Цими речами займається насамперед відділ «Ліки та постачання», зокрема завідуючий відділом лікар Петр Тошков, начальник складу Венцеслав Рашков та його помічник Кинчо Настев. Серед цієї трійки я й вирішив шукати одну з головних дійових осіб ящурної справи. Зрозуміло, я не тішу себе ілюзією, що все вичерпується цією основною трійкою. Але якщо схопити одну петельку, неважко розпустити всю панчоху.
Я почав вивчати біографії цих трьох людей і між іншим натрапив на дуже цікавий факт. Перегортаючи повідомлення Триградської прикордонної дільниці про появу і поширення ящура, я одразу ж помітив знайоме прізвище. В одному з повідомлень був список осіб, які проходили по шосе між Тешелем і Девіним, не маючи спеціальної перепустки для пересування в прикордонній зоні. Четверо з них — місцеві селяни. Їх перевірили наші люди, і на них не падає ніяка підозра.
15 серпня — за два дні до того, як ми одержали перше повідомлення про появу ящура — близько десятої години ранку черговий старшина зупинив на шосе мотоцикліста в ту мить, коли той хотів звернути праворуч, на шлях, який веде в Триград. Це був лікар Петр Тошков, завідуючий відділом «Ліки та постачання». Він мав перепустку, але в документі стояв тільки один населений пункт — Девін. Коли старшина спитав його, що йому треба в Тешелі і чому він хоче звернути на шлях, який веде в Триград, лікар відповів, ніби йому хочеться глянути на триградські скелі і наловити трохи форелі в гірській річці. При цьому Тошков показав службове посвідчення, в якому зазначалося, що його відряджено в Девінський район у службових справах. Тоді старшина на свій страх і риск дозволив залишитися лікареві на роздоріжжі до полудня, категорично заборонивши просування далі в глиб ущелини.
Близько третьої години пополудні прикордонний дозір затримав лікаря в ущелині досить далеко від тунелю, прокладеного в скелях. Тошков вудив рибу на березі глибокого озера, а поруч нього сидів Ракіп Колібаров, мешканець Триграда. Повинен сказати, що цей Ракіп досить підозріла особа, хоч ми не маємо проти нього ніяких конкретних доказів. Нам відомо тільки те, що його брат втік за кордон, а дядька торік убили невідомі особи. Оскільки лікар не мав перепустки для пересування в районі Триграда, виник інцидент, його повели на заставу, звідти подзвонили в Смолян, із Смоляна — в Софію і тільки надвечір звільнили, запропонувавши дати письмове пояснення. Лікар написав, між іншим, що незнайомий з Ракіпом Колібаровим і в той день побачив його вперше. Тошков твердить, ніби Ракіп сам підійшов до нього, щоб подивитись, як він ловить форель.
Це сталося 15 серпня — за два дні до того, коли спалахнула епідемія ящура в районі Триграда.
Випадок з Тошковим примусив мене ще уважніше зайнятися вивченням біографії лікаря. Він народився в 1910 році в місті Санданські в заможній сім'ї. Батько його мав крамницю і корчму, а також великі виноградники. Петр Тошков закінчив ветеринарний факультет у Софії, а потім його направили на спеціалізацію до Швейцарії, в Женеву. Повернувшись з-за кордону, він одразу дістав призначення на посаду околійського[7] ветеринарного лікаря в місто Горна Джумая. В 1942 році Тошкова призначили на роботу в Міністерство землеробства, а через рік підвищили на посаді. Як інспектор Петр Тошков їздив по районах виключно південної і південно-західної частини країни. Політикою не займався. Любив прогулянки у веселій компанії, сипав грішми. Після 9 вересня його призначили на посаду, яку займає досі.
Петр Тошков — завзятий рибалка. Він має мотоцикл марки «Ява», на якому в святкові дні або під час відпустки роз'їжджає по всій країні.
Тепер хочу звернути вашу увагу на такі факти. У документах органів Державної безпеки прізвище Тошкова згадується двічі, причому в зв'язку з іншими особами. Торік, 2 січня, два дипломатичні «чиновники», представники західних держав (цих «чиновників» пізніше вигнали з нашої країни як персон нон грата), прогулювалися в околицях курорту «Боровець». З ними був і Петр Тошков. 7 травня цього року Петр Тошков ловив рибу недалеко від Слівніци. Його цілий день супроводив Крум Славов Хаджіхристов, мешканець села Слівніци, колишній фельдфебель царської армії, який відбув покарання за вироком народного суду після 9 вересня 1944 року.
Отже, Петр Тошков підтримує зв'язок з західними дипломатами, персонами нон грата, зустрічається з політичними злочинцями, роз'їжджає в прикордонному районі, не маючи на те спеціального дозволу, бачиться з особами, родичі яких стали зрадниками батьківщини і зв'язані з шпигунськими агентурами. Зовсім неважко припустити, що саме людина з такою характеристикою здатна надсилати непридатну вакцину в заражені райони. Докази? Прошу! Я їх знайшов.
Учора після робочого дня я переглянув листування між відділом постачання і складом. Дуже радий, — тут Славі Ковачев глянув на Абакума, — що й ви, товаришу Захов, ідете по моїх слідах, тобто працюєте за моїм методом, бо я застав вашого помічника лейтенанта Маркова за читанням тих самих листів. Не знаю, які ваші висновки, але мої відкриття, як і відкриття лейтенанта Маркова, цілком тотожні. Що примусило мене переглянути листи? Я просто хотів дізнатися, яку вакцину одержав відділ з НДР і які розпорядження давав Петр Тошков начальникові складу, де зберігається вакцина, Венцеславові Рашкову.
Насамперед ми переглянули вихідну кореспонденцію відділу, копії листів, які Петр Тошков надсилав на адресу складу. Нашу увагу привернув досить довгий лист, в якому завідуючий відділом давав вказівки, як треба зберігати німецьку вакцину. Цитую буквально: «Зберігати в холодильній шафі, в темряві, при температурі не вище 6 градусів за Цельсієм». Лист був датований 4 березня і мав два підписи: з правого боку — Петра Тошкова і з лівого —Ірини Теофілової, секретарки відділу. «Давайте перевіримо, чи виконав Венцеслав Рашков ці спеціальні умови», — запропонував лейтенант Марков. Але я сказав йому: «Давайте спочатку перевіримо, чи одержав він взагалі цього листа».
Ми розкрили папку, в яку Кинчо Настев, — помічник Венцеслава Рашкова, — складав вхідну кореспонденцію. Знайшли оригінал листа від 4 березня і з першого погляду зрозуміли, що між ним і копією є деяка відмінність. Ми здивовано перезирнулись і почали звіряти оригінал з копією. В тому місці, де в копії написано: «Зберігати в холодильній шафі, в темряві, при температурі не вище 6 градусів за Цельсієм», текст в оригіналі було змінено так, цитую буквально: «Зберігати в шафі при температурі не вище 26 градусів за Цельсієм». Слова «в холодильній» і «в темряві» пропущені, а до цифри «6» спереду приписано цифру «2». Немає сумніву, що ця зміна в тексті сприяла створенню таких умов зберігання вакцини, в яких вона неодмінно псувалася.
Ми дослідили шрифт оригіналу і копії. Обидва документи написано на одній і тій самій друкарській машинці «Континенталь». Така машинка є в канцелярії Центру. На ній працює друкарка Христина Чавова, дівчина, перевірена в політичному відношенні, дочка партійного працівника, який загинув у роки підпільної боротьби. Ми взяли інші листи і почали порівнювати підписи. Підпис Петра Тошкова був таким же самим, ніякої різниці в написанні літер, у вигинах і натисках. А ось з підписом Ірини Теофілової інше. На копії листа від 4 березня в підписі Теофілової літери «о» і «в» було написано замкнуто. Так секретарка підписується і на інших документах. Проте в оригіналі ці дві літери було розімкнуто, і вони на диво були схожі на своїх тезок з підпису Петра Тошкова. До того ж Ірина Теофілова пише взагалі стисло, літери в неї написано злито, а тут літери відірвані одна від одної, і відстань між ними цілком збігається з інтервалами між літерами підпису лікаря. Ми сфотографували обидва документи. У вас, товаришу Захов, теж є примірник цих фотографій. Лейтенант Марков, спеціаліст в галузі графології, твердить, що підпис Теофілової на оригіналі листа написано, безперечно, рукою Петра Тошкова. Не знаю, що думаєте ви, але я цілком поділяю думку лейтенанта.
Абакум знизав плечима, і Славі Ковачев на якийсь час замовк.
— Розповідайте далі, — сказав полковник.
— Потім ми пішли оглядати приміщення складу, залишивши листи в канцелярії, і спустились у підвал, де сподівалися знайти пляшечки з німецькою вакциною. У підвалі не було ніякої вакцини. Повернулись на перший поверх — те ж саме. Тоді ми вирішили заглянути на горище. Там наші розшуки увінчалися успіхом: в кутку під покрівлею, на простій сосновій етажерці, стояло близько п'ятдесяти картонних коробок. У кожній містилося по двадцять пляшечок вакцини. Кілька коробок було порожніх — вакцину з них, очевидно, цими днями відправили в Родопський край…
Ми глянули на термометр, який висів на дверях, — ртутний стовпчик показував 28 градусів за Цельсієм. Венцеслав Рашков перестарався, виконуючи вказівки свого шефа.
Перш ніж сформулювати свою гіпотезу остаточно, хочу сказати ще кілька слів про Рашкова і Настева. Венцеслав Рашков народився в місті Санданські, — зазначте, — в рідному місті Петра Тошкова. Знаменно, правда ж? Ви повинні знати і дещо інше — цього хлопця прийняли на службу в Центр за рекомендацією лікаря Тошкова. Якщо ви візьмете його особову справу з відділу кадрів, то знайдете там аж три сторінки, написані лікарем, в яких він безмірно вихваляє Рашкова. Тошков дуже захоплено відізвався і про його батьків, — які вони працьовиті, чесні, передові і таке інше… Венцеслав закінчив комерційний технікум, був на військовій службі в бронетанкових частинах і перед тим, як вступити до Центру, працював за інструктора на автокурсах ДТСО.[8] Він був великим любителем спорту, захоплювався мотоциклами і автомобілями. Крім зарплати, інших доходів не мав. Останнім часом вихвалявся перед друзями, що купить собі мотоцикл «Ява».
Кинчо Настев, помічник Венцеслава Рашкова, родом з міста Хасково. Він працює на складі Центру вже десять років. Завжди був скромною і непомітною людиною. Має одноповерховий будинок у кварталі Нове передмістя. Місяць тому купив будівельний матеріал, щоб надбудувати другий поверх.
Розповідаючи про цих трьох службовців Центру, я хочу, між іншим, підкреслити одну цікаву деталь. Два місяці тому лікар Петр Тошков купив квартиру, Венцеслав Рашков збирався придбати мотоцикл «Ява», а в день смерті в його бумажнику знайшли велику суму грошей. Скромний Кинчо Настев, який усе життя жив на зарплату службовця, купив по вільних цінах будівельні матеріали, щоб надбудувати другий поверх. Як бачите, за короткий строк ці люди так розбагатіли, в їхньому розпорядженні стало стільки грошей, що вони купують квартири з усіма вигодами, дорогі мотоцикли, надбудовують будинки.
Узагальнюючи всі ці факти, я приходжу до такого висновку. Петра Тошкова, коли він був у Женеві, завербували в німецьку розвідувальну службу. За допомогою її резидентів у Болгарії його призначили на посаду інспектора тих південних прикордонних районів, які безпосередньо цікавили гітлерівську розвідку на Балканах. Після закінчення війни Петра Тошкова не турбували, і він, очевидно, довгий час не займався шпигунством. «Законсервований» агент жив відносно спокійно. Але три роки тому його знову залучили до роботи — цього разу на користь західної розвідки. На нього було покладено скромне завдання — оточити себе на службі відданими людьми. І Петр Тошков влаштував свого земляка Венцеслава Рашкова на роботу в Центр начальником складу. Він був певен, що хлопець буде слухняним, бо лікар мав давні зв'язки з родиною Рашкова, крім того, саме від нього залежало просування Венцеслава по службі. Ще треба розслідувати, чим саме займався Петр Тошков протягом цих трьох років, де зупинявся, роз'їжджаючи по південних районах країни, з якими іншими персонами нон грата підтримував зв'язки, чому їздив у Слівніцу і зустрічався з фельдфебелем і таке інше.
Але повернімося до останніх подій. Петр Тошков одразу ж, як тільки одержав німецьку вакцину, а можливо і трохи раніше, дістав розпорядження зробити все для того, щоб ці ліки за короткий час стали непридатними. 4 березня Тошков диктує секретарці листа, про який я вже говорив. Секретарка вручає чернетку друкарці Чавовій, і та переписує її слово в слово. Я забув вам сказати, що ця чернетка і досі зберігається з копією листа і цілком збігається з нею. Потім секретарка, підписавши оригінал і копію, віддає їх на підпис начальникові. А що робить начальник?
Він зовсім не поспішає відсилати листа на склад. Тошков просто залишає його в себе. Після робочого дня, коли службовці розійшлися, Петр Тошков сідає за машинку Чавової і на чистому бланку пише нового листа — того самого, без двох слів і з приписаною цифрою. Він знищує старий, справжній оригінал; на новому підписується з правого боку, а з лівого підробляє підпис Теофілової, причому дуже вдало.
Ранком другого дня, 5 березня, він викликає кур'єра, доручає йому здати копію і чернетку листа в архів, а оригінал — вручити під розписку працівникам складу.
Якщо ви розкриєте реєстраційну книгу відділу «Ліки та постачання», то побачите, що Кинчо Настев справді одержав цього листа 5 березня.
Але ви можете спитати, як такі досвідчені у зберіганні медикаментів люди, як Настев і Рашков, не помітили тоді нічого дивного в розпорядженні свого начальника? Хіба їм уперше доводиться одержувати і зберігати, різні вакцини? Думаю, що вони обидва помітили незаконність у цьому розпорядженні, проте Венцеслав мовчав, бо така була воля його покровителя і шефа. Кінець кінцем, у нього було виправдання — розпорядження начальника, офіціальний документ! А Кинчо Настев мовчав просто через те, що його безпосередній шеф не промовив жодного слова з цього приводу. Та, думаю, не обійшлося і без невеликих сум грошей, таких, які потрібні були, щоб надбудувати другий поверх, придбати «Яву». Лікар давав гроші начальникові складу, а той — своєму помічникові.
15 серпня Петр Тошков вирушає в Девін нібито для інспектування місцевої санітарно-лікарської бази, а насправді для того, щоб зустрітися з резидентом іноземної агентури. Чи є цим резидентом Ракіп Колібаров, чи він тільки здійснює зв'язок з ним, ще треба встановити. Крім того, треба встановити, чи одержав Ракіп заразний матеріал від лікаря, чи, може, лікар тільки дізнався від Ракіпа, що матеріал уже доставлено.
Отже, епідемія ящура спалахнула з жахливою силою. Директор Центру Світозар Подгоров б'є на сполох і наказує відділу «Ліки та постачання» негайно надіслати — автомашинами і літаками — рятівну німецьку вакцину в райони, які перебувають під загрозою. Петр Тошков і начальник складу виявляють виняткову активність. І партійне бюро та профспілкова організація оголошують їм подяку за напружену понадурочну і навіть цілодобову роботу.
Але ось минає тиждень, і на адресу Центру починають надходити тривожні повідомлення: вакцина не допомагає. Однак Петр Тошков спокійний. Він одразу ж після роботи мчить на своєму мотоциклі до водоймища Іскир ловити рибу, а ввечері пиячить з друзями. — У цьому місці своєї промови Славі Ковачев багатозначно глянув на Абакума.
— Це цілком правильно, — зауважив Абакум. — Я знайомий з лікарем і в той час, про який ви кажете, кілька разів вечеряв у його новій квартирі.
У кабінеті запала ніякова мовчанка. Полковник Ванов почав ритися в шухляді стола, шукаючи цигарки.
Абакум ввічливо запропонував йому свої. Потім повернувся до Славі Ковачева і посміхаючись спитав:
— Чому ви перервали свою розповідь на найцікавішому місці?
— Нічого, — кивнув головою Славі Ковачев. — Зараз розповім далі. З 18 серпня я не спускаю очей з цих людей, знаю про кожен їхній крок. За три дні до самогубства Венцеслав Рашков розмовляв по телефону з своїм братом, який живе в місті Санданські. 26 серпня начальник складу і Петр Тошков подались у Центральний універмаг і там довго крутились у відділі мотоциклів. Перед тим як вийти на вулицю, вони купили в книжковому відділі туристську карту Болгарії, а потім попрямували в закусочну на площі Славейкова. Під час сніданку Петр Тошков щось малював на карті, а Венцеслав Рашков щось записував на її полях. Потім Рашков згорнув її і засунув у ліву кишеню піджака. Таку карту можна придбати в кожному газетному кіоску, вона коштує всього два леви. В ім'я громадської безпеки я зробив гріх — біля виходу зіткнувся з Рашковим і витяг у нього карту. Ось вона. — Славі Ковачев поклав на коліно складену карту і швидко розгорнув її. — Тут можна побачити, що позначав червоним олівцем Петр Тошков. — Славі Ковачев помовчав, потім урочисто вигукнув: — Шосе від Софії до Триграда! — І додав уже тихше: — А знаєте, що написав начальник складу на полях карти? Ім'я, яке я вже не раз тут згадував: Ракіп Колібаров. — Ковачев підвів голову, щоб подивитися, який приголомшливий ефект справило на слухачів це ім'я, коли несподівано пролунав веселий, голосний сміх.
Сміявся Абакум. Реготав, не стримуючись, від усього серця, закинувши назад голову.
Похмуре обличчя полковника Ванова почервоніло.
— Прошу пробачення! — підвівся Абакум. — Мені ніяково за цей недоречний сміх. Але я раптом уявив собі, як колега Ковачев здивувався, побачивши ім'я Ракіпа, і мені стало смішно.
— А по-моєму, ви даремно смієтесь, — кинув полковник.
— Навпаки, я не дуже здивувався, — сказав Славі Ковачев, і в його голосі прозвучала усвідомлена власна гідність, — бо я вже догадався, як згодом повернеться справа. Петр Тошков зрозумів, що йому загрожує провал, і тому вирішив позбутися свого головного співучасника. Лікар почав переконувати Рашкова, що становище безнадійне і що його чекає суд, а може й шибениця. Очевидно, Венцеслав Рашков спробував прикритися розпорядженням від 4 березня, яке він одержав од лікаря. Але з цього нічого не вийшло. «Не покладай надій на листа, — мабуть, сказав йому лікар Тошков. — Це звичайнісінький папірець. У мене є копія за тим самим номером і за тією ж датою, і в копії зазначено, як справді треба зберігати вакцину, а твій оригінал підроблений. Ти сам його написав, підробив мій підпис, а справжній оригінал знищив». Потім лікар запропонував начальникові складу перейти кордон, розраховуючи, що Колібаров зуміє справитися з хлопчиськом. Тошков дав йому грошей на придбання мотоцикла, позначив шлях до Триграда на карті і назвав людину, яка мала провести Рашкова за лінію кордону. Але тут трапився непередбачений випадок: зникла карта. Записавши ім'я і прізвище Ракіпа Колібарова своєю власною рукою, Венцеслав тим самим підписав собі смертний вирок: і завідуючий відділом, і начальник складу були певні, що карта попала до рук міліції. Близько сьомої години вечора шпигуни розстаються біля пам'ятника патріархові Євтімію. Лікар обіцяє зайти до Рашкова вранці. Отже, поспішна ліквідація Венцеслава стає питанням життя і смерті для Петра Тошкова.
27 серпня на початку одинадцятої години лікар приходить до Венцеслава, але проникає до його кабінету не через головний вхід, а через вікно подвір'я. Він замикає двері і пошепки сповіщає Рашкова, що на протилежному боці вулиці, напроти головного входу, стоять два агенти. Венцеслав також бачив їх уранці, коли йшов на роботу. Між іншим, мій помічник теж помітив цих двох таємничих людей, але подумав, як і слід було сподіватися, що це працівники органів Державної безпеки. Проте, як ми з'ясували, органи Державної безпеки не посилали до складу нікого. Для мене й досі лишається таємницею, що то були за люди і хто їх послав стежити за складом.
Почувши, що незнайомі все ще стоять біля входу, Венцеслав зовсім втратив розум. Він злякався і впав у фізичний і душевний транс, у повний і безнадійний відчай, Рашков провів перед цим безсонну ніч, бо його гнітила жахлива невідомість, що нависла над ним. Він знервувався, став безвільний, і лікар зумів скористатися з його психологічної безпорадності. Тошков підсунув йому отруту, і Венцеслав вирішив таким способом врятувати своє ім'я і честь сім'ї. Можливо, він вагався якусь мить, відчуваючи інстинктивний страх перед смертю. Тоді Петр Тошков, мабуть, пояснив йому, що ціанистий калій убиває швидше і не так болісно, як мотузок шибениці. Вони розмовляли кілька хвилин, стоячи біля письмового стола. І ось Петр Тошков підходить до етажерки, бере графин, наливає в склянку води. Шум води примушує Венцеслава усвідомити всю безглуздість опору. Він відчуває, що доля його вирішена, підносить руку до рота і ковтає отруту. Перед ним склянка з водою. Венцеслав одним духом випиває воду і ставить порожню склянку на стіл.
А лікар, не дивлячись на нього, вилазить через вікно на подвір'я і біжить по траві до огорожі. Через півгодини він уже в своєму кабінеті. Мої люди вчора бачили, як Тошков, спітнілий, з червоним обличчям, крадькома, щоб його ніхто не помітив, піднявся з чорного ходу на третій поверх у свій кабінет. Він намагався замаскувати, приховати свою відсутність на роботі. Лікар знав, що медична експертиза точно встановить годину отруєння Рашкова і тому постарався бути в цей час у своєму кабінеті. Словом, поспішив забезпечити собі алібі.
Ось так, на мою думку, розвивались події протягом цих кількох днів.
Славі Ковачев витер спітнілий лоб, глибоко зітхнув і кинув погляд на полковника.
— Усе це дуже цікаво! — сказав Ванов і деякий час задумливо мовчав. — Але чому після того випадку з картою Петр Тошков не діяв одразу, негайно, як зробила б людина, що опинилась у його становищі, а відклав виконання свого плану на наступний ранок і до того ж на час після десятої години? — Полковник знову помовчав. — Адже на другий день до десятої години органи Державної безпеки» могли б схопити і Венцеслава Рашкова, і Ракіпа Колібарова. Диверсанти напевно передбачили б, що при такому швидкому і нестримному поширенні ящурної епідемії органи Державної безпеки діятимуть одразу, використовуючи кожен слід, який їм пощастить помітити. Чим пояснити повільність дій Петра Тошкова та й ваших дій, товаришу капітан?
Славі Ковачев здригнувся і почервонів.
