В індіанця був темно-синій семимісний седан, «паккард» останньої моделі, виготовлений на замовлення. У такій машині можна їздити в намисті з перлів. Автомобіль було припарковано біля пожежного гідранта. За кермом сидів темношкірий водій, певно, іноземець. Обличчя в нього наче вирізьблене з дерева. Салон усередині було оббито простьобаною сірою тканиною. Індіанець штовхнув мене на заднє сидіння. Там на самоті я відчув себе шикарним небіжчиком, з неабияким смаком прибраним працівником похоронного бюро.
Індіанець сів позаду водія. Машина розвернулася посеред вулиці. Поліцейський тихо вигукнув:
— Гей! — ніби й не до нас, нахилився й почав зав'язувати шнурки черевиків.
Ми виїхали на бульвар Сан-Сет і швидко безшумно помчали на захід. Індіанець незворушно сидів поряд з водієм. Час од часу до мене долинав його запах. Водій був немов напівсонний, але обганяв усіх, навіть одчайдухів у відкритих седанах. Усі йому поступалися дорогою. Він же не пропускав уперед нікого. Є такі водії.
Ми проїхали добру милю чи й дві по Стріп-авеню повз антикварні магазини з іменами кінозірок, повз вітрини з мереживом та старовинним олив'яним посудом, повз нічні освітлені клуби, якими рядять відомі боси, повз не менш відомі картярські кубла, якими керують ватажки мафії «Пурпурова банда», повз будинки в колоніальному стилі часів Георга Третього, — тепер це вчорашній день; повз модерні будинки, де голлівудські торговці живим товаром безупинно теревенять про гроші; повз кафе, які здавалися тут якимись недоречними і де їжу подавали просто до машини дівчата у білих шовкових блузонах та ківерах барабанщиць із голими ногами від стегна до блискучих дитячих гессенських черевичків. Повз усе це — вниз широкою звивистою автострадою на Біверлі-Хілс, до вогнів на півдні усіх кольорів райдуги у ясні прозорі вечори, повз затемнені будинки на північних схилах. Ми проминули Біверлі-Хілс і вискочили на бульвар, що біг уздовж підніжжя пагорба назустріч прохолодним сутінкам і поривам вітру з океану.
Надвечір'я видалося тепле, спека вже спала. Ми проминули скупчення освітлених будинків та нескінченну низку таких же освітлених вілл, розташованих на відстані од дороги. Шосе спускалося вздовж зеленого поля для гри в поло, потім уздовж ще якогось чималого спортивного поля, знову здіймалося вгору, перевалювалося через пагорб і тонуло у міжгір'ї, де на схилах росли апельсинові дерева, посаджені на забаганку багатіїв, бо це не край апельсинів. Мало-помалу освітлені вікна вілл мільйонерів зникали, дорога повужчала, це вже починався Стілвуд-Хейтс.
З каньйону долинав запах шавлії, який навіював думки, про вбитого й безмісячне небо. Хаотично розкидані оштукатурені будинки були немов барельєфи, вмонтовані в гору. Далі вже будинків не було, тільки темне підніжжя гори, та одна чи дві вечірні зірки над нею, та бетонована стрічка шосе, та стрімкий узвіз, з одного боку якого впереміш росли чахлі дуби та кущі. Тут, певне, можна було б почути голос куріпки, якби зупинитися, причаїтися й зачекати. По той бік дороги тягнувся насип сирого глинозему, з-під якого де-не-де вибивалися дикі квіточки, що, мов неслухняні діти, не хочуть лягати спати. Потім дорога круто повернула, і великі шини шерхонули об каміння, що котилося з гір, і машина поїхала обережніше вгору бруківкою, вздовж якої росла дика герань. На вершині стояв ледь освітлений, самотній, мов маяк, замок, гніздо орла, бундючна будівля, облицьована плиткою, груба й модерністська, але не така й страхітлива, водночас прекрасне місце для приватної практики психіатра. Ніхто не почує звідти жодного крику.
Машина звернула за будинок, світло ковзнуло по чорних дверях в грубій стіні. Індіанець, щось бурмочучи, виліз і відчинив задні дверцята. Водій запалив сигарету від електричної запальнички, і різкий запах тютюнового диму ядуче полинув у нічному повітрі. Я вийшов.
