Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше — про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим — висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.
— Павле, — почувся знайомий голос.
Я обернувся і побачив Галінку.
— Уже все? — запитав я.
— Так! Поцілуй мене, Павле! — Вона вперше назвала мене на ім'я. — Це великий день для нас. — Галінка була якось радісно збуджена.
У мене закалатало серце.
— Що сталося?
— Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.
Я приголомшено дивився на неї.
— В чому справа, Галінко?
— Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.
— Не розумію.
— Слухай, — вона взяла мене за руку, — для тебе ця справа дуже важлива?
— Ну звичайно, — відповів я здивовано.
— Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?
— Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.
— Тепер буде інакше! — запально мовила Галінка.
— Не розумію.
— Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.
— Що ти мелеш, Галінко!
— Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.
— Перемоги?
— Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!
— Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?
— Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.
— Інакше? В якому розумінні?
— Праця «Епсилон» не пропаде.
Я здригнувся.
— Ти, мабуть, збожеволіла! Її ж спалили!
— Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.
— Фотокопії? — скрикнув я.
— Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк — це наш придворний фотограф у Пясечному, — посміхнулася Галінка. — Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.
— Справді, — збуджено підтримав я, — це ґрунтовний доказ.
— Павле, ти радий?
— Звичайно! — прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. — Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.
— Їх міг забрати вбивця, — схвильовано зауважила Галінка.
— І справді, — згодився я.
— Знаєш, мені здається, — сказала Галінка, — що вбивця міг спеціально знищити оригінал — хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.
— Галінко, — я з подивом глянув на неї, — це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.
Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.
— Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.
— Слушно, — мовив я, — у фотографа повинні бути негативи.
— Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.
— Це ідея!
Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.
— Це не так просто, — пробурмотів я. — Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.
Так що? — запитала Галінка.
А він чесна людина?
— Мабуть, чесна.
— Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.
— А насамперед швидко, — додала Галінка. — О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.
— Ідея! — вигукнув я. — Тебе Протасюк добре знає?
— Так.
— Знає, що ти була лаборанткою Містраля?
— Звичайно.
— Тоді ти поїдеш зі мною.
Галінка злякалася.
— Це необхідно?
Я посміхнувся.
— Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.
Я швидко вивів машину.
— Якщо капітан питатиме про мене — я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, — сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.
Фотографія Протасюка містилася на базарі. Я зупинив машину на сусідній вулиці.
— Ну так що, Павле? — спитала задихана Галінка, коли ми опинилися перед дверима фотографії.
— Нічого, заходь.
— Ти підождеш мене тут?
— Ну звичайно.
— А якщо він упиратиметься, ти допоможеш?
Я кивнув головою.
— Тепер усе вирішиться, — сказала дівчина, ковтаючи слину. — Але, знаєш, я хвилююсь. Я не знала, що це так збуджує.
Вона швидко поцілувала мене і зникла за дверима.
Я з нетерпінням чекав, розглядаючи виставлені фотознімки набундючених молодих після шлюбу і товстих, вгодованих малюків. Крізь шибку мені було видно, як Галінка розмовляла з фотографом. За хвилину вона прочинила двері і висунула голівку. Серце в мене закалатало від нетерпіння.
— Павле, ти тут?
— Ну, що там? Є?
— Є!.. — збуджено шепнула Галінка. — Зараз підемо вниз, — там архів, — май терпіння почекати хвилин п'ятнадцять.
Час тягнувся страшенно довго. Спочатку я прогулювався по вулиці, потім підійшов до кіоска купити цигарок.
Повернувшись, я з подивом помітив машину професора Касіци, яка не поспішаючи повертала в бічну вулицю.
Моє здивування зросло ще більше, коли я побачив Заплона. Узрівши мене, він подався назад і явно сховався за стовпом для оголошень.
— Чому ви причаїлися, докторе?
У Заплона була досить дурна міна.
— Я?.. Причаївся?..
— Що, власне, ви тут робите?
— Нічого. Гуляю собі. А ви? — спитав він нахабно.
— Теж гуляю, — процідив я, допитливо дивлячись на нього.
Заплон якось неприємно засміявся.
— Ну то… ну то бажаю вам успіху… — моргнув він лукаво.
Те, що тут з'явився Заплон, здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив не спускати його з ока. Оглядаючись назад, я повернув до фотографії. Заплон уже не ховався, ходив туди й назад по тротуару. Я глянув на годинник. Минуло вже майже півгодини, як Галінка пішла. Я почав хвилюватись, але почекав ще п'ять хвилин. Потім зайшов усередину. Двері були відчинені, але в кімнаті не було нікого. Відхилив завісу — порожньо. Мене пройняла неприємна дрож. Я зрозумів: тут діється щось недобре. Згадав, як боялася Галінка, як дивно поводився Заплон. І мені стало страшно.
Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.
Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.
— Галінко! — гукнув я.
Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя, вона була з фанери. Я проліз крізь дірку і опинився в якійсь темній комірчині, де все повітря було насичене густим запахом хімікалій.
— Галінко! — крикнув я ще раз.
У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці — велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.
Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.
Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!
Я вискочив у коридор, звідти — на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.
Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.
І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, — це тільки сон.
Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:
— Досить цієї гри!
— Чи ви не збожеволіли? — посміхнувся Заплон.
— Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.
— Де? — спокійно запитав доктор.
— У фотографа.
— Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! — І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.
— Не вирветесь так легко! — белькотів я. — Де панна Стор? Що ви з нею зробили?
— Панна Стор? — Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. — Панна Стор он там, під парасолем.
Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.
Онімілий, я підійшов до них.
— Капітане… — видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.
— Що сталося, Павелеку? — Трепка флегматично обернувся до мене. — Сідай.
Я машинально сів.
— Капітане, ви тут з Галінкою?.. — видавив я, запинаючись.
— А хіба що?
— Не зовсім розумію…
— Чому, друже? — спокійно сказав Трепка. — Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?
Я остовпіло дивився на нього.
— Чекати? Чого?
— Автомашини.
— Ви кудись їдете?
— За кілька хвилин, — сказав Трепка.
— А вбивця?
— Сидить біля тебе, хлопче.