— Дозвольте відповісти на ваші запитання по порядку. — Він втупив очі в килим. — Біля пам'ятника патріархові Євтімію я втратив з очей лікаря Тошкова. На стоянці таксі він сів у машину і помчав до Руського бульвару. Я негайно рушив за ним на іншій машині, проте на перехресті спалахнуло червоне світло світлофора, і ми змушені були зупинитись, щоб пропустити трамвай. Коли колія звільнилась, я наказав шоферові їхати швидше, але машина з лікарем уже зникла. Я вважав за краще повернутися на стоянку. Через п'ятнадцять хвилин прибула машина, в якій їхав лікар. Із слів шофера я зрозумів, що Тошков схитрував. Замість того, щоб поїхати в потрібному йому напрямі, він зійшов біля Центрального універмагу на бульварі Георгія Димитрова. По-моєму, лікар відчував небезпеку, але не мав можливості діяти негайно. Тошкову потрібен був час, щоб обдумати, як у такій обстановці усунути Венцеслава. Цілком можливо, лікар пішов порадитися з кимось із своїх людей. Щоб знайти ціанистий калій і встановити зв'язок з Ракіпом Колібаровим, теж потрібен час. Цим Тошков займався до десятої години ранку 27 серпня. Що ж до мене, — Славі Ковачев знизав плечима, — то я тільки сьогодні усвідомив деякі речі, тому і не просив дозволу на арешт Петра Тошкова. Проте я надіслав шифровану радіограму в Смолян, наказавши не зводити очей з Ракіпа Колібарова.
Полковник Ванов записав щось у блокноті, потім звернувся до Абакума:
— Ну, а у вас, товаришу Захов, є гіпотеза відносно цієї справи чи ви згодні з висновками товариша Ковачева?
Абакум підвівся, розпростав плечі і почав повільно ходити вперед і назад по кабінету.
— Учора, здається, я вам сказав, що знаю декого з працівників Центру. Мій приятель Анастасій Буков, дільничний ветеринарний лікар з Триграда, який зараз у відрядженні в Софії, познайомив мене із завідуючим відділом «Ліки та постачання», чудовою людиною, лікарем Петром Тошковим.
Полковник стрепенувся і підвів брови:
— Прикметник «чудовий» ви ставите в лапки. Так же?
— Зовсім ні! — Абакум нахмурився і трохи помовчав. — У мене немає ніяких підстав ставити це слово в лапки. Принаймні тепер. А мій скромний життєвий досвід підказує, що поруч з ім'ям цієї людини й надалі не буде потреби ставити лапки.
— У своєму викладі я спирався виключно на факти, — зауважив Славі Ковачев. — Вам довелося б спростувати їх пункт за пунктом, а це неможливо.
Абакум запалив цигарку, і на губах його промайнула звичайна поблажлива посмішка. Але цього разу в ній не було добродушності і незлобивості — від неї віяло холодом, а цей холод не віщував нічого доброго.
— Товаришу Ковачев, — почав він, ходячи по килиму, — насамперед дозволю собі, якщо товариш полковник не заперечуватиме, зробити вам кілька компліментів відносно вашого методу. Ви, очевидно, виявляєте блискучі здібності у збиранні і нагромадженні фактів. Я почув багато нових подробиць, яких досі не знав. Вітаю вас і висловлюю вам свою вдячність. Особливо цінними для мене були відомості про тих двох таємничих людей, які вчора вранці стежили за складом. А те, що ви помітили відсутність Петра Тошкова на роботі і встановили точний час його повернення в кабінет — надзвичайно важливо для дальшого ведення слідства. Як я вже сказав, у збиранні і нагромадженні фактів ви дуже старанні і виявляєте безперечний талант.
— О, — сказав Славі Ковачев, почервонівши до вух, — це дрібниці.
— І в цілеспрямованому комбінуванні фактів ви виявляєте добрий нюх. Навчання Петра Тошкова в Швейцарії, його поїздки в прикордонному районі, прогулянки з іноземцями нон грата, екскурсія в Триград і зустріч з Ракіпом Колібаровим, підроблений лист — така комбінація справді може відправити людину на шибеницю. Про вашу реалістичну уяву свідчить і інсценування отруєння. Ця деталь з водою мені дуже сподобалась.
На початку своєї розповіді ви сказали, що йдете по моїх слідах, натякнули на те, ніби наші дослідницькі методи, по суті, однакові. Як приклад ви навели випадок з вивченням службових листів. Справді, незалежно один від одного ми обидва звернулись до службових паперів. Але з цього факту ви робите зовсім не обгрунтований висновок, нібито наші методи тотожні. Ви звернулись до документів, щоб встановити, чому вакцина не діє. Ви шукаєте пояснення, щоб встановити причину. А я насамперед установив причину, а потім почав шукати пояснення. Вчора опівдні ми обидва були на складі, але ви, товаришу Ковачев, не вважали за потрібне зазирнути на полиці, подивитися, в якому стані вакцина і чи є щось особливе і ненормальне в цьому стані. Вам навіть і на думку не спало це зробити. А я зазирнув на стелажі і побачив, що вакцина зберігається на світлі, під покрівлею, до того ж при температурі 28 градусів за Цельсієм. Мені відомо, що вакцина, яка зберігається довгий час у таких невідповідних умовах, не може, звичайно, створити імунітету. Порівнюючи ці констатації з відомостями, одержаними із заражених районів, я зрозумів, що незвичайне і невідповідне в стані вакцини явище невипадкове. В з'ясуванні цього невипадкового явища і криється ключ загадки. Вивчення листування є тільки стежкою до цього ключа.
Отже, те, що в моєму дослідницькому методі — перше, у вас — друге. Ось чому я думаю, що ви зовсім безпідставно ототожнюєте наші методи дослідження.
Як при дослідженні момчиловської справи, так і тут, ви серйозно недооцінили роль спостереження. Мова йде не про спостереження взагалі, а про перший огляд обстановки безпосередньо після події. Ви спостерігаєте квапливо і бачите та підмічаєте деякі очевидні сліди елементарного характеру. А сліди елементарного характеру завжди і в усіх випадках приводять до елементарних узагальнень, до шаблонних уявлень і шаблонного мислення. Наприклад, ви суто логічним шляхом прийшли до висновку, що Петр Тошков не ввійшов до складу через головний хід. Оскільки ваш спостерігач не бачив, як він входив через головний хід, то цілком логічно припустити, що він пробрався в кабінет Венцеслава Рашкова через вікно. Це, звичайно, — логічний шаблон. Він розкриває тільки один бік істини, а саме: хтось проник у кабінет Венцеслава Рашкова не через головний хід, а через вікно, в яке легко влізти. Але хто ця людина? Перш ніж стати основою гіпотези, припущення завжди повинно бути старанно перевірене. Ви твердите, що цією людиною є Петр Тошков. А я запевняю, що особою, яка влізла в кабінет через вікно, не є Петр Тошков. І ви неспроможні довести мені, що правда на вашому боці, бо у вас нема ніяких безпосередніх спостережень, щоб захистити свою тезу. А я зробив спостереження, які незаперечно доводять, що людина, котра перейшла подвір'я і влізла в кабінет через вікно, не схожа ні зростом, ні розміром ніг і рук на Петра Тошкова.
— Фантазія, — скептично посміхнувся Славі Ковачев.
— Коли я узагальнюю факти і створюю гіпотезу, то вдаюся до фантазії. Цього не заперечую. Але коли спостерігаю, я тільки математик і оперую речами з точністю до одного сантиметра. Говорю все це, щоб спростувати вашу гіпотезу, яка свідчить, що ви спостерігаєте поверхово і не вмієте бачити головного. Наприклад, ви помітили склянку і після того, як довідались від лікаря Аврамова, що на склянці немає слідів ціанистого калію, перестали цікавитись нею. Ви взагалі про неї забули, задовольнившись тим, що приписали їй якийсь психологічний вплив — це гарно, навіть поетично. Але, додержуючись логічного шаблону: «В склянці немає слідів ціанистого калію, — отже, вона не становить речового доказу», — ви не вважали за потрібне дослідити її, зробити об'єктом серйознішого і глибшого спостереження. А коли б ви зробили таке спостереження, то побачили б на краях склянки дуже цікаві сліди.
— Не було ніяких слідів, — хитнув головою Славі Ковачев.
— Це залежить від того, як дивитись, — холодно посміхнувся Абакум. — Далі. Ви стали на коліна поруч з трупом Венцеслава на килим і не помітили, що на цьому самому килимі, ліворуч від трупа, є широка мокра пляма. Ви не звернули уваги на те, що в тому місці від килима відрізано вузьку довгасту смужку.
— Зайві, непотрібні подробиці! — знизав плечима Славі Ковачев.
— Але чому ви нервуєте? — всміхнувся Абакум. Цього разу його усмішка була якоюсь занадто лагідною.
— Треба спокійно слухати, — сказав Ванов.
— Але він нас закидав зайвими подробицями, а сам ще й досі не конкретизував, чому вважає свого приятеля Петра Тошкова не винним! Навіщо гаяти дорогоцінний час?
По обличчю Абакума пробігла тінь. Воно наче ще більш загострилося, а в блакитних очах з'явився стальний блиск.
— Товаришу полковник, — сказав він спокійно, не підвищуючи голосу, зупинившись серед кабінету, — я займатимусь цією справою навіть тоді, коли ви, гадаючи, як мій колега Славі Ковачев, що я виявляю небезсторонність, бо лікар Петр Тошков — мій знайомий, можливо, вважатимете за доцільне усунути мене від службового слідства. Це анітрохи мене не засмутить. Нехай мене усунуть. Я і тоді зумію зробити все, щоб врятувати життя і честь невинної і дуже корисної людини.
— Гм! — посміхнувся Славі Ковачев. Полковник постукав по столу.
— Товаришу Захов, — сказав він, — коли б навіть Петр Тошков доводився вам рідним братом, я однаково не усунув би вас від службового слідства. Прошу, розповідайте далі, але конкретніше. Тут товариш Ковачев має рацію. Ви повинні навести конкретні докази невинності Тошкова, так само як товариш Ковачев навів конкретні докази його провинності. Говоріть.
— Дякую, — кивнув головою Абакум.
Він сів зручніше в кріслі і деякий час мовчав, постукуючи пальцями по широких, м'яких підлокотниках. Потім сказав:
— Критикуючи метод товариша Ковачева, я одночасно захищав лікаря. Але ви вимагаєте, щоб я говорив конкретніше, докладніше. Прошу!
По-перше. Лікар не давав ніяких грошей Венцеславу Рашкову. Легенда про походження восьми тисяч левів, які знайдено в його бумажнику, зовсім непереконлива. Вчора по обіді я розмовляв по телефону з братом нещасного. Вісім тисяч левів становлять половину вартості будинку, який дістався братам у спадщину від батька. Брат Рашкова продав нерухоме майно і надіслав половину грошей Венцеславові. Я перевірив на пошті. 23 серпня на ім'я Венцеслава Рашкова надійшов грошовий переказ на суму вісім тисяч левів. Я поділяю другу половину думки товариша Ковачева, що ці гроші справді були призначені для придбання мотоцикла. Бідний Венцеслав був запальним прихильником мотоциклетного спорту! В усякому разі лікар не причетний до цих грошей.
По-друге. Сліди на підвіконні і на занедбаному подвір'ї залишила людина, пальці, ноги і руки якої значно менші за лікареві.
По-третє. Поруч з трупом Венцеслава, як уже було сказано, я помітив широку мокру пляму. Вирізавши смужку з килима в цьому місці, я відніс її до лабораторії і віддав на хімічний аналіз. Ця пляма водяна з мінімальною домішкою ціанистої сполуки. Таким чином, в інсценівку, яку товариш Ковачев розіграв перед нами, треба внести серйозний режисерський коректив. А саме: Венцеслав прийняв не суху отруту, а заздалегідь розчинив її у воді. Випивши цей міцний розчин, він знову налив у склянку води, сполоснув її і потім вихлюпнув воду на килим. Відомо, що ціанистий калій діє на організм блискавично, як електричний струм. Отже, припускати, що Венцеслав мав час міркувати, наливати воду в склянку, полоскати її і виливати воду з неї, після того як він уже проковтнув отруту, просто безглуздо. І навіщо йому було все це робити? Я більш ніж певен, що це зробила інша людина, яка принесла отруту і була в кімнаті.
У чому ж полягає сенс цих дій, яка їх логічна причина? По-моєму, вони не мають ніякої логічної причини. Навіщо полоскати склянку, знищувати сліди отрути в ній? Адже ціанистий калій все одно виявлять згодом у тілі небіжчика.
Споліскування склянки має суто психологічну причину. Той, хто приніс отруту, був свідком смерті Венцеслава. Як тільки нещасний випив отруту і, охоплений жахом після першої приголомшливої спазми, інстинктивно ступив крок до вбивці, той позадкував до вікна. Через кілька хвилин Венцеслав уже корчився на підлозі. Це видовище було жахливе. Але вбивця, замість того, щоб тікати, рятуватись, вискочити через вікно, в цю мить розгубився, втратив сили. Перше, про що людина згадує, коли їй стає погано, — це про підбадьорливу свіжість води. Чому ж убивця не напився з графина, а сполоснув склянку? Цікаво, правда ж? Відповідь дуже проста. З графина пити незручно. Вода потече по підборіддю на груди. Вбивця не хотів, щоб його бачили на вулиці з мокрими грудьми. Через це він і скористався склянкою.
Проте з кожної дії треба робити висновок. Хто, побачивши жахливе видовище, може втратити самовладання, почуватиме себе погано? Людина з слабкими нервами, звичайно.
І тому додаю ще один штрих до характеристики цієї невідомої особи: вона середнього зросту, у неї маленькі ноги і тонкі довгі пальці. Вона дуже вразлива, її нервова система розхитана.
Як бачите, жодна з перелічених рис не підходить до такого велетня і такої спокійної людини, як Петр Тошков.
По-четверте. Треба внести ще один коректив у вашу гіпотезу, товаришу Ковачев. Учора ввечері я ходив у морг, бачив труп і розмовляв з лікарем Аврамовим. При першому огляді, ви пригадуєте, лікар не виявив ніяких видимих слідів насильства. Але вчора ввечері він розтулив рот померлого, підняв трохи його верхню губу і вказав мені пінцетом на легкі припухлості над двома верхніми зубами. «Сліди несильного удару твердим, але гладеньким предметом», — сказав мені лікар Аврамов. Не думаю, що Венцеслав сам себе вдарив по зубах. Очевидно, сталося все так. Випивши частину розчину ціанистого калію, Венцеслав здригнувся, рука його затремтіла. Якщо людина свідомо приймає отруту і заздалегідь знає, що після першого ковтка її вже ніщо не врятує, а тому краще проковтнути увесь розчин одразу, щоб швидше настав кінець, вона не спиниться напівдорозі. Але в даному разі Венцеслав здригнувся, випивши перший великий ковток. У цю мить, перш ніж він зрозумів, у чому справа, рука невідомого вдарила по дну склянки, товсті краї якої ткнулися в ясна, і рідина вилилася в горло нещасного. Він проковтнув її машинально, щоб не похлинутись. Очевидно, Венцеславові й на думку не спало, що в склянці отрута. Певно, її підсипали в склянку потай і піднесли так, що в Рашкова не виникло ніякої підозри. Потім настало здивування, внаслідок чого після першого великого ковтка рука Венцеслава затремтіла.
По-п'яте. Сьогодні ранком я відніс підробленого листа в нашу хімічну лабораторію. Попросив вивести чорнило з обох підписів. І коли це було зроблено, на білому папері з'явились сліди олівця. Автор листа спочатку зробив підписи олівцем, а потім обвів їх чорнилом. Якщо автор листа Петр Тошков, то навіщо йому треба було підписуватися спочатку олівцем?
Лист у лабораторії, і ви можете самі пересвідчитися, що підписи секретарки Ірини Теофілової і лікаря Петра Тошкова спочатку було намальовано гостро підструганим олівцем, а потім наведено чорнилом.
З усього, що я сказав, можна зробити тільки один висновок: лікар Петр Тошков і начальник складу Венцеслав Рашков не мають ніякого відношення до ящурної епізоотії. І ще: Венцеслав Рашков не покінчив самогубством — його отруєно.
Абакум дістав люльку, набив її, закурив і, випускаючи кучеряві клуби запашного диму, простягнув ноги.
Славі Ковачев подивився на годинник.
— Що ви скажете? — спитав його полковник.
— Що ж мені казати? — знизав плечима капітан. — З контрдоказів товариша Захова тільки два заслуговують на серйозну увагу: грошовий переказ Венцеслава Рашкова і сліди чорного олівця на підробленому листі. Але те, що Венцеслав хотів купити мотоцикл на свої власні гроші, ніскільки не змінює моєї тези. Зберігав він вакцину в непридатних умовах? Зберігав. Заперечував проти цього його начальник? Не заперечував. Тоді в чому ж справа? А прогулянки лікаря з іноземцями, нелегальна поїздка у Триград, зустріч його з Ракіпом Колібаровим за два дні до спалаху епідемії ящура? А карта? Можливо, в деталях моя гіпотеза потребує корективів — згоден. Але в основному вона непохибна. По-моєму, лікаря Петра Тошкова і Ракіпа Колібарова треба негайно заарештувати.
— Товаришу Захов, — звернувся полковник до Абакума, — ви поставили під серйозний сумнів деякі основні моменти гіпотези товариша Славі Ковачева. В той же час ви не звернули уваги на його важливі обвинувачення проти лікаря Петра Тошкова. Припустімо, ви маєте рацію, твердячи, що Петр Тошков зовсім не причетний до ящурної епізоотії. Тоді хто ж організатори і виконавці диверсії? Яка ваша думка з цього приводу?
— Я поки що вивчаю цю справу, — тихо відповів Абакум.
Полковник помовчав.
— Що ж до ящура, — почав він, — то ми спішно вжили заходів, щоб припинити його дальше поширення. Навколо заражених районів встановлено карантинну смугу і сторожові межі. Як то кажуть, і птах не перелетить без попереднього обеззаражування та перевірки: що це за птах, звідки і куди прямує, що несе з собою. Отже, на цій ділянці фронту можна чекати затишшя. Становище поступово поліпшується. Звичайно, нас це не повинно заспокоювати, бо на нашій території діє ворожа група. — Полковник деякий час задумливо мовчав, потім похитав головою і всміхнувся: — Умовимося так. Нехай лікар Петр Тошков і Ракіп Колібаров залишаються поки що на волі під наглядом до 1 вересня. Якщо за цей час, до 1 вересня, 24-ї години нуль-нуль хвилин, товариш Захов не викриє і не заарештує хоча б одного з головних організаторів диверсії, то ви, товаришу Ковачев, матимете повноваження діяти так, як вважатимете за потрібне. Отже, 1 вересня, 24-та година нуль-нуль хвилин. Вистачить вам на це чотири дні, товаришу Захов?
Абакум вибив у попільничку попіл з недокуреної люльки і мовчки кивнув головою.
На початку квітня надійшов наказ про те, що мене переводять з Момчилово в Триград. Я поїхав у Смолян, і там мені пояснили, що справи на Момчиловській дільниці йдуть дуже добре. Завдяки моїй діяльності стан здоров'я кооперативної худоби задовільний, а надої молока — знов-таки завдяки моїй ветеринарній діяльності — дійшли вже до багатообіцяючої фази. Я слухав ці втішні слова, і щоки мої пашіли від хвилювання, звичайно, бо стан здоров'я худоби і високі надої молока мають національне значення…
Повернувшись у Момчилово, я почав складати речі. Мені було дуже весело. Сходив на Зміїцю. Там гірники вже закладали перший рудник, і навколо панувало пожвавлення. Я згадав, яка пустка була тут рік тому, який зловісний вигляд мала ця дика місцевість. Постояв з півгодини, стежачи за земляними роботами. Потім не поспішаючи пішов по дорозі, що веде в Ликіте. Пейзаж тут надзвичайно мальовничий. Ось великий камінь, біля якого я одного разу аж десять хвилин розмовляв з лікарем Начевою. А там, он на тій галявинці, вона любила лежати в траві серед квітучих жовтців і дивитись, примруживши очі, в бездонну синяву неба. В цей час я ловив різнобарвних метеликів і збирав кольорові камінці. Мені й досі вчувається зітхання лікаря Начевої. Вона, дивлячись на гарних метеликів, безперечно, заздрила мені. Коли Начева збиралась іти, я запропонував їй вибрати собі найкращих з крилатих квітів, але вона, скривившись, презирливо відмахнулась. Мабуть, я ніколи не зможу зрозуміти деяких загадкових особливостей характеру жінок. Узимку Начева одружилася з нашим момчиловським агрономом. Він не звертає ніякої уваги на метеликів, зате страшенно любить помідори, особливо кричимські. Чудова людина. Мені хочеться вірити, що моя романтична знайома буде дуже щаслива з ним.
Провели мене сердечно. До візка підійшли секретар партійної організації з дружиною, голова кооперативного господарства бай Гроздан, моя хазяйка тітка Спиридониха і одноокий помак[9] Адем. Минулого року змія вжалила віслюка цього Адема, і я доклав чимало зусиль, щоб врятувати тварину від загибелі. Тітка Спиридониха дала мені на дорогу свіжу хлібину, загорнуту в білу хустку. Та найбільше зворушив мене Адем. Коли б я не був жорстокосердою людиною, то заплакав би від хвилювання. Він подарував мені дерев'яну сільницю, яку сам вирізав кривим ножем. Цю сільницю я зберігаю досі. Вона мені така ж дорога, як і перший єдиний любовний лист. Коли я готувався до вступних екзаменів в університет, дівчина, на ім'я Теменужка, — їй було тоді 16 років, — надіслала мені таку записку: «Любий Анастасію! Прошу тебе, позич мені свій рюкзак, бо ми йдемо завтра з Раданом збирати липовий цвіт, а в мене немає рюкзака. Твоя приятелька Теменужка». Радан був моїм однокашником, він готувався до вступу в політехнічний інститут. Але це не має ніякого значення. Важливо те, що Теменужка написала перед моїм ім'ям слово «любий», яке має глибокий і приємний зміст. Сільниця Адема дорога мені, як і цей перший любовний лист.
Балабаниха не прийшла проводжати мене. Але я на неї не ображаюсь. Вона жінка вразлива, і прощання, мабуть, дуже схвилювало б її. Крім того, Балабаниха тоді поралася біля кооперативних корів.
Так я розлучився з Момчилово і з момчиловцями.
Тепер коротко опишу околиці Триграда — мого нового службового району. І не тільки заради чудової, неповторної краси його природи, а, головним чином, з двох причин. По-перше, в попередніх розділах часто згадувався Триград. По-друге, наприкінці моєї розповіді Абакум знову з'явиться тут, щоб перегорнути останню сторінку цієї справи і пережити кілька напружених і дуже трагічних годин.