Ми наблизились до чорних дверей. Вони самі відчинилися повільно, як пересторога. Усередину вів вузький коридор. Світло падало через скляні квадрати у стінах.
— Ха! Заходь, ти велике цабе, — буркнув індіанець.
— Тільки після вас, містере Другий Паросток.
Він сердито глипнув на мене й увійшов, двері позаду зачинилися так само тихо й таємниче, як і відчинилися. В кінці вузького коридора ми протиснулися у маленький ліфт. Індіанець зачинив двері й натис кнопку. Ми піднялися м'яко, безшумно. Тим самим запахом, який линув од індіанця, тепер була просякнута його тінь у місячному сяйві.
Ліфт зупинився, двері розчинилися. Я ступив у кімнату, яка формою нагадувала вежу. Сутеніло. Вікна оточували хол з усіх боків. Вдалині мерехтіло море. Пагорби повільно огортала темрява, Стіни було суціль обшито панелями, на підлозі лежали килими ніжних кольорів, що нагадували давні перські. У глибині стояв стіл, схожий на кафедру проповідника, напевно, цей різьблений витвір притягнули сюди із старовинної церкви. За ним сиділа жінка і усміхалася до мене сухою, напруженою усмішкою, яка, здавалося, щезне, коли торкнутися її.
У неї було лискуче кучеряве волосся і смагляве азійське обличчя з тонкими рисами. У вухах — важкі сережки з камінцями, на пальцях — масивні обручки. Серед них місячний камінь та смарагд у срібній оправі. Це, мабуть, був таки справжній смарагд, але мав вигляд наче дешева підробка. Руки в-неї були сухорляві, темні, вже не молоді, й обручки їм не пасували. Вона заговорила. Голос видався знайомим:
— А, містер Марлоу, дуже добре, що ви приїхали. Амтор буде радий.
Я поклав на стіл стодоларову банкноту, яку дав мені індіанець. Озирнувся. Той вже спустився ліфтом.
— Пробачте, але я не можу задаром брати гроші.
— Амтор, він… він дає вам роботу, чи не так? — Вона знову всміхнулася. Її губи прошелестіли, мов цигарковий папір.
— Я маю спершу взнати, що то за робота.
Вона кивнула і повільно підвелася. Елегантно прошелестіла повз мене у сукні, що щільно облягала її постать і пасувала їй, як шкіра наяді, продемонструвавши свою гарну фігуру, яка дуже подобається тим, хто полюбляє, коли нижче талії на чотири розміри більше.
— Я проведу вас, — сказала вона, натисла на кнопку, і двері безшумно розчинилися. Переді мною розлилося молочне світло. Перед тим як увійти, я озирнувся і побачив її усмішку — старішу за давній Єгипет. Двері за мною тихенько зачинилися, і я опинився у приміщенні єгипетських часів.
У восьмикутній кімнаті, із задрапованими чорним оксамитом стінами та високою чорною стелею, теж, певне, з оксамиту, нікого не було. Посередині чорного, мов вугілля, матового килима стояв восьмикутний білий столик. На ньому на чорній підставці — біла куля, яка випромінювала світло. Як саме, я не зрозумів. Обабіч столика стояли два восьмикутні стільці точнісінько такі ж формою, як і столик. Біля протилежної стіни ще два такі ж стільці. І жодного вікна. У кімнаті не було більше нічого, зовсім нічого, навіть розеток на стінах. Якщо десь і були якісь двері, то їх не видно. Я озирнувся на ті двері, через які увійшов, але не побачив і їх.
Якийсь час я стояв, підсвідомо відчуваючи, що за мною стежать. Десь, напевне, була непомітна дірка, щоб підглядати, але я не міг її відшукати. Тому облишив ці спроби. Прислухався до свого дихання. У кімнаті було так тихо, що я чув кожен подих, відчував, як коливаються мої ніздрі, мов маленькі шторки.
Потім у задній стіні нечутно розчинилися двері, увійшов чоловік, двері зачинилися. Не підводячи голови, він попрямував до столика, сів на восьмикутного стільця і легким, граціозним рухом руки запросив мене підійти.
