Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.
— Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, — говорив він збуджено, — так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.
— У поручика Журки тут дуже невдячна праця, — намагався Трепка заспокоїти Касіцу. — Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.
— Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, — гримів Касіца. — А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? — перервав раптом професор.
Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.
— Це знову ті шмаркачі, — сказав я, — кинули на нас голубом.
Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.
— Капітане, — прошепотів я, — гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!
Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.
— Справді, — кашлянув Трепка. — Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? — звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.
— Це з праці про агранулоцитоз… — сказав він страшенно здивований.
— Рукопис твору «Дзета», — додав Трепка.
Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.
Головною алеєю до нас ішла Галінка, ведучи за руку малого хлопчика. Вона була в легкій сукні, яка чудово підкреслювала стрункість її фігури. Ще здалеку Галінка посміхалася до нас.
— Я привела вам малого втікача. Він дуже розкаюється і хоче щиро про все розповісти. Ну, Яцеку, говори!
Яцек проковтнув слину.
— Я… я не хотів…
Обеззброєний Журка тільки крякнув.
— Ви завдали собі стільки труднощів… Спасибі вам…
— Та нема за що. Я помітила підозрілі рухи цього молодого громадянина, от і взялась його допитувати. Він і признався в усьому. Думаю, що й це вас зацікавить, — Галінка подала Журці два зібгані аркушики і багатозначно посміхнулася.
Ледве глянувши, ми впізнали дальші сторінки рукопису «Дзета».
— Ви справді геніальна, — захоплено глянув я на неї.
— Навіть геніальна… — Галінка хитнула головою і невимушено засміялась.
Але я відчув, що мій щирий подив не був їй неприємний.
Журка обернувся до хлопця:
— То тебе звати Яцек?
— Так, пане.
— Чудово.
Журка покопався в кишені, витягнув звідти металеву коробку, спокусливо затріскотів нею над малюком, а потім відкрив кришечку.
— Пригощайся.
— Я бачу, ти після вчорашнього дня знову змінив тактику, — сказав я не без злорадства.
Журка закусив губи.
— Ну, малий, чому не береш?
Яцек, заклавши руки за спину, підозріливо дивився на нього.
— Не любиш цукерок? Поглянь, які великі.
Блиснувши оком, Яцек критично оцінив вміст коробки.
— Цу-кер-ки — то для дів-ча-ток, — зневажливо процідив він, — а я люб-лю ква-ше-ні о-гір-ки.
— Оце так мужчина! — засміявся я. — Отже, хочеш огірка?
— А березової каші не хочеш? — засопів Журка, сердито ховаючи коробку.
Малюк глянув на Журку, збентежений такою несподіваною зміною пропозиції.
— Слухай-но, хлопче, — втративши терпіння, кинувся на нього Іполит, — де ти взяв ці папірці?
Хлопчик втупив очі в землю і мовчав.
— Ну. ж, не бійся, скажи, — лагідно промовив я.
— Нехай спочатку той пан з довгим носом віддасть мені голубів, — пробурмотів Яцек.
— Ми дамо тобі цілий чистий зошит, і ти зробиш собі інші… Поглянь, які ці негарні, зібгані, забруднені… Де вони так вимазались?
Яцек знизав гострими плечима.
— Де ж ти їх знайшов? Хто тобі дав? — грізно допитувався Журка. — Ну ж, відповідай!
Малюк довго думав.
— Мабуть, святий Миколай, — сказав, нарешті, хитро зиркаючи на Журку.
— Святий Миколай! — вигукнув Журка. — Де? Коли? Ти бачив його?
— Бачив раз уночі, як він увійшов через вікно. Він схожий на татка, і від нього пахло горілкою.
— І дав тобі ті папірці?
— Ні, тоді він нашльопав мене за те, що я не спав.
— Ну, кажи вже, нарешті, хто тобі їх дав?
— Не знаю… — зітхнув Яцек. — Може, Шапочка.
— Яка Шапочка?
— Червона Шапочка.
Журка засопів, охоплений розпачем.
— Ця дитина не зовсім нормальна. Бреше, як по писаному.
— Боюся, — кашлянув Трепка, — що цей чоловік просто собі кепкує з нас. Як ви думаєте, панно Стор?
Галінка засміялася.
— Яцек невиправний брехун, боюся, що з нього важко буде щось витягнути. Ці хлопчаки горою стоять один за одного. — Кажучи це, Галінка нахилилася до хлопця. — Ну-бо, Яцеку, покажи, де ти знайшов ті папірці? Ти ж обіцяв мені, що скажеш усю правду.
Яцек шморгнув носом, засунув руки в кишені і почав ходити сюди й туди, приглядаючись до трави.