Отже, якщо ви прямуєте з Доспата до Девіна, то праворуч від Тешела побачите дорогу, яка веде в Триград. Зразу ж за мостом починається тіниста, прохолодна ущелина. З обох боків ущелини височать стрімкі скелі. Подекуди гладенькі, як стіна, місцями опуклі й вищерблені, вони підносяться високо, немов упираються в небо. Ущелина вузька, похмура. Ширина її іноді досягає тридцяти кроків. А посередині швидко мчить бурхлива, спінена річка. Вона стрибає по кам'янистому річищу, мов сполохане стадо оленів, утворюючи невеличкі водоспади й зелені вири, скипає білосніжною піною під величезними мармуровими брилами, затихає на мить у глибоких водоймах, зелених, синіх або дзеркально чистих, у які здивовано заглядає з-за скель високе, далеке небо, і прямує на південний схід, куди повертає ущелина. Повітря тут сповнене бризками та водяним пилом і пахне дикою геранню, яка росте на кам'яних брилах. З тріщин у скелях, укритих оксамитовим килимом моху, виглядає білий і фіолетово-рожевий бузок. Нестихаючий шум, рев потоку лунає над ущелиною, мов відгомін далекого грому. Ні, постійте на цьому місці, помилуйтеся красою! Ви побачите загадкові печери і струмки, що дзюркотять серед скель. А коли ви рибалка і взяли з собою вудочку, підійдіть ближче до великої і таємничої смарагдової водойми — там неодмінно водиться форель, метка, ладна кинутись на наживку… Якщо вам стане дуже холодно, рушайте далі. Ви пройдете тунелем, прокладеним у скелях, і через півгодини в затінку ущелини дійдете до самого Триграда.
Тут починається прикордонна зона. Зелені яри, зарослі густими чагарниками. Луки, вкриті папороттю і соковитою запашною травою. Потоки і дзюркотливі струмки. Глухі і темні соснові ліси, яким, здається, немає кінця-краю. Де-не-де літні загони для кооперативної худоби. Дзвін мідних дзвіночків, тихий і співучий, — давній, як легенда про родопського Орфея. Хто знає, можливо, Орфей блукав саме в цих місцях. Маленька електростанція в дощаному сараї. Самотня магістральна лінія електропередачі.
А далі на південь підносяться порослі лісом вершини, де пролягають лише козячі стежки. Навколо тиша, яку порушують улітку тільки нічні птахи і сарни, а взимку — вовче виття. Прикордонна смуга, мов чорна стрічка, звивається по гірських хребтах, спускається в моторошні урвища, знову піднімається по кручах і зникає в безмовній блакитній далині.
У цьому досить далекому від міст і асфальтованих шосе гірському світі розкидані на осонні маленькі камінні і дерев'яні селища. Камінні там, де є вдосталь м'якого плитняку, а дерев'яні — де навколо зеленою стіною стоять лісові нетрі. Ці кілька селищ разом з Триградом і становлять мій мальовничий ветеринарний район. М'які чорні дороги і звивисті стежки ведуть від села до села. Приємно блукати по них, особливо коли немає туману й дощу.
У туристських черевиках, з ветеринарною сумкою через плече і з палицею в руці я йшов м'якою стежкою. У кооперативних господарствах худоби було багато, але людей не вистачало: рудники і заводи Рудозема та Мадана притягали молодь, як магніт. Юнаки й дівчата обживались на нових місцях, а потім до них переїздили й старі. В деяких селах на дверях багатьох будинків висіли замки, а подвір'я спустіли. Так було і в селі Видла.
Як гарно тут, у цьому орлиному гнізді, звитому поміж двома вершинами, серед луків і лісів, під бездонним склепінням блакитного південного неба! В повітрі пахне квітами й сосною, серед папороті й ожини дзюркочуть тихі струмки, на м'яких зелених пасовищах, скільки сягає око, біліють отари овець, мов розкидані купками квасолини.
Але село якесь зажурене, бо здебільшого на дверях будинків висять залізні замки і дим не звивається з червоних димарів.
— Зате господарям весело. Заробляють добрі гроші на рудниках! І нехай! — каже, насупившись, сивий старий Реджеп.
Він — голова кооперативного господарства і голова місцевої організації Вітчизняного фронту. Я поселився в його будиночку.
— Нехай… — каже старий Реджеп і, хоч розмова йшла про веселі справи, тихенько зітхає.
Я знав, чого він зітхає. В кооперативному господарстві двадцять молочних корів і понад сто овець. Треба кілька разів за літо косити буйні луки. А людей у кооперативі — жменька. І в цій жменьці молодих можна перелічити на пальцях.
Мій центр містився не у Видлі, але я оселився тут на довший час. Не знаю, що мене приваблювало і затримувало в цьому глухому сільці. У будиночку діда Реджепа було дві невеличкі кімнати. В одній жили він і його внучка Фатме, а в другій, напроти, — я. Фатме сповнилось вісімнадцять років. У цих краях тільки старі жінки носили чадру, і це дуже добре.
Отже, не знаю, що затримувало мене в цьому маленькому сільці. У всякому разі я навчив горян багатьох корисних речей: силосувати зелений корм у ямах, сушити сіно на жердинах, щоб воно не гнило під дощем. Розповів їм, як годувати корів, щоб підвищити надої молока, як робити бринзу смачнішою і як зберігати її, щоб вона не псувалась. Лікував хвору худобу, рвав їй зуби, навіть сам підкував коня діда Реджепа.
Фатме нагадувала мені сарну. Босі ноги дівчини так ступали по землі, наче не торкались її. Коли я вперше побачив дівчину, то одразу ж згадав Теменужку. Фатме також була білявою, а її блакитні чисті, наче ранкове безхмарне небо над Видлою, очі просто причаровували. Але дівчина була вища за Теменужку. Вона ходила з короткому, до колін, сукмані[10] темного кольору, широкому в плечах і вузькому в талії. З-під сукмана виднівся поділ довгої білої полотняної сорочки з мереживною лиштвою. Шкіра у Фатме на ногах була дуже смуглява, ніби потемніла бронза, і тому полотняна сорочка дівчини здавалася ще білішою.
Фатме вставала до схід сонця. Вона доїла білу кізочку і вішала казанок з молоком на закурений ланцюг над вогнищем. Ранки у Видлі дуже свіжі й приємні, тому я бадьоро схоплювався з ліжка і виходив на подвір'я. Фатме рубала дрова і підкладала їх у піч. Я допомагав їй як умів: роздмухував вогонь під соломою іі хмизом, і очі мої сльозилися від диму. Фатме сміялась. Витягав воду з глибокого колодязя і, поки наповнював діжку, половину відра виливав собі на ноги. Вона знову сміялась. Коли дівчина сміялась, два разки намиста підстрібували в неї на грудях. Вони здавалися мені напрочуд гарними. А втім, Фатме почала надівати намисто через кілька днів після того, як я став до них на квартиру. Тоді ж вона наділа на ліву руку і рожевий целулоїдний браслет.
Потім дівчина зскрібала ножем підгорілу хлібну скоринку і накривала синьою з білим скатеркою круглий триногий столик. Зливши дідові на руки, дівчина наповнювала гарячим молоком глибокі глиняні миски і сідала з нами снідати. Столик був низенький, і вона притискалась коліньми до мене, щоб не заважати дідові, якого дуже шанувала.
А коли з-за гірського хребта з'являлося червоне чоло сонця, Фатме бігла вистрибом на скотний двір кооперативного господарства, щоб вигнати корів на пасовище.
Я часто блукав по луках, щоб дослідити пасовища і вивчити умови табірного утримання кооперативних корів. Це також входило в мої обов'язки. Таким чином ми часто зустрічалися з Фатме і багато розмовляли.
Правда, дівчина більше сміялась, ганялася за коровами, коли треба й не треба, і пурхала навколо мене мов ластівка. Якби не усвідомлення, що я все-таки ветеринарний лікар і через це повинен поводитись поважно, то, звичайно, я бігав би за нею, і це було б нам обом дуже приємно.
Одного разу пополудні я попрямував угору за течією видловської річки, яка, вирвавшись з глибокої улоговини, зарослої папороттю, дзюркотіла по луці, де паслись кооперативні корови. Фатме пішла кудись, а коло корів залишився кирпатий хлопчак.
Було душно. В розжареному повітрі дзижчали дикі бджоли, пурхали метелики. А в тихому видолинку віяло прохолодою, пахло деревієм і полином. Навколо не було ні душі. Тиха річечка щось шепотіла, і тільки шурхотіння камінців під моїми ногами порушувало сонну тишу.
Не пройшов я і десяти кроків, як відчув, що мені перехопило подих. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Саме тоді, коли я звернув ліворуч від заростей папороті, не більш як за десять метрів, перед моїми очима постало дивне видовище. Я заціпенів, не знаючи, що робити. У невеличкій водоймі стояла Фатме і, зачерпуючи пригорщами воду, плескала собі на груди, мружачись від задоволення. На березі, недбало кинуте на каміння, лежало її вбрання.
Не можу сказати, скільки я так стояв — мить чи годину. Але, здається, не більше миті. Фатме помітила мене і збентежилась так само, як і я. Проте дівчина опам'яталась значно швидше, ніж я. Вона приклала мокрий вказівний палець до губ, а другою рукою енергійно замахала. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим жестом, бо він здався мені дуже невиразним. Я витлумачив його по-своєму: повернувшись, побіг назад, неначе за мною гнався, клацаючи зубами, вовк-самітник. Я почув себе дуже винним перед Фатме.
Уночі я погано спав. Сон тікав сперед моїх очей. Якесь біле марево стояло переді мною. Я вертівся на дощаній лаві, солома шаруділа, а сон мене не брав.
На світанку, почувши, як босі ноги Фатме тупають по долівці, одразу ж бадьоро схопився. Нашвидку одягся і вийшов надвір, щоб помилуватися ясним сонячним сходом. Фатме привітно всміхнулась і кивнула головою на порожні відра. Я схопив їх, побіг до колодязя і, витягаючи воду, знову облив собі ноги до кісточок. А дівчина, дивлячись на мене, весело сміялась, і два разки намиста ходили ходором у неї на грудях. Який гарний був цей рожевий ранок!
Коли настав час гнати корів на пасовище, Фатме байдуже кинула мені через плече:
— Прийдеш опівдні на луку?
Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.
Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.
Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.
Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…
Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.
Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.
— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.
Дядько Стефан мовчки кивнув головою.
— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.
Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.
— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.
Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:
— Іншим разом!
Поворушив вусами й пішов.
— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.
Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.
— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.
Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.
В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.
Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…
Потім я пішов до Абакума.
Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано впливала холодна тиша музейного світу.
Абакум подивився на мене неуважно, байдуже, і я спочатку дуже зніяковів. Хотілося повернути назад і тікати світ за очі. Але це тривало лише якусь мить.
— Дивись ти, Анастасій! — тихо промовив Абакум.
Він потяг мене на середину майстерні, поклав руки на плечі, і очі в нього спалахнули, немов засвітились невидимі вогники.
— Анастасій! — повторив він тихо.
Абакум притиснув мене до своїх грудей, а його важка рука поплескувала мене по спині. Потім він подав мені стілець, а сам сів на табуретку, тепло всміхаючись..
Лише рік ми не бачились, а мені здалося, що Абакум постарів і схуд. Від його обличчя віяло тепер легкою, але постійною втомою. І все-таки воно лишалось таким самим мужнім, з суворими складками в куточках губ і пронизливим поглядом.
— Що, постарів я? — спитав він.
Я згадав, що Абакум має дивну здатність читати інколи чужі думки, мов книги, і опустив очі.
— Навпаки, — сказав я.
Він засміявся.
— Мій добрий Анастасію! А коли ти приїхав?
Я відповів досить сухо, бо мені не сподобались ці поблажливі нотки в його голосі. Кінець кінцем, він був лише на п'ять років старший за мене.
— І, звичайно, зупинився в готелі «Болгарія». Так же?
Я дуже здивувався.
— Облиш, ця таємниця досить прозора! — всміхнувся Абакум. — Навіщо приховувати? Ти приїхав о восьмій годині ранку, а тепер десята без чверті. За годину й сорок п'ять хвилин хоч яка проворна людина не встигне помитись під душем, поголитись і прийти в музей, якщо вона не зупинилась десь поблизу.
— Поблизу є й інші готелі, крім «Болгарії», — заперечив я.
— Але ти зупинився саме там, де я сказав. У «Балкані» і «Слов'янській бесіді» немає вільних номерів. Учора ввечері приїхав з Варшави професор-археолог. Мені випала честь влаштовувати його, я дзвонив і в «Балкан», і в «Слов'янську бесіду». Вільні номери були тільки в «Болгарії». Те, що ти перед виходом з готелю помився під душем, видає твоє ще вологе волосся. А про те, що ти не ходив до перукарні, а голився безпечною бритвою, свідчать кілька уцілілих зрадницьких волосинок на твоєму підборідді. У тебе хороший номер?
— Чудовий! — сказав я і почервонів.
Абакум глянув на мене, помовчав і похитав головою:
— Я знайомий з директором готелю. Попрошу його, коли буде можливість, перевести тебе в сонячний номер.
Мені не лишалось нічого іншого, як подякувати Абакумові. Потім я почав оглядати майстерню.
Абакум завів розмову про Момчилово, про давніх знайомих, розпитав і про мій новий район. Але говорив байдуже, якось через силу. Про Балабаниху не сказав ні слова. Інакше й бути не могло — тепер його вже мало цікавив той далекий край!
Він підвівся, підійшов до полиці і підізвав мене рукою. Витягши з-під глиняних черепків довгатий альбом для ескізів, струсив порох і розгорнув його. На сторінках, серед ескізів ваз, амфор та різного старовинного посуду я побачив знайомі речі, близькі моєму серцю. Одні були виконані олівцем, інші вуглиною, але всі мали надзвичайну схожість з натурою. Тут були і похмурий Карабаїр, оповитий хмарами — такий, яким його видно з Момчилово, і зловісна Зміїця з вищербленими скелями, і старий Ілчів шинок на роздоріжжі, забутий і занедбаний від часу, і хата Балабанихи з сіньми та галереєю. На одному з малюнків було зображено палаюче вогнище, біля якого на дзиґлику сиділа жінка… Я, занімівши від подиву, глянув на Абакума. Він знизав плечима, згорнув альбом і зневажливо кинув його на полицю, де лежали глиняні черепки.
— Аматорські роботи, — сказав, застібаючи синій халат, ніби йому раптом стало холодно. — Черкав так, по пам'яті, але не з нудьги. У цьому, друже, можеш бути певен. Інколи у мене буває поганий настрій, та я ніколи не нудьгую. Для мене нудьга — синонім духовного убозтва. Коли я лишаюсь без роботи — а це трапляється рідко, — то вигадую інтегральні рівняння і розв'язую їх з великою насолодою. Або розкриваю збірник задач з галузі математичних ймовірностей. Складаю гіпотези. Як можна нудьгувати? Малюю по пам'яті будинки, вітрини, куточки саду або парку. Потім ходжу перевіряти, чи правильно зберіг їх пропорції і форми, чи не забув чогось істотного.
— Ти поїдеш у Момчилово, — засміявся я, — перевірити на місці деякі деталі і форми, наприклад, тієї сцени, де зображені вогнище і дзиґлик?
Абакум, усміхнувшись, погрозив мені пальцем. Потім спитав:
— А якщо я вже перевірив?
Від нього всього можна було чекати, і я промовчав. Посидів ще трохи в майстерні. Абакум показав мені дві корзини, до краю наповнені різними теракотовими черепками.
— Дві іонічні гідрії, — сказав він, і обличчя його, вперше з тієї хвилини, як я ввійшов у майстерню, проясніло. — Завтра візьмусь за їх реставрацію. Це буде чудово!
Я дивився на теракотові черепки і не бачив ніяких гідрій. Не розумів, що буде чудовим: реставровані пам'ятки старовини чи сама робота по їх реставрації. Але щось мені підказувало: під словом «чудово» мій приятель має на увазі роботу, яку доведеться виконати.
Абакум мав природжене артистичне почуття міри. Зрозумівши, що він уже довго говорить про себе, раптом змінив тему і почав розпитувати, як я поживаю в царстві Мехмеда Синапа.[11] За старих часів у тих місцях справді діяв Мехмед Синап. Я захоплено розповів про своє життя-буття. Не сказав тільки про той випадок з Фатме на річці. Але то, по суті, зовсім незначна деталь.
Поки я розповідав, Абакум, уважно слухаючи, малював щось олівцем на сторінках товстої записної книжки. Мабуть, різні вазочки. Я теж люблю малювати баранячі голови, особливо, коли слухаю когось тільки з ввічливості.
Коли настав час обідати, Абакум вийшов ненадовго з майстерні, щоб помитися й переодягтись. Мені було дуже цікаво глянути, що він намалював у своїй записній книжці. Якесь внутрішнє почуття підказувало мені, що на цей раз Абакум зрадив свою звичку і замість ваз намалював епізоди з моєї розповіді. Я розповідав захоплено і дуже образно.
Справді, Абакум і не думав малювати вази. Ось що було на білій сторінці:
«Триград — Сосновий ліс (S S — Е): 7–8 км. Шлях — м'який. Ріка. 2 переходи вбрід. Інші струмки — 20 хв. Ліс: 2 км — W, 1 км. S Е 6-й км — водяна лісопилка (занедбана). Галявина. Всього при добрій видимості — 100 хв.
Сосновий ліс — Видла (Е від Триграда, потім Е—S): 6 км. Шлях м'який. 2 км. ліс (мішаний); 4 км. луки. Видимість! Всього 60–70 хв».
Ця нудота була позначена різними топографічними знаками: трикутниками, колами з точками в центрі та іншими ієрогліфами. Я знав тільки один умовний знак, яким топографи позначають хвойний ліс: він схожий трохи на ялинку.
Розглядаючи записи, я даремно намагався знайти в них сліди своєї захоплюючої розповіді. Абакум був досить-таки чудною людиною…
Після обіду я пішов у Центр боротьби з заразними захворюваннями до завідуючого відділом «Ліки та постачання» Петра Тошкова. Він мав керувати підвищенням моєї кваліфікації в галузі ветеринарної фармацевтики. З листа з печаткою можна було зробити висновок, що мої знання з фармацевтики значно відстали од розвитку цієї науки.
Тому я ввійшов у кабінет лікаря Тошкова дуже пригнічений. А побачивши його самого, такого величезного, грубого, у розстебнутій не по-начальницькому сорочці, схожого на директора якогось республіканського м'ясокомбінату, зовсім розгубився. Хтозна-чому такі начальники погано впливають на мої нерви.
Привітавшись, я поклав листа на письмовий стіл, щоб уникнути зайвої розмови про мету мого приходу.
Лікар Тошков байдуже глянув на мене і солодко, на весь рот, позіхнув. Можливо, він хотів цим позіханням з першого погляду примусити мене поважати його і серйозно замислитись над наступними заняттями. Та на моєму обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Недаремно я служив у тих місцях, де за старих часів діяли такі люди, як хоробрий Момчил і безстрашний Мехмед Синап.
— Значить, ти і є той самий Анастасій Буков? — спитав завідуючий відділом. Він протер очі і знову позіхнув. — Хай йому грець! А я уявляв тебе зовсім іншим. Ну, це нічого, дуже приємно. Сідай.
Тошков написав якусь резолюцію на листі, потім викликав кур'єра і наказав йому віднести листа в архів. Коли кур'єр вийшов, лікар кивнув мені поблажливо:
— Зайди завтра до касира — одержиш добові. Гроші є гроші.
— Дякую, — відповів я. — Не поспішаю. Часу досить. — 1 спитав добропристойно, як подобає відрядженому, що не думає зловживати виявленим довір'ям: — А де провадитиметься інструктаж, товаришу начальник? Чи не можете сказати?
Лікар здригнувся, глянув на мене трохи здивовано і розвів руками. Коли він підняв їх над столом, вони скидалися на крила вітряка.
— Інструктаж? — Тошков грубо засміявся. — Чому інструктаж?.. Світозар Подгоров, наш директор, теж любить говорити: інструктаж, кваліфікація і таке інше. Але він директор. А ти, Анастасію, висловлюйся по-людському, простіше. Хіба ти так розмовляєш з своїми туземцями з Триграда? Ні? Ну, так чого ж тут величаєшся?. Хочеш випити лимонаду? Не хочеш? А я вип'ю. — Він підійшов до великої шафи, відчинив дверцята і вийняв з відра червону пляшку лимонаду. — Напій холодний, я держу його на штучному льоду. Двоокис вуглецю в твердому стані. Ти справді не хочеш? Шкода. — Пляшка в його величезній лапі була схожа на дитячу соску. — Ну, за твоє здоров'я! — Лікар витер долонею пухлі губи і знову сів за стіл. — Так ось, відносно так званого інструктажу. Це вигадка нашого директора Подгорова. На його думку, «місцеві кадри» — так він називає нашого брата з периферії — повинні приїжджати по черзі в Софію, щоб на власні очі побачити, власними носами понюхати найновіші ліки і помацати пальцями найновіші щипці та ланцети, які є на нашому відомчому складі. Цей самий інструктаж можна було б провести інакше: видати каталог із вказівками й поясненнями, з кількома малюнками для більшої наочності — і все. А те, що вигадав Подгоров, — даремна трата часу. Я це казав і йому особисто, і на засіданні колегії. Проте він вважає, що воду найкраще пити з джерела. Хіба це правильно? Дурниці! Хіба мені погано, коли я п'ю лимонад? Зовсім не погано. Навпаки! Ось як стоїть питання з цим інструктажем. Ти, голубе, номер перший з кадрів, які я матиму честь просвіщати. Хоч би в твоєму районі все було тихо й мирно. Відривати в літній сезон людину од роботи — це не вкладається в моїй голові. Але нічого не вдієш. Втішайся софійськими принадами і щовечора роби по три поклони ветеринарному богові, щоб він зберіг живою і здоровою триградську худобину до того часу, поки ти повернешся на свою обітовану землю.
— Як провадитимуться заняття? — спитав я приглушеним голосом, бо горло в мене почало пересихати.
— Заняття? — Лікар знову розвів руками. — Я дам тобі адресу нашого складу. Там є один чудовий хлопець. Він усе знає.
— Тільки це?
— Ще є час, Анастасію! — засміявся лікар — Чого поспішаєш? Тихше їдеш — далі будеш! Я мотоцикліст і знаю це з власного досвіду. Ти вмієш їздити на мотоциклі?
Я заперечливо похитав головою.
— Рибалка?
— Ні.
— А любиш дивитися, як інші ловлять рибу?
Я збрехав, що люблю.
— Ну, тоді ми будемо добрими друзями, — сказав лікар, потираючи руки. — Посаджу тебе на заднє сидіння і повезу з собою. А коли повернешся в Триград, запросиш мене в гості. Гаразд?
— Мені буде дуже приємно, — відповів я.
— А багато форелі водиться у ваших річках?
Я розповів, що в наших річках повно форелі. Навіть додав, що є одна людина, на ім'я Ракіп Колібаров, яка щодня ловить по кілька кілограмів риби.
— Ракіп Колібаров, — повторив замислено лікар.
Потім він покліпав очима, ніби намагаючись щось пригадати. А я подумав: чому ім'я Ракіпа Колібарова примушує людей замовкати?
Лікар розпростав плечі і подивився на свій годинник. Було близько п'ятої.
— Анастасію, — сказав він, — піди в сусідню кімнату до товаришки Ірини Теофілової. Попроси її пояснити тобі дещо, а після роботи я по тебе зайду. Гаразд?
— Звичайно! — сказав я. І захоплено додав: — Неодмінно чекатиму вас.
У сусідній кімнаті стояло два письмових столи. За кожним сиділа молода жінка. Коли я зайшов і зупинився біля дверей, вони одночасно підвели голови і зацікавлено глянули на мене.