— Прошу сідати навпроти мене. — сказав він. — Не куріть і не нервуйтеся. Спробуйте почувати себе зовсім вільно. Отже, чим можу служити?
Я сів, узяв сигарету в зуби і жував її, не запалюючи. Глянув на чоловіка. Він був худорлявий, високий і прямий, як сталевий прут. На толові тонке рідке біле волосся, зроду такого не бачив. Його легко можна було б протягнути крізь шовковий серпанок. Шкіра дихала свіжістю, мов пелюстки троянди. Йому було років 35–36. Втім, людина без певного віку. Волосся ретельно зачесане назад. Профілль, як у Беримора[9]. Брови чорні, як вугілля, як стіни, стеля і підлога в кімнаті. Очі дуже глибокі — аж запалі. Це були бездонні божевільні очі людини-сомнамбули, мов криниця, про яку колись читав. Криниці було дев'ятсот років, і вона була у старовинному замку. Можна було кинути туди каменюку і чекати. Довго прислухатися, чекаючи, і коли вже набридне чекати, розсміятися. А як ти вже ладен йти геть, раптом з дна криниці долине слабенький короткий сплеск. Такий слабенький і далекий, що важко й повірити, що бувають такі криниці.
Саме такі були його очі — без виразу, без душі. Такі очі могли б спокійно дивитися, як леви шматують людину, як катують бідолаху з відрізаними повіками на палючому сонці, а той несамовито верещить.
На ньому був двобортний чорний костюм, пошитий справжнім майстром. Він уважно дивився на мої руки.
— Будь ласка, не нервуйтеся, — попросив він. — Це заважає мені зосередитися.
— Це примушує танути кригу, розтоплює масло, й машини пронизливо гудуть… — сказав я.
Він обдарував мене ледь помітною усмішкою:
— Сподіваюсь, ви прийшли не для того, щоб нахабніти.
— Скидається на те, що це ви забули, чому саме я тут. До речі, я віддав вашій секретарці стодоларову банкноту. А прийшов я, як ви здогадуєтесь, з приводу кількох цигарок, начинених марихуаною. А в їхніх мундштуках були ваші візитки.
— І ви хочете дізнатися, як це сталося?
— Так. За ті сто доларів.
— Ну то не обов'язково. Відповідь проста. Часом буває таке, про що ви й гадки не маєте. Ця історія одна з таких.
На якусь мить я майже повірив йому. Обличчя в нього гладеньке, мов крило ангела.
— Тоді навіщо було посилати сто доларів — і того настирливого індіанця, який смердить, і машину? До речі, чого від вашого індіанця такий сморід? Коли він на вас працює, примусьте його приймати ванну.
— Він справжній медіум. Такі, як він, — рідкісні перлини і так само, як перлини, трапляються серед бруду. Я розумію, ви приватний детектив?
— Так.
— Мені здається, що ви несосвітенний йолоп. Справжнісінький дурень, що займається дурним бізнесом, і завітали сюди з безглуздою місією.
— Згоден, — сказав я. — Я дурень. Та це з'ясуємо трохи пізніше.
— Гадаю, не варто вас більше затримувати.
— Ви мене не затримуєте, — відповів я. — Це я вас затримую. Я хочу взнати, чому ваші візитки потрапили до цигарок.
Він ледь помітно стенув плечима.
— Мої візитні картки можна знайти будь у кого. А своїм друзям я цигарок із марихуаною не даю. Ви знову верзете дурниці.
— Може, одна дрібничка щось прояснить. Ті сигарети були у дешевому чи то китайському, чи то японському портсигарі з підробкою під черепашачий панцир. Чи не доводилося вам такий бачити?
— Ні, не пригадую.
— Додам ще — портсигар був у людини на ім'я Ліндсей Маріотт. Чули про такого?
Він замислився.
— Так. Я хотів вилікувати його від боязкого самопочуття перед камерою. Він мріяв зніматися в кіно, але лікування нічого не дало.
— Не важко здогадатися, — сказав я. — Позував, наче Айседора Дункан. У мене є її велике фото. Навіщо ж ви послали мені сто доларів?
