167057.fb2 Прощавай, кохана! - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 14

Прощавай, кохана! - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 14

Розділ 13

Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.

Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.

Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.

— Марлоу? — невдоволено спитав він.

— Так. Ну що, знайшли його?

— Авжеж, знайшли, — відповів той і мугикнув. — На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку[3]. Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками, — не інакше.

Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.

— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?

— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?

— То був не Меллой, — зловтішно відповів Налті. — Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?

— Нічого. У мене голова болить.

— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина…

— Не знайдеться, — урвав я його. — Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?

— Нічого сушити голову, — порадив він і поклав трубку.

Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.

Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.

Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс — невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот — трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.

— Я не знала, коли ви приймаєте у конторі, — мовила вона, — тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?

— У мене взагалі немає секретарки, — відповів я.

Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.

— Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів, — запросив я.

Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.

— Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.

— Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина[4]. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.

— Звісно, — відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.

Дівчина всміхнулась крізь пасма диму — чудові зуби, хоча трохи завеликі.

— Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?

— Не чекав… Погано.

— Як вас зустріли у поліції?

— Як завжди.

— Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?

— Ні.

— Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.

Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.

— Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію, — сказав я. — Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.

— Певно, ви не вплутали мене тому, — відказала міс Ріордан, — що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.

— А може, я так не думав?

— Копи такі самі люди, як усі, — невлад промовила вона.

— Я чув, що спершу вони саме такі.

— Чогось зранку ви надто дратівливі.

Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.

— Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?

У відповідь я тільки мугикнув.

— Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?

— Хіба це можливо?

— Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?

Я не відповів нічого.

— Що ж, спробуємо з іншого боку, — невимушено вела вона далі. — Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?

Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.

Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.

— Не дуже. А що?

— Просто я це знаю.

— У-гу.

— Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?

— Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.

Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:

— О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.

— Пригадую… Що сталося з ним?

— Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сіті в бюро нічого робити. Тому батько був змушений подати у відставку, а через два роки помер. Невдовзі й мати пішла з життя. Отже, два роки, як я сирота.

— Вибачте, — сказав я.

Вона погасила сигарету. Губної помади на ній не було.

— Можливо, я вам набридла, але мені хочеться, щоб ви зрозуміли: мені неважко спілкуватися з поліцейськими. Думаю, я повинна була сказати це ще вчора. Сьогодні вранці я з'ясувала, хто займається цією справою, і зустрілася з ним. Спочатку він був трохи сердитий на вас.

— Чого б йому радіти, — відповів я. — Навіть аби я розповів йому всю правду, він усе одно не повірив би. А може, й нам'яв мені вуха.

Мені здалося, що вона образилася. Я повільно підвівся і відчинив вікно. Гуркіт машин, що проносилися бульваром, долинав хвилями. Ну зовсім як нудота. Почував я себе кепсько, тому й відімкнув потаємну шухляду стола, дістав пляшку, яку тримав для відвідувачів, і налив собі добрячу порцію.

Міс Ріордан докірливо дивилася на мене. В її очах я перестав бути солідним мужчиною. Але вона нічого не сказала. Випивши все-до краплі, я заховав пляшку.

— А чому ви не пригостили мене? — ображено спитала вона.

— Зараз же тільки одинадцята година! А ви справляєте враження людини, яка зранку не п'є.

— Це комплімент? — спитала вона, і очі їй трохи звузились.

— Авжеж.

Міс Ріордан якийсь час обмірковувала почуті слова, хоча вони для неї не мали ніякого значення. Так само, як і для мене. Після випитого мені полегшало.

Дівчина нахилилась, узяла свої рукавички.

— Невже ви не хочете найняти собі асистента? — спитала вона. — Навіть коли вам це не буде нічого коштувати? Хіба що кілька схвальних слів час від часу?

— Ні.

— Я так і думала, — хитнула вона головою. — Краще я розповім вам усе, що знаю, і поїду додому.

Я мовчки став розкурювати люльку. Це завжди дає змогу удати з себе глибоко задуману людину. Навіть тоді, коли в тебе зовсім порожньо в голові.

— Насамперед мені спало на думку, що це намисто мало бути антикварне. Отже, про нього повинні знати, — почала вона.

Я тримав сірника й уважно стежив, як вогник повзе до моїх пальців. Потім, обережно погасивши його і поклавши до попільнички, сказав:

— Я ж нічого не розповідав вам про намисто.

— Ви — ні. Розповів лейтенант Ренделл.

— Жаль, що йому ніхто замка на рота не повісив!

— Він знав мого батька. До того ж я обіцяла нікому про це не розказувати.