Хтозна-чому, можливо тому, що була спека, я стояв біля дверей і мовчав. Дивився на ту жінку, що сиділа ліворуч, і не міг відвести очей од її обличчя. Що це було за обличчя! Мені здавалося, ніби я дуже добре знаю його і разом з тим розумів, що воно вперше промайнуло перед моїм поглядом, як малюнок з ілюстрованої книги. Ах, так! Коли б не спека, я, звичайно, одразу догадався б. Це обличчя було схоже на портрет епохи Ренесансу: пишне чорне волосся, чорні брови і вигнуті вії мадонни з великими світлими, як південне небо над Видлою, очима. Тільки південне небо над Видлою — прозоро-синє, а ці сині очі мали мармуровий блиск — сяяли, мов флюорит, але були непроникні.
Жінка ворухнула плечима і повільно підвелася з стільця. Тепер я бачив усю її постать. На зріст вона була височенька. В неї були округлі плечі і високі груди. Все в ній ніби випромінювало зрілу принаду, раннє літо жіночої краси.
— Що вас цікавить? — спитала вона і спокійно зміряла мене очима з голови до ніг.
— Мені потрібна товаришка Ірина Теофілова, — пояснив я і кашлянув, бо мені дуже хотілось пити.
Жінка кивнула головою, але я не зрозумів, що вона хоче цим сказати, і тому залишився біля дверей.
Тоді з-за стола, який стояв праворуч, підвелася друга жінка. Така ж на зріст, як і перша. Повинен признатися, що й вона справила на мене дуже приємне враження. Тільки волосся в цієї жінки було каштанове і виглядала вона худішою. В її карих очах не було нічого незвичайного, але мені здалося, що вони дивляться надто сміливо і навіть задирливо. На відміну од першої жінки, руки цієї було більш оголено, а виріз плаття, яке утворювало красиву складку на грудях, зроблено глибший.
— Ви, товаришу, приїхали з периферії? — спитала вона, хтозна-чого мацаючи рукою брошку на грудях. Блискучу прикрасу було приколото саме там, де на платті лягала красива складка.
— Так, я приїхав з периферії, — відповів я. — З Триграда. — І в свою чергу спитав: — А як ви про це догадались?
Такою була моя перша зустріч з персоналом лікаря Петра Тошкова. І Теофілова, і Чавова люб'язно почастували мене водою і розповіли чимало цікавого. Але більше говорила Христина Чавова. Вона сказала, що в мене гарний смуглявий колір обличчя і що синій галстук дуже пасує до моїх голубих очей. На цьому місці нашої розмови Ірина Теофілова всміхнулась підкреслено поблажливою усмішкою. Очевидно, у Теофілової суворіша вдача. Та я більше розмовляв з друкаркою. Вона розповіла мені, що їхня профорганізація розвиває активну діяльність, внаслідок чого для службовців Центру влаштовано зручну душову, яка міститься на горищі.
— Ви теж можете користуватися нею, оскільки вас відряджено в наш відділ, — запропонувала мені Чавова. — Хочете, я покажу вам, де вона?
Тут Ірина Теофілова знову всміхнулась.
У цю мить в кімнату ввійшов лікар Петр Тошков. Сорочка на ньому тепер була застебнута. Під білим піджаком виднівся товстий шерстяний пуловер. Це мене страшенно здивувало.
— Анастасію, — сказав мені лікар, — робота закінчилась. Треба йти.
Я ввічливо попрощався з Чавовою, а Ірині холодно кивнув головою. Лікар Петр Тошков зробив навпаки: він зневажливо кивнув Чавовій, а Іринину руку, як мені здалося, затримав у своїй лапі.
Ще кілька сторінок, і я поступлюсь місцем Абакумові, який доведе цю розповідь до кінця.
Коли ми вийшли на вулицю, лікар попросив мене трохи почекати, а сам шмигнув на подвір'я будинку. Я залишився один і, хоч стояв біля центрального входу в установу, почував себе досить пригнічено. Я думав: коли б зараз вийшла друкарка Чавова і сказала мені: «Товаришу Буков, чи не хочете прогулятися зі мною?» або «Чи не проведете мене додому?», — я неодмінно погодився б. Кінець кінцем, треба ж якось згаяти час. Поки я так думав, Чавова справді вийшла. Вона весело розмовляла з якимсь хлопцем і не помітила мене.
Проводжаючи її поглядом, я раптом почув страшенну тріскотняву. До під'їзду з гуркотом під'їхав на червоному гримкому мотоциклі лікар. Він владно махнув мені рукою.
— Сідай ззаду! — гукнув крізь шум мотора. — Я повезу тебе на водоймище Іскир.
Чавова так і не помітила мене. Отже, я був вільний і міг іти, куди заманеться. Але в цю мить згадав про Абакума.
— Товаришу Тошков, — сказав я, — у мене є приятель, археолог, я обіцяв…
— Візьмемо і його, сідай! — гаркнув лікар і притупнув ногою по бруківці. — Велике діло! Де він, твій приятель?
Я пояснив йому. Але машина помчала зовсім у протилежному напрямі. Я не знав, куди ми їдемо і де посадимо Абакума: в цьому мотоциклі, як і в усіх, було тільки одне додаткове сидіння.
Та згодом з'ясувалось, що я турбувався даремно. Хвилини через дві ми підкотили до гаража — дощаного сарайчика в дворі чотириповерхової будівлі. Лікар витяг звідти саме те, що нам було потрібно — коляску і доніс її до мотоцикла так легко, як я, наприклад, ношу свій лікарський чемоданчик.
Ми помчали до музею.
Абакум, якого мало що могло здивувати, цього разу був дуже збентежений.
— Ти археолог? — Лікар потис йому руку. — Браво! А я Петр Тошков, начальник цього хлопця. Сідай у коляску, повеземо тебе на водоймище ловити рибу.
Абакум знизав плечима, потім доторкнувся до задньої кишені штанів, але, будучи людиною дії, не довго вагався і сів у коляску.
Виїхавши на шосе, лікар газонув. Вітер засвистів у вухах, і весь світ стрімголов понісся нам назустріч. Я уткнувся носом у широку спину Тошкова і заплющив очі.
Через півгодини ми приїхали на водоймище. Коли я зійшов з мотоцикла, мені здалося, що земля хитається під ногами: лікар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на годину. Але Абакум, розпроставши плечі, позіхнув і байдуже зауважив:
— Повільно їхали. Відверто кажучи, навіть набридло.
Лікар почухав потилицю.
— Я міг би й швидше, але боявся за хлопця. Ще випаде. А тоді що?
— Тоді Фатме з Видли дуже горювала б, — підморгнув мені Абакум.
Я мало не впав від подиву.
— Яка Фатме? — спитав я.
— А та, з двома разками намиста! Хіба забув?
Я ліг горілиць на траву. Шумів легкий вітрець. Високо в небі пливли маленькі сріблясті хмаринки з кучерявими крильцями. Я згадав, що поети порівнюють ці хмаринки з парусними човниками. Пливуть собі парусні човники по небесному океану. І ця подорож здається знизу дуже красивою. Потім я повернувся обличчям до води, кинув погляд на далекі сині береги і довго милувався чудовим краєвидом.
А тим часом між моїм приятелем і лікарем Петром Тошковим точилася жвава розмова. Виявилося, що з обох у них мотоциклетна манія: обидва поважають одну й ту саму фабричну марку, люблять розвивати граничну швидкість. Під час цієї жвавої розмови лікар кілька разів плескав Абакума по плечу, а Абакум кілька разів пригощав його цигарками. Потім з'ясувалося, що обидва курять той самий сорт тютюну і їх однаково мучить кашель.
— Ну, а гіркий стручковий перець любиш? — спитав лікар Абакума.
— Дуже!
— І я. А смажену рибу?
— Страшенно!
— І я. А якому вину віддаєш перевагу: білому чи червоному?
— Червоному.
Від такої надзвичайної однодушності лікар розчулився.
— Як же це я не знав тебе досі! — вигукнув він, украй зворушений. — Я все життя шукав такого побратима, як ти. Браво! — Він замовк на мить. — А тепер подивимось на другий бік медалі — духовний. Я, наприклад, борюся з дечим. А ти?
— Я теж.
— Мої вороги — бацили. А у тебе є вороги?
— Я археолог. Мій ворог — час.
— Дай руку! Так, — він знову замовк. — А які жінки тобі подобаються найбільше?
— Чорняві.
— Ух, хай йому грець! Мені теж.
— А чому «хай йому грець»?
— Моя — чорнява. Я вирішив одружитися. Справжня брюнетка.
— Чудово!
— Зовсім не чудово! Ти молодший і відіб'єш її у мене!
— Ні. — Абакум подав йому руку. — Слово честі. Я вмію додержувати слова.
Вони потиснули один одному руки, і в обох хруснули суглоби.
Я глянув на Абакума. На його губах, як завжди, була добродушно-поблажлива усмішка, а очі дивились холодно. «Грає», — подумав я, і мені чомусь стало боляче за лікаря. Цей добряк щиро хвилювався, а Абакум тільки удавав, що гарячиться, а насправді розважався і промацував співрозмовника.
Після задушевної розмови лікар відійшов трохи далі, щоб закинути вудочку в тихшому місці. Він, мабуть, «потерпав» від бажання наловити якнайбільше коропів і добре пригостити свого нового приятеля й «побратима». Абакум підсів до мене, помовчав трохи, потім ліг на бік і одразу ж заснув.
На водоймище повільно спадали сутінки. Вітер став дужчий. Вода потемніла. Протилежний берег розтанув і зник у вечірній млі.
Лікар повернувся в поганому настрої. Він ішов безшумно, по траві, але Абакум неначе почув його кроки у сні. Він підвівся, всміхнувся і похитав головою.
— Не клює! — зітхнув лікар.
— Нічого, — сказав Абакум, — купимо риби в ресторані.
Він «осідлав» машину. Тепер лікар опинився в колясці, йому було там тісно, довелося трохи зіщулитись. Я знову зайняв своє місце. Знав, що Абакум шалено гнатиме машину, але не боявся. Почував себе зручно і надійно, як на стільці в своєму лікарському кабінеті.
Було близько дев'ятої години, коли ми доїхали до житлового масиву. Звернули на центральну вулицю, потім знову повернули, і лікар показав на третій будинок ліворуч.
— Друзі, — промовив він і глянув на нас з переможною усмішкою, — ви бачите ті вікна на першому поверсі, обклеєні зсередини газетами? Там живе лікар Петр Тошков. Пропоную вам зайти до нього в гості. Уперед, товариші!
Горішні поверхи будинку ще не були готові, тому нам довелося перестрибувати через купи піску і щебеню, поки ми добралися до дверей. Лікар відімкнув їх і люб'язно пропустив нас уперед.
Центральну частину квартири займав великий вестибюль, у якому пахло вапном і цементом. Тут стояли тільки круглий стіл, покритий старими, пожовклими газетами, і кілька стільців. Лікарів кабінет скидався і на похідний аптечний склад, і на занедбану лабораторію. Серед коробочок, баночок і сотень склянок з ліками та хімікаліями виблискували реторти й колби, лежали вкриті порохом пробірки й спиртівки, причому все це було так розкидано і нагромаджено, що коли б хтось випадково залишив тут кашкета, то, мабуть, не одразу знайшов би його.
— Анастасію, — промовив лікар, і очі його заблищали від задоволення й гордощів, — як тобі подобається це святилище ветеринарної думки?
— О, — відповів я і почав з цікавістю оглядати стелю.
— Не поспішай! — поплескав мене по плечу лікар. — У цьому храмі є всього потроху. І все це я сам виготовляю, а деякі речі просто винаходжу. Оце і буде твоя школа!
І тому що я мовчав, лікар визнав за потрібне додати:
— Я, голубе, крім медицини, вивчаю ще й біохімію, а тому трохи розуміюсь на ліках і настойках. Отже, держись мене і не бійся!
Після «святилища» ми оглянули інші приміщення. У відпочивальні стояло тільки двоспальне ліжко, досить невміло застелене кількома ковдрами солдатського типу. У свіжопофарбовані стіни було забито цвяхи і костилі. Такого варварства вже давно не знають ні в Триграді, ні навіть у будиночку діда Реджепа. На цвяхах і костилях висів як попало одяг нашого біохіміка.
Кухня своїм безладдям нагадувала кабінет. Тільки тут посуд створював хаос: доводилося бути дуже обережним, щоб не стати в якусь каструлю або не зачепити випадково задимлену сковорідку.
— Лікарю, — спитав його Абакум, — наскільки я зрозумів, ти — холостяк. На біса тобі всі ці атрибути?
Мені здалося, що лікар зніяковів: він втупив очі собі під ноги, ніби шукав там відповіді на Абакумове запитання.
— Що робити! — промовив він. — Маю слабість до хатнього начиння, а чому — і сам не знаю! Як тільки буваю біля магазину, де продають господарчу речі, неодмінно заходжу і купую то каструлю, то чайник, то сковорідку. Унизу, в підвалі, в мене їх удвічі більше! — Він оглянув розкиданий посуд і всміхнувся: — Хто знає, може й придадуться колись! Всяко буває.
Абакум одразу ж погодився, що всяко буває на цьому світі. Сам він, наприклад, купує дитячі книжки з малюнками.
— Дві етажерки заставлені ними доверху, — гаряче запевняв він. — І ще стільки на горищі лежить.
— А дитячі книжки мені й на думку не спали! — промовив задумливо лікар.
— Нічого, — кивнув йому Абакум. — Якщо буде потреба, згадай про мене. Я тобі прислужуся.
Лікар погладив підборіддя і весело розсміявся.
Я бував на квартирі в Абакума і добре знав, що в його бібліотеці немає жодної дитячої книжки.
Потім лікар надів білий фартух, зав'язав на спині поворозки бантиком і почав дуже віртуозно чистити рибу. Ми з цікавістю стежили за його роботою. Раптом він опустив руку і глибоко зітхнув.
— І компанія чудова, — сумно промовив лікар, дивлячись на нас, і риба свіжа, і вино я приготував. Одного тільки не вистачає для повного задоволення.
— Чорнявої, — всміхнувся Абакум.
Тошков лагідно глянув на нього і кивнув головою.
— Лікарю, — сказав Абакум, — якщо не заперечуєш, я можу запросити від твого імені чорняву, і вона вшанує нас своєю присутністю — ручаюсь. Але тільки при одній умові…
— А саме? — насупив брови лікар. Він кинув почищеного коропа на стіл і схрестив руки на грудях. У цій позі, якби був у трико і з вусами, він нічим не відрізнявся б од колишніх чемпіонів світу з греко-римської боротьби.
— Її адреса?.. — засміявся Абакум.
Лікар опустив руки і розтягнув рота в широку по самі вуха усмішку.
— Її адреса!.. Ірина Теофілова, вулиця Брод, будинок 33. Недалеко звідси. Записати на аркушику?
Абакум махнув рукою.
Було б краще, якби він не пішов. Якось провели б вечір і без цієї чорнявої. Так я думаю тепер. І на скронях у мого приятеля було б менше сріблястого інею.
Так познайомився Абакум з Петром Тошковим, начальником відділу «Ліки та постачання», і його чорнявою секретаркою Іриною Теофіловою.
Утрьох ми часто прогулювалися на околицях Софії. Інколи брали з собою ще й друкарку Чавову та начальника складу Венцеслава Рашкова. Щодо мене, то я відчував себе найкраще, коли Ірина з Венцеславом ішли на футбольний матч — вони були заядлими болільниками. Тоді Петр Тошков ловив рибу і мовчав. Абакум теж мовчав. А нам з Чавовою було дуже весело. Ніколи я не ловив стільки метеликів, як у ті сонячні дні.
Та все це вже в минулому. Коли згадую про той тихий, безтурботний час, мені чомусь спадає на думку епіграф до повісті Тургенєва «Весняні води»:
Але, думаю, мені вже час кінчати свою розповідь. Я ж тільки ветеринарний лікар, і детективні справи мене зовсім не цікавлять. Я віддаю перевагу лукам по берегах Видли. А щодо табірного утримання кооперативної худоби, то я до нього завжди виявляв невичерпний інтерес.
Отже, повернімося знову до подій 27 серпня. На нараді у полковника Ванова капітан контррозвідки Славі Ковачев висунув цікаву гіпотезу, яка грунтувалась на важливому фактичному матеріалі, його гіпотеза складалася з трьох основних моментів.
1. Розпорядження Петра Тошкова зберігати вакцину в непридатних умовах.
2. Поїздка Петра Тошкова в Триград без прикордонної перепустки і його зустріч з Ракіпом Колібаровим за два дні до появи епідемії ящура.
3. Купівля туристської карти і позначення на ній шосейного шляху на Триград. Ім'я Ракіпа Колібарова на полях карти, написане рукою Венцеслава Рашкова під диктовку Петра Тошкова.
Випадок поблизу Боровця сам по собі не викликав сумніву: іноземці могли зупинити Тошкова на шляху, і йому довелося розмовляти з ними. Таке може трапитись з кожним. Але те, що цих іноземців згодом було вислано з країни як персон нон грата, те, що лікар після цього зустрічався з Ракіпом Колібаровим та з скомпрометованим фельдфебелем із Слівніци за аналогією переходило в іншу категорію — категорію сумнівних випадків, які безумовно викликають підозру.
Що ж до Венцеслава Рашкова, то тут гіпотеза теж була добре обгрунтована. Славі Ковачев мотивував його самогубство рядом незаперечних і очевидних фактів.
1. Співучасть у псуванні вакцини.
2. Викриття диверсії.
3. Провал підготовлюваної втечі.
4. Неминучий арешт.
Усе це, на думку Славі Ковачева, пояснювало повну безвихідність становища, яка й призвела, кінець кінцем, до самогубства.
На нараді у полковника Ванова Абакум не висунув своєї гіпотези. Він задовольнився тим, що сформулював припущення, ніби Венцеслав Рашков не сам наклав на себе руки, а його отруїли, і висунув антитезу, що лікар Петр Тошков не має нічого спільного з ящурною справою.
Що дало Абакумові підставу так сміливо заперечити найважливіші пункти гіпотези Славі Ковачева? Його знайомство з лікарем і Венцеславом? Але Захов познайомився з ними лише два місяці тому, причому вони провели разом не більше сорока годин, тобто менше двох діб. У своїй роботі Абакум завжди враховував враження, що їх справляли на нього люди. Так, наприклад, було у випадку з Бонном Ічеренським. Перше враження від нього породило і перший сумнів. Цей чоловік з лев'ячою фізіономією, грубуватим і владним голосом, з холодно-обачливими очима, ласий до їжі й вина, але обережний і стриманий; нетерпимий до жартів, був зовсім не схожий на сентиментальну людину, ліричного героя. Тому коли він зітхав по заарештованому вчителю Методію Парашкевову, це сприймалось як щось зовсім не властиве йому.
Як тільки геолог почав знову зітхати, цього разу по своїй дружині, чутливе Абакумове око відразу сигналізувало: «Увага!» Дружина Ічеренського жила в Пловдиві, за сто п'ятдесят кілометрів від Момчилово. Геолог сам завів розмову про неї, хоч його ніхто не розпитував про це, і почав пояснювати, що він кожної суботи їздить у Пловдив. Тієї суботи, коли трапилась ця пригода з нещасним Методієм, його теж не було в Момчилово. Кожної суботи їздить за сто п'ятдесят кілометрів, як молодий закоханий парубок? Але він не був молодий і зовсім не скидався на людину, що сохла від кохання. Важко повірити, що статечний, літній геолог, кинувши роботу й веселу компанію в Ілчовому шинку, трястиметься по гірських шляхах на мотоциклі триста кілометрів, щоб побачити свою дружину. Абакумові це здавалось неймовірним. Хоч він познайомився з Ічеренським лише годину тому, але був певен, що всі його зітхання і розмови про те, що дружина нудьгує без нього, мають одну мету — підкреслити беззаперечне алібі. Однак навіщо йому було підкреслювати своє алібі — доводити, що саме в ту ніч, коли трапилась подія, він не був у Момчилово? Адже його ніхто ні в чому не підозрював.
Так перше враження викликало і першу підозру.
На нараді у полковника Ванова Абакум висловив упевненість, що Венцеслав Рашков не сам покінчив з собою, а його отруїли. Кожен, хто більш-менш близько знав цього хлопця, сказав би те саме. Як і для чого заподіяла б собі смерть дуже весела і життєрадісна людина, якій в усьому і всюди «щастило», за винятком «тото»? Але через «тото» поки що ніхто не кінчав життя самогубством. Абакум знав і інше: хлопець був дуже поверховим, простакуватим, з обмеженими інтересами. Службова дисципліна, здоровий сміх і атлетична будова тіла були його характерними якостями. Такі люди не кінчають життя самогубством навіть тоді, коли їх зраджує або кидає дівчина. Вони легко знаходять іншу кохану і сміються, як і раніше, як і раніше ходять на футбольні матчі та грають у «тото». Коли б Абакум виходив тільки з особистих вражень, то з цілковитою певністю сказав би: неможливо! Але він сказав «неможливо», грунтуючись не на особистих враженнях про цю людину.
Особисті враження Захов замкнув у «комірку» свідомості. А висновок, що той не покінчив з собою, а його отруїли, зробив, виходячи з безпосереднього і конкретного аналізу обстановки, в якій знайшов труп. Навіть коли б виявилося, що ті вісім тисяч не надіслав йому брат і їх походження невідоме, сумнівне, Абакум усе одно не змінив би своєї думки. Аналіз обстановки переконав його з цілковитою певністю в тому, що хлопця знищено і що в гіпотезі Слані Ковачева не має ні крихти істини.
Що ж до головного обвинуваченого, Петра Тошкова, то Абакум теж виступив з антитезою. На його думку, лікар взагалі не викликав сумніву. Захов рішуче викреслив його ім'я із списку можливих обвинувачених. На нараді у полковника Славі Ковачев нагромадив низку обвинувачень проти лікаря, і деякі з них мали характер незаперечних фактів. Кожен на Абакумовому місці замислився б над зустрічами Тошкова із скомпрометованими іноземцями і такими підозрілими людьми, як Ракіп Колібаров та фельдфебель із Слівніци. А його нелегальне перебування в, прикордонній зоні, прогулянка по триградській ущелині за два дні до того, як спалахнула епідемія ящура в тих місцях? Тільки цього факту було досить, щоб поставити під серйозний сумнів особу лікаря. Абакум нічого не знав про підозрілі зустрічі Тошкова. Він навіть не ознайомився з його біографією. І, незважаючи на це, ніби спеціально не заперечивши жодного з обвинувачень, зв'язаних з таємничими зустрічами та нелегальними мандрівками лікаря Тошкова, Абакум беззастережно взяв на себе його захист.
Такий спосіб дій скидався на гру в піжмурки. Проте Абакум ще ніколи не грав наосліп, а в практиці визнавав тільки інтуїцію — уміння спостерігати.
А втім, щоб зрозуміти, що давало Абакумові підстави так сміливо атакувати гіпотезу Славі Ковачева, треба ще раз повернутися до подій 27 серпня. Тоді Славі Ковачев спитав у лікаря Аврамова, чи можуть бути «речовими доказами» в цій справі графин з водою і склянка, які стояли на столі Венцеслава. Він хотів знати, чи є сліди ціанистого калію в графині з водою і на склянці. Лікар Аврамов, дослідивши спочатку воду, а потім склянку, дав негативну відповідь. Ніяких слідів ціанистого калію ні у воді, ні на склянці не було. І Славі Ковачев перестав цікавитися цими двома речами, бо вони не становили ніякої цінності як докази.