— Шановний містере Марлоу, — холодно промовив він. — Я не бовдур. У мене дуже делікатна професія. Я знахар. Тобто я роблю те, чого не можуть досягти легкодухі лікарі. Мені завжди загрожує небезпека через таких людей, як ви. Тому я хочу знати, яка саме небезпека чатує на мене.
— Досить тривіальна. Чого ще від мене чекати, чи не так?
— Навряд чи вона взагалі існує, — ввічливо відказав він і якось по-чудернацькому поворухнув лівою рукою. Це привернуло мою увагу. Потім він повільно опустив руку на білого столика і задивився на кулю. Тоді звів свої бездонні очі і склав руки.
— Ви чуєте?..
— Чую носом, — відповів я і глянув ліворуч.
Індіанець сидів на третьому білому стільці біля чорної оксамитної стіни.
Поверх одягу на ньому була біла спецівка. Він сидів нерухомо, заплющивши очі і трохи відкинувши голову, ніби давно вже куняв. На його темне вольове обличчя падала густа тінь.
Я озирнувся на Амтора. Він ледь помітно усміхався.
— Б'юся об заклад, що від цього у високопоставлених вдів випадають штучні щелепи. Що ж він робить за справжні гроші — сидить у вас на колінах та співає французьких пісень? Амтор зробив нетерплячий рух:
— Прошу ближче до суті.
— Минулої ночі Маріотт найняв мене, щоб поїхати з ним і віддати гроші якимось бандитам. Місце зустрічі призначали вони. Мене оглушили. Коли я отямився, Маріотта уже було вбито.
Обличчя Амтора здавалося незворушним. Він не зойкнув, не поліз на стінку. Але як на нього, реакція була бурхлива. Він випростав руки, склав їх по-іншому. Куточки рота ледь помітно опустилися. І він застиг, наче кам'яний лев перед публічною бібліотекою.
— Цигарки було знайдено в нього, — додав я. Він холодно глянув на мене.
— Але, як я розумію, їх знайшла не поліція. Бо поліції там ще не було.
— Вгадали.
— Сто доларів, — почав він лагідно, — звісно, замало.
— Це залежить від того, що ви хочете на них купити.
— Ті цигарки з вами?
— Одна є. Але що з того. Як ви сказали, ваші візитки можуть потрапити до будь-яких рук. Мені просто цікаво дізнатися, чому вони опинилися там. Може, у вас є якісь здогадки?
— Ви були добре знайомі з містером Маріоттом? — спитав він.
— Зовсім ні. Але в мене виникли деякі міркування. Вони виникли самі по собі…
Амтор легенько постукав по білому столику. Індіанець усе ще куняв, опустивши підборіддя на широкі груди. Важкі повіки були щільно заплющені.
— До речі, ви ніколи не зустрічалися з місіс Грейл, яка мешкає у Бей-Сіті?
Він неуважно кивнув:
— Так. Я лікував її мовні центри. Вона трохи заїкалася.
— Ви добре з нею попрацювали, — підтвердив я. — Вона балакає зараз не гірше од мене, ніякого натяку на заїкання.
Це його не здивувало. Він і далі постукував по столику. Я прислухався, бо це постукування мені не сподобалося, певне, тому, що нагадувало код. Він кинув постукувати, розвів руками і відхилився назад.
— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають, — сказав я. — Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.
— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.
Я не відповів.
— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?
Я знизав плечима.
— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси? — люб'язно спитав він. — Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?
Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.
Він ледь помітно знизав плечима.
— Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав… Я теж інколи помиляюся. Втім…
Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.
— По-моєму, — сказав я, — Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.
— Ага, — сказав Амтор. — Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.
Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.
— Ви займаєтесь рекетом. Розцяцьковуйте свої візитки як вам заманеться, але все одно то рекет. Йдеться не просто про візитки, Амторе. Як ви сказали, їх можна знайти скрізь. І марихуана тут ні до чого. Ви б не займалися такою дешевинкою — не з вашою вдачею. Але на зворотному боці кожної візитки, на перший погляд чистому, є ледь помітні записи.
Він похмуро всміхнувся, я ледве вловив ту усмішку, і розвів руками над молочною кулею.
Світло згасло. Кімнату огорнула темрява.
Лайонель Беримор — відомий американський кіноактор.