— Але ж мені ви розповіли.

— А хіба ви цього не знали, дурненький!

Раптом її рука майнула до обличчя, ніби хотіла затулити рота, але на півдорозі зупинилася і повільно опустилася. Її очі розширилися— то була хороша гра, професійна. Але її псувало те, що я дещицю знав.

— Ви ж знали про намисто, чи не так? — квапливо запитала дівчина.

— Я думав, то були діаманти. Браслет, сережки, кулон, три обручки. Одна — зі смарагдами.

— Не смішно. Зовсім.

— Нефрити Фей Цуї. Різьблені намистини по шість каратів кожна. А їх шістдесят. Вісім тисяч доларів.

— У вас такі гарні карі очі, — сказала вона. — А ви намагаєтесь удавати з себе брутальну людину.

— Ну то кому ж воно належить і як ви дізналися?

— Дуже просто. Я вирішила, що найкращий ювелір міста мав знати про нього. Тоді я пішла до фірми Блока і побалакала з директором. Сказала йому, що я письменниця і готую статтю про рідкісні нефрити. Далі можете здогадатися самі.

— І він повірив вашому рудому волоссю та гарній статурі?

Вона спалахнула аж до самісіньких скронь.

— Не знаю. Але все одно: він мені все сказав. Намисто належить заможній дамі, що живе у Бей-Сіті, в одному з маєтків у каньйоні. Місіс Левін Локрідж Грейл. Її чоловік — банкір чи щось таке. Казково багатий — має понад двадцять мільйонів. Колись володів радіостанцією у Біверлі-Хілсі, а міс Грейл там працювала. Вони одружилися п'ять років тому. Мадам запаморочлива білявка, а містер Грейл — підстаркуватий, хворий на печінку. Сидить удома, ковтає каломель та інші ліки, а його жінка скрізь буває і чудово проводить час.

— Щось директор фірми Блока забагато знає.

— Дурненький, невже ви думаєте, що я все це взнала у нього? Він розповів тільки про намисто. Про все інше я дізналася у Джіджі Герті Аброгеста.

Я знову відчинив шухляду і дістав пляшку.

— Невже ви один з детективів-алкоголіків? — стурбовано спитала вона.

— Чом би й ні? Вони завжди вирішують усі справи і ніколи не упрівають од роботи. Кажіть далі.

— Джіджі Герті — редактор світської хроніки у «Кронікл». Я знаю його давно. Він важить двісті фунтів, у нього вуса, як у Гітлера. До того ж має досьє на Грейлів. Подивіться!

Дівчина витягла з сумки фотографію п'ять на три дюйми. З неї на мене дивилася блондинка. Але яка! Через таку і сам єпископ стрибнув би у гречку! На ній був чорно-білий діловий костюм та капелюх, який дуже пасував до нього. Дивилася місіс Грейл трохи зверхньо, але у неї було все, про що можна тільки мріяти, чого бажати. На вигляд — років тридцять.

— Заберіть від мене цю красуню, — сказав я, — бо зараз почну гопки скакати.

— Я взяла це для вас. Хіба ви не хочете з нею зустрітися?

Я знову глянув на фото, потім сунув його під прес-пап'є.

— Сьогодні увечері. Об одинадцятій. Добре? — пожартував я.

— Послухайте, містере Марлоу, це не пусте базікання. Я телефонувала до неї. Вона погодилася прийняти вас. У справі.

— Для початку можна й так.

Дівчина зробила нетерплячий рух. Я облишив блазнювати і надав своєму обличчю серйозного виразу.

— Чого їй зі мною зустрічатись?

— Через намисто, звісно. Зараз я поясню…

— Так, це було б непогано, — урвав я її.

— Я зателефонувала до Грейлів. Зв'язатися з нею було дуже важко, але зрештою вона взяла трубку. Я почала співати про директора фірми Блока і все таке інше. Вона нічого й слухати не хотіла. Мені здалося, що вона говорить, мов з похмілля. Місіс Грейл порадила зв'язатися з її секретарем і розмовляти з ним. Тоді я спитала, чи правда, що в неї є намисто з нефритів Фей Цуї. Вона помовчала, а тоді потвердила, що є. Я спитала, чи можна на нього подивитися. Вона спитала: «Навіщо?» Я знову розповіла їй все спочатку, але, як і першого разу, це не справило на неї ніякого враження. Я чула, як вона позіхає та пошепки докоряє комусь, що він з'єднав її зі мною. Тоді я сказала, що працюю на Філіппа Марлоу. Вона спитала: «А що то за один?» Саме так.

— Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!

— Звісно, я можу помилитися, — солодким голоском промовила вона, — але мені здається, що деякі з них — справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.

— Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.

— Ні, — похитала головою міс Ріордан. — Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.

— Він ще звикне до вас, — заспокоїв я її. — Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?

— Я спитала: «Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?»

— Так і спитали?

— Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.

Я нічого не відповів — просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.

— У чім річ? Я щось не те зробила?

— Невже ви не можете збагнути? Це — справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.

— Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.

— Для чого?

Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.

— Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте… — Вона замовкла і прикусила губу. — А що за чоловік був Маріотт?

— Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.

— Такі, як він, подобаються жінкам.

— Деяким. А більшість — нудить від них.

— Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.

— Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.

— Чому?

Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем «Менсон-Хауз». Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.

Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок — хоч греблю гати. А таке обличчя — ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.

— Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта — серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це — нікуди не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч — замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко… Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.

Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.

— Ви — неперевершений, — м'яко промовила дівчина, — але ненормальний.

Вона підвелася і взяла свою сумочку.

— Підете до неї? — спитала вона.

— Думаю, Ренделл не зможе нічого вдіяти, якщо місіс Грейл мене запросить.

— Добре. А я зустрінуся, ще з одним редактором світської хроніки і спробую витягти інформацію про це подружжя. Може, пощастить дізнатися про її коханців. Напевно ж, вони в неї є, й не один. Чи не так?

Обличчя дівчини в ореолі золотаво-рудого волосся здавалося замріяним.

— А в кого їх нема? — поцікавився я.

— У мене. Й ніколи не було.

З несподіванки я затулив рота долонею. Вона сердито блимнула на мене і рушила до дверей.

— Ви дещо забули, — сказав я навздогін.

Дівчина зупинилась і повернулася до мене.

— Що саме? — спитала, втупивши погляд у скло на столі.

— Самі добре знаєте.

Вона повернулася до столу і нахилилась до мене.

— Навіщо вони знищили людину, яка вбила Маріотта? — стиха спитала вона. — Вони ж цього не роблять.

— Тому що такі типи, як той вбивця, рано чи пізно потрапляють до поліції, де починають базікати. Бо поліція наркотики дарма не дає. Я мав на оці не вбивства взагалі, а те, що покупців вони ніколи не вбивають.

— Чому ви певні, що вбивця вживав наркотиків?

— Зовсім не певний. Але більшість гоміків охочі до них.

— О, — сказала вона, випробовуючись. Потім повільно усміхнулася: — Гадаю, ви казали про це.

Дівчина сягнула до сумки, дістала невеликий пакуночок, загорнутий у цупкий папір, і поклала на стіл.

Я узяв пакунок, зняв гумове кільце і обережно розгорнув папір. Там були три товсті цигарки. Мовчки глянув на дівчину.

— Розумію, мені не треба було їх брати, — промовила вона ледь чутно. — Але я знала, що там марихуана. Раніш їх виготовляли як самокрутки, а останнім часом у Бей-Сіті стали робити такі. Я вже не раз їх бачила. Тому й подумала, що буде негарно, коли у кишені бідолахи знайдуть марихуану.

— Ви мали забрати їх разом із портсигаром, — відказав я. — У ньому лишився пил. А те, що портсигар порожній, викликало тільки підозру.

— Я не змогла, через вас. Певно, слід було, але мужності не вистачило. Це вам не зашкодило?

— Ні, — збрехав я. — Чого б то?

— Дуже рада, — проникливо відповіла вона.

— А чому ви їх не викинули?

Дівчина стояла переді мною: сумка затиснута під пахвою, крислатий, химерний капелюшок торкався її плеча, затуляючи одне око і половину лиця, — і обмірковувала моє запитання.

— Мабуть, тому, що я дочка поліцейського, — нарешті відповіла вона. — Ми просто так не викидаємо доказів.

Вона винувато всміхнулася і зашарілась.

— Ну що ж, — сказав я. Додати було нічого. Я тільки знизав плечима.

Останні слова зависли у повітрі, мов тютюновий дим у кімнаті.

Дівчина теж мовчала, ще більше знітилась і почервоніла. Нарешті зробила відчайдушний крок і промовила:

— Мені дуже соромно! Вибачте мені, я не повинна була цього робити.

Я вдав, ніби не чую її.

Дівчина прожогом вибігла з кабінету.


  1. Міжнародна виставка у Сан-Франціско, 1939–40 рр.

  2. День святого Суїзина припадає на 15 липня.