Коли Абакум почав оглядати обстановку, в якій було знайдено труп, з його уваги, звичайно, теж не випали ні графин з водою, ні склянка. Він знав колір і запах ціанових сполук та їхні осадки, і для нього не становило великих труднощів визначити, що ні у воді, ні в склянці ціанистого калію немає. Але на відміну од Славі Ковачева Абакум не задовольнився шуканням «прямого» сліду. На кожному предметі є багато й інших слідів, які теж можуть підказати щось цікаве.
Отже, всередині склянки не було слідів ціанистого калію. Але що могла розповісти та її частина, яка, коли людина п'є, торкається рота? У кожної людини своєрідний вигин верхньої і нижньої губи, різна структура шкіри, неоднаковий і кут стику губів, який залежить від розмірів рота. У круглолицих людей рот, звичайно, більший, ніж у людей з довгастим обличчям. А кут стику губів тим більший, чим менший рот, тобто губи великого рота стуляються під значно гострішим кутом, ніж губи малого. Отже, за цією ознакою можна уявити можливу приблизну форму обличчя. Про все це повинні були розповісти сліди губів на краю склянки, якщо вони справді лишились.
Та зовнішня поверхня склянки могла дещо розповісти. Коли людина п'є воду, вона звичайно тримає склянку трьома пальцями. Оскільки рисунок на шкірі пальців цілком індивідуальний і неповторний, то кожен, хто п'є воду з склянки, завжди залишає на ній свою «адресу».
Певна річ, якщо склянку вимити одразу, на ній не буде слідів. І навпаки: якщо посудину довго не мити, на її краю і стінках скупчиться стільки «адрес», що навіть найдосвідченіший дактилоскоп не зможе нічого прочитати.
Але Абакум дуже добре знав — про це йому сказав чоловік у синьому халаті, — що в той день у кімнату до Венцеслава не заходила жодна стороння особа. Отже, єдиною людиною, яка могла налити воду в склянку, був сам Венцеслав. Коли на поверхні склянки є ще й інші сліди, то треба зробити висновок, що ці сліди залишила людина, яка ввійшла в кімнату не через двері, а через вікно між десятою і одинадцятою годинами ранку.
Так міркував Абакум, взявши в руку склянку.
Спочатку він нічого не помітив. Здавалося, скло всюди однаково прозоре. Склянка нічим не пахла. Тоді Абакум дістав лупу і, тримаючи посудину за дно, оглянув її поверхню на світлі біля вікна. І ясно побачив на склі плями: велику і поруч кілька малих. Це були відбитки пальців, але вони не мали чітких ліній. Порівнюючи їх, Абакум прийшов до висновку, що склянка побувала в двох різних руках: у великій руці з товстим пальцем, яка, мабуть, належала Венцеславові, і в значно меншій — з дуже тонкими й красивими пальцями. Ці малі плями скидалися довгастою формою на сліди жіночих пальців.
Такі були висновки після першого огляду.
Ці висновки обумовлювали існування й інших слідів. Невідома жінка тримала в руці склянку не ради втіхи. Склянки мають єдине призначення — з них п'ють воду. А коли жінка п'є воду з склянки, в якої край вигнутий, то обов'язково залишить на пій хоч незначні сліди губної помади.
Абакум наблизив лупу до вигнутого краю склянки, і його очі спалахнули від задоволення. Він не помилився: на зовнішньому краю склянки — виразніше, а всередині — тьмяніше виднілись чіткі сліди губної помади. З їх розташування можна було зробити висновок, що кут, під яким сходяться губи в невідомої жінки, досить великий — майже прямий. Отже, обличчя в неї не кругле, а довгасте.
Це було важливе відкриття. Абакум повертів склянку в руці, і його очі знову спалахнули, але тепер уже від здивування: на протилежному краю склянки він помітив ще одну пляму від губної помади, такої ж форми і розміру, але трохи яскравішу за першу. Виходить, жінка пила воду двічі і в різний час.
Випадок здавався звичайним, простим, у ньому не було нічого загадкового. Але Абакум замислився: невідома відвідувачка приходить після десятої години і виходить ще до одинадцятої. Вона таємно проникає в кабінет і таємно зникає. її розмова з Венцеславом триває не більше тридцяти хвилин. І за ці тридцять хвилин вона двічі п'є воду, до того ж у різний час. Припустімо, випити першу склянку її примусила спрага. Але друга склянка? І все це протягом півгодини? Випадок з цією другою склянкою був не зовсім звичайним.
Про «незвичайність» випадку розповідали й інші сліди — пляма на жакардовому килимі, порох на підвіконні, прим'ята трава на занедбаному подвір'ї. Усі ці речі мали свою мову, і Абакум чудово розумів її.
Абакум вийшов з складського приміщення з цілком певними висновками. Тепер він знав найголовніше — те, про що Славі Ковачев і гадки не мав: невдовзі після десятої години в кабінет Венцеслава Рашкова пробралась невідома жінка; вона проникла не через головний вхід, а через вікно, яке виходить на занедбане подвір'я; жінка розмовляла з Рашковим близько півгодини, двічі пила воду і, вибравшись знову через вікно, пройшла подвір'ям. Абакум знав уже й деякі прикмети невідомої: середній зріст, невеличкі ноги, тонкі, довгі пальці рук, довгасте обличчя, маленький рот, соковиті губи, наведені яскраво-червоною помадою; чорне волосся; взута в босоніжки з гострими носками.
Про все це Абакум дізнався з слідів. Прим'ята трава на подвір'ї і подряпина на зовнішній стіні під вікном розповіли йому, що незнайома носить гостроносе взуття без каблуків. Сліди її ніг і відстань між кроками свідчили про малий розмір босоніжок і середній зріст. Судячи з відбитків пальців на склянці і підвіконні, в жінки були тонкі й довгі пальці. Сліди губної помади характеризували особливості рота, а рот, в свою чергу, давав деяке уявлення про форму обличчя.
Волосся — чорне, бо яскраво-червоною губною помадою користуються звичайно брюнетки.
Абакум знав і ще дещо. Невідомій було не більше сорока і не менше тридцяти років. Жінці, якій перевалило за сорок, навряд чи вдалося б вислизнути через вікно, не торкнувшись при цьому підвіконня руками. Прим'ята трава давала приблизне уявлення про вагу незнайомої — шістдесят-шістдесят п'ять кілограмів. Жінки середнього зросту, яким ще не минуло тридцяти років, звичайно не досягають такої ваги. Тонкі й красиві пальці свідчили, що незнайома не займається важкою фізичною працею.
Абакум бадьоро прямував по розжареному сонцем тротуару. Настрій у нього був чудовий. Тепер Захов уже не шкодував, що залишив свої гідрії — вони можуть почекати! Попереду цікава, напружена і важка робота.
Абакум не помітив, як опинився біля свого будинку. Бігом піднявся по; сходах, привітно всміхнувся хазяйці, але не зупинився побалакати з нею, як звичайно. Він завжди приділяв цій самотній хворобливій жінці кілька хвилин, щоб поговорити про погоду, ревматизм чи лікувальні властивості часнику. Зайшовши в свою кімнату, Абакум розчинив вікно і зітхнув на повні груди.
Половину його кімнати займали кілька етажерок з книгами. На другій половині стояли ліжко, письмовий стіл і низенька залізна шафа, заставлена античним глиняним посудом і статуетками з мармуру та позеленілої бронзи. Стіл прикрашала маленька старовинна вазочка з різноколірними олівцями, тут же лежало кілька луп, кисет для тютюну, лічильна лінійка і теракотові черепки, які правили за попільниці.
Не роздягаючись, Абакум сів за стіл, висунув шухляду і, діставши новенький альбом, почав щось швидко малювати. Через чверть години на білому папері з'явилась струнка жіноча постать. У жінки були соковиті, хтиві губи, гарні очі, напівприкриті довгими вигнутими віями. Чорне волосся спадало на лоб кучерями. Барвисте літнє плаття обрисовувало високі стегна і тонку талію. Пальці її рук були довгі й красиві. Ноги в білих босоніжках з гострими носками.
Узявши малюнок, Абакум деякий час дивився на нього. Раптом його рука затремтіла і між брів лягла несподівано глибока зморшка. Абакум поклав альбом. Потім закурив і почав ходити туди й сюди по кімнаті, похнюпивши голову.
Малюнок нагадав капітанові знайому жінку, яка останнім часом зайняла особливе місце в його житті.
Відкинувши цю дивну думку про схожість, Абакум дістав записну книжку і почав систематизувати завдання, над якими ще належало працювати після обіду.
1. Перевірити, чи зменшилась інтенсивність вакцини і наскільки.
2. Переглянути листування між складом і Центром. Встановити, коли і хто дав розпорядження зберігати вакцину при високій температурі й на світлі.
3. Встановити походження восьми тисяч левів, знайдених у бумажнику Венцеслава Рашкова.
4. Віддати на аналіз вирізаний кусок жакардового килима.
5. Сфотографувати відбитки пальців на склянці.
6. Дослідити червоні плями на краю склянки й визначити марку губної помади.
7. Ще раз уважно оглянути труп Венцеслава Рашкова.
Перші три пункти Абакум вирішив доручити виконати лейтенантові Маркову, а чотирма іншими зайнятись особисто. Він вирвав з альбома аркуш із зображенням «невідомої», деякий час дивився на нього в роздумі, потім акуратно згорнув і поклав у записну книжку. Складаючи аркуш, відчув якийсь тягар у грудях — неначе хтось стискав його серце холодною міцною рукою.
Близько третьої години Абакум зайшов у лабораторію інституту. На нього війнуло знайомим запахом кислот і хімікатів, спирту й ацетону. Капітан з сумом згадав той час, коли спокійно і зосереджено, не маючи інших турбот, вивчав тут особливості графології, тайнопису, мікрофотографію і токсичність різних отрут. Звідки взявся цей незвичний сум і що він означає? Звідки виникло це почуття приреченості — передчуття якоїсь невідступної катастрофи, до якої Абакум неминуче наближався крок за кроком?
Захов усміхнувся черговому лаборантові і подав йому склянку.
— Тут написано цілий роман, — удавано весело сказав він. — Буду дуже вдячний вашим співробітникам, якщо вони зможуть прочитати його за годину.
Черговий лаборант знав, з ким має справу, і тому не осміхнувся. Він узяв склянку за дно і уважно почав розглядати її.
— Мене цікавлять паспорти людей, які торкалися цієї посудини, — вів далі Абакум. — Крім того, тут є дві плями від губної помади. Мене цікавлять губи, що залишили ці сліди. Якщо ви скажете мені, яка це губна помада — болгарська чи іноземна, я доберусь і до губ.
Черговий лаборант відніс склянку в сусіднє відділення, а Абакум зайнявся дослідженням куска килима.
Через годину він уже знав походження мокрої плями: це була вода з незначною домішкою ціанистого калію. З'ясувалось, що розчин мав дуже слабку, приблизно однопроцентну концентрацію. Щоб отрута такої концентрації діяла смертельно і швидко, треба було випити її не менше літра. Склянка, звичайно, не могла вмістити стільки рідини. До того ж, який би самовбивця випивав літр розчину, коли можна обійтися десятою чи двадцятою його часткою. Очевидно, воду налили в склянку безпосередньо після прийому малої кількості дуже міцного розчину ціанистого калію і потім вихлюпнули її на килим. Це була вода, якою сполоснули склянку після того, як прийняли отруту.
Неймовірна історія: самовбивця випиває міцний розчин ціанистого калію, потім наливає воду, споліскує склянку і вихлюпує воду на килим. Він випив ціанистий калій, а не шербет. Ця отрута діє на організм миттєво. Припустімо, самовбивця мав надлюдські здоров'я і силу волі, алей тоді навіщо йому мити склянку, як це робить господарка, коли чекає гостей?
Це була загадка, і Абакум поки що не міг її розгадати.
Він щойно закінчив досліджувати кусок килима, коли з'явився черговий лаборант із склянкою і знімком відбитків. Результати експертизи підтверджували Абакумове припущення. На стінках склянки був тільки один відбиток великого пальця. Інші сліди — всього-на-всього плями без ліній. Очевидно, вони утворилися від натиску пальців, обтягнутих рукавичкою з тонкої і гладенької матерії. Що ж до губної помади, то відповідь вселяла трохи більше оптимізму: вона була іноземної марки, бо в країні губної помади такого кольору і з таких речовин не виробляють.
Абакум подякував лаборантові, попросив його приготувати протоколи зроблених аналізів і швидко вийшов.
Захов узяв таксі і почав об'їжджати комісійні магазини, розміщені в центрі, бо елегантні жінки відвідують центральні магазини. Нарешті, після півторагодинних шукань, він помітив у вітрині одного з них, розташованого проти державного антикварного магазину, позолочені тюбики іноземної губної помади. Прикрашені червоними і зеленими скельцями під рубіни та ізумруди, ці блискучі патрончики відразу впадали в очі перехожим.
Абакум знав, що в комісійних магазинах кожна річ відпускається по квитанції. Він пред'явив одній з продавщиць інспекторське посвідчення Міністерства фінансів і попросив показати йому касові чеки, які вона виписала за кілька останніх днів. Переглядав їх понад годину. Західноєвропейська губна помада коштувала надто дорого, тому і попит на неї був дуже обмежений. Коли Абакумові ввірвався терпець і він уже хотів кинути товсту папку й вийти на вулицю, очі його раптом впали саме на той документ, заради якого він прийшов сюди. Завжди спокійний, витриманий, Захов мало не вигукнув від подиву. Пильніше придивившись до документів, він полегшено зітхнув: прізвище, вписане розтягнутим почерком у квитанцію, здалося знайомим, але було зовсім інше, не те, яке він чекав і боявся побачити. На квитанції стояло: «Губна помада, 2 шт. Христина Чавова, вул. Брод, буд. 33». Була зазначена й ціна. Але це не цікавило Абакума.
Перед тим як вийти, він купив губну помаду і, задоволений, вибіг на вулицю. Захлопнувши за собою дверцята машини, наказав шоферові мчати до лікарні. Було вже близько сьомої години.
Таксі рушило, і почуття задоволення почало швидко зникати. У Христини Чавової, друкарки з відділу «Ліки та постачання», було каштанове волосся, але вона підмальовувала губи такою самою яскраво-червоною губною помадою, як і секретарка відділу Ірина Теофілова. А втім, це її справа. Христина Чавова жила в одному будинку з секретаркою. Обидві зони незаміжні, працюють, живуть разом і, очевидно, дружать. Отже, Чавова купує два тюбики губної помади. Але навіщо купувати одразу два? Та й коштує ця паризька помада дуже дорого, навіть надто дорого для друкарки. А коли так?
Тоді треба припустити, що один з тюбиків губної помади був призначений для Ірини Теофілової. Купуючи для себе, Чавова купила і для подруги.
Хто ж із них доторкався губами до країв склянки? А якщо виявиться, що обидві не виходили з канцелярії відділу між десятою і одинадцятою годинами?
Абакум повернувся додому близько дев'ятої вечора. Викликав по телефону лейтенанта Маркова і від нього дізнався про подробиці щодо фіктивного листа начальникові складу. Коли лейтенант розповів про походження восьми тисяч, знайдених у Венцеслава, Захов сумно всміхнувся і знизав плечима.
— Вам я даю два завдання, — сказав він, помовчавши. — По-перше, віднесіть цей підроблений лист у лабораторію. Попросіть лаборанта витравити чорнило з обох підписів. По-друге, встановіть, чи виходили з будинку Центру між десятою і одинадцятою годинами службовці відділу «Ліки та постачання» Христина Чавова й Ірина Теофілова. Відомості і лист з витравленим чорнилом я повинен мати не пізніше дев'ятої години ранку. — Абакум глянув Маркову в очі і всміхнувся. — Я розраховую на вашу точність. — І подав йому руку.
Коли лейтенант пішов, Абакум закурив, глибоко затягуючись. Тепер, коли він побачив опухи на яснах Венцеслава і знав концентрацію розчину ціанистого калію, вилитого на килим, можна було, беручи до уваги плями від губної помади, розташовані одна проти одної, відтворити останні хвилини жертви.
У цій справі лишалися нез'ясованими тільки два питання: 1. Хто та жінка, яка таємно розчинила ціанову сполуку у воді? 2. Обставини, за яких Венцеслав чомусь не виявив вчасно ціанової отрути в склянці?
Друге питання викликало в Абакума особливо серйозне здивування. Як міг Венцеслав не помітити, не відчути в склянці отрути і випити смертоносний розчин?
Та це було технічне питання. Помітив він чи не помітив, що у воді розчинений ціанистий калій — ясно одно: хлопця навмисно отруїла невідома жінка.
Звідси починалось страшне. І серце в Абакума болісно стискалось, немов обплетене колючим дротом. Не маючи в уяві певного образу, він намалював в альбомі гаданий, виходячи лише з даних, підказаних кількома виявленими характерними слідами. Звичайно, ці дані не були вичерпними настільки, щоб на підставі їх змалювати закінчений, конкретний образ. Те, чого не вистачало в них, доповнила уява. Та Абакум користувався нею не довільно, а враховуючи точні відомості, здобуті внаслідок вивчення слідів. Чи міг він, наприклад, намалювати великий рот, коли губи сходились на краю склянки під кутом, більшим від 45 градусів?
Він намалював усе «математично» точно, а коли закінчив, з білого аркуша глянула на нього з лукавою усмішкою знайома жінка — секретарка відділу «Ліки та постачання» Центру по боротьбі з заразними захворюваннями.
Захов був неперевершеним майстром гриму. За кілька хвилин він міг перетворитись у згорбленого сивого дідуся або ставав схожим на легковажного юнака, з якого єдине захоплення — «рок-н-ролл».
І ось Абакум приклеїв собі коротко підстрижені вусики й кошлаті брови, що аж нависли на очі, наклав горбинку на ніс. Потім надів синю парусинову спецівку, зім'яту і засмальцьовану, засунув у верхню кишеню стальну викрутку і відразу став схожим на старого монтера. Відімкнувши залізну шафу, він вийняв звідти досить потертий шкіряний портфель. Монтери носили свої інструменти саме в таких потертих портфелях. Але замість монтерських інструментів там лежали інші дивні речі: відмички, гачки, універсальне приладдя для секретних замків, електричний ліхтарик, кишеньковий фотоапарат, пакетики з різними хімікаліями і моток тонкого; але дуже міцного шпагату з стальним гаком на кінці.
Через півгодини Абакум уже йшов притихлою вулицею. Вулиця Брод тяглася від Парку свободи між новим житловим масивом і шосе, яке веде в Пловдив.
Коли і як розквітло це кохання? Воно прийшло несподівано, як несподівано налітає південний вітер у теплі літні ночі. Воно прийшло з пертого погляду. Можливо, народилось у той вечір услід за першою усмішкою. А коли він прокинувся ранком, воно вже квітло в його душі. Так розцвітають фруктові дерева навесні: звечора на них ще бруньки, а коли зачервоніє світанок, вони вже всміхаються в своєму білому весільному вбранні.
Ірина і Чавова стояли на маленькому подвір'ї за цегляним будинком і, мабуть, розмовляли, як завжди, про нудні й буденні справи.
Тоді Абакум сказав:
— Ваш начальник, лікар Петр Тошков, запрошує вас обох на скромну вечерю.
Лікар послав його запросити тільки Ірину, але йому стало шкода другої. Тому він запросив і її.
Крізь відчинене вікно на першому поверсі струмувало жовте світло. Оголені округлі плечі Ірини, її руки, шия — уся вона якось м'яко світилась, мов стара позолота. А в чорній глибині її очей, здавалось, миготіли маленькі, ледве помітні далекі зорі.
— Буде свіжа риба на вечерю, — сказав Абакум.
— Як я люблю свіжу рибу! — сплеснула руками Чавова.
Ірина мовчала.
— Лікар чекає вас, — сказав Абакум.
Вона підвела голову, і їх погляди зустрілись. Ірина розглядала його спокійно, зосереджено і неквапливо.
І хоч Абакум витримав цей погляд і сам так само спокійно й зосереджено розглядав Ірину, але вперше з своєму житті не зробив ніякого висновку. Лічильна машина, яка постійно і безпомилково працювала, коли її свідомість щось сприймала, тепер мовчала, немов раптово вимкнувся струм, котрий живив її.
— А ви проведете нас потім? — спитала Ірина, не відводячи од нього очей.
— Звичайно, — кивнув головою Абакум, — проведу. — І тут же подумав: «А лікар?»
Вечір пройшов весело. Анастасій пояснював Чавовій якісь проблеми, пов'язані з курячою чумою, лікар смажив рибу, а Ірина і Абакум накривали на стіл. Кілька разів їхні руки стикались, і тоді обоє винувато позирали на господаря, що сяяв від щастя. Потім усі сіли вечеряти, і Теофілова раптом стала дуже лагідною і люб'язною з лікарем. Вона схиляла голову на його плече, підливала йому вина і, здавалося, зовсім не помічала Абакума.
Десь близько одинадцятої години лікар почав позіхати, а трохи згодом сперся ліктем на стіл і опустив голову.
Гості попрощались і тихенько вийшли.
Світив місяць. Анастасій і Чавова простували попереду й жваво розмовляли про фасціольоз та овець. Ірина мовчала. В Абакума теж не було настрою. Йому чомусь не сподобалось, що Ірина люб'язно поводилась із своїм начальником. Та коли вони розлучались, Теофілова ледве кивнула головою Анастасію, а йому ласкаво всміхнулась якоюсь винуватою і сумною усмішкою. Була тиха і ясна ніч.
Ірина працювала секретаркою відділу «Ліки та постачання» і посилено готувалась до конкурсних екзаменів в аспірантуру при університеті, що мали відбутися восени.
Було щось дивне, суперечливе і в житті, і в поведінці молодої жінки. І Абакум не міг не помітити цього. Коли вона бувала разом з Тошковим поза роботою, то всіляко старалась догодити йому, зносила грубі жарти лікаря, подовгу залишала свою руку в його руці і багато сміялась. А коли лишалась на самоті з Абакумом і випадково заходила мова про начальника, Ірина здригалась, і в її очах спалахували злі вогники.
З Венцеславом вона поводилась жорстоко і всіляко шукала приводу, щоб принизити і висміяти його, особливо в присутності інших. Бідолаха дуже мало читав у своєму житті, і Теофілова дратувала його: «Венцеславе, що ти думаєш про Бернарда Шоу? Видатний французький письменник, так же?» І, почекавши, поки він ствердно кивне головою, питала: «А ти читав його роман «Три мушкетери»?» — «Здається, колись читав», — мимрив Венцеслав. Вона весело, до сліз сміялась.
Але траплялось, що після роботи Ірина брала Венцеслава під руку і вела на прогулянку. Вони сідали в автобус і їхали на гору Вітошу або бродили по широких левадах біля Драгалевців.