— Здається, там, — промовив, показуючи на кущі. Журка поспіхом рушив за ним, а за Журкою і ми всі.
По дорозі хлопчак немов забув, що, власне, нас цікавить, бо все з більшим інтересом приглядався до Трепки, потім, нарешті, зупинився і ні з того ні з сього сказав:
— У тебе смішна голова. Ти, мабуть, носив дуже тісний капелюх.
— Тихше, — крякнув уражений Трепка. — Якщо не заспокоїшся, то той пан тебе забере, — показав він на мене.
Трепка, мабуть, вважав, що я настільки бридкий, хоч дітей мною лякай. Не знаю, правда це чи ні, але погроза Трепки вплинула. Хлопчак глянув на мене і вмить замовк.
Ми зайшли в кущі.
— Куди ти нас ведеш? — підозріливо запитав Журка.
— Покажу вам вігвам.
— Вігвам? Не мороч нам голови з тим вігвамом. Кажи, де ти знайшов папірці?
— Папірці… е… то… то я забув.
Якби з нами не було панни Стор, Журка, безсумнівно, нашльопав би його.
— Яцеку, я не чекала цього від тебе, — докірливо промовила Галінка. — Ти ж обіцяв мені.
Яцек неспокійно оглянувся. І я тільки тепер помітив, що з кущів за нами пильно стежать чиїсь очі.
— В кущах повно тих шибеників, — пробурмотів я. — Хлопець, мабуть, боїться.
— Напевно, тобі дав ці папери Андрій, — сказала Галінка, — Андрій Новаковський. Правда, Яцеку?
Яцек уважно глянув на неї і одразу ж опустив очі. Мовчав.
— Найкраще йдіть одразу до Андрія, то їх заводій.
Яцек кинувся з кулаками до Галінки.
— Ні! Ні!.. Ах ти базіка, плетуха! — лупцював її кулачками по руках.
В очах у нього стояли сльози.
Журка хотів відтягнути хлопця, але Яцек ударив його ногою в коліно і стрибнув у кущі.
— Чортеня! — застогнав поручик, потираючи ногу.
Галінка посміхнулася крізь сльози.
— От і співробітничай з міліцією! — спробувала пожартувати.
Андрія Новаковського ми знайшли на пустій площі за будинком Новаковських. Разом з трьома товаришами він грав у футбол. Біля воріт, позначених палицями, на яких висіли куртки, лежало кілька голубів з жовтого паперу. Журка взяв їх і багатозначно похитав головою.
Футболісти припинили гру. Один з них, хлопчак років дванадцяти, страшенно худий, з наїженим чубом, підійшов до нас неспокійно, але відважно і спитав.
— Що вам треба?
— Звідки це в тебе? — Журка показав на голубів.
— А хіба що?
— Пропали потрібні нам папери. А ці голуби зроблені саме з них.
— А хіба я знав, що вони потрібні? Я думав, що їх викинули. Можете їх собі забрати. Подай м'яч, Янеку!
Він уже збирався залишити нас і продовжувати гру.
— Почекай, братіку, — Журка притримав його за плече, — ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?
— Он там лежало… під тим кущем, — показав він головою.
— Брешеш! — гримнув Журка.
— Брешу, це правда… — прошепотів хлопець. — Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.
— Тепер скажеш, братіку, — шарпнув його Журка.
— Ви так думаєте? — очі у хлопця звузилися.
— Облиш його, Журка, — сказав Трепка. — Добре, хлопче, почекаємо.
Андрій блиснув зубами і вдарив ногою м'яч.
Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.
— Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.
— Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.
— Найпростішою! — Журка засміявся. — Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.
Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.
— Ви з міліції, правда? — Андрій скоса дивився на нас. — Я так одразу подумав.
— До діла! — гаркнув Журка. — Кажи швидко, де ти знайшов рукопис? І не думай водити мене за ніс
— Я скажу, якщо ви дасте гарантію…
— Що?!
— Гарантію, що нічого не зробите Томекові і моїм братам.
— А що я їм можу зробити?
— Можете посадити в холодну.
— Невже я такий страшний? — запитав неприємно вражений Журка.
— Ще й який! — переконано підтвердив хлопець.
— Дурень ти! — гукнув Журка. — Я ніколи не підніс руки ні на якого шмаркача. І їм теж не збираюся нічого робити.
— Слово честі?
— Слово честі.
— Ну… повірю вам, — сказав вагаючись Андрій і уважно подивився на Журку. — Папери я взяв у Томека.
— Он як! — скривився Журка. — Ти дешево відбувся.
— Можете самі його спитати.
— Спитати? Не вдавай із себе дурня. Ти ж знаєш, що хлопці втекли.