Ірина ставала дедалі ніжнішою з Абакумом. Шептала ласкаві слова, схиляла голову йому на плече, даючи зрозуміти, що, коли він захоче її поцілувати, вона на опиратиметься. А він, хоч і поривався до неї, обмежувався платонічним приятелюванням, бо дав Тошкову слово честі не відбивати в нього коханої. Нелегкою була ця безглузда гра. Та Абакум, зціпивши зуби, грав, немов Сірано романтичних часів.
Якби Абакум піддав своєму звичайному аналізу лише кілька Ірининих слів або вчинків, то з'ясував би багато рис її характеру і багато чого в її житті стало б йому цілком зрозумілим. Не залишилося б і сліду від того «особливого», романтичного в ній. Тоді загадковість цієї жінки зникла б так само раптово, як раптово прийшло кохання.
Але Абакум не хотів ні досліджувати, ні аналізувати. Тепер небо було для нього ще блакитнішим, зірки ще яскравішими, інтегральні рівняння ще цікавішими. Тепер він частіше всміхався, схилившись над теракотовими черепками, і значно рідше засиджувався в своїй майстерні. Вирушаючи за місто і відчуваючи подув теплого вітру, Абакум не визначав і не уточнював його напрямку, як робив це ще зовсім недавно, а повертався до нього обличчям, заплющував очі і вслухався в його пісню.
Абакум ішов вулицею Брод. Чорні хмари вкрили небо, і на півночі часом спалахували блискавиці.
У цьому далекому кварталі, розташованому за парком, ніч здавалась ще темнішою. Будинки тут були здебільшого низькі, їх прикривала зелень садів, і світло з віконець ледве пробивалось крізь листя гіллястих дерев. Електричні стовпи стояли досить далеко один від одного, і їхні лампочки тьмяно світилися, розганяючи темряву лише за кілька кроків.
Завивав вітер, тихо поскрипували дерева. Там, де було ясно, тіні їх хитались по землі, утворюючи велетенське золотисто-чорне мереживо.
Підходячи до будинку, де жила Ірина, Абакум помітив легкову машину, яка стояла біля тротуару праворуч. Можливо, він не звернув би на машину уваги, коли б вона не стояла якраз проти подвір'я двоповерхового цегляного будинку, де жила Ірина.
Не було нікого ні за рулем, ні на задньому сидінні. Фари і світлові сигнали було вимкнуто, а стекла вікон — піднято. «Москвич» у короткочасних спалахах далеких блискавиць здавався лимонно-жовтим.
На нижньому поверсі двоповерхового будинку було дві кімнати. Одну займала Ірина, а друга, з кухонькою поруч, належала господарям — подружжю вчителів-пенсіонерів. Навряд чи до них приїхав би хтось у гості на «Москвичі». На верхньому поверсі жила Чавова і дві робітниці з «Текстильної слави». Дівчата працювали в нічну зміну. У жодному з вікон верхнього поверху не мерехтіло світло.
Унизу, на невеликій веранді, що виходила на схід, Ірина влаштувала собі літню спальню — серпневі ночі були душні, жінка воліла спати на свіжому повітрі. Це давало змогу непомітно проникнути в її кімнату з фасадної сторони. Вікно Ірининої кімнати виходило на захід, у той куток подвір'я, де росло багато зелені. До вікна простягла гілки стара крива шовковиця. Розрахунок був нескладний: оглянути в лупу носки босоніжок і встановити, чи є на них сліди подряпин. Та й червона помада потрібна була Абакумові, щоб порівняти її з двома плямами на склянці. Хто знає, може, він знайде й інший корисний для слідства матеріал. У такій кімнаті, як ця, несподіванки можливі.
Проте в глибині душі Захов хотів, щоб не було подряпин на носках босоніжок і щоб колір губної помади не збігся з кольором двох плям на склянці. Вперше в житті він зрадів би, якби його гіпотеза виявилася помилковою.
Однак у цьому будинку є хтось сторонній. Те, що він у Ірини, не викликає сумніву.
Абакум почекав чергового спалаху блискавиці, щоб розглядіти номер машини. Потім нахилився, швидко відгвинтив вентиль з лівого переднього колеса і засунув ковпачок у кишеню. Свист стисненого повітря потонув у шумі вітру. Обійшовши машину, Абакум навпомацки дістав з портфеля пляшечку і оббризкав спеціальною рідиною задні шини.
Ці запобіжні заходи були дуже потрібні.
Потім Абакум перебіг тротуар, нахилився біля низенького паркана, щоб перечекати черговий спалах блискавиці, і, коли все знову потонуло в густій темряві, безшумно перестрибнув на той бік у заросле травою подвір'я. Лише кілька кроків відділяло його од стовбура старої шовковиці. Скільки чудових годин провели вони з Іриною в цьому місці, між шовковицею і похиленим парканом!
Як і чекав Абакум, у її вікні світилось. Обидві половинки рами були широко розчинені, а між ними колихалась од вітру біла занавіска з найтоншого тюлю. Хоч перешкода й незначна, але вона все-таки заважала. Абакум заліз на дерево, сів на товстій гілці і зосередив погляд на жовтому прямокутнику вікна.
У знайомій кімнаті помітив два силуети. Абакум одразу ж пізнав Ірину. Вона сиділа біля вікна, спершись ліктем на столик, і, здавалося, спала. Але було щось незвичайне в її позі: жінка торкалася столика лобом, волосся її розпустилось, спадаючи на плечі. Другий силует був чоловічий. Високий, стрункий, в темному піджаку, чоловік ходив туди й сюди по кімнаті, заклавши руки за спину.
Абакумові здалося, що крізь шум вітру чути жіночий плач. Та, можливо, він помилявся, бо коло нього скрипіло гілля, а листя од вітру шуміло, немов водоспад.
Трохи згодом чоловік зупинився серед кімнати, і тоді Ірина підвела голову. Незнайомий витягнув щось із внутрішньої кишені піджака і показав Ірині. Тієї ж миті вона схопилася з стільця і, наче підкинута пружиною, підбігла до його руки. Чоловік розмахнувся, ударив її по обличчю, і вона повільно осіла на підлогу. Потім підповзла до нього, охопила руками його ноги і опустила голову на килим.
Абакум закусив губи. Йому хотілось ускочити в кімнату, схопити негідника за комір і викинути геть. Але він нерухомо сидів на гілці приголомшений: розпливчасте за тюлевою занавіскою худе довгасте обличчя чоловіка здалося йому знайомим.
Чоловік визволив свої ноги, зловісно посміхнувся і, нахилившись, поплескав Ірину по спині. Потім сів на стілець, а вона підповзла на колінах до свого ліжка, відкинула покривало, вийняла звідти маленький опуклий лікарський чемоданчик і, кинувши його до ніг чоловіка, затулила обличчя руками.
Її плаття піднялось, високо оголивши ноги, але це, очевидно, не справило на чоловіка ніякого враження. Він, безтурботно посвистуючи, поправив перед дзеркалом галстук, потім підняв з підлоги чемоданчик і попрямував до дверей.
Тієї ж миті Абакум спустився на землю, перескочив через паркан і, підбігши до машини, вийняв пляшечку. Вихлюпнувши її вміст перед лівим переднім колесом, він зник у темряві.
Через хвилину Абакум повернувся. Підфарники машини було вже ввімкнуто. При тьмяному світлі їх Захов побачив чоловіка, який метушився біля лівого переднього колеса.
Абакум ішов спокійно, але старався ступати по траві так, щоб не зчиняти шуму. Чоловік помітив Захова, коли той був кроків за десять від «Москвича». Тоді Абакум натиснув кнопку електричного ліхтарика, і яскраве проміння примусило чоловіка несподівано заморгати очима і відвернутись. Та це йому не допомогло. Абакум одразу пізнав чоловіка. Так, це був саме він, Світозар Подгоров, директор Центру по боротьбі з заразними захворюваннями. Абакум був внутрішньо підготовлений до цієї несподіванки, та, незважаючи на це, рука, в якій він тримав ліхтарик, здригнулась.
— Що, лопнула шина? — спитав Абакум і позіхнув. Чемоданчика не було видно — певно, він лежав у багажнику.
— Та й погодка відповідна, — посміхнувся Абакум. — Саме така, щоб лагодити шину. Запасна є?
— Іди своєю дорогою! — сердито відповів чоловік, стоячи спиною до нього.
Абакум погасив ліхтарик.
— Ти мені зовсім не потрібен, щоб я тобі допомагав! — засміявся Абакум чужим, хриплим голосом. — Чи бач, який! — І вилаявся. Від цього йому неначе трохи полегшало.
Чоловік не відповів і знову нахилився над колесом.
— Ідіот! — кинув Абакум і плюнув собі під ноги.
Як йому хотілось заїхати кулаком у це пихате знайоме обличчя! Але він стримався і повільно пройшов мимо.
Відійшовши кроків на двадцять і пересвідчившись, що його не видно в темряві, Абакум глибоко зітхнув і чимдуж кинувся до шосе. Біля тролейбусної зупинки був телефонний пост. Зв'язавшись з лейтенантом Марковим, він наказав йому негайно прибути на зупинку машиною, узявши з собою собаку-шукача. Потім подзвонив черговому в адресний стіл і попросив сказати, де живе Подгоров. Записавши адресу на папірці, він тут же, на зупинці, сів на лаву відпочити.
Абакум почав лічити машини, які мчали по шосе. Треба було хоч трохи розсіятись, бо за цей день йому довелося пережити таке величезне напруження, що його аж нудило від утоми.
Лейтенант Марков приїхав на зупинку через п'ятнадцять хвилин. Насувалась гроза, частіше спалахували блискавиці. З хвилини на хвилину могла початися злива.
Абакум подав лейтенантові папірець з адресою.
— Ось тобі адреса, їдь дізнайся, чи повернувся цей чоловік. Якщо не повернувся, стеж за входом у будинок. Я хочу знати, буде у нього в руках лікарський чемоданчик чи ні. Він приїде, мабуть, на кремовому «Москвичі». Я записав на цьому аркушику номер машини.
Абакум погладив собаку по голові.
Лейтенант здивовано вдивлявся з його обличчя.
— Що, гарний з мене монтер? — усміхнувся Абакум.
Потім узяв у лейтенанта поводок і, широко ступаючи, пішов з собакою в напрямі вулиці Брод.
Зупинившись на тому місці, де стояв кремовий «Москвич», Абакум примусив шукача обнюхати землю, потім знову погладив його і, нахилившись, прошепотів: «Шукай, Інгус, шукай».
Собака, тихенько заскавучавши, майже уткнувся мордою в землю, прищулив вуха, і його тулуб став схожий на натягнуту тятиву лука.
Вони перетнули вулицю Латинка, ще кілька вулиць і, нарешті, вийшли на дорогу, яка вела в Сімеоново. Ліхтарі поблизу не світились. Було пусто і так темно, що Абакум не бачив навіть Інгуса, хоч той сопів за два кроки від нього.
Гроза раптом ущухла. Ліс, що простягнувся праворуч дороги, теж неначе занімів.
Коли Абакум перейшов з собакою через залізничний переїзд, Інгус звернув праворуч, покрутився на одному місці і потягнув хазяїна на якесь подвір'я. Нараз над Вітошею блиснула сильна блискавиця, прорізавши над лісом небо. Цієї миті було досить, щоб Абакум встиг зорієнтуватись. Тепер він знав деякі дані вулиці, колір хвіртки, навпроти якої стояв, і номер на емалевій дощечці. Знову стало темно. Але на сітчатці його очей відбилися обриси будинку — гостроверха альпійська покрівля, поверх з виступом, оберненим на південь, спущені штори. Дві сосни перед будинком. Усередині будинку було темно. В усякому разі, крізь штори не пробивалося світло.
Пішов дощ. Він хльостав засохлу землю мов батогами.
Абакум смикнув поводок і насилу відтягнув незадоволеного Інгуса од хвіртки, що вела в сад.
Не зупиняючись ніде, Абакум навпростець перетнув квартал і вийшов на бульвар Яворова. Промоклий і брудний, він добрався до першого телефонного поста, викликав чергового по відділу і попросив прислати йому машину.
Собаку відправив з шофером.
Як тільки Захов увійшов у свою кімнату, задзвонив телефон. Лейтенант Марков доповів, що в чоловіка, який приїхав на кремовому «Москвичі», в руках нічого не було.
— Шкода! — посміхнувся Абакум. Потім спитав: — Ти дуже втомився? Ні? Тоді прошу до мене на чашку кофе!
Поки закипала вода, Захов встиг прийняти душ, надіти робочий халат і набити люльку тютюном.
Лейтенант повинен був цього вечора встановити нагляд ще й за будинком з альпійською покрівлею, щоб дізнатися, хто там живе і коли приходить туди. А також скласти довідку на Світозара Подгорова і перевірити, які люди живуть з ним в одній квартирі.
Абакум дістав з буфета пляшку коньяку і дві чашки. Кофе закипіло.
За вікном так само лив дощ.
Яскраво всміхався сонячний ранок. І, можливо, від цієї чистої радості, яка розлилася над землею, ще гострішою ставала тривога, що зростала в душі Абакума. Новини, про які доповів йому лейтенант Марков, не віщували нічого доброго.
Тепер він знав, що обидва підписи на підробленому листі написано спочатку чорним олівцем. Підпис лікаря просто скопійовано — це не викликало ніякого сумніву. Але Іринин підпис? Навіщо були потрібні ті незначні, ледве помітні зміни в написанні деяких літер?
Гру задумано наївно: цими незначними, ледве помітними змінами ніби хотіли переконати, що хтось намагався підробити підпис Ірини Теофілової, але дуже невдало. А що заважало цьому «невідомому» скопіювати її справжній підпис так само, як і підпис Петра Тошкова? Адже під рукою у нього були десятки листів секретарки.
Цілком ясно, автор фіктивного листа навмисно змінив деякі літери Ірининого підпису, щоб зняти з неї можливу підозру, якщо підробку буде виявлено.
Лейтенант Марков установив, що 28 серпня Христина Чавова і Ірина Теофілова не виходили з будинку Центру між десятою й одинадцятою годинами ранку. Цей факт стверджував цілковите алібі Ірини: вона не могла бути одночасно і в Центрі, і у Венцеслава. Цього алібі було досить, щоб ущент розбити всі Абакумові припущення. Але лейтенант установив ще одну подробицю: між десятою і одинадцятою годинами ранку Ірини Теофілової не було в канцелярії. Вона в цей час нібито приймала душ на мансардному поверсі. Дізнавшись про цю «подробицю», Абакум розвів руками, і обличчя його похмурніло.
— Б'юсь об заклад, — сказав він, — що в душовій є ще одні двері, які теж виходять на площадку, звідки починаються вузькі гвинтові сходи. Зв'язані з кожним поверхом і чорним ходом, вони ведуть у напівпідвальні і підвальні приміщення будинку.
Захов наказав лейтенантові оглянути ці приміщення і, чекаючи його повернення, пішов на кухню зіграти партію в доміно з хазяйкою.
Лейтенант швидко повернувся.
— Ви начебто були в тому будинку або вивчали його план! — засміявся він. — У душовій справді двоє дверей. Одні, старі, замикаються не на ключ, а на засувку зсередини. Другі, нові, зроблено недавно, це видно по штукатурці. Вони замикаються на ключ і на засувку. Там тільки один душ.
Абакум мовчав. Було близько одинадцятої, і він мав іти на доповідь до полковника.
— Не спускайте з очей обох квартир, — промовив він, зітхнувши. Потім спитав: — Ви вже маєте відомості про будинок з альпійською покрівлею?
Лейтенант знизав плечима.
— Правда, у вас не було часу, — винувато всміхнувся Абакум. — Пробачте. Я викличу вас після обіду.
Голос його тепер звучав тихо і глухо.
Отже, алібі Ірини є тільки формальне, юридичне. По суті, немає ніякого алібі. Близько десятої години Теофілова виходить із канцелярії, повідомивши заздалегідь Чавову, що йде «нагору» викупатись. Те саме вона каже й прибиральниці, а може й ще комусь. Ірина входить у душову, не роздягаючись, пускає воду, а сама виходить другими дверима і чорним ходом через двір збігає на вулицю Димо Хаджідимова. Звідти до складів Центру недалеко — хвилин п'ятнадцять, а якщо йти швидко, то можна встигнути й за десять. Зробивши все, що їй було потрібно, Теофілова повертається тим самим шляхом. Змочує обличчя й волосся гарячою водою і, «викупана», спускається в канцелярію, як це робила й раніше.
Менш як за добу Абакумові пощастило проникнути досить глибоко в цю справу. В голові у нього склалась чітко окреслена гіпотеза, але він боявся запропонувати її полковникові як план дій, бо в ній було ще багато невідомих. Захов мав у своєму розпорядженні 72 години — три доби на те, щоб виявити справжніх злочинців і врятувати одне людське життя.
Цього дня після обіду ховали Венцеслава. Абакум подзвонив Ірині на роботу, але Чавова відповіла, що Ірина не приходила, що нездужає. Тоді він викликав машину, відпустив шофера і сам сів за руль.
Абакум сподівався застати її в кімнаті, але помилився — вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на траві під шовковицею і читала. «Певно, якийсь роман, — подумав він. — Хоче розвіятись — адже ховають Венцеслава!»
На Ірині було скромне ситцеве платтячко веселих тонів. Миловидне личко було замислене, а очі дивились, як завжди, відкрито й сміливо, і погляд їх був ясний і чистий.
Ірина подала Абакумові руку, і на її устах заграла безтурботна, радісна усмішка.
— Саме вчасно, — промовила вона і потягла його до себе. — Сідай! Я втомилась читати.
Абакум опинився на траві біля неї. Він відчував ніжний дотик її плеча, а розпущене волосся пестило його обличчя. Подув вітерець, шовковиця зітхнула, тонке плаття здулося, неначе парасолька. Десь посвистував дрозд.
В Абакума запаморочилось у голові. Він відчув непереборне бажання обняти її. Потрібно було великих зусиль волі, щоб залишатися зовні спокійним.
— Що читаєш? — спитав він, повільно простягаючись на траві.
В блакитному бездонному просторі над ним пропливала біла хмаринка з позолоченими сонцем кучерявими краями. Дрозд посвистував у кущах.
— Що я читаю? — Вона затиснула руку між коліньми і відповіла дзвінко, мов учениця, яку викликали до дошки — Про хімічні властивості водню і, зокрема, про вельмишановного водневого йона! Дуже цікаво! — І весело розсміялась.
— А наш приятель, мабуть, уже спочиває в землі, — сказав Абакум.
Він дивився на білу хмаринку і мружив очі.
— Мабуть, — відповіла тихо Ірина. Вона нахилилась і зірвала билинку. — Я пішла б на його похорон, але сьогодні прокинулась із страшенним головним болем. Дуже шкода.
— Чого шкода, що голова болить чи Венцеслава? — спитав Абакум.
— З мертвими не жартують, — промовила Ірина ї приклала палець до його губів.
Абакум подивився на неї: над її верхньою губою виступили краплинки поту.
Якийсь час обоє мовчали.
— Ірино, — почав, нарешті, Абакум. — Які твої плани на майбутнє? Про що ти, наприклад, мрієш?
Він узяв її руку і почав гратися пальцями.
— Мої мрії дуже скромні, — відповіла Ірина. Вона перевела дух, витерла піт над верхньою губою і труснула головою. Очі її знову засяяли. — Власне, у мене одна мрія — ні від кого не залежати.
— Це дуже загально, — усміхнувся Абакум.
Вона знову зірвала билинку й замислилась.
— Що значить — ні від кого не залежати?
— Дуже багато значить. — Ірина важко зітхнула. — Вступлю в аспірантуру, і далі мій шлях у житті залежатиме тільки від мене самої.
Вітер погнав хмаринку на схід.
— Ірино, — спитав Абакум, — чому в тебе рука волога і холодна?
— Мабуть, від головного болю, — здригнулась Ірина і висмикнула руку. Вона схилилась над ним, і він відчув її дихання на своїх губах. Тепер Абакум міг її обнімати, цілувати, але руки його, мов переламані, нерухомо лежали на траві. Від того бажання не лишилось і сліду. І тільки жаль відчував він у своїх грудях, болісний і тяжкий, — більше нічого.
— Ти сьогодні схожий на збірник запитань, — осміхнулась Ірина. — Дозволь і мені поставити тобі питання: чия це машина?
— Музейна, — відповів Абакум.
Вона ще нижче схилилась до нього:
— Хочеш, поїдемо кудись за місто?
— Я тому й приїхав до тебе.
Вона огляділась і швидко поцілувала його в губи. Потім різко підвелась і побігла в будинок одягатись.
Коли Ірина вийшла, Абакум уже сидів за рулем. Вона переодягнулась у все біле: біла вуалетка, біле жоржетове плаття, білі босоніжки, відкриті спереду.
Губи в Ірини були яскраво підведені червоною помадою.
«Що ж, досить поки що й губної помади», — подумав Абакум, люб'язно відчинивши перед нею дверцята. Її біле плаття навіяло на нього ще більший сум.
Абакум повів машину в напрямі Орханійського шосе. Як тільки вони переїхали міст над річкою Іскир, він збільшив газ і стрілка спідометра захиталась проти цифри 90. Абакум знав, що не можна гаяти часу, але все-таки вирішив не збільшувати швидкості: будь-яка поспішність була зайвою. В ту мить, коли він виїхав з вулиці Брод, щоб перетнути шосе на Пловдив, йому здалося, що за ними рушила синя «Волга». І справді, вона їхала слідом за ними, тримаючись на певній відстані і не відстаючи од них. «Якщо й синя «Волга» перейде на 90, то справа ясна», — подумав Абакум і натиснув педаль. «Волга» відстала.
Абакум звернувся до своєї супутниці:
— Добре?
Але Ірина, мабуть, не чула його. Вона сиділа мовчки, заплющивши очі.
«Якби вона знала, що поїхала на любовну прогулянку із своїм катом!» — похмуро осміхнувся в думці Абакум.
Він глянув у зовнішнє дзеркальце, і брови його насупились — з глибини опуклого скла за ними мчала синя «Волга».
Абакум відпустив педаль газу. Село Іорданкино було вже позаду, і вони під'їжджали до водопровідної колонки-пам'ятника, спорудженого на честь загиблих партизанів. Порівнявшись з майданчиком перед меморіальною дошкою, Абакум звернув ліворуч і різко загальмував.
— Де ми? — спитала Ірина.
Вона здивовано оглядалась, немов щойно прокинулась від глибокого сну.
– Вийди з машини, глянь навколо і зрозумієш, — холодно відповів Абакум.
Лише кілька хвилин тому він жалів її, та як тільки помітив синю «Волгу», що переслідувала його, мов хорт, в душі відчув якийсь раптовий холод. Перед тим як загальмувати, Абакум скоса глянув на супутницю і побачив її руку біля свого коліна. «Ця рука могла б і мені підсипати ціанистого калію», — подумав він і повернув руль ліворуч.
— Та що тут цікавого, — засміялась Ірина. — Гори, асфальт, колонка і єдина гарна альтанка.
— І пам'ять про героїв, — сказав Абакум.
Вона знизала плечима і повернулась спиною до меморіальної дошки. Потім позіхнула і, розпроставши руки, спитала:
— Ми затримаємося тут?
У цю мить під'їхала синя «Волга». З-за руля виліз приземкуватий круглолиций чоловік, лисий і клаповухий. На ньому була коричнева вельветова куртка, тіснувата для його широких кремезних плечей. На носі блищали темні окуляри від сонця.
Грюкнувши дверцятами, він сплюнув під ноги і твердою ходою попрямував до колонки. На Ірину чоловік не звернув ніякої уваги, але Абакум помітив, як він ковзнув очима по її обличчю. Нахилившись до крана, чоловік напився води. Потім довго полоскав рот і відпльовувався.
В цей час на дорозі від Софії з'явився мотоцикліст. Коли він промчав повз колонку і зник за поворотом, показався навантажений бочками грузовик. Він теж проїхав мимо, сповнивши повітря запахом спрацьованого бензину. А трохи згодом тишу розірвав ще один мотоцикліст, машина якого гуркотіла, наче міномет.
І хоч мотоцикліст був у шкіряній тужурці і шкіряному кашкеті, Абакум одразу пізнав лейтенанта Маркова. Той, зійшовши з мотоцикла, відвів його майже на узбіччя дороги, вибрав тінисте місце і простягнувся на траві.
Чоловік у вельветовій куртці повернувся до своєї «Волги», підняв капот і почав зосереджено оглядати мотор. Потім узяв гайковий ключ і заходився натягати пас вентилятора.
«Цей неначе кмітливіший за лейтенанта», — посміхнувся у думці Абакум.
Ірина, яка досі стояла мов скам'яніла, нарешті ворухнула головою і вдихнула повітря на повні груди. Її обличчя здавалось білішим за вуалетку на голові. Опустивши плечі, вона, мов загіпнотизована, дивилась на синю «Волгу».
Абакум злегка доторкнувся до її плеча.
— Тобі погано?
— Знову цей головний біль, — тихо відповіла Ірина. Абакум побіг до машини і повернувся з склянкою води.
— Випий, — попросив він, люб'язно підносячи їй склянку, — ця джерельна вода освіжає. Я навмисно привіз тебе сюди, щоб ти її покуштувала. Подобається тобі?
— Дуже, — прошепотіла Ірина. — Дякую.
Абакум узяв її за талію.
— Треба повертатись. Уже четверта година, а о п'ятій у мене зустріч у музеї з головою археологічної секції академії. Іншим разом я повезу тебе ще далі.
— Куди? — спитала вона, заглядаючи йому в обличчя.
— Дуже далеко, — відповів він і одвів очі вбік.
Коли Абакум розвертав машину, чоловік у вельветовій куртці все ще натягав пас вентилятора.
Синя «Волга» тільки раз промайнула в дзеркальці, потім стала менша за жука і зникла зовсім.
Отже, все розвивалось за заздалегідь накресленим планом. Що Ірина Теофілова і «невідома» з альбома одна й та сама особа, Абакум не мав сумніву. Однак потрібен був «наочний» доказ, і для цього Захов вирішив востаннє все перевірити.
Абакум поставив перед собою обидві склянки і відчув, немов щось застряло в горлі. Руки в нього похололи і спітніли.
Він довго протирав ватою найбільшу лупу. Потім запалив цигарку і кілька разів підряд затягнувся.
Плями на обох склянках мали однаковісінький колір. Вони були одного розміру, а лінії кровоносних судин точно збіглися. На обох плямах було по одному ледве помітному стовщенню розміром з сочевичину.
Абакум відклав. лупу, сперся на спинку стільця і заплющив очі.
Знав, що плями збіжаться, і все-таки..
Так він просидів кілька хвилин, а коли підвівся, складки біля його рота стали неначе глибшими. Посмішка скривила його губи — вираз гіркоти, іронії і поблажливості.
Абакум відімкнув сейф і сховав туди склянки.
Потім надів халат і набив люльку тютюном. Узяв з етажерки перший том Всесвітньої історії, зручно влаштувався в широкому шкіряному кріслі і почав зосереджено читати.
Скісне проміння сонця на заході забарвило вікна в рожевий колір.
Лейтенант Марков приїхав через півгодини. Він був у тужурці, запорошений, обличчя розчервонілось від вітру. Абакум уступив йому місце в кріслі, примусив випити чарку коньяку, пригостив цигаркою. І тільки після цього спитав:
— Чоловік у коричневій куртці живе в будинку з альпійською покрівлею? Так?
Лейтенант мало не похлинувся коньяком.
— Тут нема нічого дивного, — всміхнувся Абакум. — Сьогодні ранком, о восьмій годині, я вийшов прогулятися і випадково пройшов повз будинок з двома соснами. Вчора ввечері лив дощ. Вулиця там не вимощена, а тротуар — просто земляний насип. Біля цієї самої зеленої хвіртки я помітив сліди, які тяглися з глибини подвір'я і вели до шосе. Я почав розглядати сліди, зрозуміло, не зупиняючись, і вони мені дещо розповіли. Тут ступав чоловік. Невелика нога, крок — не ширший за середній. Сліди — глибокі. Що це означає? Ви, певно, вже догадуєтесь: чоловік невисокий на зріст і досить огрядний. Відбитки його черевиків на розм'яклій землі було видно дуже чітко — загострені носки, видовжена підошва, звужений і високий вигин між підметкою і каблуком. Можете сказати, які чоловічі черевики відповідають цьому опису?
— Італійські, — весело засміявшись, відповів лейтенант.
— Саме так. Це не наш фасон, і його неважко пізнати. Приземкуватий, огрядний чоловік, який вийшов з подвір'я з двома соснами, був у італійських черевиках. Чоловік у вельветовій куртці — теж приземкуватий, огрядний і взутий в італійські черевики. Налити вам ще? Пийте, сьогодні ввечері вам більше не доведеться їздити на мотоциклі. Хто ж цей чоловік?
— Прокопій Альбертов Недялков, — почав лейтенант, ковтнувши коньяку. — Родом з міста Павлікені. Закінчив французький коледж у Софії. Вищу освіту здобув в Італії, де був стипендіатом католицької церкви. Там він спеціалізувався з лісництва. Був викладачем на агрономічному факультеті. А останні три роки — інспектор лісового господарства в Міністерстві землеробства. Той будинок з альпійською покрівлею — його власний. Тепер Недялков у відпустці, а його сім'я відпочиває в Павлікені. Батько Недялкова — католицький священик, пенсіонер. Інженер Прокопій Недялков — людина аполітична, за ним не помічено ніяких реакційних проявів, на роботі користується великим авторитетом.
Сьогодні він вийшов з дому о сьомій годині ранку. Через п'ятнадцять хвилин був на вулиці Самодівсько кладенче перед будинком 17, де в гаражі стоїть його машина. Рівно о восьмій годині машина інспектора стояла перед будинком, в якому живе власник кремового «Москвича», наш знайомий з учорашнього вечора. Недялков пробув у нього близько півгодини. Потім вони вийшли разом і сіли у «Волгу». Зупинились перед будинком Центру. Тут приятелі розлучилися. Прокопій Недялков повернувся додому, залишивши машину на вулиці, біля зеленого паркана. Рівно о п'ятнадцятій тридцять він поспішно вийшов з будинку, сів у «Волгу» і, взявши різкий старт, рушив до пловдивського шосе. Трохи не доїхавши до перехрестя, там, де кінчається вулиця Брод, зупинився і постояв, почекавши, поки ваша машина виїде на шосе.
— А ви, дізнавшись, що він поїхав слідом за мною, — посміхнувся Абакум, — організували «блискучу» погоню на двох мотоциклах. Дуже люб'язно з вашого боку.
— Ви ж казали, щоб я не випускав його з поля зору, — опустив голову лейтенант.
Абакум помовчав.
— Принесли матеріали про Світозара Подгорова?
Лейтенант вийняв з бумажника складений удвоє папірець і подав Абакумові. Рука його здригнулась.
Захов узяв папірець і похитав головою.
— Слід загартовувати свої нерви, — сказав він, іронічно посміхаючись. — Можливо, вам доведеться зустрічатись на своєму шляху і не з такими речами. Слово «людина» звучить справді красиво, але красу знайдеш не у всіх людей. Ви дізнались, чи живе хтось з Подгоровим у його квартирі?
— Він відправив свою дружину на курорт у Варну і тепер живе сам.
Захов подивився на годинник.
— Сходіть до полковника Ванова і скажіть, що я дуже, прошу викликати Подгорова і затримати його до десятої години. Нехай, наприклад, виїдуть за місто. Це найкраще. Інформуйте мене про все по телефону.
Лейтенант підвівся.
— І ні на мить не випускайте з поля зору будинку з альпійською покрівлею. Повідомляйте про кожен крок інспектора Прокопія Недялкова. Цієї ночі або завтра він виїде з міста. Дуже прошу одразу ж сповістити мене! І ще: попросіть полковника Ванова, щоб він дав у моє розпорядження легкову машину з рацією.
Абакум вийняв із сейфа картку і подав її лейтенантові.
— Це мій кодовий знак. Раджу вам не залишати будинку Держбезпеки цієї ночі і завтра вдень. Нас чекає багато несподіванок. Робота буде напружена. — Захов невесело всміхнувся і подав руку.
Коли лейтенант вийшов, Абакум швидко переодягнувся, сів у крісло і заплющив очі.
Через півгодини лейтенант Марков подзвонив йому по телефону:
— Все зроблено. На тому місці до десятої години не буде нікого. Все інше я організую.
— Бажаю успіху! — сказав Абакум і поклав трубку.
Він вийшов, узявши з собою потертий шкіряний портфель.
Вечір був тихий. Повівав теплий вітрець. Вулиці блищали в світлі нічних вогнів.
Підійшовши до будинку, що цікавив його, Абакум оглядівся і швидко відчинив двостулкові зовнішні двері. В під'їзді не було нікого. Захов піднявся по східцях і зупинився на площадці другого поверху. На дверях, пофарбованих у шоколадний колір, виблискувала бронзова табличка:
«Світозар Подгоров»
Абакум вийняв з кишені піджака універсальну відмичку і відімкнув секретний замок.
Ковзнувши за двері, засвітив ліхтарик. Сніп синього світла розсіяв пітьму. Пройшовши вестибюль, стіни якого були облицьовані червоним деревом і довгастими дзеркалами, Абакум опинився в круглому залі з куполоподібною ліпною стелею і мармуровою підлогою. Серед залу, в басейні, викладеному різноколірними плитками, де гралося кілька червоних рибок, дзюркотів маленький фонтанчик. Звідси в кімнати вело троє дверей, завішених червоними плюшевими портьєрами.
Абакум відчинив одні і задоволено всміхнувся: він одразу ж попав у кабінет Подгорова. Вся обстановка кабінету складалась з розкішного темно-червоного письмового стола в стилі барокко і стільця з високою, красиво вигнутою спинкою. На стіні висіли дві картини в легких художніх рамках. Абакум присвітив ліхтариком. Це були кольорові репродукції з творів Ренуара — «Квіти в мідній посудині» і «Після купання». Єдина шухляда стола була не замкнута, але в ній лежали всякі дрібнички — кілька олівців, чистий блокнот, стояла пляшечка зеленого чорнила для авторучки.
Абакум відгорнув килим — паркет всюди був однаково гладенький. Обстукав стіни, але ніде не виявив порожнини. Відчув, як кров прилила до голови і б'є в скроні: коли невдача, залишиться нез'ясованим дуже важливе питання.
Захов знову підніс ліхтарик до стіни. Картина «Квіти в мідній посудині» висіла рівно, але друга зсунулася вправо — постать голої дівчини була трохи нахилена. Абакум став на стілець, підстеливши свою носову хусточку, і зняв картину з гака. У картині він не виявив подвійної «підкладки», та й не схоже було на те, щоб хтось коли-небудь виймав цвяшки, які притискали картон до скла. Їх було забито глибоко, і на головках Абакум не помітив слідів обценьок.
І все-таки до цієї картини хтось доторкався, причому зовсім недавно. Абакум підніс ліхтарик майже впритул до стіни — і рука його здригнулась, як від уколу. Так ось у чому справа! Це був по суті не гачок, а тоненький ключик із спиляною головкою. Абакум повернув його, потім потягнув на себе — і з стіни несподівано з'явився висувний залізний ящичок. Він був так щільно припасований, що на зеленій стіні не було помітно ніякого сліду.
В ящичку лежала книга в оправі, а на ній — фотокартка. Глянувши на знімок, Абакум насупив брови і швидко засунув його в портфель. Ці відвідини без запрошення увінчались блискучим успіхом. Але як попала сюди ця книга? На титульному аркуші стояло: Іван Вазов «Під ігом». На книзі не було автографа, і в світ вона вийшла зовсім недавно, щоб становити якусь бібліографічну цінність.
Захов почав швидко перегортати книгу, уважно стежачи за нумерацією сторінок. Коли дійшов до 35-ї сторінки, по його губах проповзла ледве помітна переможна усмішка. Навпроти цифри 35 було виведено два нулі, а під ними — недбало написано «Вазови». Без сумніву, це був ключ шифру!
Абакум поклав книгу назад і розставив у кабінеті все так, як було.
Наближалась дев'ята година, коли він вийшов на вулицю.
Перекусивши в ресторані, Абакум о десятій годині знову ввійшов у свою кімнату. Поклав деякі речі в чемодан, погасив світло і, не роздягаючись, приліг на канапу.
Поринаючи в напівзабуття, яке туманило його стомлений мозок, він раптом почув різкий телефонний дзвінок.
Машина з інспектором виїхала за межі міста десять хвилин тому, — повідомив лейтенант Марков, і в його голосі вчувались якісь урочисті і водночас тривожні нотки. — Мчить на великій швидкості у напрямі Пазарджика!
— Гаразд, — сказав Абакум і позіхнув. — Це дуже добре. Тепер слухайте! По-перше, пришліть мені негайно машину. По-друге, попередьте всі наші служби між Софією і Пловдивом. Довідуйтесь по телефону про те, де тепер інспектор, а зі мною підтримуйте зв'язок по радіо. Запам'ятали?
Абакум узяв чемодан і тихенько вийшов з дому.
Наближалась північ. Захов глянув на небо — зірки сховалися за хмарами.
Спалахнули фари і одразу ж погасли. Назустріч йому мчала машина.
Рацію Абакума було запеленговано, як тільки він виїхав з Іхтимана. В навушниках пролунали якісь дивні пронизливі звуки, почулись відчайдушні благання допомоги. Крапки і тире. Потім усе несподівано затихло, і в навушниках з невеликими паузами тричі прозвучав сигнал коду.
Абакум зменшив швидкість і з'їхав праворуч на узбіччя. При тьмяному світлі плафона він вийняв рацію, настроїв її на відповідну хвилю і передав в ефір: «Слухаю». У мембранах прозвучало скорочене: «Передаємо». Після цього йшло повідомлення: «Синя «Волга» тільки що проїхала станцію Бєлово. За розпорядженням полковника, за вами рухається ГАЗ-69-А. Він до ваших послуг. Шофер вам знайомий». Абакум відповів: «Зрозумів. Дякую». Натиснув на стартер, і машина знову помчала по асфальтованому шосе.
Через кожні п'ятнадцять хвилин його регулярно повідомляли про те, через які пункти проїхала синя «Волга». Прокопій Недялков рухався з середньою швидкістю 70 кілометрів на годину. Абакумові легко було скоротити відстань між своєю машиною і «Волгою», але він побоювався надмірного зближення: інспектор міг догадатися, що за ним стежать, і пропустити його вперед.
Проїхавши село Звиничево, Абакум знову з'їхав на узбіччя і вимкнув мотор. Відчинив дверцята, прислухався: навколо було тихо, тільки вітер ледве чутно шелестів листям оповитих пітьмою дерев. Абакум вийняв цигарки і почав жадібно курити. Потім подивився на годинник — була друга година ночі.
Зачинивши дверцята і піднявши стекла, Захов настроїв рацію і попросив повідомити, де тепер синя «Волга». Йому відповіли, що машина десять хвилин тому виїхала з міста Іхтимана і прямує по шосе на Пловдив.
— Будьте уважні, — продиктував Абакум. — По-перше, наш «приятель» проїде через Кричим по дорозі в Девін. Дайте розпорядження, щоб його зупиняли на кожному контрольно-пропускному протиящурному санітарному посту і піддавали старанній дезинфекції як машину, так і водія. Було б непогано, якби в нього, наприклад, «лопнула» камера або якби він затримався в дорозі на одну-дві години через «несподівані перешкоди». Він повинен попасти в Тешел не раніше восьмої години ранку… Записали?.. По-друге, негайно зв'яжіться з Смолянським управлінням. Нехай установлять посилений нагляд за дорогою від Тешела до Триграда і за самим Триградом та його околицями. Опишіть зовнішність інспектора і дайте вказівку підняти на ноги партійні організації сьогодні вночі… Записали?.. По-третє, негайно встановіть нагляд за всіма запідозреними особами в районі Триграда, зокрема за особою, відомою під іменем Ракіпа Колібарова. Крапка… Одразу ж повідомте мене, як тільки інспектор виїде на шосе, що веде в Девін. Я чекатиму біля Пазарджика. Постараюсь випередити синю «Волгу», їдучи через Доспат… Кінець.
Абакум відчинив дверцята і глибоко вдихнув повітря. Лоб і руки в нього спітніли. В ту мить, коли він прикурював, його машину освітили потужні промені жовтого світла. Ліворуч, за кілька кроків від нього, раптом спалахнуло позолотою листя на гіллястому дереві. «Зовсім як у казці», — всміхнувся Абакум і раптом відчув, що йому страшенно хочеться спати.
Заскреготали гальма, жовте світло погасло. Зникло дерево, запахло перегорілим моторним маслом і бензином.
— Здрастуйте! — глухо, мов крізь товсту завісу, долинув м'який знайомий чоловічий голос.
«Мені обов'язково треба відпочити», — подумав Абакум і спитав:
— Чи в порядку додаткова коробка швидкостей?
— Аякже, інакше бути не може! — засміявся шофер.
— Ти сядеш у мою машину, а я поїду на газику, — промовив Абакум..
Шофер мовчки стояв біля машини.
— Сідай біля мене, — сказав Абакум. — Ось тобі навушники. Тепер ти схожий на справжнього пілота. А втім, ми з тобою не вперше так міняємося… Пам'ятаєш?
Абакум доторкнувся лобом до холодного скла дверцят і заплющив очі. йому здалося, що вік поринає в бездонний колодязь, а навколо нього пливуть сиві клуби туману, схожі на ті, які під час негоди оповивають, немов чалмою, лисе тім'я Карабаїру. І хтозна-чого в його пам'яті раптом промайнуло червонощоке обличчя Марка Крумова, господаря Ілчового шинку. Абакум розтулив обважніли повіки, і господар Ілчового шинку зник, а замість нього знову виросло дерево з позолоченим листям. «Зовсім як у казці, — всміхнувся Абакум і подумав: — Якщо це дерево нагадує мені казку, значить, я не сплю!» Він спробував знову поринути в той похмурий колодязь з клубами туману, але в його свідомість прокралось настирливе запитання: «А чому тобі хочеться неодмінно заснути?» Абакум поліз у кишеню по цигарки.
— Товаришу капітан, — сказав шофер, злегка штовхнувши його ліктем. — Дзвонять!
З Софії повідомляли:
«Синя «Волга» тільки-но виїхала з Кричима. Вжито заходів, щоб вона прибула до Тешела не раніше восьмої години. Ваші розпорядження передано. Зв'яжіться в Триграді з лейтенантом Георгієвим».
«Вирушаю через Пештеру в Доспат, — сповістив Абакум. Потім додав: — Нехай лейтенант Георгієв чекає мене в Тешелі біля мосту».
Було близько третьої години ночі.
Абакум пересів з рацією в газик, наказав шоферові їхати за ним на відстані і попередив, щоб від Доспата до самого Боріно був уважним, бо дорога дуже розбита. Потім повернув ключ і дав газ. Машина рвонула з місця, і незабаром червоне світло розтануло в чорнильній темряві.
На другий день після того, як було виявлено ящурну епізоотію, Смолянське управління відрядило в Триград лейтенанта Георгіева. Лейтенант і його два помічники прибули в село з мулом, навантаженим довгими строкатими жердинами і різними землемірними інструментами. Як тільки вони пред'явили в сільраді документи, мешканці Триграда вже знали, що до них приїхали межовики, які складатимуть план майбутньої сільської площі. Два помічники зупинились у школі, а їх начальник, як і належало його рангу, у кабінеті голови сільської ради. Для нього зробили нари, принесли солом'яний матрац з ковдрами, і начальник улаштувався зручно, як удома.
Цей огрядний, приземкуватий, передчасно облисілий чоловік, з вологими жовтуватими очима і пухлими губами був великим диваком. Впадало в око, що до праці він не рвався, зате любив поспати. А коли не спав, сідав на підвіконня і, тягнучи через соломинку охолоджену слив'янку, кивав та підморгував молодицям. При цьому він так весело сміявся, що було чути аж на краю села. Начальник виходив один-два рази на день, прищулившись, поважно дивився у трубку нівеліра, покрикував на помічників, час від часу примушуючи їх виймати кілочки і забивати знову на відстані кількох сантиметрів. Потім ліниво обходив площу і, понуро глянувши на посивіле від спеки небо, поспішав сховатись у затінку під широким навісом сільради.
Мешканці Триграда почали ставитись до нього недружелюбно, мабуть, через те, що він зачіпав жінок. Тільки Ракіп Колібаров здружився з ним — кілька разів приносив йому свіжу рибу, а одного разу навіть прислав дружиною глечик кислого молока.
Таким був «начальник» удень. А коли надходила ніч, цей тюхтій ставав рухливим і проворним, мов рись: перескакував через огорожі, прокрадався повз тини та кам'яні мури, зустрічався в затишних місцях то з партійним секретарем, то з головою кооперативного господарства, то з офіцерами прикордонної застави. Та хоч як спритно й хитро вів він свою розвідувальну роботу, наслідки були незначні. 22 серпня близько сьомої години ранку дружину Ракіпа Колібарова помітили з телицею в урочищі Джуклевото харманче. Її бачив племінник бригадира тваринників Ахмед Парутев, який допомагав лейтенантові. В цей час він підстерігав там диких кабанів. Дружина Ракіпа Колібарова погнала телицю і поблизу занедбаної, прогнилої Даудової кошари зустрілась із своїм чоловіком. Після того як вони поговорили, сховавшись за чагарниками, Ракіп пішов до Видли, а його дружина повернулась у Джуклевото харманче. Це саме повторилось 26 серпня, тільки цього разу Ракіп не пішов до Видли, а спустився стежкою, яка вела навпростець через ліс до села Кестен. Лейтенант дуже добре пам'ятав, що 22 і 26 серпня Ракіп Колібаров приносив йому на вечерю свіжу форель.
В інші дні дружина Ракіпа Колібарова виводила пасти телицю на луки, що простяглися на схід від села. Ахмед Парутев, як і раніше, вирушав вдосвіта «на полювання» поблизу Джуклевото харманче, де рідко ступала людська нога, а трава і папороть сягали до пояса.
Захов приїхав у Тешел на світанку. Лейтенант Георгієв поставив газик на подвір'ї харчевні, взяв на плечі скриньку з рацією і побіг до Абакума, який чекав його за мостом. Тут від шосе ґрунтова дорога повертала на Триград. Поки вони добирались до чагарників, де лейтенант сховав свій мотоцикл, Георгієв розповів Абакумові все, що знав про Ракіпа Колібарова.