— Вони можуть знайтись, і навіть швидко.
— Ти знаєш, де вони?
— Звичайно.
— Де?.
— В старій цегельні, в Рудих Ямах. Ви б шукали їх до літа.
Виманити Томека і його товаришів із сховища було не дуже трудно. Хлопці в усьому цілком вірили Андрієві.
За півгодини Томек уже був перед нами в альтанці у «Пристані». Я в душі сміявся, стежачи за виразом обличчя Журки. Поручик намагався за всяку ціну надати обличчю приємного виразу, хоч його всього аж корчило від люті. Журка дійшов навіть до того, що хотів почастувати хлопця цигаркою, але цим тільки викликав у нього підозру. Я відчував, що Томек собі на умі.
— То, значить, колего, забуваємо про все, що було, і стаємо друзями? Як ти на це?
— Чудово, пане поручику, — відповів Томек, відводячи очі вбік.
— А що б ти. сказав, якби я взяв тебе на службу в міліцію? — Журка смикав свій довгий ніс.
— Що ви говорите зі мною, як з дитиною! — розсердився Томек. — Я ж знаю, що в міліцію приймають тільки дорослих.
Журка прикусив губи.
— Ну добре, тоді давай поговоримо як чоловіки. Де ти знайшов ті папери, з яких робили голубів?
— Ви могли відразу спитати. Вони були сховані в шпаківні коло Берестової алеї.
— У шпаківні? — вигукнув Журка.
— Так.
— А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?
— Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?
— Ну добре, добре, — перебив його Журка. — Обкладинка теж була там?
— Була. Ми зробили з неї валюту.
— А з паперу голубів, так?
— Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…
Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.
— Мені можна вже йти? — запитав Томек.
— Біжи!
Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.
— Дуже гарна казочка про шпаківню, — пробурмотів Журка, — але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.
Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.
— Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?
— Я, — Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.
— Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.
— Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.
— Що це тобі спало на думку?
— Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.
— Пан доктор Йонаш! — Журка намагався приховати збудження. — Що ж він тобі казав?
— Нічого не казав… Я… я тільки думала, що він годує шпаків.
— Чекай-но, це дуже цікаво. Ти матимеш велику коробку цукерок, тільки розкажи нам усе по порядку. Та як це було?
— Це було так. Хлопці почали обливатися водою…
— Як, після свята?
— Так, пане. Вони як почнуть, то обливаються цілий тиждень. Ще більше, ніж на свято. А цього року пан доктор Заплон дав Томекові водяний пістолет, і хлопці обливалися, як божевільні.. Я зовсім не могла вийти з дому, а коли нарешті вийшла, то вони ганялися за мною по всьому саду. От після обіду ми прийшли сюди з дівчатами і влаштували табір. Взяли собі ляльки і гралися, немовби ми втекли з своїми дітьми в пущу, рятуючись від дикунів. А для безпеки ми вартували по черзі біля стежки. І от, вартуючи, я й побачила, як пан доктор Йонаш годував шпаків.
— Тобто вдавав, що годує.
— Так, вдавав, що годує шпаків. Але тоді я думала, що він справді годує, бо добре не бачила. Зрештою, пан доктор так і сказав пані докторці.
— Пані Протоклицькій?
— Так.
— Коли?
— Ну, тоді, біля шпаківні.
— То вони приходили разом?
— Ні, я вам поясню. Пан доктор Йонаш витер руки і хотів уже йти, коли з другого боку алеї підійшла пані докторка і сказала: «О, яка зустріч! — Тереза талановито наслідувала Протоклицьку. — Що тут робить таємничий жнець?»
— Як? — здивувався Журка. — Таємничий жнець?
— Таємничий жнець. Так і сказала. Я добре запам'ятала, бо це щось дивне.
— Може, таємничий Джемс? — втрутився Трепка.
— Ні, не таємничий дженсь, це ж нічого не означає, — засміялася Тереза. — Вона виразно сказала, таємничий жнець.
— Ну гаразд, гаразд, — почав хвилюватися Журка. — І що ж далі?
— Отже, сказала: «Що тут робить таємничий жнець? Вибирає з гнізда пташині яйця? Ой, як негарно! Бридкий хлопець!» — і погрозила йому пальцем. А пан доктор Йонаш сказав. «Я годував шпака». Обоє розсміялись і пішли алеєю, тримаючись за руки.
Надзвичайно здивовані, ми переглянулись.
— Дякую тобі, дівчинко, — квапливо сказав Журка. — Бери всі цукерки і біжи собі!
Коли Тереза відбігла, він потер руки.
— Ну от, нарешті, щось є. А я думав, що ми добряче загрузли.
— Щось?! — гукнув я. — Та це ж сенсаційне відкриття!