Абакум ледве пересував ноги, очі його сльозилися. Він раз у раз позіхав. Його морозило.
— Торік ви виглядали краще, — занепокоєно сказав лейтенант.
Абакум кивнув головою.
— Відвезти вас у мою резиденцію?
— Везіть мене одразу до Ахмеда Парутева, — відповів Абакум.
В ущелині було все ще похмуро, над бурхливою річкою стелився, мов димок, прозорий туман.
Поклавши порожню скриньку на багажник, Абакум узяв рацію на плечі, і мотоцикл загримотів по нерівній ґрунтовій дорозі. Незабаром лейтенант Георгієв звернув праворуч, і вони в'їхали на західну околицю. Тут будинки траплялися рідко, а між ними зеленіли кущі і негуста поросль, яка пробивалась на місці вирубаного лісу. Лейтенант зупинив машину перед невисоким плитняковим муром, штовхнув ногою хвіртку і ввійшов у маленький дворик, де стояла низенька глинобитна хатина із заґратованими віконцями під позеленілим від часу черепичним дахом.
Абакум закурив, потім вийняв з бумажника дві таблетки кофеналу і проковтнув їх, поморщившись. Збиралися хмари, віщуючи дрібний, затяжний дощ.
Лейтенант повернувся з молодим струнким красенем, жилавим і високим, мов гірський бук.
— Це Ахмед, — сказав він, — можеш йому довіряти, як рідному братові.
Абакум подав Ахмедові руку, і хлопець щиро потиснув її.
— Ахмеде, — промовив пошепки Абакум, — чи далеко звідси Джуклевото харманче?
— Півгодини ходьби через ліс, — тихо відповів Ахмед.
— А хто тут живе?
— Я сам, — відповів Ахмед. — Це наша стара хатина. А батько тепер живе біля сільради.
— Віднеси ці речі в хату і замкни добре двері, — попросив Абакум.
Коли вони залишились удвох з лейтенантом, Абакум наказав:
— Зв'яжіться по телефону з заставою. Нехай посилять охорону вздовж прикордонної смуги і спустять собак. Прикордонникам ні в якому разі не зчиняти галасу, навіть якщо вони схоплять когось. За Ракіповою дружиною більше не стежте, однак самого Ракіпа Колібарова не спускайте з очей. Не заважайте «інспекторові», який приїде з Софії, але повідомляйте про кожен його крок. Підніміть на ноги всіх чесних людей для нагляду за Ракіпом і «інспектором», залучіть передову молодь, зрозуміло, з перевірених. Самі лишайтесь у сільраді. Я підтримуватиму з вами зв'язок через Ахмеда.
Абакум з Ахмедом обережно пробиралися темним притихлим сосновим бором. Нарешті перед їхніми очима відкрилась велика, кроків двісті, галявина, оточена зеленими віковими соснами, заросла папороттю, соковитою травою і кущами ожини. Галявина піднімалась трохи на південь, і там, на самому її краю, стирчала переламана надвоє блискавкою велетенська чорна обгоріла сосна, схожа на мерця, що вийшов з могили.
Абакум дивився на цю сосну широко розплющеними очима і мовчав.
— Це і є Джуклевото харманче, — прошепотів Ахмед. Було тихо, навіть ліс не шумів у цей ранковий час.
— Якщо ми не спізнились, то все в порядку, — сказав Абакум.
Він дав знак Ахмедові чекати його на цьому місці, а сам звернув у ліс, щоб, обійшовши галявину, вийти по той бік зламаної сосни. Прикордонна смуга тяглася на південь від галявини і, очевидно, іноземний кур'єр пробирався сюди саме з півдня.
У тому, що Світозар Подгоров підтримував зв'язок із своїм закордонним резидентом через кур'єра, Абакум не мав сумніву. І ось чому. По-перше, після провалу Бояна Ічеренського в цьому районі досі не було запеленговано жодної радіостанції і саме цей район став останнім часом центром, ящурної епізоотії. Звідси випливав висновок, що агентура іноземної розвідки орудувала тут, підтримуючи зв'язок з своїми контрагентами за кордоном не по радіо, а найпростішим, «класичним» способом — через кур'єра. По-друге, в таємній касеті Подгорова Абакум знайшов ключ шифру. Два нулі за колонцифрою 35 і слово «Вазови» означали, що для зв'язку шпигуни використовують спрощені шифрограми, складаючи їх або з допомогою тексту, або шляхом заміщення певної кількості літер. Для радіозв'язку такі прості шифри не застосовуються — їх легко розшифрувати. А це призводить до неминучого провалу, як було у випадку з Ічеренським. Ключ шифру, знайдений у таємній касеті Подгорова, свідчив про те, що між іноземними агентами був письмовий зв'язок. По-третє, пост інспектора, що його займав помічник Подгорова Прокопій Недялков, давав йому можливість бувати в найрізноманітніших місцях, зустрічатися з будь-ким і будь-коли. Отже, «інспектор» міг приймати і передавати різноманітну інформацію, матеріали і документи. Навіщо ж рискований радіозв'язок, коли можна використати живий?
Цих даних було цілком досить для того, щоб Абакум зробив висновок: Світозар Подгоров підтримує зв'язок з своїми іноземними шефами через кур'єра.
А з того, що Прокопій Недялков узяв курс на Триград, випливав другий основний висновок: десь саме біля Триграда іноземний кур'єр повинен щось передати Прокопієві Недялкову.
Намагання Прокопія Недялкова за всяку ціну прибути ранком означало лише одне: щось уже доставлено напередодні або цієї ночі.
Абакумові тепер треба було знайти це «щось». Стараючись ступати зовсім безшумно, він вийшов на південний край галявини і, нахилившись, почав уважно оглядати землю. Власне кажучи, тут не було видно землі, бо її вкривав товстий шар хвої. Не було видно й слідів. Але Абакум помітив, що подекуди шар хвої улігся щільніше і сухі соснові голки поламано й прим'ято. Він став на коліна і, досліджуючи ці місця сантиметр за сантиметром, почав повільно просуватися вперед. Так він добрався до обгорілої сосни. Тут соснові голки було ще дужче прим'ято. Абакум постояв на колінах якусь мить, уважно оглядаючи стовбур дерева і місце навколо нього. Але не помітив заглибини ні на стовбурі, ні на землі. На обгорілій верхній частині переламаного стовбура, що лежала біля пня, серед гілок лисніла в одному місці кора. Було цілком ясно, що до цього місця хтось доторкався, бо кольором і гладкістю воно відрізнялось од решти поверхні стовбура. Не гаючи часу, Абакум обхопив обома руками стовбур і трохи пересунув його.
В кореневищі зяяла невеличка заглибина, засипана сухою хвоєю. Але в ній нічого не було. Абакум закусив губу — хтось випередив його.
І цей «хтось» тепер поспішав у Тешел, щоб зустрітися з Прокопієм Недялковим. Можливо, зустріч уже відбулася, і синя «Волга» мчить назад у Софію. Або Прокопій Недялков спокійно закушує в якійсь триградській харчевні, а інший — його посланець, — попрямував у Девін. Шукай тепер вітра в полі.
Абакум гірко посміхнувся: «Груші спізнився — і Наполеон програв бій під Ватерлоо».
Стоячи на колінах і розглядаючи заглибину, Абакум раптом помітив на згнилих соснових голках почорнілу шишку. Ця шишка й раніше лежала там, але він тільки тепер помітив її. Ясно, що вона попала сюди не сама собою.
Кров знову застукотіла в скронях Абакума. Це був, звичайно, якийсь знак. Він міг означати тільки або «взяв», або «шукай».
Захов засунув руку в хвою, і вона провалилась до зап'ястя. Він ледве стримався, щоб не крикнути від радості.
Абакум витягнув із заглибини згорнутий аркуш паперу і, миттю випроставшись, відбіг за дерево. Лігши на траву, поклав його перед собою і вийняв записну книжку та олівець. Як і передбачав Абакум, це був звичайнісінький шифр за системою заміщення літер. Згадавши слово «Вазови», написане на 35-й сторінці книги «Під ігом», схованої в стіні, Захов швидко склав на окремому аркушику ключову схему:
Стовпчики цифр означали:
«Припиніть тимчасово поширювати заразу. Перервіть зв'язок з Ракіпом. Не зустрічайтесь ні з ким. Заметіть сліди. Чекайте виклику з Пловдива. Ел Тепе».
«Відчули небезпеку», — посміхнувся Абакум. Був тут і новий для нього момент: «Пловдив». Захов вирвав аркушик із записної книжки і, керуючись схемою, написав стовпчиками цифр:
«Провал через випадок з В. Повідомляють, що міліція напала на ваші сліди. Наказано перейти кордон. Заберіть з собою решту мікробів і негайно вилітайте літаком у Пловдив. Доставте за всяку ціну І. В Тешелі, об 11-й год. вечора, біля мосту вас зустріне горбань. Пароль: «Ви знаєте дорогу у Видлу?» — «Я знаю дорогу до Кестена». Виконуйте розпорядження беззаперечно. Ел Тепе».
Згорнувши аркушик так само, як був згорнутий оригінал, Абакум старанно сховав його в заглибину обгорілого стовбура.
Було близько сьомої години. З хмарного неба почало тихо мрячити. Обійшовши галявину, Абакум повернувся до Ахмеда.
— Ахмеде, — сказав він, дивлячись йому прямо в очі, — я хочу доручити тобі дуже важливу справу. Ти згоден?
Хлопець усміхнувся і знизав плечима.
— Ти сховаєшся десь поблизу і не спускатимеш очей з того обгорілого дерева. Мене дуже цікавить, чи прийде хтось сюди і чи шукатиме що-небудь біля обгорілого дерева.
— Оце й усе?
— Усе.
— А з тим чоловіком нічого не робити? — спитав здивовано Ахмед і помацав рукоятку довгого мисливського ножа.
— Ахмеде, — промовив Абакум, — він і тіні твоєї не повинен помітити, і духу твого не почути. Розумієш?
— Розумію, — зітхнув Ахмед.
— Добре пильнуй, — сказав Абакум.
Він трохи помовчав. У заростях прокричав птах, і, коли урвався його голосний крик, тиша здалася ще важчою.
— Чекатиму тебе у твоїй хатині, — промовив Абакум. — Дай мені ключ.
Роззувшись, він узяв черевики в руки, і через якусь мить його висока і трохи згорблена постать зникла в лісовому присмерку.
Через півтори години рипнули двері, і в хату зайшов Ахмед. Абакум підвівся йому назустріч. Очі в хлопця горіли вовчим блиском, ніздрі роздувались від збудження. Він зачерпнув з відра води і почав жадібно пити. Потім витер губи долонею і похитав головою.
— Колібариха, — промовив, сівши на дзиґлик біля вогнища, — Ракіпова дружина прийшла з своєю телицею і прямо туди, до обгорілої сосни. Присіла навкарачки, розгребла хвою і сховала щось за пазуху. Можна було легко перевірити, що саме вона сховала, але ж ви наказали мені тільки пильнувати добре, і я стримався. А руки в мене страшенно свербіли. Потім я пішов у село. Батько відразу повів мене за хату і звелів: «Біжи швидше і перекажи гостеві, що Колібариха зустрічалася з чоловіком біля дороги на Видлу. А Ракіп, хай йому чорт, гайнув через луку на дорогу, що веде в Тешел, зупинився перед новісіньким автомобілем і розмовляв з шофером. А потім той автомобіль поїхав, а Ракіп поліз у воду рибу ловити». Батько мені сказав, що все це бачив син Халіла Алітева, який сховався в печері над дорогою і звідти пильно стежив.
Абакум підвівся з лави й випростався.
— Ахмеде, — промовив він, — розпали вогонь.
Коли хмиз розгорівся, Абакум вийняв із скриньки рацію, поставив її на лаву, підсів до вогнища і почав складати шифровану телеграму. Через двадцять хвилин він уже передавав її у відділ полковникові Ванову:
«Синя «Волга» прямує в Софію. Забезпечте їй безперешкодне просування. Ніде і ні в якому разі не зупиняйте. Одночасно зробіть так, щоб Теофілова і Подгоров помітили, що за ними стежать. Чекайте машину і не спускайте очей з «інспектора». Заарештуйте його одразу ж після того, як він зустрінеться з Подгоровим або з Теофіловою. Лейтенант Марков хай займе місце в тому самому літаку, яким Подгоров з Теофіловою полетять у Пловдив, і весь час стежить за ними. В Пловдиві треба негайно заарештувати власника машини, на якій Подгоров і Теофілова збираються їхати в Тешел. Якщо й власник машини поїде разом з ними, то накажіть затримати його після повернення з Тешела».
Поставив «кінець» і довго сидів після цього над рацією, схиливши голову.
Ахмед стояв біля дверей, виструнчившись як новобранець. Абакум усміхнувся йому, потім склав усе в скриньку і глянув на годинник — було близько дев'ятої години. «Вони ще встигнуть на останній літак», — подумав Абакум і стомлено позіхнув.
— Ахмеде, — промовив він, — підкинь дров у вогонь і збігай в село до того чоловіка, який привів мене до тебе. Передай йому, що я наказую негайно заарештувати Ракіпа Колібарова. Але дружину його нехай не займає. Запам'ятав?
— Запам'ятав.
— А тепер слухай далі. — Абакум потер лоба. — Скажи тому чоловікові, щоб дістав парокінного довгого воза і постелив на дно сіна й дві ковдри. Рівно о дев'ятій годині хай чекає з кіньми біля дороги на Тешел. А ти приходь за півгодини раніше, і ми з тобою підемо туди, де стоятиме віз.
Абакум простягнув руки до вогню і замовк.
— Там на верхній полиці — хліб і бринза, — соромливо промовив Ахмед.
— Дякую тобі від щирого серця, — сказав Абакум і прислухався. У комині завивав вітер. Кілька дощових краплин зашипіли, впавши на вогонь.
Абакум набив люльку, притулився спиною до теплої стіни і заплющив очі. Невідомі цього рівняння було знайдено, залишалось тільки вивести розв'язок.
Чи були в цій складній грі випадковості? На перший погляд, щасливою випадковістю здавалося те, що Абакум розшукав тайник під поваленою обгорілою сосною. Та про яку випадковість може йти мова, коли Абакум ще в Софії знав, що біля Триграда повинна бути явка, тайник, де агенти діставали накази від закордонного центру.
Він знав з досвіду, що цілеспрямовані шукання завжди увінчуються успіхом, бо на допомогу органам Державної безпеки приходять десятки таких добровольців, як Ахмед.
Звичайно, тут не було «щасливої випадковості».
Світозар Подгоров? Але якби не було Світозара Подгорова, був би хтось інший. І цей «інший» почав би так само, як Світозар Подгоров, рухатися по орбіті навколо Теофілової. Механіка шпигунства мала свої невблаганні закони «гравітації», і Абакум знав їх дуже добре. Досить було відкрити один «світ» системи, як у його гравітаційному полі одразу неминуче з'являлись інші «світи».
Абакум вибив люльку і посміхнувся: тут, як і в момчиловській справі, він не розраховував ні на які випадковості. Ворог знову використав шантаж як надійний засіб підкорення чужої волі. Боян Ічеренський тримав у своїх пазурах Кузмана Христофорова, бо знав про його злочинну діяльність за кордоном. Світозар Подгоров затягнув Ірину в свої тенета тому, що іноземна розвідка вчасно дала йому викривальний документ.
Абакум вийняв з бумажника довгасту картку, яку знайшов у таємній касеті Подгорова, і довго розглядав її. Невеликий річковий пароплав — видно частину верхньої палуби. Біля рубки сидить, спершись на спинку лави, молодий гітлерівський офіцер в есесівській формі. Він тримає на колінах дівчину в літньому платті з квіткою на грудях. Праву руку дівчина опустила вниз, а лівою ніжно обвила шию офіцера. Дівчина щасливо всміхається. Це була Ірина Теофілова.
На звороті картки напис, зроблений хімічним олівцем: «Відень. Квітень 1944 р.».
Абакум знав, що Іринин батько працював судновим механіком на Дунаї і користувався репутацією чесної людини. Як опинилась його дочка на колінах в есесівського офіцера?
Але це не мало значення. Значення мала картка в руках Світозара Подгорова, і, як видно, він уміло використав цей викривальний документ.
Захов сховав знімок і знову набив люльку. Вогонь догоряв. Вітер тихо завивав у комині, а в шибки вікна постукували дощові краплини.
Не описуватиму фінальної сцени цієї складної драми. Я — ветеринарний лікар і тому не люблю тяжких сцен. Але хоч мимохідь розповім два цікавих епізоди.
Коли стемніло і Ахмед увійшов у хатину, він замість Абакума побачив там горбаня з кошлатими вусами і огидною цапиною борідкою. Невідомий був дуже схожий на покійного ходжу, і бідний Ахмед спочатку подумав, що це привид. Витріщив очі, і дух сперло йому в грудях. Та це тривало тільки мить. Ахмед був мужній хлопець. Вихопивши довгий мисливський ніж, він кинувся на непроханого гостя. Та вусач вправно скрутив йому руки. Ніж упав додолу, і в хатині пролунав веселий сміх.
Абакумові довелося потім двічі знімати бороду й вуса, щоб заспокоїти недовірливого Ахмеда.
А коли вони підійшли до Даудової кошари, була вже ніч. Світозар Подгоров спритно скочив з воза, але Ірина похитнулась, і Абакумові довелося підтримати її. Коли вони ввійшли в хатину, Абакум сказав, як вони домовилися раніше: «Ахмеде, засвіти!» Той чиркнув сірником і тремтячою рукою засвітив ліхтар. І тоді гості побачили, що в хатині є й інші люди. «Межовики» лейтенанта Георгієва стояли з наведеними пістолетами в руках по обидва боки дверей, а їх «начальник» посміхався, тримаючи в руках дві пари блискучих наручників.
Світозар Подгоров засунув, було, праву руку в кишеню свого плаща, та Абакум ударив його по шиї, і той упав на підлогу. Шпигуна зв'язали.
Теофілова знову похитнулась. Плечі жінки здригались, неначе її трясла пропасниця, а обличчя було жовте, як у мерця. В кутках рота з'явилась піна. Теофілова впала на коліна і простягнула руки до Абакума. І хтозна-чого він теж став на коліна перед нею, а вона схопила його руку і притиснулась губами до великого срібного персня. Цей перстень було зроблено із старовинної римської монети з зображенням богині Діани.
Ірина пізнала перстень ще тоді, коли Абакум допомагав їй вилізти на воза. І тоді вона, лежачи під буркою, прийняла отруту.
Вона доживала свої останні хвилини, і Абакум розумів це. Він поклав її голову собі на груди і спитав:
— Скажи, чим ти замаскувала ціанистий калій? Ціанистий калій у тій склянці — чим?
Вона спробувала всміхнутись, але їй заважала піна біля рота. Змогла тільки прошепотіти:
— Лимонадною есенцією… По леву ампула…
Абакум тримав її руки в своїх доти, поки в ній не згасла остання іскорка життя.
Через деякий час після цих подій я якось спитав у Захова:
— А все-таки, чому вона отруїла Венцеслава? І як Венцеслав не розумів, що псує вакцину, зберігаючи її у відкритому місці при температурі 28 градусів? А Світозар Подгоров?
Посмішка в Абакума стала ще похмурішою. Він закурив цигарку, кілька разів глибоко затягнувся і знизав плечима.
— Наприкінці серпня 1944 року Світозар Подгоров — дипломант-фармаколог, який стажував тоді в центральній аптеці міста Русе, — потопив разом з двома молодими портовими робітниками німецьку баржу. Гітлерівці засудили всіх трьох до страти, але Світозар Подгоров встиг якимсь чудом втекти. Насправді все це інсценізувало гестапо. Потоплення баржі було провокацією, котрою гітлерівці мали на меті прославити як героя свого секретного співробітника. Західна розвідка, діставши в спадщину агентів Канаріса, довгий час тримала в «законсервованому» стані гестапівського героя. Хитрий і безпринципний, він встиг високо піднятися, але й для нього, як і для багатьох інших, настав час діяти: йому було наказано провести «ящурну операцію» в прикордонному районі біля Триграда. Подгоров викликав у Софію нібито у відрядження місцевого ветеринарного лікаря Анастасія Букова і одночасно відправив через Прокопія Недялкова та Ірину Теофілову ящурні мікроби Ракіпові Колібарову. Він цілком довіряв Прокопієві Недялкову, а щодо Ірини мав деякий сумнів. Тому стежив за нею, починаючи з того моменту, коли вона отруїла за його наказом Венцеслава, аж до її останньої прогулянки зі мною — поїздки до пам'ятника-колонки за селом Йорданкіно.
27 серпня ранком після розмови з полковником Вановим директор Центру відчув, що його притиснули до стіни. Подгоров довідався від полковника, що органи Державної безпеки знають про непоясниму «неефективність» протиящурної вакцини. Він розумів, що почнеться розслідування, яке відразу зачепить Венцеслава. «Живий» Венцеслав твердитиме: «Мені так наказали!», і тоді клубок буде швидко розплутано. «Венцеслав-самовбивця» візьме все на себе і обвинуватить тільки одного — автора фіктивного листа, тобто свого безпосереднього начальника — лікаря Тошкова. — Абакум знову посміхнувся: — А проти нашого спільного приятеля були такі неспростовні докази, що коли б не та склянка і мокра пляма на килимі…
Абакум махнув рукою і замовк.
Потім промовив:
— Нещасний Венцеслав був закоханий в Ірину, а закохані здебільшого наївні і дуже вірять своїм коханим. Думаю, Ірина, після того як написала фіктивного листа за наказом Світозара Подгорова, умовила бідолаху не брати під сумнів вказівок начальства і беззаперечно виконувати розпорядження «зверху».
Більше я не розпитував Абакума. Завжди, коли заходила мова про цю справу, він ставав похмурим, починав курити цигарки одну за одною і здавався в такі хвилини стомленим і постарілим.
А я… Що мені сказати про себе? Я щасливий. У хорошу погоду ходжу по луках біля Видли, вивчаю на практиці проблему табірного утримання худоби і час від часу подовгу розмовляю з Фатме.
Вона носить своє кольорове намисто. Воно їй дуже до лиця. Я вирішив подарувати їй намисто з перлів, але боюсь, що вона розсердиться на мене.
А коли залишаюсь сам, то частенько думаю про Абакума.
Йдеться про повість «Контррозвідка».
Епіграфіка — наука, що вивчає стародавні написи.
Гідрія — посудина з трьома ручками, в якій стародавні греки носили воду.
Теракота — випалена чиста глина, а також художній виріб з неї.
«Тото» — спортивний тоталізатор.
9 вересня в 1944 році у Болгарії було повалено монархо-фашистський лад.
Околія — за старим адміністративним поділом, район у Болгарії.
ДТСО — Добровільне товариство сприяння обороні.
Помак — болгарин-мусульманин.
Сукман — жіночий одяг із шерстяної матерії без рукавів, схожий на сарафан.
Мехмед Синап — уславлений ватажок одного з масових повстань селян проти феодальної влади і турецьких поневолювачів в кінці XVIII століття.